ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА _{01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua}

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

11.03.2020

Справа № 910/16332/19

За позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»

до 1. Державного підприємства «Укрконверсбуд»

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл Бізнес Консалтинг»

За участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача 1. Міністерство оборони України

2. Головне територіальне управління юстиції у місті Києві в особі Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві

про визнання недійсною мирової угоди, визнання відсутнім права власності та скасування державної реєстрації

За участю Військової прокуратури Центрального регіону України

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Смігунова В.В.

Представники сторін:

від позивача: Русскіна О.В.

від відповідача 1: не з`явився

від відповідача 2: не з`явився

від третьої особи 1: Руссов В.І.

від третьої особи 2: не з`явився

прокурор: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства «Укрконверсбуд», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл Бізнес Консалтинг» про:

- визнання недійсною мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.04.2007 року справі № 30/156 про передання у власність Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл Бізнес Консалтинг» нежилих приміщень, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, літера Б, загальною площею 1189, 6 кв.м;

- визнати відсутнім права власності у Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на нерухоме майно а саме: нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, літера Б, загальною площею 1189, 6 кв.м., а саме: нежилі приміщення (в літ. Б), загальною площею 1189.6 кв.м з № 1 по № 35 (група приміщень № 1 першого поверху, площею 555,0 кв.м; з №1 по № 28 (група приміщень № 2 другого поверху, площею 599.6 кв.м; № 24 група приміщень № 5) мезоніну, площею 35,0 кв.м;

- скасування державної реєстрації (номер запису про право власності: 47249 (дата та час реєстрації 16.01.2013 12:08:18; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 138270 від 26.01.2013) щодо реєстрації права власності за Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» на нежилі приміщення, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, літера Б, загальною площею 1189, 6 кв.м, а саме: нежилі приміщення (в літ. Б), загальною площею 1189.6 кв.м з № 1 по № 35 ( група приміщень № 1) першого поверху, площею 555,0 кв.м; з № 1 по № 28 ( група приміщень № 2)другого поверху, площею 599,6 кв.м; № 2( група приміщень № 5) мезоніну, площею 35,0 кв.м.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що нежилі приміщення, які знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, літера Б, загальною площею 1189, 6 кв.м, належать на праві власності державі в особі Міністерства оборони України, обставини чого встановлено судовим рішенням у справі №910/18353/15. Вказані обставини, на думку позивача, є підставою вважати відсутнім у позивача права власності на означене нерухоме майно, а також скасування запису про реєстрацію речового права Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк». До того ж, позивачем наголошено, що мирова угода, затверджена ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.04.2007 року справі № 30/156, суперечить приписам п.9 ст.11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та Порядку відчуження об`єктів державної власності, який затверджено Постановою №803 від 06.06.2007р. Кабінету Міністрів України.

Ухвалою від 25.11.2019р. відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 26.12.2019р. Вказаною ухвалою залучено до участі у розгляді справи в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Міністерство оборони України та Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м. Києві.

26.12.2019р. судом було відкладено розгляд справи на 22.01.2020р.

22.01.2020р. до суду надійшло повідомлення №05/2-37 вих.20 від 21.01.2020р. Військової прокуратури Центрального регіону України про вступ у справу.

22.01.2020р. судом було відкладено підготовче засідання на 04.02.2020р.

04.02.2020р. підготовче засідання було відкладено на 18.02.2020р.

18.02.2020р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 11.03.2020р.

Представником позивача у судовому засіданні 11.03.2020р. було надано усні пояснення по суті справи, згідно змісту яких позов підтримано в повному обсязі.

Представником третьої особи 1 було надано пояснення по суті справи.

Представники відповідачів, третьої особи 2 та прокурор у судове засідання не з`явились, проте, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Наразі, з огляду на неявку вказаних учасників судового процесу суд зазначає наступне.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Отже, за висновками суду, неявка відповідачів, третьої особи 2 та прокурора не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 11.03.2020р.

