ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА _{01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua}

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

30.01.2020

Справа № 910/9187/19

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., при секретарі судового засідання Стеренчук М.О., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс"

до Фізичної особи - підприємця Гайдара Івана Григоровича

про зобов`язання вчинити дії та розірвання договору

Представники учасники справи:

від позивача: Кикіш С-М.Р., ордер № 171285 від 17.07.2019 року;

від відповідача: Рубан І.В., довіреність № 199894 від 22.07.2019 року;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи - підприємця Гайдара Івана Григоровича про зобов`язання вчинити дії, а саме зобов`язати відповідача підписати акт приймання - передачі від 31.03.2018 до Договору оренди обладнання № 1007/17 від 10.07.2017.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем умов укладеного між сторонами Договору оренди обладнання № 1007/17 від 10.07.2017 року, зокрема, шляхом самовільного вилучення орендованого майна, позбавивши позивача як орендаря можливості користування предметом оренди, та відмовившись підписати акт приймання - передачі обладнання від 31.03.2018 до вказаного договору оренди.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.07.2019 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.07.2019, за результатами розгляду заяви позивача б/н від 17.07.2019 щодо усунення недоліків позовної заяви, останню прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/9187/19, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі ч.3 ст. 12 ГПК України постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 07.08.2019.

В судове засідання 07.08.2019 року з`явились представники позивача та відповідача.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання через канцелярію суду 06.08.2019 надійшло клопотання відповідача про витребування доказів, відзив на позов та клопотання про визначення адреси для направлення процесуальних документів, та 07.08.2019 надійшло клопотання позивача про зобов`язання надати відповідь на питання, що долучені судом до матеріалів справи.

В підготовчому засіданні 07.08.2019 судом оголошено перерву до 11.09.2019 .

Проте, підготовче засідання, призначене на 11.09.2019, не відбулось у зв`язку з перебуванням судді Селівона А.М. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.09.2019 підготовче засідання призначено на 26.09.2019.

У підготовче засідання 26.09.2019 з`явились уповноважені представники позивача та відповідача.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання 26.09.2019 через відділ діловодства 10.09.2019 від позивача надійшло клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи, додаткові пояснення до клопотання про зобов`язання надати відповіді на питання, заперечення на клопотання про витребування доказів та додаткові пояснення до позовної заяви про зобов`язання вчинити дії, 24.09.2019 від відповідача надійшло клопотання про витребування доказів, 26.09.2019 надійшли заперечення відповідача, а також 26.09.2019 надійшла заява позивача про збільшення позовних вимог, в якій позивач окрім первісно заявлених позовних вимог просить суд розірвати Договір оренди обладнання №1007/17 від 10.07.2017 року, укладений між Фізичною особою-підприємцем Гайдаром Іваном Григоровичем та Товариством з обмеженою відповідальністю "СІТІМЕДАЛЬЯНС", починаючи з 30 березня 2018 року. Подані документи долучені судом до матеріалів справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.09.2019 продовжено строк підготовчого провадження у справі № 910/9187/19 на 30 днів з ініціативи суду та відкладено підготовче засідання на 09.10.2019. Крім того, судом задоволено клопотання позивача та зобов`язано відповідача надати відповідь на питання, що викладені в Додатку № 1 до позовної заяви про зобов`язання вчинити дії.

У підготовче засідання 09.10.2019 з`явились уповноважені представники позивача та відповідача.

Судом доведено до відома сторін, що до початку судового засідання 09.10.2019 через канцелярію суду 08.10.2019 від позивача надійшли додаткові пояснення до позовної заяви (з урахуванням заперечень відповідача) та клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи; від відповідача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, доповнення до заперечень на відповідь на відзив позивача, клопотання про витребування доказів, уточнене клопотання про витребування доказів та клопотання про виклик свідків. Подані документи долучені судом до матеріалів справи.

Так, ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.10.2019 частково задоволено клопотання відповідача про витребування доказів від 08.10.2019, з урахуванням уточненого клопотання про витребування доказів від 08.10.2019, а саме витребувано у позивача журнал реєстрації ендоскопічних досліджень, які проводилися лікарем-ендоскопістом Гайдаром Іваном Григоровичем в приміщенні лікарні Товариства з обмеженою відповідальністю "СІТІМЕДАЛЬЯНС" 29.03.2018 року; медичні висновки пацієнтів за результатами проведених ендоскопічних досліджень, які проводилися лікарем-ендоскопістом Гайдаром Іваном Григоровичем в приміщенні лікарні Товариства з обмеженою відповідальністю "СІТІМЕДАЛЬЯНС" 29.03.2018 року.

При цьому, розглянувши в судовому засіданні 09.10.2019 клопотання відповідача про витребування доказів від 24.09.2019, судом постановлено протокольну ухвалу про залишення зазначеного клопотання без розгляду.

Окрім цього, дослідивши заяву позивача про збільшення позовних вимог в судовому засіданні 09.10.2019, судом розцінено останню як пред`явлення додаткової вимоги - «Розірвати Договір оренди обладнання №1007/17 від 10.07.2017, укладений між Фізичною особою-підприємцем Гайдаром Іваном Григоровичем та Товариством з обмеженою відповідальністю "СІТІМЕДАЛЬЯНС", починаючи з 30 березня 2018 року» та зважаючи на те, що пред`явлення додаткової вимоги є правом позивача, не суперечить законодавству та не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси, зокрема, процесуальні права відповідача, передбачені ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, заява позивача відповідає вимогам, встановленим ст.ст. 46, 170, 173 Господарського процесуального кодексу України та подана до суду до закінчення підготовчого засідання, остання прийнята судом до розгляду, у зв`язку з чим має місце додаткова вимога позову, з урахуванням якої здійснюється розгляд спору.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.10.2019 відкладено підготовче засідання на 07.11.2019, задоволено клопотання Фізичної особи - підприємця Гайдара Івана Григоровича про виклик свідків та викликано в судове засідання в якості свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5

У підготовче засідання 07.11.2019 з`явились уповноважені представники позивача та відповідача, а також викликані судом для допиту свідки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .

