ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н

19 лютого 2020 року м. Київ № 640/20585/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю

секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового

провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доГоловного управління Пенсійного фонду України у м. Києвітретя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета споруПенсійний фонд Українипро представники сторін:визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії позивача - ОСОБА_1 ; відповідача - не з`явився; третьої особи - Карпіленко Н . В. ВСТАНОВИВ:

06.12.2018 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (надалі - відповідач), в якому просить суд визнати бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві у вигляді відмови призначити пенсію за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакції Закону від 12.07.2001 № 2663-ІІІ) протиправною та зобов`язати його з 20.06.2018, тобто з дати звернення, призначити і виплачувати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без обмеження максимального розміру пенсію за вислугу років згідно зі ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакції Закону від 12.07.2001 № 2663-ІІІ), виходячи із розрахунку:

90 відсотків від суми місячного заробітку, обчисленого за останні 24 календарні місяці роботи (відповідно до довідки Генеральної прокуратури України від 14.06.2018 про розрахунок нарахування пенсії), або

60 відсотків від суми місячного заробітку, обчисленого за останні 24 календарні місяці роботи (відповідно до довідки Генеральної прокуратури України від 14.06.2018 про розрахунок нарахування пенсії), якщо суд та Відповідач для економії бюджетних коштів на судові процеси, у т.ч. у ЄСПЛ, виходячи із конституційних принципів, загальних засад права, керуючись Конвенцією, ст. І Протоколу І до неї, погодяться на застосування до позивача аналогії права або укладання мирової угоди.

В якості підстав позову позивач зазначив, що відповідачем необґрунтовано відмовлено ОСОБА_1 у перерахунку пенсії із застосуванням ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру». Зокрема, позивач зазначає, що з 03.05.2018 він набув право на пенсію за вислугу років на підставі ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» і 20.06.2018 звернувся до відповідача; на день звернення загальний стаж складав 20 років 1 місяць і 18 днів: 2 роки і 5 місяців - половина навчання у Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого та 17 років 8 місяців і 18 днів - роботи в прокуратурі; рішенням від 25.06.2018 (лист від 17.07.2018 № 40664/03) відповідач, не заперечуючи стаж, передбачений ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру», пенсію не призначив, вказавши, що на його думку, ця норма втратила чинність; держава Україна обіцяла ОСОБА_1 пенсію з 03.05.2018, але потім змінила закон і зараз відмовила у її призначенні; позивач не має впевненості, що у наступні 5 років Україна знову не змінить законодавство або не знайде інших причин для не виконання своїх зобов`язань, саме тому прийняв рішення щодо захисту своїх порушених прав у судовому порядку.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справу було передано судді Пащенку К.С.

14.12.2018 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі № 640/20585/18 та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження. Підготовче судове засідання призначено на 21.02.2019. Зазначеною ухвалою залучено Пенсійний фонд України (далі - третя особа) до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