В судовому засіданні 11.03.2020р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача та третьої особи 1, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

Частиною 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як свідчать матеріали справи, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/18353/15 за позовом Заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про: визнання за державою в особі Міністерства оборони України право власності на об`єкти нерухомості військового містечка № 116 (м. Київ, вул. Мельникова, 81, літера Б, загальною площею 1189,6 кв. м), а саме: 46/100 частин від нежилих приміщень в будинку площею 2582, 40 кв. м, в тому числі приміщення з № 1 по № 35 групи приміщень № 1 першого поверху, приміщень з № 1 по № 28 групи приміщень № 2 другого поверху приміщення № 2 групи приміщень № 5 мезоніну; вилучення у Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» та передання в управління Державному підприємству Міністерства оборони України «Укрконверсбуд» об`єктів нерухомості військового містечка № 116 (м. Київ, вул. Мельникова, 81, загальною площею 1189,6 кв. м), а саме: 46/100 частин від нежилих приміщень в будинку площею 2582, 40 кв. м, в тому числі приміщення з № 1 по № 35 групи приміщень № 1 першого поверху, приміщень з № 1 по № 28 групи приміщень № 2 другого поверху приміщення № 2 групи приміщень № 5 мезоніну.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.12.2016 р. позов Заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання права власності, вилучення та передачу в управління об`єктів нерухомості задоволено частково. Визнано за державою в особі Міністерства оборони України право власності на спірне нерухоме майно (нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, літера Б, загальною площею 1 189,6 кв.м., а саме: 46/100 частин від нежилих приміщень в будинку площею 2 582,40 кв.м., в тому числі приміщення з №1 по №35 групи приміщень №1 першого поверху, приміщень з №1 по №28 групи приміщень №2 другого поверху, приміщення №2 групи приміщень №5 мезоніну). В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.03.2017р. рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2016р. скасовано та прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постановою від 19.06.2017р. Вищого господарського суду України постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.03.2017 р. у справі №910/18353/15 скасовано; рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2016 р. у справі №910/18353/15 залишено в силі.

Отже, обставини, встановлені у судовому рішенні по справі №910/18353/15 мають преюдиційне значення та повторного доказування не потребують.

У рішенні Господарського суду міста Києва від 22.12.2016 р. по справі №910/18353/15 встановлено наступне.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України №377-р від 28.09.2000 прийнято пропозицію Міністерства оборони України та Національного координаційного центру соціальної та професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, погоджену з Міністерством економіки України, Міністерством фінансів України, Міністерством юстиції України, Фондом державного майна України та Державним комітетом статистики України, щодо передачі частини будівлі №20, загальною площею 1500,00 кв. м, військового містечка №116 у м. Києві по вул. Мельникова в оперативне управління Національному координаційному центру соціальної та професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку. Статус вказаного державного майна при цьому не змінювався.

Указом Президента України №49/2002 від 19.01.2002 визначено, що правонаступником ліквідованого Національного координаційного центру соціальної та професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, є Національний координаційний центр адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та конверсії колишніх військових об`єктів.

Наказом Національного координаційного центру адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та конверсії колишніх військових об`єктів №2 від 27.01.2005 спірне майно на праві повного господарського відання закріплено за Державним підприємством «Укрконверсбуд» з метою утворення та поповнення його уставного фонду.

Указом Президента України №443/2005 від 07.03.2005 Національний координаційний центр адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та конверсії колишніх військових об`єктів ліквідовано, а здійснення його повноважень та виконання зобов`язань покладено на Міністерство оборони України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.08.2005 №365-р цілісні майнові комплекси державних підприємств (в тому числі частину будівлі №20 загальною площею 1500,00 кв. м військового містечка №116 у м. Києві) передано в управління Міністерства оборони України.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 28.04.2007р. у справі №30/156 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл Бізнес Консалт» до Державного підприємства «Укрконверсбуд» про стягнення 4276439,81 грн. затверджено мирову угоду, у якій зазначено, що Державне підприємство «Укрконверсбуд» в рахунок погашення заборгованості передає у власність Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл Бізнес Консалт» нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, літера Б, загальною площею 1 189,6 кв. м, а саме: 46/100 частин від нежилих приміщень в будинку площею 2 582,40 кв. м, в тому числі приміщення з №1 по №35 групи приміщень №1 першого поверху, приміщень з №1 по №28 групи приміщень №2 другого поверху, приміщення №2 групи приміщень №5 мезоніну. В ухвалі суду про затвердження мирової угоди також зазначено, що право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл Бізнес Консалт» на зазначене нерухоме майно виникає після затвердження мирової угоди Господарським судом міста Києва та реєстрації у порядку, встановленому чинним законодавством України. За актом передачі нерухомого майна відбулась передача спірного майна.

