22-ц/812/480/20

Єдиний унікальний номер судової справи: № 490/9323/18

Номер провадження № 22-ц/812/480/20 Суддя-доповідач апеляційного суду - Крамаренко Т.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 березня 2020 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого - Крамаренко Т.В.,

суддів - Бондаренко Т.З., Темнікової В.І.,

із секретарем судового засідання – Біляєвою В.М.,

за участю: прокурора – Добрікової І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

Прокуратури Миколаївської області

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 грудня 2019 року, ухваленого під головуванням судді - Черенкової Н.П., в приміщенні того ж суду по справі за позовом прокуратури Миколаївської області до ОСОБА_1 про стягнення коштів,-

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2018 року прокуратура Миколаївської області звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів.

Позов мотивований тим, що постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2018 року у справі № 814/3934/15 частково задоволено позов ОСОБА_1 до прокуратури Миколаївської області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії та зобов`язано поновити його на посаді заступника начальника відділу нагляду у кримінальному провадженні у сфері транспорту прокуратури Миколаївської області та органах прокуратури Миколаївської області з 28 вересня 2015 року та зобов`язано прокуратуру Миколаївської області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28 вересня 2015 року до 02 серпня 2016 року.

На виконання вказаного судового рішення, наказом прокурора Миколаївської області № 1076 від 23 вересня 2016 року ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника начальника відділу нагляду у кримінальному провадженні у сфері транспорту прокуратури Миколаївської області, відділом фінансування та бухгалтерського обліку здійснено нарахування та виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 29 вересня 2015 року по 22 вересня 2016 року у сумі 78 356,22 грн.

Постановою Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 814/3934/15 задоволено касаційну скаргу прокурора Миколаївської області, постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2018 року скасовано, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2016 року, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 до прокуратури Миколаївської області про визнання протиправним та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії відмовлено, залишено в силі.

Вважаючи, що підстави для перерахування грошових коштів у сумі 78 356,22 грн. у зв`язку із скасування судового рішення відпали, позивач направив вимогу відповідачу щодо повернення грошових коштів, проте відповіді не отримав.

Посилаючись на ст. 1212 ЦК України, позивач просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь прокуратури Миколаївської області безпідставно набуті грошові кошти у сумі 78 356,22 грн. та судові витрати.

Заперечуючи проти позову ОСОБА_1 у відзиві просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 грудня 2019 року у задоволенні позову прокуратури Миколаївської області до ОСОБА_1 про стягнення коштів відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів відповідно до вимог ст. 1212 ЦК України відсутні. Крім того, суд виходив із вимог ст. 1215 ЦК України щодо неповернення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки виплата була здійснена добровільно на законних підставах за відсутності рахункової помилки з боку прокуратури та недобросовісності з боку відповідача. Також суд зазначив про недопущення повороту виконання рішення в частині стягнення середнього заробітку відповідно до ст. 381 КАС України.

Не погодившись із зазначеним рішенням суду, прокуратура Миколаївської області подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на те, що оскаржуване рішення ухвалено з неповним з`ясуванням обставинам справи, з порушенням норм процесуального та матеріального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що висновок суду про добровільність здійсненних прокуратурою виплат на користь відповідача та наявність умов передбачених ст. 1215 ЦК України, які виключають повернення безпідставно набутого майна є хибним з огляду на те, що виплати проведені на виконання постанови апеляційного адміністративного суду, яка згодом була скасована, що виключає добровільність дій і також середній заробіток за час вимушеного прогулу не є заробітною платою чи іншими виплатами, що випливають з трудових відносин.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_1 просив рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

У судове засідання відповідач не з`явився про місце й час розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення не в повній мірі відповідає.

З матеріалів справ вбачається і таке встановлено судом, що постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2016 року у справі № 814/3934/15 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до прокуратури Миколаївської області про визнання незаконним рішення від 27 червня 2015 року та наказу від 28 вересня 2015 року №1585у про його звільнення з посади заступника начальника відділу нагляду у кримінальному провадженні у сфері транспорту прокуратури Миколаївської області та з органів прокуратури Миколаївської області у зв`язку із реорганізацією та скороченням кількості прокурорів Миколаївської області, зобов`язання поновити на посаді та провести нарахування та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу - відмовлено (а.с.23-29).