14.01.2019 до Окружного адміністративного суду м. Києва від представника відповідача надійшли пояснення на позовну заяву ОСОБА_1 , у яких останній зазначає, що 14.10.2014 прийнято Закон України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ, розділом ХІІ Прикінцевих положень якого визнано такими, що втратили чинність положення Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ, в тому числі й ст. 50-1, крім ч. ч. 3, 4, 6, 11; на момент звернення позивача із заявою про призначення пенсії умови пенсійного забезпечення працівників прокуратури було визначено ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» № 1697; Конституційний Суд України у рішенні від 09.02.1999 № 1-7/99 дійшов висновку, що дію нормативно-правового акту в часі слід розуміти так, що вона починається з набрання цим актом чинності і припиняється з втратою чинності; до події застосовується той закон чи нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; 02.03.2015 було прийнято Закон України № 213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», яким передбачено, що у разі неприйняття до 01.06.2015 закону про призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 01.06.2015 скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначені відповідно до Закону України «Про прокуратуру»; поряд з цим, п. 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 03.10.2017 № 2148-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» установлено, що норми ст. 86 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VІІ «Про прокуратуру» щодо пенсійного забезпечення діють до внесення змін до закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»; відповідно до ч. 1 ст. 86 Закону України № 1697 прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: по 30 вересня 2011 року - 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років; з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року - 20 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років 6 місяців; з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року - 21 рік, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років; з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року - 21 рік 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років 6 місяців; з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року - 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років; з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців; з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років; з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців; з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років; з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців; з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років; пенсія призначається в розмірі 60 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до якої включаються всі види оплати праці, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії; таким чином, право на пенсійне забезпечення працівників прокуратури, визначається у порядку та на умовах, зазначених у ст. 86 Закону України «Про прокуратуру»; щодо застосування до спірних правовідносин аналогії права, то варто зазначити, що за загальними правилами аналогія права застосовується за відсутності конкретної норми, що регулює подібні правовідносини; оскільки регулювання спірних правовідносин здійснюється Законом України «Про прокуратуру», то правові підстави для застосування аналогії права відсутні.

16.01.2019 до Окружного адміністративного суду м. Києва від представника відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, у якому останній заперечує проти позовних вимог з огляду на те, що відповідно до документів позивача, доданих до заяви про призначення пенсії, стаж вислуги складає 20 років, на прокурорських посадах - 17 років 7 місяців, що недостатньо для призначення пенсії за вислугу років, згідно Закону України «Про прокуратуру».

18.02.2019 до Окружного адміністративного суду м. Києва від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив відповідача та третьої особи, у якому перший зазначає, що ані відповідач, ані третя особа не спростували ті факти, що понад 30 прокурорів за відсутності стажу, визначеного ст. 86 Закону України «Про прокуратуру», тобто в однакових з позивачем умовах, отримали пенсії згідно ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» в редакції від 2001 року.

21.02.2019 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 21.03.2019.

21.03.2019 протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва оголошено перерву у справі до 18.04.2019.

05.04.2019 до Окружного адміністративного суду м. Києва від позивача надійшло клопотання про уточнення позовних вимог, згідно з яким останній просить викласти позовні вимоги в такій редакції: «визнати бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві у вигляді відмови призначити пенсію за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакції Закону від 12.07.2001 № 2663-ІІІ) протиправною та зобов`язати його з 20.06.2018, тобто з дати звернення, призначити і виплачувати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без обмеження максимального розміру пенсію за вислугу років згідно зі ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакції Закону від 12.07.2001 № 2663-ІІІ), виходячи із розрахунку:

90 відсотків від суми місячного заробітку, обчисленого за останні 24 календарні місяці роботи (відповідно до довідки Генеральної прокуратури України від 03.04.2019 про розрахунок нарахування пенсії), або

60 відсотків від суми місячного заробітку, обчисленого за останні 24 календарні місяці роботи (відповідно до довідки Генеральної прокуратури України від 03.04.2019 про розрахунок нарахування пенсії), якщо суд та відповідач для економії бюджетних коштів на судові процеси, у т.ч. у ЄСПЛ, виходячи із конституційних принципів, загальних засад права, керуючись Конвенцією, ст. І Протоколу І до неї, погодяться на застосування до позивача аналогії права або укладання мирової угоди».

18.04.2019 у зв`язку із перебуванням судді на лікарняному розгляд справи відкладено на 30.05.2019.

30.05.2019 до Окружного адміністративного суду м. Києва від позивача та представника третьої особи надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представників сторін в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

30.05.2019 Окружним адміністративним судом м. Києва, зважаючи на клопотання позивача та представника третьої особи, у відповідності до ч. 3 ст. 194 Кодексу адміністративного судочинства України ухвалено розглядати справу в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідно до записів трудової книжки серії ВА № 003122 позивач з 02.10.2000 до теперішнього часу працює в органах прокуратури.

20.06.2018 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру».