В подальшому зазначене нерухоме майно неодноразово відчужувалось.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 10.10.2012 у справі № 22-2690/14517/12 звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення частини заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю «Уксільгосппродукт» перед Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» на загальну суму 10519273 грн. на предмет іпотеки шляхом визнання за Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» права власності на предмет іпотеки, а саме нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, літера Б, загальною площею 1189,6 кв. м, а саме: 46/100 частин від нежилих приміщень в будинку площею 2 582,40 кв. м, в тому числі приміщення з №1 по №35 групи приміщень №1 першого поверху, приміщень з №1 по №28 групи приміщень №2 другого поверху, приміщення №2 групи приміщень №5 мезоніну.

Як свідчить наявна в матеріалах справи інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №154901041 від 04.02.2019р., 16.01.2013р. на підставі рішення Апеляційного суду міста Києва від 10.10.2012р. у справі № 22-2690/14517/12 було внесено запис №47249 про право власності Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на нежилі приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, літера Б, загальною площею 1189, 6 кв.м, а саме: нежилі приміщення (в літ. Б), загальною площею 1189.6 кв.м з № 1 по № 35 ( група приміщень № 1) першого поверху, площею 555,0 кв.м; з № 1 по № 28 ( група приміщень № 2) другого поверху, площею 599,6 кв.м; № 2 ( група приміщень № 5) мезоніну, площею 35,0 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 3212980000).

Одночасно, з наведеної довідки також полягає, що 29.09.2017р. на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2016 р. у справі №910/18353/15 було внесено запис №2268997 про право власності Держави Україна в особі Міністерства оборони України на 46/10 частин від нежилих приміщень площею 1189,6 кв.м, від нежилих приміщень в будинку площею 2 582,40 кв.м., в тому числі приміщення з №1 по №35 групи приміщень №1 першого поверху, приміщень з №1 по №28 групи приміщень №2 другого поверху, приміщення №2 групи приміщень №5 мезоніну) (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна №593639980000).

Проте, запис про право власності Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на вказане вище нерухоме майно скасовано так і не було.

Обставини, встановлені у судовому рішенні по справі №910/18353/15, на думку позивача, є підставою вважати відсутнім у позивача права власності на означене нерухоме майно, а також скасування запису про реєстрацію речового права Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк». До того ж, позивачем наголошено, що мирова угода, затверджена ухвалою Господарського суду м. Києва від 28.04.2007 року справі № 30/156, суперечить приписам п.9 ст.11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та Порядку відчуження об`єктів державної власності, який затверджено Постановою №803 від 06.06.2007р. Кабінету Міністрів України.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання недійсною мирової угоди та визнання відсутнім у позивача права власності, останнім повинно бути доведено суду обставини порушення прав та законних інтересів позивача внаслідок укладання відповідної мирової угоди, обставини не відповідності правочину вимогам чинного на момент її укладання законодавства, а також ефективність обраного способу захисту (визнання відсутнім права), а саме обставини того, що у разі задоволення позовних вимог порушені права та законні інтереси заявника буде відновлено.

Щодо вимог про визнання недійсною мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду м. Києва від 28.04.2007 року справі № 30/156, суд зазначає наступне.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.04.2007р. у справі №30/156 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл Бізнес Консалт» до Державного підприємства «Укрконверсбуд» про стягнення 4276439,81 грн. затверджено мирову угоду, в якій зазначено, що Державне підприємство «Укрконверсбуд» в рахунок погашення заборгованості передає у власність Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл Бізнес Консалт» нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, літера Б, загальною площею 1 189,6 кв. м, а саме: 46/100 частин від нежилих приміщень в будинку площею 2 582,40 кв. м, в тому числі приміщення з №1 по №35 групи приміщень №1 першого поверху, приміщень з №1 по №28 групи приміщень №2 другого поверху, приміщення №2 групи приміщень №5 мезоніну. Мировою угодою передбачено, що право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл Бізнес Консалт» на зазначене нерухоме майно виникає після затвердження мирової угоди Господарським судом міста Києва та реєстрації у порядку, встановленому чинним законодавством України. За актом передачі нерухомого майна відбулась передача спірного майна.

