Ухвала

12 лютого 2020 року

місто Київ

справа № 205/5337/18

провадження № 61-2791ск20

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом виселення,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні належним йому на праві особистої приватної власності приміщенням гаражу НОМЕР_1, площею 24, 2 кв. м, розташованого на першому поверсі виробничо-побутової будівлі літ. Б-2, за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення з цього приміщення ОСОБА_2 .

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року, у задоволені позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що позивачем не надано доказів, що відповідач займає належний позивачу гараж НОМЕР_1, площею 24, 2 кв. м. Одночасно з цим, суд апеляційної інстанції не погодився із висновками суду першої інстанції про неправильне обрання позивачем способу захисту права власності щодо вимог про виселення відповідача із приміщення гаражу, однак зазначене не призвело до невірних висновків суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у задоволенні позову. Наданий позивачем у суді апеляційної інстанції висновок будівельно-технічної експертизи від 21 листопада 2018 року не спростовує висновків апеляційного суду про недоведеність позовних вимог щодо чинення відповідачем перешкод у користування позивачем, належним йому гаражем. Інших клопотань, зокрема про призначення судової експертизи, учасниками справи не заявлено.

06 лютого 2020 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на зазначені судові рішення, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд зробив висновок про наявність підстав для відмови у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційну скаргу подано на судові рішення, ухвалені у малозначній справі, які не підлягають касаційному оскарженню.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Доказами звернення особи до суду вважається здача на пошту чи передача іншими відповідними засобами зв`язку скарги, що визначено частиною шостою статті 124 ЦПК України.

Касаційна скарга подана ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку 06 лютого 2020 року.

Отже, питання відкриття касаційного провадження або відмови у такому вирішується у порядку, визначеному ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (далі - ЦПК України).

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, зазначених у цій статті Кодексу.

Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За правилом частини дев`ятої наведеної статті для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Згідно з частиною четвертою статті 274 ЦПК України ця справа за зазначеним спором не відноситься до тієї категорії справ, що не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження.

Предметом спору у справі є вирішення вимог про усунення перешкод у користуванні належним позивачу на праві особистої приватної власності приміщенням гаражу НОМЕР_1, площею 24, 2 кв. м, розташованого на першому поверсі виробничо-побутової будівлі літ. Б-2, за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення з цього приміщення ОСОБА_2 . Зазначена справа не становить значної складності для вирішення судами та не належить до винятків із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України.

Малозначна справа є такою в силу своїх властивостей, тому незалежно від того, чи визнавав її такою суд першої чи апеляційної інстанції, ураховуючи, що частина шоста статті 19 ЦПК України належить до Загальних положень цього Кодексу, які поширюються й на касаційне провадження, Верховний Суд визнає за можливе, користуючись власними повноваженнями, визнати цю справу малозначною.

У касаційній скарзі не обґрунтовується наявність умов застосування винятків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за яких судове рішення у малозначній справі підлягає касаційному оскарженню.

При цьому, Верховний Суд дав оцінку та врахував: предмет позову, складність справи, значення справи для сторін і суспільства в цілому, за результатами чого не встановив наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, у тому числі касаційна скарга не стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Таким чином, конституційним принципом судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених законом.

Цьому конституційному принципові відповідає загальне правило пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України щодо того, що усі судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню. Це означає, що рішення суду апеляційної інстанції у таких справах є остаточними і подальшому оскарженню не підлягає.

Відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який визнав за доцільне державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають, передусім, подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, необхідно вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справі: «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року, заява № 26737/95).

З урахуванням наведеного, оскільки касаційна скарга подана на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню, у відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити.

Керуючись статтею 129 Конституції України, пунктом 2 частини шостої статті 19, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом виселеннявідмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити скаржнику.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та оскарженню не підлягає.

Суддя С. О. Погрібний