ПОСТАНОВА

Іменем України

25 лютого 2020 року

Київ

справа №260/1378/18

адміністративне провадження №К/9901/30473/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Усенко Є.А., Ханової Р.Ф.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДФС у Закарпатській області на додаткове рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 8 липня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2019 року у справі №260/1378/18 за позовом Головного управління ДФС в Закарпатській області до ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2018 року Головне управління ДФС у Закарпатській області звернулося до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 податкового боргу у розмірі 4488,22 грн (а. с. 5-7).

29 січня 2019 року до суду надійшла заява представника позивача про закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку із погашенням заявленої суми боргу у повному обсязі, що підтверджується інтегрованою карткою платника податку (а. с. 40-42).

Закарпатський окружний адміністративний суд ухвалою від 30 січня 2019 року провадження у справі закрив на підставі пункту 2 частини першої статті 238 КАС України (а. с. 44-45).

Представником відповідача до суду першої інстанції подано заяву про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 2800,00 грн, які просив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень (а. с. 47-48).

Представником позивача подано клопотання про повернення п`ятдесяти відсотків сплаченого судового збору на підставі частини першої статті 142 КАС України та частини третьої статті 7 Закону України «Про судовий збір».

Додатковим рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 8 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2019 року, клопотання представника відповідача про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу задоволено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Закарпатській області на користь ОСОБА_1 сплачені судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2800,00 грн. У задоволенні клопотання представника позивача про повернення судового збору відмовлено.

Не погодившись з зазначеними судовими рішеннями, Головне управління ДФС у Закарпатській області подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви представника відповідача відмовити, а клопотання позивача про повернення судового збору задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що Виникнення податкового боргу у Відповідача зумовлено несплатою пені у розмірі 4488,22 грн. за платежем:

- «Податок на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування» у розмірі 4482,66 грн. пені;

- «Земельний податок з фізичних осіб» у розмірі у розмірі 5,56 грн. пені.

Нарахування пені у розмірі 4482,66 грн було проведено за період з 30 жовтня 2015 року по 21 листопада 2016 року відповідно до підпункту 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України (далі - ПК України), у зв`язку із несвоєчасним погашенням узгодженого грошового зобов`язання відповідно до платіжного доручення №1355 від 22 листопада 2016 року.

Нарахування пені у розмірі 5,56 грн було проведено за період з 30 березня 2017 року по 3 листопада 2017 року відповідно до підпункту 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК України, у зв`язку з несвоєчасною сплатою грошового зобов`язання відповідно до платіжного доручення №510909 від 3 листопада 2017 року.

У процесі судового розгляду справи, відповідачем сплачено податковий борг по платежу «Земельний податок з фізичних осіб», а пеню по платежу «Податок на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування» виключено контролюючим органом, отже у зв`язку із погашенням заявленого боргу та, відповідно, відсутністю предмету спору у справі, керуючись статтями 47, пунктом 2 частини першої статті 238 КАС України, позивач просив закрити провадження у справі.

На переконання скаржника норми частин восьмої - десятої статті 139 КАС України не можуть бути застосовані у цій справі, оскільки адміністративний позов про стягнення податкового боргу у розмірі 4488,22 грн є обґрунтованим, борг підтверджений інтегрованою карткою платника податків, заборгованість виникла відповідно до статті 129 ПК України у зв`язку з несвоєчасним погашенням узгодженого грошового зобов`язання.

Тобто не існує обставин, внаслідок яких суд встановив, що цей спір виник внаслідок неправомірних та необґрунтованих дій позивача, що є неправильним застосуванням норм матеріального права.

Крім того, на думку позивача судом порушено норми частини шостої статті 143 КАС України, оскільки ухвала про закриття провадження у справі була винесена судом 30 січня 2019 року, а додаткове рішення про розподіл судових витрат ухвалене лише 8 липня 2019 року, тобто не в межах строку, що передбачений КАС України.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 №460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким внесено зміни, зокрема, щодо меж касаційного перегляду, підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, підстав для задоволення касаційної скарги і скасування судових рішень.

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права і дотримання норм процесуального права, колегія суддів виходить з такого.