Судом доведено до відома сторін, що до початку судового засідання через канцелярію суду 01.11.2019 від позивача надійшло клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи та повідомлення про неможливість надати витребувані докази, що долучено судом до матеріалів справи, а також 07.11.2019 від відповідача надійшло клопотання про колегіальний розгляд справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.11.2019 у задоволенні клопотання Фізичної особи - підприємця Гайдара Івана Григоровича про колегіальний розгляд справи відмовлено.

Так, в судовому засіданні судом допитано свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .

При цьому, перед допитом свідків останніх попереджено про передбачену ст. 384 Кримінального кодексу України відповідальність за завідомо неправдиві показання.

В подальшому судом оголошено перерву у підготовчому засіданні з 07.11.2019 на 20.11.2019.

У підготовче засідання 20.11.2019 з`явились уповноважені представники позивача та відповідача.

Судом доведено до відома сторін, що до початку судового засідання 20.11.2019 від відповідача надійшли клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, клопотання про виклик свідка ОСОБА_6 та клопотання про витребування доказів. Подані клопотання долучені судом до матеріалів справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.11.2019 задоволено клопотання відповідача та викликано свідка ОСОБА_6 , відкладено підготовче засідання на 18.12.2019.

У підготовче засідання 18.12.2019 з`явились уповноважені представники позивача та відповідача, а також відповідач особисто.

Судом доведено до відома сторін, що до початку судового засідання 12.12.2019 надійшла заява свідка ОСОБА_6 від 10.12.2019; 13.12.2019 надійшли пояснення позивача щодо виклику свідка ОСОБА_6 ; 16.12.2019 від позивача надійшли заперечення на клопотання про витребування доказів; 18.12.2019 від відповідача надійшли міркування відповідача щодо заяви свідка ОСОБА_6 від 10.12.2019. Подані документи долучені судом до матеріалів справи.

Розглянувши в судовому засідання 18.12.2019 клопотання відповідача про витребування доказів від 20.11.2019, судом протокольно ухвалено про відмову в його задоволенні.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.12.2019, враховуючи те, що судом остаточно з`ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі № 910/9187/19 та початок розгляду справи по суті, судове засідання призначено на 23.01.2020.

При цьому судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: правова та фактична складність справи, поведінка заявника, інших учасників справи та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (справи "Фрідлендер проти Франції", "Федіна проти України", "Матіка проти Румунії", "Літоселітіс проти Греції").

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" зазначив, що очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі "Штеґмюллер проти Авторії"). Таким чином, у кожній справі постає питання оцінки, що залежатиме від конкретних обставин.

У судове засідання по розгляду справи по суті 23.01.2020 з`явились уповноважені представники позивача та відповідача, а також відповідач особисто.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання через відділ діловодства суду 23.01.2020 від позивача надійшли клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи та заява щодо подання доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу; 23.01.2020 від відповідача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи. Заслухавши думки учасників справи подані сторонами документи судом долучено до матеріалів справи.

При цьому, враховуючи, що представниками сторін у судовому засідання було заявлено усні клопотання про відкладення розгляду справи, судом протокольно оголошено перерву у судовому засіданні по розгляду справи по суті до 30.01.2020.

У судове засідання по розгляду справи по суті 30.01.2020 з`явились уповноважені представник позивача та відповідача.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру від сторін на час розгляду справи та станом на 30.01.2020 до суду не надходило.

В судових засіданнях 23.01.2020 та 30.01.2020 року представник позивача підтримав позовні вимоги, викладені в позовній заяві та заяві про збільшення розміру позовних вимог (пред`явлення додаткових вимог).

Представник відповідача в судових засіданнях 23.01.2020 та 30.01.2020 та відповідач особисто в судовому засіданні 23.01.2020 проти задоволення позову заперечували з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та додаткових поясненнях по справі.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 30.01.2020 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 10 липня 2017 року між Фізичною особою - підприємцем Гайдар Іван Григорович (орендодавець за договором, відповідач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" (орендар за договором, позивач у справі) укладено Договір оренди обладнання № 1007/17 (далі - Договір), в порядку та на умовах якого орендодавець зобов`язується передати орендареві, а орендар зобов`язується прийняти в строкове платне користування майно, визначене у цьому Договорі, строком з 10.07.2017 по 10.07.2018, а також сплачувати орендодавцеві плату за користування названим майном.

За умовами Договору метою використання майна орендарем є здійснення ним господарської діяльності у сфері надання медичних послуг (пункт 1.4. Договору).

Розділами 1-7 Договору сторони визначили умови передачі та повернення обладнання, порядок внесення орендної плати, права, обов`язки і відповідальність сторін, строк дії Договору тощо.

Цей Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін (пункт 6.1. Договору).

Вказаний договір підписаний відповідачем особисто та представником орендаря та скріплений печатками обох сторін.

Судом встановлено, що укладений Договір за своїм змістом та правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання норм глави 58 Цивільного кодексу України та §5 глави 30 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживча річ). В силу частини 6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Аналогічне визначення договору оренди міститься і в статті 759 Цивільного кодексу України.

Частина 1 статті 760 Цивільного кодексу України передбачає, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Так, за умовами Договору приймання-передача майна здійснюється сторонами шляхом укладення акта прийому-передачі майна (пункт 1.2. Договору).