Відповідно до документів, що подавалися разом із заявою про призначення пенсії, стаж вислуги ОСОБА_1 складає 20 років, на прокурорських посадах - 17 років 7 місяців.

Між сторонами відсутній спір щодо розрахунку стажу позивача.

17.07.2018 Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило ОСОБА_1 (вих. № 40664/03), що п. 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VІІІ визначено, якщо у разі неприйняття до 01.06.2015 закону про призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах, з 01.06.2015 скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до Законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про статус народного депутата України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника - консультанта народного депутата України. Рішенням від 25.06.2018 ОСОБА_1 було відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років із-за відсутності права відповідно до Закону № 1789, з урахуванням положень п. 5 Закону № 213. ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії у зв`язку з тим, що у нього відсутній необхідний стаж, який передбачений Законом № 1697.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про відмову у призначенні пенсії за вислугу років, позивач звернувся з позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, суд зобов`язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Умови пенсійного забезпечення відповідних категорій прокурорсько-слідчих працівників до 15.07.2015 визначалися Законом України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ.

01.04.2015 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII, яким у п. 5 Прикінцевих положень визначено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України, зокрема, «Про прокуратуру».

Буквальний аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що нею за умови неприйняття спеціального закону щодо призначення всіх пенсій, скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначалися відповідно до наведеного переліку законів. Тобто, ця норма за своїм змістом містить окремі умови призначення пенсій для визначеної категорії осіб. Оскільки до 01.06.2015 спеціального закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, прийнято не було, застосуванню підлягає друга її частина щодо скасування норм щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до наведеного переліку. Такі обставини свідчать про намір законодавця відходу від особливих умов призначення пенсій для певної категорії осіб і переведення їх на загальні умови.

Верховний Суд України в постанові від 24.05.2016 у справі № 333/6710/15-а щодо аналогічних відносин висловив таку правову позицію: «оскільки Закон № 213-VIIІ не скасовано, його положення не визнано неконституційними, а до 01 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, прийнято не було, то, відповідно, з указаної дати скасовано норми пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії (довічне грошове утримання) призначаються, зокрема, відповідно до Закону № 2453-VI (який значиться в наведеному переліку законів). З 01 червня 2015 року особи, яким пенсії (довічне грошове утримання) призначаються, зокрема, згідно з Законом № 2453-VI, втратили право на пенсійне забезпечення відповідно до вказаного Закону, і з цієї дати їм повинна бути відновлена виплата пенсії за віком, призначена відповідно до Закону № 1058-IV».

Вказаний у п. 5 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 02.03.2015 № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» закон щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 1 червня 2015 року прийнятий не був, у зв`язку з чим з вказаної дати втратили чинність, зокрема, норми Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ щодо права прокурорів і слідчих на пенсійне забезпечення за вислугу років і відповідно пенсії за цим Законом не призначаються.

Отже, з аналізу п. 5 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 02.03.2015 № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» суд дійшов висновку, що ним скасовані діючі станом на 01.06.2015 норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначались відповідно до конкретного переліку законів, зокрема, і відповідно до Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ.

Разом з тим, 15.07.2015 набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII.

Відповідно до ч. 3 розділу ХІІ Прикінцевих положень Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII положення Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ, крім пункту 8 частини першої статті 15, частини четвертої статті 16, абзацу першого частини другої статті 46-2, статті 47, частини першої статті 49, частини п`ятої статті 50, частин третьої, четвертої, шостої та одинадцятої статті 501, частини третьої статті 512, статті 53 щодо класних чинів, визнано такими, що втратили чинність із набранням чинності Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII.

Таким чином, на час звернення позивача до відповідача із заявою про призначення пенсії (червень 2018 року) ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ, яка регулювала питання пенсійного забезпечення прокурорів та слідчих, втратила чинність. Натомість, порядок призначення пенсій прокурорам було врегульовано Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII.