Ухвалюючи додаткове судове рішення суд першої інстанції застосував, зокрема, норми частини восьмої статті 139 КАС України, зазначивши, що позивач відмовився від позову внаслідок неправомірних дій, а саме, внаслідок пред`явлення до стягнення незаконно нарахованої пені, а тому право на повернення 50 відсотків сплаченого судового збору у позивача відсутнє. При цьому, з огляду не неправомірність дій позивача, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з нього на користь відповідача витрат на правову допомогу.

Суд апеляційної інстанції підтримав позицію суду першої інстанції у повному обсязі.

Відповідно до частин першої, другої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Частинами першою - другою статті 139 КАС України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При задоволенні позову суб`єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертиз.

Варто зауважити, що стаття 139 КАС України є загальною для вирішення питання розподілу судових витрат за наслідками розгляду справи.

При цьому, частина восьма статті 139 КАС України не може бути застосована при вирішенні поданих сторонами клопотань у цій справі, оскільки передбачає, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Зазначена норма виступає процесуальною санкцією, яка застосовується адміністративним судом незалежно від того, чи заявлялося відповідне клопотання заінтересованою стороною, між тим процесуальним законом не визначено поняття неправильних дій сторони. При цьому, цією нормою встановлено право, а не обов`язок суду здійснити розподіл судових витрат у вищезазначений спосіб.

Колегія суддів вважає, що висновок суду про необхідність покладення судових витрат на сторону, внаслідок неправильних дій якої виник спір, повинен бути належним чином обґрунтованим. Водночас належного обґрунтування судові рішення не містять. Суди лише зазначили, що спір у цій справі виник внаслідок неправомірних дій позивача - пред`явлення до стягнення незаконно нарахованої пені.

Проте, такий висновок судів не у повній мірі узгоджується з позиціями сторін у цій справі.

Так, на обґрунтування позову зазначено, що за відповідачем рахується податковий борг, який складається з сум пені, нарахованих за двома платежами «Податок на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування», «Земельний податок з фізичних осіб».

У відзиві на позов відповідач зазначив, що станом на дату відкриття провадження у цій справі (12 грудня 2018 року) сума пені за платежем «Земельний податок з фізичних осіб» була сплачена до бюджету у повному обсязі, що підтверджується квитанцією на оплату та фіскальним чеком про сплату від 12 грудня 2018 року, тобто станом на 3 січня 2019 року заборгованість по пені за несвоєчасну сплату земельного податку, яка позивачем була нарахована за період з 30 березня 2017 року по 3 листопада 2017 року відсутня.

Відмовляючись від позову, позивач зазначив, що податковий борг сплачений у повному обсязі, про що, зокрема, надано витяг з інтегрованої картки платника податку, з якої дійсно вбачається, що позивачем в односторонньому порядку проведено зменшення боргу за платежем «Податок на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування».

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи питання про розподіл судових витрат у спосіб, визначений оскарженим додатковим рішенням, прийняли до уваги лише підстави зменшення податкового боргу за платежем «Податок на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування», проте не звернули уваги на підстави, за яких було погашено податковий борг за платежем «Земельний податок з фізичних осіб» та датою його погашення у співвідношенні з датою подачі позову.

Щодо застосування судами частини десятої статті 139 КАС України, варто зауважити таке.

Цією нормою встановлено, що у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду внаслідок необґрунтованих дій позивача відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Реалізація позивачем свого права на відмову від позову не можна кваліфікувати як «неправильні дії сторони» в контексті частини восьмої статті 139 КАС України, тим більш, якщо відмова від позову пов`язана з його задоволенням відповідачем до початку розгляду справи.

Варто зауважити, що КАС містить спеціальні норми, які регулюють питання розподілу витрат у разі відмови позивача від позову (стаття 140 КАС України), а також повернення судового збору (стаття 142 КАС України).

За приписами статті 142 КАС України, якій кореспондують норми частин третьої, четвертої статті 7 Закону України «Про судовий збір», у разі вирішення справи шляхом примирення, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу п`ятдесяти відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

У разі вирішення справи шляхом примирення, відмови від позову, визнання позову відповідачем на стадії перегляду рішення в апеляційному чи касаційному порядку суд у відповідній ухвалі у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення скаржнику (заявнику) п`ятдесяти відсотків судового збору, сплаченого ним при поданні відповідної апеляційної чи касаційної скарги.