Повний перелік майна, що передається за цим Договором (далі - майно), та визначення його ознак (найменування, тип, номери та інші характеристики) містяться в додатку № 1 до цього Договору. Сторони визначили, що майно перебуває в робочому стані, відповідає вимогам техніки безпеки при роботі на ньому і підлягає переданню орендарю 10.07.2017 в передбаченій додатком № 1 до цього договору комплектації (пункти 1.3., 1.5. Договору).

Як вбачається з матеріалів справи, у відповідності до умов Договору відповідач - Фізична особа - підприємець Гайдар Іван Григорович передав, а відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" прийняв в оренду обладнання, а саме:

процесор Fujinon EVE ЕРХ-201 (серійний номер 5795720) в кількості 1 шт.;

колоноскоп Fujinon EC-200WN2 Туре 15 (серійний номер Snic2i9d078) в кількості 1 шт.;

гастроскоп Fujinon EG-200FP Type S (серійний номер 7352867) в кількості 1 шт.;

монітор NEC LCD 2170NX-BK-4 (серійний номер 82В08267НВ) в кількості 1 шт.;

система відеозапису Dell Optiplex 380 (серійний номер GXH824J ) в кількості 1 шт.;

ендоскопічний візок ATON СТ-ЭЯ в кількості 1 шт., що підтверджується відповідним належним чином оформленим актом приймання-передачі від 10.07.2017, копія якого наявна в матеріалах справи.

Вказаний акт підписаний орендарем та орендодавцем, а також скріплений печатками сторін без будь-яких зауважень та заперечень, зокрема, сторонами підтверджено належний стан обладнання в момент передачі та придатність його до експлуатації.

Факт отримання в оренду медичного обладнання сторонами не заперечувався.

За таких обставин, господарським судом встановлено, що відповідачем було належним чином виконано свій обов`язок з передачі Товариству з обмеженою відповідальністю «СІТІМЕДАЛЬЯНС» орендованого медичного обладнання згідно переліку, а позивачем, в свою чергу, прийнято вказане майно в оренду без будь - яких зауважень.

Статтею 762 Цивільного кодексу України та статтею 286 Господарського кодексу України визначено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму; плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

У відповідності до пункту 2.3. Договору орендар взяв на себе обов`язок вчасно і у повному обсязі сплачувати плату за користування переданим майном та не допускати дій, які можуть призвести до пошкодження (псування) або знищення майна.

Пунктом 3.1. Договору орендар щомісячно сплачує Орендодавцеві плату за користування майном в розмірі 8000 гривень шляхом перерахування на розрахунковий рахунок Орендодавця у строк до 10 числа місяця, що слідує за звітнім.

В подальшому між сторонами були укладені додаткові угоди від 01.11.2017 № 1, від 01.12.2017 № 2 та від 02.01.2018 № 3 до Договору щодо зміни розміру щомісячної плати за оренду обладнання, зокрема, щодо збільшення щомісячної плати за користування майном в розмірі 20000,00 гривень.

При цьому, за твердженнями позивача, останнім своєчасно та в повному обсязі сплачувалась орендна плата за користування прийнятим в оренду від відповідача медичним обладнанням.

Натомість, як встановлено судом та вказано відповідачем у відзиві на позовну заяву, позивач з травня 2018 року тривалий час не виконував умови Договору в частині сплати орендної плати, зокрема, у період з липня 2017 по січень 2019, в зв`язку з чим за наявності заборгованості в сумі 205 854, 84 грн., відповідач звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення орендної плати з позивача.

Поряд із цим з урахуванням змісту заявлених позовних вимог суд зазначає, що спір щодо наявності/відсутності заборгованості орендаря зі сплати орендної плати або звільнення від сплати останньої не є предметом спору у даній справі та, відповідно, обставини виконання сторонами Договору оренди в цій частині до предмету доказування у даній справі не входять.

В свою чергу, звертаючись з даним позовом до суду позивач зазначає, що 29.03.2018 відповідач - Фізична особа - підприємець Гайдар Іван Григорович самовільно вивіз орендоване обладнання за Договором з приміщення клініки, фактично позбавивши позивача можливості користування майном, оскільки останнє вибуло з його володіння.

При цьому в обґрунтування позовних вимог та на підтвердження зазначених фактів щодо вчинення неправомірних дій відповідача як орендодавця позивач посилається, зкоерма, на показання свідків - працівників орендаря ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , які перебували на робочих місяцях та яким, як стверджує позивач, було відомо, що вказане обладнання належить на праві власності орендодавцю, отже, відповідно перешкод у зазначених діях останньому вони не чинили.

За твердженнями позивача, зазначені дії відповідача свідчать про одноособову відмову від виконання зобов`язань за Договором та небажання продовжувати орендні відносини.

Окрім цього, посилаючись на наявні в матеріалах справи копії наказу позивача від 06.07.2017 № 7-к про прийняття Гайдара Івана Григоровича з 10.07.2018 на роботу на посаду лікаря - ендоскопіста за сумісництвом, з подальшим звільненням 30.03.2018 року згідно наказу № 5-к, позивач наголошує на одноособовому користуванні спірним обладнанням відповідачем.

В свою чергу, факт прийняття на роботу та перебування відповідача в трудових відносинах з позивачем сторонами не заперечувався.

Частиною 2 статті 795 Цивільного кодексу України визначено, що повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Як визначено умовами п.5.2 Договору строк оренди об`єкта починається з моменту підписання акту приймання-передачі об`єкта оренди орендарем та закінчується в останній день строку користування (оренди) об`єктом оренди зі складанням відповідного акту.

Відповідно до пункту 6.3. Договору у разі якщо жодна із сторін не пізніше як за 30 (тридцять) календарних днів до закінчення строку дії цього Договору не заявить про свій намір розірвати цей Договір, останній вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, що передбачені цим Договором.