Згідно ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Судом вказувалось, що Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, з урахуванням приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, наведені приписи чинного законодавства визначають об`єктом захисту, в тому числі судового, порушене, невизнане або оспорюване право.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Проте, всупереч викладеного вище, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання недійсною мирової угоди, укладеної між Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл Бізнес Консалт» та Державним підприємством «Укрконверсбуд», й затвердженої ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.04.2007 року справі № 30/156, обставин порушення своїх прав та законних інтересів внаслідок вчинення вказаного правочину не було, що фактично вказує на відсутність підстав для застосування судового захисту. При цьому, в контексті наведеного судом враховано, що права іпотекодержателя вказаного майна було набуто позивачем лише у 2010р., тобто, через три роки після затвердження мирової угоди.

До того ж, суд зазначає, що оспорюваний позивачем правочин було затверджено у порядку, визначеному на момент його вчинення господарським процесуальним законодавством, а саме судовим рішенням - ухвалою Господарського суду м. Києва від 28.04.2007 року справі № 30/156. Вказана ухвала на теперішній час є чинною та скасована у відповідному порядку не була.

За таких обставин, з огляду на вищенаведене у сукупності, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до Державного підприємства «Укрконверсбуд», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл Бізнес Консалтинг» про визнання недійсною мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду м. Києва від 28.04.2007 року справі № 30/156.

Щодо вимог Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання відсутнім права власності у Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (ідентифікаційний код 34047020) на нерухоме майно а саме: нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, літера Б, загальною площею 1189, 6 кв.м., а саме: нежилі приміщення (в літ. Б), загальною площею 1189.6 кв.м з № 1 по № 35 (група приміщень № 1 першого поверху, площею 555,0 кв.м; з №1 по № 28 (група приміщень № 2 другого поверху, площею 599.6 кв.м; № 24 група приміщень № 5) мезоніну, площею 35,0 кв.м, суд зазначає наступне.

Як вказувалось судом вище, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Проте, у даному випадку, позовна вимога про визнання відсутнім у позивача права не матеріально-правовою вимогою до відповідачів чи одного з них, а її заявлення направлено фактично на встановлення факту, проте, ніяким чином не отримання судового захисту, що виключає наявність підстав для її задоволення.

За таких обставин, позов Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» в частині вимог про визнання відсутнім права власності у Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на нерухоме майно а саме: нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, літера Б, загальною площею 1189, 6 кв.м., а саме: нежилі приміщення (в літ. Б), загальною площею 1189.6 кв.м з № 1 по № 35 (група приміщень № 1 першого поверху, площею 555,0 кв.м; з №1 по № 28 (група приміщень № 2 другого поверху, площею 599.6 кв.м; № 24 група приміщень № 5) мезоніну, площею 35,0 кв.м, підлягає залишенню без задоволення.

Виходячи з принципів повного та всебічного з`ясування всіх обставин справи, суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про скасування державної реєстрації (номер запису про право власності: 47249 (дата та час реєстрації 16.01.2013 12:08:18; Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 138270 від 26.01.2013) щодо реєстрації права власності за Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» на нежилі приміщення, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, літера Б, загальною площею 1189, 6 кв.м, а саме: нежилі приміщення (в літ. Б), загальною площею 1189.6 кв.м з № 1 по № 35 ( група приміщень № 1) першого поверху, площею 555,0 кв.м; з № 1 по № 28 ( група приміщень № 2)другого поверху, площею 599,6 кв.м; № 2( група приміщень № 5) мезоніну, площею 35,0 кв.м. При цьому, суд виходить з наступного.

Статтею 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» передбачено, що державній реєстрації прав підлягають: 1) право власності; 2) речові права, похідні від права власності: право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки; іпотека; право довірчої власності; інші речові права відповідно до закону; 3) право власності на об`єкт незавершеного будівництва; 4) заборона відчуження та арешт нерухомого майна, податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження.

Порядок проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно визначено ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Зокрема, передбачено, державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі: 1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; 2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 4) виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів; 5) свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката; 6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно чи його дубліката, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією; 7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном; 8) державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року; 9) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 10) ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди; 11) заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно; 12) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об`єкта нерухомого майна релігійній організації; 13) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність; 14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Тобто, з наведеного полягає, що нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» визначено перелік підстав, за наявності яких державним реєстратором може бути прийнято рішення про реєстрацію речового права (права власності).