Водночас, відповідно до статті 140 КАС України у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються із позивача, крім випадків, коли позивач звільнений від сплати судових витрат. Однак якщо позивач відмовився від позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання позовної заяви, то суд за заявою позивача присуджує всі понесені ним у справі витрати із відповідача.

Системний аналіз зазначених норм свідчить про те, що частина перша статті 142 КАС України стосується повернення судового збору позивачу з відповідного бюджету у зв`язку із відмовою позивача від позову. Ця норма не пов`язана зі статтями 139, 140 КАС України, оскільки не регулює питання стягнення з однієї сторони на користь іншої судового збору в порядку розподілу судових витрат.

Варто зауважити, що питання повернення судового збору та розподілу судових витрат мають різну правову природу, не є пов`язаними, а підстави та порядок їх застосування регулюються по-різному. Зокрема, частина перша статті 142 КАС України може бути застосована у тому випадку, коли має місце відмова позивача від позову, що не пов`язана із задоволенням його відповідачем після подання позовної заяви, оскільки у такому випадку розподіл судових витрат згідно частини першої статті 140 КАС України не здійснюється.

Разом з тим, якщо позивач відмовився від позову внаслідок його задоволення відповідачем після подання позовної заяви, то цілком обґрунтованим є покладення на відповідача обов`язку відшкодувати понесені позивачем витрати як міра відповідальності за поведінку, яка змусила позивача вирішувати спір у судовому порядку.

Застосування судами частин восьмої і десятої статті 139 КАС України призвело до неправильного вирішення клопотання позивача про повернення 50 відсотків сплаченого судового збору, яке має бути вирішено відповідно до приписів частини першої статті 142 КАС України, якій кореспондують норми частини третьої статті 7 Закону України «Про судовий збір».

Крім того, судом першої інстанції порушено норми процесуального права в частині ухвалення судового рішення у формі «Додаткове рішення іменем України», яке передбачено нормами статті 252 КАС України.

Зазначена норма застосовується виключно у випадку ухвалення судом рішення, яким вирішено спір по суті, в той час, як у цій справі спір по суті не розглядався, провадження закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, а тому суд повинен був вирішити питання розподілу судових витрат та повернення судового збору у формі ухвали або різних ухвал, як це передбачено статтями 140, 142 КАС України.

Відповідно до частини шостої статті 143 КАС України у випадку постановлення ухвали про закриття провадження у справі, залишення позову без розгляду або ухвалення рішення про задоволення позову у зв`язку з його визнанням суд вирішує питання про розподіл судових витрат не пізніше десяти днів з дня ухвалення відповідного судового рішення, за умови подання учасником справи відповідної заяви і доказів, які підтверджують розмір судових витрат.

Доводи скаржника щодо порушення судами зазначеної норми в частині вирішення питання розподілу судових витрат поза межами встановленого нею строку хоча і є доречними, проте не приймаються до уваги, оскільки це порушення не може унеможливити розгляд вчасно поданих учасниками справи заяв і клопотань.

Крім того, слід зазначити, що мотивувальна частина постанови суду апеляційної інстанції майже дослівно відтворює мотивувальну частину, викладену у рішенні суду першої інстанції, але не містить мотивів прийняття або відхилення аргументів апеляційної скарги.

Суд касаційної інстанції позбавлений можливості згідно частини другої статті 341 КАС України встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до частини другої статті 353 КАС підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до частини четвертої наведеної статті, справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Отже, суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, не встановили дійсні підстави відмови від позову, застосували норми статті 252 КАС України, яка не підлягає застосуванню при вирішенні спірних питань, а тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд в частині розгляду заяви відповідача про розподіл судових витрат та клопотання позивача про повернення судового збору.

Керуючись статтями 341, 345, 353, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління ДФС у Закарпатській області задовольнити частково.

Додаткове рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 8 липня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2019 року у справі №260/1378/18 скасувати.

Справу №260/1378/18 направити до суду першої інстанції на новий розгляд в частині вирішення клопотання Головного управління ДФС в Закарпатській області про повернення судового збору та заяви ОСОБА_1 про розподіл судових витрат.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.М. Гімон

Є.А. Усенко

Р.Ф. Ханова ,

Судді Верховного Суду