Пунктом 6.5. Договору сторони визначили, що якщо інше прямо не передбачено цим договором або чинним законодавством України, зміни у цей договір можуть бути внесені тільки за домовленістю сторін, яка оформлюється додатковою угодою до цього договору.

Відповідно до п. 6.7 Договору якщо інше прямо не передбачено цим договором або чинним законодавством України, цей договір може бути розірваний тільки за домовленістю сторін, яка оформлюється додатковою угодою до цього договору.

Договір вважається розірваним з моменту належного оформлення сторонами відповідної додаткової угоди до цього Договору, якщо інше не встановлено у самій додатковій угоді, цьому Договорі або у чинному законодавстві України (п.6.8 Договору).

Згідно ст. 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до ст. 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

За змістом частини 1 статті 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Згідно ч. 4 ст. 284 Господарського кодексу України строк договору оренди визначається за погодженням сторін.

Частиною 2 ст. 291 Господарського кодексу України передбачено, що договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) об`єкта оренди; ліквідації суб`єкта господарювання - орендаря; загибелі (знищення) об`єкта оренди.

Згідно ч. 4 ст. 291 Господарського кодексу України правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.

Так, за твердженням позивача, у зв`язку з вивезенням орендодавцем обладнання та з огляду на неможливість використання орендарем орендованого майна, з метою належного документального оформлення припинення договірних відносин між сторонами починаючи з 31.03.2018 останнім вчинялися дії, спрямовані на розірвання Договору та підписання акта приймання-передачі орендованого обладнання.

На підтвердження зазначеного позивачем також представлено суду копію нотаріально засвідченої заяви свідка ОСОБА_5 , який працює на посаді головного бухгалтера позивача, якого в судовому засіданні 07.11.2019 було допитано судом щодо викладених в заяві обставин.

Зокрема, в матеріалах справи наявні копії угоди від 31.03.2018 про розірвання договору оренди обладнання № 1007/17 від 10.07.2017 та акта приймання-передачі від 31.03.2018 до Договору, які підписані в односторонньому порядку позивачем та не містять підпису відповідача або будь-яких зауважень/застережень останнього.

Як встановлено судом за матеріалами справи, листом від 10.07.2018 позивач, посилаючись на ст. 615 Цивільного кодексу України, повідомив відповідача, що в порушення вимог Договору та законодавства України останній в односторонньому порядку відмовився виконувати свої зобов`язання, вилучив орендоване обладнання, наслідком чого, в свою чергу, є відсутність предмету Договору та припинення правовідносин між сторонами, у зв`язку з чим позивач звернувся до відповідача з вимогою про зобов`язання підписати акт приймання-передачі від 31.03.2018 до Договору протягом 7 днів з дня отримання цієї вимоги.

В подальшому відповідач 25.07.2018 звернувся до позивача з письмовою пропозицією про розірвання Договору, в якій запропонував достроково розірвати Договір з 10.08.2018, сплатити суму заборгованості по орендній платі та після припинення дії Договору 10.08.2018 у триденний строк, тобто до 13.08.2018, повернути майно, що перебувало в оренді, письмово повідомивши представника орендодавця після одержання пропозиції про результати її розгляду у двадцятиденний строк.

Товариством з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" листом від 10.08.2018 № 183 надано відповідь на пропозицію про розірвання Договору, в якій позивач повідомив відповідача, що майно було вилучено орендодавцем самовільно та не могло фактично використовуватися орендарем, відповідно, договірні відносини між сторонами фактично припинились, оскільки 29 березня 2018 року орендодавець - Фізична особа - підприємець Гайдар І.Г. прибув до приміщення орендаря (клініка Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс") та скориставшись відсутністю керівництва орендаря у неробочий час забрав у повному обсязі передане орендодавцем за Договором обладнання, відмовившись, на пропозицію позивача, підписати акт приймання-передачі обладнання без будь-яких пояснень. На підтвердження зазначених фактів позивач посилався на наявність свідків вказаних дій з числа працівників клініки та відеозаписи з камер спостереження майданчика автомобільної стоянки будинку, в якому розташований медичний центр.

З огляду на викладене, позивачем у вказаному листі, зокрема, було запропоновано ФОП Гайдар І.Г. підписати акт приймання-передачі майна саме датою фактичного повернення обладнання.

В свою чергу судом встановлено, що у відзиві на позов Фізична особа - підприємець Гайдар Іван Григорович заперечив проти доводів позивача стосовно вивезення відповідачем орендованого обладнання, з посиланням на підписаний 31.03.2018 сторонами без будь-яких зауважень або заперечень акт наданих послуг з оренди медичного обладнання № 3 до спірного Договору, з якого вбачається, що в березні 2018 року були надані послуги оренди обладнання за Договором за повний місяць (по 31 число місяця включно), відповідно, нарахування орендної плати здійснено відповідачем за повний місяць, що, на переконання останнього, спростовує твердження позивача про відсутність обладнання в клініці з 29 березня 2018 року внаслідок його вивезення орендодавцем.

Також відповідачем у відзиві зазначено, що оскільки сторони не досягли згоди щодо розірвання Договору та з урахування того, що у визначений Договором строк до закінчення строку дії цього Договору ані позивач, ані відповідач не заявили про свій намір розірвати Договір та майно, яке було отримано позивачем, не повернуто відповідачу, тому враховуючи положення пункту 6.3. Договору Договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, тобто на один календарний рік.

Таким чином, спір між Товариством з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" як орендарем і Фізичною особою - підприємцем Гайдар Іваном Григоровичем як орендодавцем виник у зв`язку відмовою відповідача від виконання своїх зобов`язань за Договором щодо підписання акта від 31.03.2018 року приймання-передачі з оренди майна (медичного обладнання), яке було предметом правочину, з посиланням на фактичне позбавлення позивача як орендаря можливості користування предметом оренди у зв`язку з самовільним вивезенням останнього з приміщення клініки орендодавцем 29 березня 2018 року.