Судом вище було встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 22.12.2016 р. позов Заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання права власності, вилучення та передачу в управління об`єктів нерухомості задоволено частково. Визнано за державою в особі Міністерства оборони України право власності на спірне нерухоме майно (нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, літера Б, загальною площею 1 189,6 кв.м., а саме: 46/100 частин від нежилих приміщень в будинку площею 2 582,40 кв.м., в тому числі приміщення з №1 по №35 групи приміщень №1 першого поверху, приміщень з №1 по №28 групи приміщень №2 другого поверху, приміщення №2 групи приміщень №5 мезоніну). В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.03.2017р. рішення господарського суду міста Києва від 22.12.2016р. скасовано та прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постановою від 19.06.2017р. Вищого господарського суду України постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.03.2017 р. у справі №910/18353/15 скасовано; рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2016 р. у справі №910/18353/15 залишено в силі.

Як свідчить наявна в матеріалах справи інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №154901041 від 04.02.2019р., 16.01.2013р. на підставі рішення Апеляційного суду міста Києва від 10.10.2012 у справі № 22-2690/14517/12 було внесено запис №47249 про право власності Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на нежилі приміщення, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, літера Б, загальною площею 1189, 6 кв.м, а саме: нежилі приміщення (в літ. Б), загальною площею 1189.6 кв.м з № 1 по № 35 ( група приміщень № 1) першого поверху, площею 555,0 кв.м; з № 1 по № 28 ( група приміщень № 2) другого поверху, площею 599,6 кв.м; № 2( група приміщень № 5) мезоніну, площею 35,0 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 3212980000).

Одночасно, з наведеної довідки також полягає, що 29.09.2017р. на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2016 р. у справі №910/18353/15 було внесено запис №2268997 про право власності Держави України в особі Міністерства оборони України на 46/10 частин від нежилих приміщень площею 1189,6 кв.м, від нежилих приміщень в будинку площею 2 582,40 кв.м., в тому числі приміщення з №1 по №35 групи приміщень №1 першого поверху, приміщень з №1 по №28 групи приміщень №2 другого поверху, приміщення №2 групи приміщень №5 мезоніну) (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна №593639980000).

Тобто, з наведеного полягає, що станом на теперішній час власником вказаного вище нерухомого майна є саме Держава України в особі Міністерства оборони України, що фактично виключає можливість наявності реєстраційного запису про право власності іншої особи на таке майно, у даному випадку позивача.

При цьому, судом прийнято до уваги, що на підставі постанови №150 від 02.03.2015 Правління Національного банку України «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №51 від 02.03.2015 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк». Тимчасову адміністрацію було введено строком на три місяці з 03.03.2015 по 02.06.2015р.

На підставі постанови №664 від 02.10.2015 правління Національного банку України «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку».

Тобто, наявність реєстраційного запису про право власності на майно, дійсним власником якого є інша особа, а не банк, може призвести до ускладнення та унеможливлення завершення ліквідаційної процедури банку й виведення останнього з ринку та порушення прав Держави Україна в особі Міністерства оборони України, за якою судовим рішенням визнано відповідні майнові права.

Отже, позовні вимоги в частині скасування державної реєстрації (номер запису про право власності: 47249 (дата та час реєстрації 16.01.2013 12:08:18; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 138270 від 26.01.2013) щодо реєстрації права власності за Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» на нежилі приміщення, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, літера Б, загальною площею 1189, 6 кв.м, а саме: нежилі приміщення (в літ. Б), загальною площею 1189.6 кв.м з № 1 по № 35 ( група приміщень № 1) першого поверху, площею 555,0 кв.м; з № 1 по № 28 ( група приміщень № 2)другого поверху, площею 599,6 кв.м; № 2( група приміщень № 5) мезоніну, площею 35,0 кв.м підлягають задоволенню.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані безпідставні та такі, що не впливають на висновки суду щодо відмови в задоволенні позову.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем. При цьому, судовий збір за позовну вимогу про скасування державної реєстрації права також залишається за позивачем з огляду на відсутність підстав вважати, що відповідна реєстраційна дія була вчинена з огляду на дії відповідачів.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Скасувати державну реєстрацію (номер запису про право власності №47249 (дата та час реєстрації 16.01.2013р. 12:08:18; рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер №138270 від 20.02.2013р.) щодо реєстрації права власності за Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» на нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: м.Київ, вул.Мельникова, буд.81,літера Б, загальною площею 1189,6 кв.м: з №1 по №35 (група приміщень №1) першого поверху, площею 555 кв.м; з №1 по 28 (група приміщень №2) другого поверху, площею 599,6 кв.м.; №2 (група приміщень №5) мезоніну, площею 35 кв.м.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст складено та підписано 20.03.2020р.

Суддя Спичак О.М.