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2018 року у справі № 814/3934/15 постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2016 року скасовано та прийнято у справі нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до прокуратури Миколаївської області задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ прокурора Миколаївської області № 1585 від 28 вересня 2015 року в частині звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу нагляду у кримінальному провадженні у сфері транспорту прокуратури Миколаївської області та органів прокуратури Миколаївської області, поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу нагляду у кримінальному провадженні у сфері транспорту прокуратури Миколаївської області та органах прокуратури Миколаївської області з 28 вересня 2015 року та зобов`язано прокуратуру Миколаївської області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 28 вересня 2015 року по 02 серпня 2016 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с.37-42).

31 серпня 2016 року Миколаївським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист №814/3934/15 про зобов`язання прокуратури Миколаївської області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 28 вересня 2015 порку по 02 серпня 2016 року.

На виконання вказаної вище постанови, наказом прокурора Миколаївської області № 1076к від 23 вересня 2016 року ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника начальника відділу нагляду у кримінальному провадженні у сфері транспорту прокуратури Миколаївської області, відділ фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури області зобов`язано здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 29 вересня 2015 року по 22 вересня 2016 року (а.с.12).

Згідно платіжного доручення № 1434 від 29 вересня 2016 року та долученої до нього відомості зарахування заробітної плати за другу половину вересня 2016 року на картки працівників, прокуратурою Миколаївської області через Державну казначейську службу України 30 вересня 2016 року ОСОБА_1 сплачено 81 133,28 грн., з яких 78 356,22 грн. середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 вересня 2015 року по 22 вересня 2016 року (а.с. 13-16).

Постановами головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 04 жовтня 2016 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №814/3934/15 від 31 серпня 2016 та у зв`язку з добровільним виконанням боржником закрито 31 жовтня 2016 року (а.с.69-70).

Постановою Верховного Суду від 04 квітня 2018 року касаційну скаргу прокурора Миколаївської області задоволено, постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2018 року скасовано та залишено в силі постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2016 року, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 до прокуратури Миколаївської області про визнання протиправним та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії відмовлено (а.с.49-58).

13 червня 2018 року перший заступник прокурора Миколаївської області надіслав вимогу ОСОБА_1 про добровільне повернення виплачених грошових коштів у розмірі 78 356,22 грн., які отримані останнім, проте відповіді отримано не було (а.с.7).

Як на підставу задоволення вимог про стягнення грошових коштів з відповідача на підстав статті 1212 ЦК України, прокуратура Миколаївської області посилалася на те, що підстава набуття цих коштів відпала.

Так, згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Зі змісту цієї норми вбачається, що зобов`язання у зв`язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом.

За правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; інше майно, якщо це встановлено законом.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив із того, що спірні кошти виплачені відповідачеві як платежі, прирівняні до заробітної плати; факт рахункової помилки з боку юридичної особи і недобросовісності з боку набувача не встановлений.

Між тим, суд не звернув належної уваги на таке.

Частинами 1-4 ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частинами 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Також, у постанові від 30 січня 2019 у справі № 755/10947/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати – це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).

Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Такий правовий висновок викладений у поставні Верховного суду у складі Об`єднаної палати касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15.

З урахуванням викладеного колегія дійшла висновку, що висновок суду першої інстанції про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу є платежем, який прирівнюється до заробітної плати і не підлягає поверненню з підстав, передбачених ст. 1215 ЦК України є помилковим.

За такого, середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 78356,22 грн., виплачений ОСОБА_1 підлягає стягненню на підставі ст. 1212 ЦК України.

Висновок суду щодо застосовування судом до спірних правовідносин ст. 381 КАС України та ст. 239 КЗпП України є помилковим, оскільки у межах даної справи питання про поворот виконання рішення не розглядалося та не вирішувалося.

За таких обставин, рішення суду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення – про задоволення позову шляхом стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у розмірі 78 356,22 грн.

На підставі ст. 141 ЦПК України з ОСОБА_1 на користь прокуратури Миколаївської області підлягає стягненню судовій збір у розмірі 4 405 грн. (1 762 грн. – за подання позову + 2 643 грн. – за подання апеляційної скарги).

Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу прокуратури Миколаївської області задовольнити.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 грудня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов прокуратури Миколаївської області до ОСОБА_1 про стягнення коштів задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІПН НОМЕР_1 ) на користь прокуратури Миколаївської області (код ЄДРПОУ 02910048, р/р НОМЕР_2 , Банк ДКСУ м. Києва МФО 820172, юридична адреса: 54030, м. Миколаїв, вул. Спаська,28 ) грошові кошти у розмірі 78 356,22 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь прокуратури Миколаївської області судовий збір у розмірі 4 405 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий : Т.В. Крамаренко

Судді : Т.З. Бондаренко

В .І. Темнікова

Повний текст постанови складено 13 березня 2020 року.