Окрім того, позивач в заяві про збільшення позовних вимог (пред`явлення додаткових вимог), яка прийнята судом до розгляду, з посиланням на ст.ст. 763, 764, 785 Цивільного кодексу України просить суд розірвати спірний Договір оренди обладнання з 30 березня 2018 року, позаяк вказаний правочин припинив свою дію 30 березня 2018 року, а саме на наступний день після вивезення предмету оренди орендодавцем, та не був автоматично пролонгований сторонами з огляду на вчинення сторонами дій, які свідчили про їх намір розірвання договору.

У відповідності до статті 124, п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. ст. 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших у часників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

В свою чергу, встановлюючи фактичні обставини справи на підставі наявних в матеріалах справи доказів, суд зазначає, що у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо якості судових рішень» міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.

Наразі принцип змагальності необхідно розглядати як основоположний компонент концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.

Пункт 4 ст. 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов`язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Наразі сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.

Як зазначалось судом вище, позовні вимоги позивача ґрунтуються на факті протиправного, без погодження із керівництвом ТОВ «Сітімедальянс» та попередження, користуючись доступом до приміщення, в якому знаходилось спірне медичне обладнання, вивезення останнього відповідачем як орендарем з приміщення клініки в невідомому напрямку, з одночасною відмовою від підписання акта приймання - передачі майна з оренди, як того вимагав позивач.

Одночасно на підтвердження зазначених фактів позивач посилається на показання свідків, а саме працівників медичного центру ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 .

Відповідно до частини 1 статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Відповідно до статті 78 даного Кодексу достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно ч.1, ч.2 статті 87 ГПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

На підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть встановлюватися на підставі показань свідків.

Отже, коли законом чітко визначено умови виникнення тих чи інших прав або обов`язків, пояснення свідків не є тими доказами, які можуть бути покладені в основу рішення.

Показання свідків є допустимими доказами лише в тому разі, коли надані ними відомості про обставини відповідно до законодавства мають бути підтверджені саме таким способом та не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Показання свідка за змістом статті 88 вказаного Кодексу викладаються ним письмово у заяві свідка. Згідно з приписами частин 2-4 даної статті у заяві свідка зазначаються ім`я (прізвище, ім`я та по батькові), місце проживання (перебування) та місце роботи свідка, поштовий індекс, реєстраційний номер облікової картки платника податків свідка за його наявності або номер і серія паспорта, номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти (за наявності), обставини, про які відомо свідку, джерела обізнаності свідка щодо цих обставин, а також підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань та про готовність з`явитися до суду за його викликом для підтвердження своїх свідчень. Підпис свідка на заяві посвідчується нотаріусом. Не вимагається нотаріальне посвідчення підпису сторін, третіх осіб, їх представників, які дали згоду на допит їх як свідків. Заява свідка має бути подана до суду у строк, встановлений для подання доказів.

Так, на підтвердження факту вивезення відповідачем орендованого майна позивачем додано до позову копії нотаріально засвідчених заяв свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які працюють на посадах медичних реєстраторів у клініці позивача, відповідно до викладених у них обставинах 29.03.2018 зазначені особи перебували на своїх робочих місцях та підтвердили, що в першій половині цього дня відповідач, як лікар-ендоскопіст клініки, здійснював прийом хворих та проводив їх обстеження, а після прийому відповідач зібрав та вивіз обладнання - ендоскопічну стійку та повернув на рецепцію ключ від приміщення, в якому знаходилось обладнання. Зазначені особи не перешкоджали вивезенню обладнання, оскільки їм було відомо, що обладнання належить відповідачу (нотаріально посвідчені копії заяв свідків долучено до матеріалів справи).

В свою чергу, враховуючи, що на думку представника відповідача покази свідків суперечать показам відповідача та наданим останнім письмовим доказам, судом було викликано громадян ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 для допиту в судових засіданнях, за результатами яких судом встановлено, що жоден із свідків особисто не бачив процес вивезення обладнання 29.03.2018 особисто відповідачем - Фізичною особою - підприємцем Гайдаром О.Г., та не зазначив про джерело його обізнаності.

Крім того, позивачем до матеріалів справи додано копію нотаріально засвідченої заяви від 16.10.2019 року свідка ОСОБА_6 , яка у період 07.02.2014-03.10.2018 працювала на посаді старшої сестри медичної клініки позивача, якою підтверджено, що ендоскопічні дослідження проводились відповідачем одноособово в кабінеті, обладнаним ендоскопічним обладнання фірми Fujinon, та зазначено, що 29.03.2018 остання була особисто запрошена лікарем-ендоскопістом Гайдаром І.Г. для огляду та прийняття приміщення ендоскопічного кабінету у зв`язку з вивезенням з нього відповідачем всього майна, що йому належить, в тому числі ендоскопічного обладнання. Так, при особистому огляді свідком приміщення ендоскопічного кабінету 29.03.2018, в ньому вже не знаходилося жодного ендоскопічного обладнання, при цьому акт приймання-передачі обладнання не підписувався, оскільки свідок не була уповноважена на підписання таких документів від імені товариства.

Зазначена особа ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.11.2019 була викликана в якості свідка в судове засідання, призначене на 18.12.2029, проте свідок ОСОБА_6 в судове засідання не прибула з причини перебування у відпустці.

Натомість через канцелярію суду 12.12.2019 надійшла заява від імені свідка ОСОБА_6 , в якій остання зазначає, серед іншого, про обладнання кабінету, де проводились ендоскопічні обстеження, на початку обладнанням марки Fujinon, а пізніше - марки Olympus, а також повідомляє, що самого процесу вивезення обладнання не бачила.

Суд наголошує, що первісна заява від 16.10.2019 свідка ОСОБА_6 суперечить наступній, поданій до суду 12.12.2019, яка всупереч господарським процесуальним нормам не засвідчена нотаріально, та враховуючи приписи ч. 2 ст.89 ГПК України, згідно якої якщо свідок без поважних причин не з`явився в судове засідання суд не бере до уваги його показання, за умови особистої неявки свідка в судове засідання для допиту судом, надана вказаною особою інформація оцінюється критично та до уваги не приймається.

Враховуючи вищенаведене, за результатами аналізу наявних матеріалів справи та пояснень свідків у їх сукупності, наданих як у письмові формі, так і під час допиту в судових засіданнях, встановлені фактичні обставини не надають суду можливості дійти беззаперечних стверджувальних висновків про те, що спірне майно (медичне обладнання по Договору) вибуло із користування позивача у зв`язку із тим, що саме відповідач самовільно вивіз орендоване обладнання 29.03.2018, позаяк жоден із свідків не підтвердив факт вивезення спірного предмету оренди (медичного обладнання) саме відповідачем особисто.

Також судом оцінюються критично посилання позивача в обґрунтування позовних вимог на факт перебування відповідача в трудових відносинах з позивачем згідно наказу від 10.07.2018 № 7-к, який відповідачем не заперечувався, як на доказ здійснення Гайдаром Іваном Григоровичем особисто та одноособово, за допомогою саме переданого ним в оренду позивачу обладнання, ендоскопічних досліджень, в тому числі 29 березня 2018 року, позаяк зазначені докази прийняття на посаду та виконання своїх обов`язків в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Сітімедальянс» жодним чином не впливають на оцінку судом доказів щодо наявності або відсутності факту вивезення ФОП Гайдаром І.Г. предмету оренди 29 березня 2019 року.

При цьому судом взято до уваги письмові пояснення відповідача та надані ним на спростування доводів позивача письмові докази, а саме протоколи ендоскопічних досліджень, згідно яких відповідач з червня 2017 року по березень 2018 року працював на обладнанні марки Olympus. Жодних доказів на спростування вказаних фактів, в тому числі на вимоги ухвали суду щодо витребування, позивачем не надано.

За висновками суду, наданий позивачем табель обліку робочого часу, акт приймання - передачі послуг за Договором за березень 2018 року, роздруківка з віртуального кабінету клініки щодо графіку прийому пацієнтів на прийомі 29.03.2018 року та наказ про звільнення 30.03.2018 року не можуть бути розцінені судом в якості беззаперечних доказів виконання лікарем Гайдаром І.Г. своїх обов`язків із застосуванням спірного обладнання саме 29.03.2018 року за умови ненадання жодних доказів такого виконання, зокрема, ненадання позивачем журналу реєстрації ендоскопічних досліджень за 29.03.2018 року, відсутності протоколів відповідних обстежень (медичних висновків) пацієнтів за вказаний період тощо.

Також суд зазначає, що наявна у матеріалах справи копія протоколу огляду місця події та витяг з Єдиного державного реєстру досудових розслідувань щодо вчинення Гайдаром І.Г. шахрайських дій (кримінальне провадження № 1201810009234), згідно якого зазначено, що 02.10.2018 до Голосіївського управління поліції Головного управління національної поліції в м. Києві надійшло звернення ТОВ "Сітімедальянс" про те, що гр. Гайдар І.Г. вчиняє шахрайські дії, не є належними та допустимими доказами, що підтверджує самовільне вилучення відповідачем орендованого обладнання, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 75 Господарський процесуальний кодекс України обов`язковими для господарського суду, що розглядає справі про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою, є лише обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили.

Наразі протокол огляду місця події від 03.09.2019 року, проведеного в межах кримінального провадження, фіксує відсутність зазначеного спірного обладнання в приміщенні клініки ТОВ «Сітімедальянс» станом на дату проведення огляду та за відсутності остаточних результатів кримінального провадження № 1201810009234 не може бути розцінений судом в якості доказу на підтвердження факту вивезення відповідачем предмету оренди за Договором, який є основною підставою позову відповідача.

Інших доказів, зокрема, відеозаписів з камери відеоспотереження майданчика автомобільної стоянки будинку, в якому розташований медичний центр, якою могли бути зафіксовані факти вилучення майна орендодавцем та вивезення власним транспортом, про що зазначено у відповіді Товариства з обмеженою відповідальністю «СІТІМЕДАЛЬЯНС» № 183 від 10.08.2018 року на пропозицію про розірвання договору, позивачем на підтвердження позовних вимог також не надано.

При цьому, долучені до матеріалів справи докази одноособового здійснення відповідачем ендоскопічних досліджень за допомогою орендованого обладнання, а саме скріншоти з веб-сайту www.cityclinik . com . ua, www.web.archive . org, фотокартки з зображенням Гайдара І.Г при використанні орендованого обладнання судом до уваги не приймаються як неналежні та такі, що не впливають на встановлення фактичних обставин справи.

У зв`язку з викладеним суд наголошує, що встановлення меж предмета доказування більшою мірою є прерогативою суду, який на різних етапах провадження у господарській справі визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, з`ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення, оцінює достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності тощо. Зазначене дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу для правильного встановлення фактичних обставин у справі та відібрати лише ті докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, виключивши з процесу доказування докази, які не стосуються справи.

Поряд із цим, хоча межі предмета доказування визначаються також сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, проте про остаточне встановлення меж предмета доказування може йтися лише при ухваленні судового рішення, коли зібраними вважаються усі фактичні дані, що мають значення для вирішення справи, їх сукупність і становить предмет доказування у конкретній справі.