Відповідно до ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, у редакції, що була чинною на момент подачі позивачем заяви про призначення пенсії до ГУ ПФУ в м. Києві, прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: по 30 вересня 2011 року - 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років; з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року - 20 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років 6 місяців; з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року - 21 рік, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років; з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року - 21 рік 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років 6 місяців; з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року - 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років; з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців; з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років; з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців; з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років; з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців; з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років.

Пенсія призначається в розмірі 60 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до якої включаються всі види оплати праці, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії.

Вказана норма набрала законної сили після 01.06.2015, станом на вказану дату не була діючою, а тому положення Закону України від 02.03.2015 № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» на неї не розповсюджуються. Ця норма іншими законами не скасовувалась, її дія не зупинялась, у зв`язку з чим з 15.07.2015 право прокурорів на пенсійне забезпечення законодавцем відновлено і прокурори з вказаної дати мають таке право за наявності на день звернення необхідного стажу роботи та досягнення віку, передбаченого ч. 5 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII.

Аналогічну правову позицію висловив і Верховний Суд у своїй постанові від 23.01.2019 у справі № 308/10033/16-а (провадження № К/9901/33606/18).

Під час дослідження вищевказаних норм, суд прийшов до висновку, що питання пенсійного забезпечення працівників прокуратури України регулюється ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VІІ, який набув чинності 15.07.2015, та є діючим. А тому до спірних правовідносин варто застосовувати саме положення цього закону, а не ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ.

Аналогічна правова позиція щодо застосування ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» була висловлена Верховним Судом у його постановах від 24.04.2019 у справі № 750/8739/16-а (адміністративне провадження № К/9901/30859/18), від 26.06.2018 у справі № 686/17309/17 (адміністративне провадження № К/9901/76/17), від 23.01.2019 у справі № 308/10033/16-а (провадження № К/9901/33606/18) і підстав для відступу від неї не встановлено.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, позивач звернувся до ГУ ПФУ в м. Києві із заявою про призначення пенсії 20.06.2018.

Тобто, станом на дату звернення позивача до ГУ ПФУ в м. Києві необхідними умовами для призначення йому пенсії за вислугу років були: а) стаж за вислугу років - 23 роки 6 місяців; б) стаж на посадах прокурорів - не менше 13 років 6 місяців.

Поряд з цим, зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач просив суд зобов`язати відповідача призначити йому пенсію згідно зі ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-XII, відповідно до ч. 1 якої прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

Зазначена норма діяла у такій редакції до 01.10.2011.

Позивач в своїх процесуальних документах зазначає, що призначення йому пенсії має відбутися на підставі ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-XII, оскільки Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII значно звужує його права на пенсійне забезпечення, що не допускається відповідно до ст. 22 Конституції України.

У даній справі очевидним є факт, що станом до 01.10.2011 у позивача був відсутній стаж роботи 20 років та стаж роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури 10 років.

Отже, суд приходить до висновку про те, що у період дії ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-XII у редакції, яка діяла до 01.10.2011, позивач не набув права на призначення пенсії за вислугу років, у зв`язку з чим при прийнятті Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII не відбулося звуження змісту та обсягу існуючих прав ОСОБА_1 .

Аналогічний висновок міститься і в постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 554/5582/17 (адміністративне провадження № К/9901/20691/18), від 27.02.2019 у справі № 415/2185/17 (провадження № К/9901/34750/18), від 10.10.2019 у справі № 265/3516/17 (адміністративне провадження № К/9901/42548/18), від 19.09.2018 у справі № 497/1470/16-а (адміністративне провадження № К/9901/43944/18), від 31.01.2019 у справі № 607/14234/16-а (провадження № К/9901/39037/18), від 31.01.2019 у справі № 712/13822/16-а (провадження № К/9901/32078/18), від 31.01.2019 у справі № 750/11190/16-а (провадження № К/9901/32180/18), від 23.01.2019 у справі № 525/1149/16-а (провадження № К/9901/22701/18).