Таким чином, доводи позивача про те, що з квітня 2018 року Гайдар І. Г не користується орендованим обладнанням, оскільки 29.03.2018 останній самовільно вивіз обладнання не підписавши з відповідачем акт прийому-передачі (повернення) майна та продовжив нараховувати орендну плату, тобто спірне обладнання вибуло з тимчасового володіння позивача та не перебуває у його користуванні, не підтверджені належними та допустимими доказами, відповідно, не спростовують висновків суду, викладених вище та не доводять наявність порушеного права позивача на момент прийняття рішення.

При цьому суд звертає увагу, що за умовами п.1.4 Договору сторони визначили мету використання майна орендарем для здійснення останнім господарської діяльності у сфері надання медичних послуг.

Так, правова природа орендних правовідносин обумовлює зміст правомочностей орендаря, межі якого визначаються правом власності, а саме як правом володіння і користування об`єктом оренди, так і обов`язком, визначеним приписами ст.ст.773,779 Цивільного кодексу України щодо збереження прийнятого в оренду майна, користування останнім відповідно до його призначення та умов договору, за умови недопущення погіршення предмета оренди, а також згідно приписів ч. 3 ст. 285 ГК України збереження орендованого майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню.

Тобто, за висновками суду, наслідки невиконання орендарем зобов`язань щодо збереження переданого в оренду майна шляхом вибуття з фактичного користування позивача, за умови недоведення останнім повернення його відповідачеві як орендодавцю, покладені саме на орендаря.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (стаття 12 Цивільного кодексу України).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб`єктам цивільного права.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині 2 цієї статті визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Статтею 16 даного Кодексу встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з яким кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.

Дана норма кореспондується з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, якою визначено також способи захисту суб`єктом господарювання та споживачем своїх прав і законних інтересів.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених статтею 16 Цивільного кодексу України з урахуванням специфіки порушеного права та характеру правопорушення.

До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у статті 16 Цивільного кодексу України, що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить звернути вагу на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішенні Конституційного суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на час звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб`єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення, а у разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права, суд приймає рішення про відмову у позові.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейським судом з прав людини зазначено, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім цього, судом вказано на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 13 передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Предметом позову у даній справі, зокрема, є вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" про зобов`язання Фізичну особу - підприємця Гайдара Івана Григоровича підписати акт приймання-передачі обладнання за Договором датою 31.03.2018 у зв`язку з вибуттям предмета оренди (медичного обладнання) з користування орендаря та, як наслідок, неможливості його використання останнім.

Виходячи зі змісту пункту 5 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, яким передбачено такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як примусове виконання обов`язку в натурі, позовна вимога про зобов`язання відповідача підписати Акт приймання - передачі від 31.03.2018 року до Договору оренди, є присудженням обов`язку в натурі.

При цьому як зазначено у висновку Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/16744/17 від 14.05.2019 року, такий спосіб захисту як примусове виконання обов`язку в натурі застосовується у зобов`язальних правовідносинах у випадках, коли особа має виконати зобов`язання на користь позивача, але відмовляється від виконання останнього чи уникає його. Примусове виконання обов`язку в натурі має наслідком імперативне присудження за рішенням суду (стягнення, витребування тощо), і не спрямоване на підсилення існуючого зобов`язання, яке не виконується, способом його відтворення в резолютивній частині рішення суду аналогічно тому, як воно було унормовано сторонами у договорі.

Частина 1 статті 631 Цивільного кодексу встановлює, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Як вже зазначалось судом, пунктом 6.2. Договору сторонами визначено, що строк оренди об`єкта оренди починається з моменту підписання акта приймання-передачі об`єкта оренди орендарем та закінчується в останній день строку користування (оренди) об`єктом оренди зі складанням відповідного акта.

Таким чином, сторони Договору пов`язують припинення дії договору оренди з моментом підписання сторонами Договору акта про повернення орендарем предмета договору оренди орендодавцеві.

За таких обставин суд зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді зобов`язання вчинити дії шляхом зобов`язання підписати акт приймання-передачі є неефективним в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, позаяк акт приймання - передачі орендованого майна може бути розцінений судом в якості доказу на підтвердження наявності чи відсутності фактів передачі однією стороною та прийняття іншою стороною предмета договору. Тобто, такий акт є лише доказом виконання сторонами обов`язків за договором, а підписання акту не може розглядатись як окремий обов`язок щодо виконання сторонами договірних зобов`язань.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16.

Враховуючи вищевикладене та виходячи з підстав заявленого позову у даній справі, суд зазначає, що нормами Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України, а також іншими нормами законодавства України не передбачено такого способу захисту права (законного інтересу) як зобов`язання підписати акт приймання - передачі майна майна з оренди, а також відсутні докази, що такі способи захисту права передбачені договором сторін.

Поряд із цим суд звертає увагу, що захист майнового чи немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматись від їх вчинення.

Отже, заявлена позивачем у цій справі вимога про зобов`язання відповідача підписати акт приймання-передачі майна за договором оренди не приводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення, проте виходячи з диспозитивності норми цивільного законодавства щодо розпорядження особою своїх правом на захист позивач не позбавлений можливості застосувати в подальшому способи захисту, визначені законом або договором, якщо вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними.

Окрім цього суд зазначає, що позивачем заявлені додаткові вимоги про розірвання Договору оренди обладнання від 10.07.2017 № 1007/17, укладеного між Фізичною особою - підприємцем Гайдаром Іваном Григоровичем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс", починаючи з 30 березня 2018 року.

За приписами ст. 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до ст. 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

У статті 291 Господарського кодексу України передбачено, що моментом припинення дії договору оренди є закінчення строку такого договору оренди, на який його укладено.

Як зазначалось судом вище, пунктом 1.1. спірного Договору встановлений строк дії останнього з 10 липня 2017 року до 10 липня 2018 року.

Пунктом 6.3. Договору сторони визначили, що у разі якщо жодна із сторін не пізніше як за 30 календарних днів до закінчення строку цього Договору не заявить про свій намір розірвати цей Договір, цей Договір вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, що передбачені цим Договором.

Доказів визнання недійсним Договору та додаткових угод до нього та/або їх окремих положень суду не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін відсутні.

Таким чином, оскільки як вбачається з матеріалів справи та підтверджується сторонами, враховуючи відсутність протягом дії Договору та у визначений сторонами строк, а саме протягом 30 календарних днів до закінчення строку дії цього Договору (10.07.2018), заяв сторін про свій намір розірвати Договір, за висновками суду спірний Договір слід вважати продовженим на таким самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором, а саме до 10.07.2019.

Наразі, сторонами на час розгляду справи в судовому засіданні 30.01.2020 року не надано суду доказів на підтвердження дотримання сторонами попередньо визначеного умовами Договору порядку розірвання/заперечення проти продовження останнього.

Судом враховано також той факт, що після продовження дії Договору (10.07.2018) відповідачем, з урахуванням вимог, передбачених ст. 188 Господарського кодексу України, 25.07.2018 направлялася позивачу пропозиція про дострокове розірвання Договору з 10.08.2018, у відповіді на яку позивач відмовив відповідачу у достроковому розірванні Договору з 10.08.2018, що, в свою чергу додатково свідчить про відсутність підстав для встановлення факту дострокового розірвання договору у визначені відповідачем дати.

В свою чергу суд звертає увагу сторін, що цивільне законодавство базується на принципі обов`язкового виконання сторонами зобов`язань за договором. За загальним правилом, закріпленим у частині 1 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов`язки учасників.

Зокрема, як встановлено судом, укладений між сторонами спірний правочин, який є договором найму (оренди) майна, правова природа якого як двостороннього та оплатного зумовлює наявність взаємних обов`язків у кожної із сторін договору.

При цьому, пунктом 6.7. Договору сторони визначили, що якщо інше прямо не передбачено цим Договором або чинним законодавством України, цей Договір може бути розірвано тільки за домовленістю сторін, яка оформлюється додатковою угодою до цього Договору. Цей Договір вважається розірваним з моменту належного оформлення сторонами відповідної додаткової угоди до цього Договору, якщо інше не встановлено у самій додатковій угоді, цьому Договорі або у чинному законодавстві України (пункт 6.8. Договору).

Частиною 3 статті 291 Господарського кодексу України встановлено, що договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому ст. 188 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 188 Господарського процесуального кодексу України розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Статтею 654 Цивільного Кодексу України передбачено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Ця норма узгоджується з приписами частини 2 ст. 651 Цивільного кодексу України, згідно якої договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. При цьому, істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Таким чином, приписи ст. 651 Цивільного кодексу України пов`язують можливість розірвання договору у зв`язку з порушенням стороною його умов лише у разі, якщо внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Істотність порушення договору визначається за об`єктивними ознаками та обставинами, що вказують на значну міру позбавлення того на, що особа розраховувала при укладенні договору.

Виходячи зі змісту вищенаведених правових норм, підставою для розірвання договору може бути належним чином доведене невиконання виконавцем його зобов`язань, передбачених законом або Договором.

Зокрема , оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені законом, та визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою терміну «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладанні договору, а також терміну «шкода», який слід тлумачити з урахуванням ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України, наразі істотний негативний вплив на інтереси потерпілої сторони визначається виходячи з розміру завданої порушенням шкоди, який не дозволяє цій стороні отримати очікуване при укладенні договору.

Отже, необхідно встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та/або упущеної вигоди, а її розмір не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона могла отримати. У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватись з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення.

Тобто, за висновками суду чинним законодавством передбачене право сторони за договором на звернення до суду з вимогою розірвати такий договір у разі невиконання зобов`язань однієї зі сторін, якщо вбачається істотне порушення його умов.

Окрім цього відповідно до приписів статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, розірвання договору.

Згідно з ч. 5 ст. 188 Господарського кодексу України якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається змінений або розірваний з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Відповідно до ч. 3 ст. 653 Цивільного кодексу України у разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Як встановлено судом, в якості підстав для розірвання спірного Договору оренди з 30 березня 2018 позивач посилається на той факт, що фактично не використовує спірне орендоване майно, оскільки відповідач 29.03.2018 самовільно вивіз обладнання за Договором, отже правочин припинив свою дію починаючи з 30 березня 2018.

Проте, судом за матеріалами справи не встановлено та позивачем не доведено наявність факту порушення відповідачем як орендодавцем умов спірного Договору, наявність якого виходячи з системною аналізу ст. 651 Цивільного кодексу України може бути підставою для розірвання спірного правочину в судовому порядку.

Крім цього, суд констатує, що позовна вимога позивача про розірвання спірного Договору «починаючи з 30 березня 2018 року» є такою, що не підлягає задоволенню, оскільки визначення дати розірвання спірного договору зазначеною датою суперечить вимогам ч. 5 ст. 188 ГК України та ч. 3 ст. 653 ЦК України, відповідно до норм яких, якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Приймаючи до уваги вищевикладене, суд доходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ТОВ «Сітімедальянс» про розірвання Договору оренди обладнання від 10.07.2017 № 1007/17, укладеного між Фізичною особою - підприємцем Гайдаром Іваном Григоровичем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс", починаючи з 30 березня 2018 року.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян ( MESROP MOVSESYAN ) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до п. 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні ст. 74 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, суд вважає за необхідне відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" в задоволенні позову з огляду на його необґрунтованість та недоведеність.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на позивача .

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітімедальянс" до Фізичної особи - підприємця Гайдара Івана Григоровича відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 21.02.2020.

Суддя А.М. Селівон