Верховний Суд у своїй постанові від 20.12.2018 у справі № 363/4080/16-а (адміністративне провадження № К/9901/35285/18), зазначив, що оскільки, позивач не набув такого права, то неможливо стверджувати і про звуження його змісту та обсягу, оскільки положення Конституції України, на які посилається позивач, вказують на неприпустимість звуження змісту та обсягу вже існуючого права.

Ключовим для розгляду цієї справи є саме той факт, що в період дії ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-XII у позивача не виникало право на пенсію (воно як таке не існувало), а тому не можна вважати, що у спірному випадку відбулося звуження прав позивача, оскільки відсутня першопричина, - саме право, яке може звужуватися.

Щодо посилання позивача на те, що він мав обґрунтовані очікування на отримання пенсії на умовах, що діяли на момент початку роботи, суд зазначає, що у справі «Суханов та Ільченко проти України» (рішення від 26.06.2014, п. 35) Європейський Суд з прав людини зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися ст. 1 Першого протоколу Конвенції. Якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами.

Щодо посилань позивача на рішення судів першої та другої інстанцій щодо аналогічних справ, які відображені в додатку № 1 до адміністративного позову, то суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до ч. ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи, або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Враховуючи викладені вище норми, суд акцентує увагу, що рішення, на які посилається позивач у додатку № 1 до адміністративного позову, не мають для суду в рамках вирішення цієї справи преюдиціального значення, оскільки в жодному із них ОСОБА_1 не є стороною справи та не є особою, стосовно якої встановлено певні обставини, які б могли бути використані судом в межах розгляду цієї справи.

Відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Зазначена норма кореспондується із нормою ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Висновки районних та апеляційних судів, висловлені у вказаних судових рішеннях щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, не створюють обов`язку для врахування цих висновків судами при вирішенні інших подібних справ. Провідна роль у забезпеченні єдності судової практики належить саме Верховному Суду.

Вище судом зазначалися правові позиції Верховного Суду у численних справах, з яких вбачається, що застосуванню до спірних правовідносин підлягає ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII замість бажаної позивачем ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-XII. Саме тому, суд при вирішенні цієї справи не бере до уваги посилання позивача на численні судові рішення судів першої та другої інстанцій у схожих правовідносинах.

Щодо застосування до позивача аналогії права варто зазначити таке.

Як встановлено ч. 6 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Як було встановлено судом та неодноразово наголошувалось Верховним Судом у його постановах, до аналогічних правовідносин як спірні, варто застосовувати ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, а тому можливість застосування аналогії закону або аналогії права у межах цієї справи відсутня, оскільки спірні правовідносини повною мірою врегульовані спеціальними нормативно-правовими актами.

Щодо тверджень позивача стосовно того, що законність його вимог підтвердив Конституційний Суд України у його рішенні № 1-р/2020 від 23.01.2020, то варто зазначити наступне.

Так, рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2020 від 23.01.2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), статтю 13, частину другу статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII.

Стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року N 1788-XII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Отже, суд критично ставиться до вищезазначених тверджень позивача, оскільки норми ч. 1 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» неконституційними не визнавались, а отже, ч. 1 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» є чинною.

До того ж, у рішенні Конституційного Суду України № 1-р/2020 від 23.01.2020 розглядалося питання щодо законності підвищення пенсійного віку для категорій працівників, що визначені у ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», натомість питання, які розглядаються у цій справі, стосуються стажу прокурора, необхідного для отримання пенсійного забезпечення за вислугу років незалежно від віку (ст. 86 Закону України «Про прокуратуру»).

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В рамках розгляду цієї справи, суд застосовує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні «Великода проти України» (№ 43331/12), відповідно до якої законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

Аналогічний висновок зроблений в рішенні Конституційного Суду України від 26.12.2011 № 20-рп/2011.

У рішенні по справі «Ейрі проти Ірландії» Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland № 6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00). Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

При розгляді цієї справи суд бере до уваги і наступні позиції Європейського суду з прав людини.

Так, рішенням ЄСПЛ від 19.04.1993 у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на те, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко