ф

ПОСТАНОВА

Іменем України

12 лютого 2020 року

Київ

справа №826/13613/17

адміністративне провадження №К/9901/17774/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Блажівської Н.Є.,

суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ КИТ"

на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2019 року (суддя Амельохін В.В.)

та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року (головуючий суддя Ключкович В.Ю., судді Парінов А.Б., Беспалов О.О)

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ КИТ"

до Головного управління ДФС у м. Києві

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В:

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1. Короткий зміст позовних вимог

Товариство з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ КИТ» (надалі також - позивач та/або ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ») звернулось до суду з позовом до Головного управління ДФС у м. Києві (надалі також - відповідач та/або контролюючий орган), в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 17 липня 2017 року № 0035211406, №0034221406.

В обґрунтування позову вказувало, що висновки, викладені контролюючим органом в акті перевірки, щодо недотримання позивачем строків зарахування валютної виручки є безпідставними, а тому відсутні підстави для нарахування штрафних санкцій у вигляді пені. Про помилковість висновків податкового органу, на думку позивача, вказує та обставина, що між позивачем та його контрагентом укладено угоду, за якою зараховано зустрічні вимоги, що унеможливлює надходження коштів на валютні рахунки.

1.2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2019 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що документи про припинення зобов`язань зарахуванням зустрічних однорідних вимог не можуть виступати підставою для зняття з контролю експортних операцій. Отже, їх наявність не впливає на висновок про порушення строків зарахування валютної виручки. До того ж позивач стверджував, що ним до перевірки було надано всі необхідні документи, у тому числі документи на підтвердження взаємозаліку зустрічних вимог, однак докази на підтвердження зазначеного в матеріалах справи відсутні.

1.3. Короткий зміст касаційної скарги та відзиву на неї

Не погоджуючись із рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну заяву ТОВ «Компанія КИТ» про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 17 липня 2017 року №0035211406, №0034221406.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач з доводами та вимогами скаржника не погоджується, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін. Вказує, що судами при ухваленні оскаржуваних рішень не допущено порушень норм матеріального та процесуального права.

2. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем на підставі направлення від 20 червня 2017 року проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» з питань дотримання вимог валютного законодавства України при розрахунках за імпортними контрактом від 11 січня 2016 року №2016/01 з компанією «Kairos Group OU» (Естонія) згідно з листом АТ «Банк Богуслав» від 6 грудня 2016 року №233/01, за результатами якої складено акт від 4 липня 2017 року №716/26-15-14-06-03/37316320

Згідно з актом перевірки відповідачем сформовано висновки про порушення позивачем вимог:

- статті 2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (надалі також - Закон №185/94-ВР), а у зв`язку із несвоєчасним надходженням валютної виручки на рахунок ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» у розмірі 23 231, 51 євро (еквівалент 650 588, 22 грн.) та ненадходження валютної виручки у розмірі 12 114, 85 євро (еквівалент 352 355, 09 грн.) за контрактом від 1 січня 2016 року №2016/01 з компанією «Kairos Group OU» (Естонія);

- пункту 1 статті 9 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» у зв`язку із порушенням строків декларування валютних цінностей та іншого майна станом на 1 липня 2016 року, 1 січня 2017 року та 1 квітня 2017 року.

На підставі акта перевірки прийнято податкові повідомлення-рішення від 17 липня 2019 року:

- №0035211406, яким до ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» застосовано штрафні (фінансових) санкції (штрафу) або пені у розмірі 342 511, 49 грн.;

- №0035221406, яким до позивача застосовано штрафні (фінансові) санкції (штрафу) або пені у розмірі 510, 00 грн.

Не погоджуючись із вказаним рішеннями, ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» подано скаргу в адміністративному порядку, за наслідком розгляду якої рішенням Державної фіскальної служби України від 29 вересня 2017 року №21794/6-99-99-11-01-02-25 у задоволенні скарги позивача відмовлено, а оскаржувані рішення залишено без змін.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що TOB «Компанія КИТ» укладено експортний контракт від 11 січня 2016 року №2016/01 з компанією «Kairos Group OU» (Естонія) щодо продажу товару (лісоматеріалів розпиляних або розколотих уздовж), а також укладено додаткові угоди від 18 січня 2016 року №1, від 1 листопада 2016 року №2.

Позивачем було відвантажено товар компанії «Kairos Group OU» по митних деклараціях: від 19 лютого 2016 року №61434 (граничний термін надходження валютної виручки 19 травня 2016 року), від 10 березня 2016 року № 61697 (граничний термін надходження валютної виручки 8 червня 2016 року), від 17 березня 2016 року № 200256 (граничний термін надходження валютної виручки 15 червня 2016 року), від 8 квітня 2016 року № 301474 (граничний термін надходження валютної виручки 7 липня 2016 року), від 9 червня 2016 року № 63041 (граничний термін надходження валютної виручки 7 жовтня 2016 року), від 29 липня 2016 року № 63820 (граничний термін надходження валютної виручки 26 листопада 2016 року), на загальну суму 40 614,85 євро (еквів. 1 175 042,45 грн.).

Згідно наданих до перевірки виписок банку валютна виручка надійшла у загальному розмірі 28 500 євро (еквів. 770 367,59 грн.), в тому числі, як зазначив відповідач, з порушенням строків розрахунків, у розмірі 23 231,51 євро (еквів. 650 588,22 грн.).

Кількість днів прострочення - 660 днів.

Згідно з актом перевірки прострочена дебіторська заборгованість у TOB «КОМПАНІЯ КИТ», яка підлягає обов`язковому декларуванню за контрактом від 11 січня 2016 року № 2016/01 з компанією «Kairos Group OU» (Естонія) становить: станом на 1 липня 2016 року - 6 228,35 євро (еквів. 171 681,37 грн.); станом на 1 січня 2017 року - 12 114,85 євро еквів. 344 335,58 грн.); станом на 1 квітня 2017 року - 12 114,85 євро (еквів. 350 896,85 грн.).

Натомість, як зазначив позивач, зобов`язання, що виникли на підставі контакту від 11 січня 2016 року №2016/01, частково були припинені 10 травня 2016 року шляхом зарахування зустрічних вимог, які склалися за контрактом №21/05UA/2015 від 21 травня 2015 року між тими ж самими сторонами, на суму 23 231, 51 євро, на підтвердження чого надано заяву про взаємозалік від 10 травня 2016 року.

Проте, як встановлено судами попередніх інстанцій, такі документи не надавались позивачем під час проведення контрольного заходу.

3. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

3.1. Доводи позивача (особи, яка подала касаційну скаргу)

У касаційній скарзі, обґрунтовуючи порушення норм матеріального та процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій, TOB «КОМПАНІЯ КИТ» зазначає, що:

- суди, вирішуючи спір, безпідставно аргументували свою позицію тим, що під час проведеної перевірки контролюючим органом позивачем не надано всіх необхідних документів, які б підтвердили факт взаємозаліку зустрічних вимог, оскільки позивачем під час контрольного заходу надано всі документи, що стосуються питання, порушеного перевіркою;

- у позивача відсутня дебіторська заборгованість із компанією «Kairos Group OU» (Естонія), що підтверджується фактом припинення зобов`язань за контрактом від 11 січня 2016 року №2016/01.

3.2. Доводи відповідача (особи, яка подала відзив на касаційну скаргу)

У відзиві на касаційну скаргу Інспекція посилається на дотримання судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права та вказує, що в оскаржуваних позивачем судових рішеннях суди з дотриманням вимог законодавства встановлено обставини правомірності рішень суб`єкта владних повноважень, оскільки: - припинення зобов`язань зарахуванням зустрічних однорідних вимог впродовж строку дії Постанови Правління Національного банку України «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках» від 3 березня 2016 року №140 не вважається підставою для зняття експортної операції з контролю;

- документи на підтвердження припинення зобов`язань за відповідним контрактом не надавались позивачем під час перевірки.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

4.1. Оцінка доводів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанції

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з статтею 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Положення статті 42 Конституції України системно пов`язані зі статтею 16 Конституції України щодо однієї із основних функцій держави - забезпечення економічної безпеки України; а також мають безпосередній, органічний зв`язок зі статтею 41 Конституції України щодо змісту та форм права власності, непорушності права приватної власності.

Відповідно до пункту 8 частини 1 статті 92 Конституції України правові засади і гарантії підприємництва визначаються виключно Законами України.

Отже, конституційно-правова норма, яка декларує право на підприємницьку діяльність, також містить застереження, що сферою його реалізації є тільки ті види діяльності, що не заборонені законом. Законодавець вказав і на засоби обмеження - пряму заборону шляхом відсилання до поточного законодавства, в першу чергу Господарського та Цивільного кодексів України.

Так, Цивільний кодекс України (надалі також - ЦК України) у статті 3 констатує свободу підприємницької діяльності з-поміж загальних засад цивільного законодавства, а Господарський кодекс України (надалі також - ГК України) визначає її одним із загальних принципів господарювання.

Загальні принципи підприємницької діяльності, сформульовані у статті 44 ГК України, відповідно до якої підприємництво здійснюється на основі: вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; вільного найму підприємцем працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Наведений вище принцип вільного вибору і самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, перш за все, встановлює можливість для суб`єктів підприємницької діяльності України підтримувати відносини з іноземними суб`єктами господарської діяльності з урахуванням положень Конституції та законів України, а також міжнародних норм і правил. Правове регулювання такої діяльності, а також обмеження щодо її здійснення встановлені Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність " (надалі також - Закон №959-ХІІ, тут і далі - у редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин).

Закріплення принципу використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд надає право підприємцям самостійно вирішувати питання про долю належної їм частки валютної виручки, тобто прибутку, отриманого від здійснення ними зовнішньоекономічної діяльності. Проте цей принцип також діє з певними обмеженнями, які, зокрема, встановлені Законом №185/94-ВР.

Одним з таких обмежень, є закріплення статтею 1 Закону №185/94-ВР присічних строків розрахунків при експорті товарів/послуг. Згідно з вказаною нормою виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності - з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного строку потребує висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку.

Відповідальність за порушення наведеної вище вимоги Закону №185/94-ВР передбачена статтею 4 вказаного Закону, яка встановлює, що порушення резидентами, крім суб`єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції на період її проведення, строків, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону або встановлених Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару).

Отже, Закон №185/94-ВР встановлює відповідальність за порушення строків розрахунку в іноземній валюті (надходження виручки) за наслідками виконання зовнішньо-економічних контрактів, і єдиною підставою до звільнення від такої відповідальності визнає наявність висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку.

Водночас, надходження валютної виручки на рахунок можливе лише за дійсним зобов`язанням і не очікується за припиненим.

А тому колегія суддів вважає за доцільне звернутися до загальних засад зобов`язального права та зауважити, що за своїм обсягом поняття виконання є дещо вужчим, ніж поняття припинення, оскільки останнє охоплює всі випадки ліквідації зобов`язально-правового зв`язку, незалежно від виконання раніше досягнутих домовленостей.

Відповідно до статей 627, 628 ЦК України сторони вільні у виборі виду договору та його умов, а згідно зі статтею 629 цього Кодексу укладений договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Наведені вище норми цивільного законодавства в контексті спірних правовідносин кореспондуються із положеннями частини 4 статті 6 та частини 1 статті 14 спеціального Закону №959-ХІІ, якими передбачено, що суб`єкти ЗЕД мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім прямо або у винятковій формі заборонених законами України. Крім того, всі суб`єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право самостійно визначати форму розрахунків по зовнішньоекономічних операціях з-поміж тих, що не суперечать законам України та відповідають міжнародним правилам.

Так, одним із способів припинення зобов`язань у цивільному праві є зарахування, при якому погашаються зустрічні однорідні вимоги, строк виконання яких настав, або невстановлений, або визначений моментом пред`явлення вимоги (стаття 601 ЦК України).

Аналогічні положення містяться в частині третій статті 203 Господарського кодексу України, згідно з якою господарське зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.

Отже, залік (або зарахування) зустрічних однорідних вимог контрагентів є одним із законних засобів врегулювання сторонами своїх взаємних зобов`язань. Водночас, для проведення зарахування необхідна сукупність певних умов, а саме: вимоги повинні бути зустрічними (тобто такими, що випливають зі взаємних зобов`язань між двома особами) та однорідними (як правило, йдеться про взаємні вимоги грошових сум в одній і тій самій валюті); має настати строк виконання за всіма зустрічними вимогами.

Зарахування є односторонньою операцією, для якої достатньо заяви однієї сторони. Проте, воно може здійснюватися за згодою обох сторін - у разі підписання ними угоди про припинення зобов`язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. Відповідно, зарахування вважається вчиненим із дати підписання заяви однією стороною або угоди - обома.

Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку, що випадки, у яких суб`єктам господарювання забороняється припиняти зобов`язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, мають бути визначені виключно в законах України. Однак, жодних обмежень на використання такого способу розрахунку за зовнішньо-економічними операціями законами України не передбачено.

Згідно з пунктом 1.11 Інструкції про порядок здійснення контролю за експортними, імпортними операціями, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 24 березня 1999 року № 136, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 28 травня 1999 року за № 338/3631 (надалі також - Інструкція № 136), яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин, експортна, імпортна операції можуть бути зняті з контролю за наявності належним чином оформлених документів про припинення зобов`язань за цими операціями зарахуванням, якщо: вимоги випливають із взаємних зобов`язань між резидентом і нерезидентом, які є контрагентами за цими операціями; вимоги однорідні; строк виконання за зустрічними вимогами настав або не встановлений, або визначений моментом пред`явлення вимоги; між сторонами не було спору щодо характеру зобов`язання, його змісту, умов виконання тощо.

Таким чином, спеціальними законами, зокрема, Законом №959-ХІІ, Законом №185/94-ВР, Цивільним та Господарським кодексами України не заборонено, а окремими з них - навіть прямо передбачено зарахування зустрічних однорідних вимог як вид припинення зобов`язання за зовнішньоекономічними договорами.

Верховний Суд звертає увагу, що чинним законодавством також не заборонено та не обмежено законні форми розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, що не передбачають, власне, надходження іноземної валюти на рахунок резидента.

При цьому, виконання зобов`язань резидента України перед нерезидентом за зовнішньоекономічним контрактом шляхом зарахування зустрічних грошових вимог за наявності належним чином оформлених документів є підставою для зняття банком із контролю експортно-імпортної операції, вчинюваної ним відповідно до Інструкції №136.

Оскільки чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством передбачено право суб`єктів господарювання на застосування такої форми розрахунків як зарахування (залік) зустрічних однорідних (грошових) вимог та таке право не може бути скасоване підзаконними актами, суди попередніх інстанцій помилково виходили із того, що наявність документів про зарахування зустрічних вимог не впливає на висновок про прошення строків зарахування валютної виручки.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у постанові від 31 січня 2020 року у справі №1340/3649/18.

З урахуванням наведеного документи про зарахування зустрічних вимог мають враховуватись при вирішенні спору щодо дотримання строків зарахування валютної виручки.

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, також не звернули увагу на таке.

Згідно з положеннями пункту 44.3 статті 44 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платники податків зобов`язані забезпечити зберігання документів, визначених у пункті 44.1 цієї статті, а також документів, пов`язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, не менш як 1095 днів з дня подання податкової звітності, для складення якої використовуються зазначені документи, а у разі її неподання - з передбаченого цим Кодексом граничного терміну подання такої звітності.

Відповідно до пункту 44.4 статті 44 Податкового кодексу України якщо документи, визначені у пункті 44.1 цієї статті, пов`язані з предметом перевірки, проведенням процедури адміністративного оскарження прийнятого за її результатами податкового повідомлення-рішення або судового розгляду, такі документи повинні зберігатися до закінчення перевірки та передбаченого законом строку оскарження прийнятих за її результатами рішень та/або вирішення справи судом, але не менше строків, передбачених пунктом 44.3 цієї статті.

За змістом пункту 44.6 статті 44 Податкового кодексу України у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в абзаці другому пункту 44.7 цієї статті платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності. 44.7. У разі якщо посадова особа контролюючого органу, яка здійснює перевірку, відмовляється з будь-яких причин від врахування документів, наданих платником податків під час проведення перевірки, платник податків має право до закінчення перевірки надіслати листом з повідомленням про вручення та з описом вкладеного або надати безпосередньо до контролюючого органу, який проводить перевірку, копії таких документів (засвідчені печаткою платника податків (за наявності печатки) та підписом платника податків - фізичної особи або посадової особи платника податків - юридичної особи).

Якщо платник податків після закінчення перевірки та до прийняття рішення контролюючим органом за результатами такої перевірки надає документи, що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, не надані під час перевірки (у випадках, передбачених абзацами другим і четвертим пункту 44.7 цієї статті), такі документи повинні бути враховані контролюючим органом під час розгляду ним питання про прийняття рішення (пункт 44.7 Податкового кодексу України).

Відповідно до частини першої пункту 85.2 статті 85 ПК України платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

Цьому обов`язку кореспондує право контролюючого органу при проведенні перевірок вимагати і отримувати у платників податків первинні фінансово-господарські, бухгалтерські та інші документи (в тому числі, засвідчені підписом платника податків або його посадової особи та скріплені печаткою (за наявності) їх копії), що вказують на порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Таке право закріплене нормою пункту 85.4 статті 85 ПК України.

Отже, надання платником податків документів є необхідною умовою підтвердження правомірності задекларованих платником показників податкового обліку, а також дотримання строків зарахування валютної виручки. Обов`язок платника податків зберігати документи й надавати їх під час перевірки контролюючому органу кореспондує з функцією контролюючого органу щодо здійснення перевірки на підставі документів.

Разом з тим, судами попередніх інстанцій не перевірено чи витребовувались документи, про відсутність яких зазначено в судових рішеннях, відповідачем у позивача вже під час контрольного заходу.

Посилаючись на лист ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» від 18 квітня 2017 року № 12/04 про надання контролюючому органу інформації на запит від 21 березня 2017 року№5768/10/26-15-14-06-03, як такий що не містить інформації про надання для перевірки заяви від 10 травня 2016 року про взаємозалік, як і додаткових угоди №1 та №2, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що такий лист надісланий позивачем ще до того як розпочалась перевірка (20 червня 2017 року).

До того ж, суди попередніх інстанцій мотивували судові рішення тим, що контролюючим органом проведено невиїзну перевірку позивача, разом з тим, зі змісту акта перевірки слідує, що була проведена саме виїзна перевірка. Таким чином, лист ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» від 18 квітня 2017 року № 12/04 не може бути єдиним доказом, що засвідчує неподання відповідних документів платником податків, адже відповідна документація, виходячи із самої сутності виїзної перевірки, могла витребовуватися та надаватися під час самого контрольного заходу, який проведено, згідно з актом перевірки, в присутності головного бухгалтера позивача.

Таким чином, для правильного вирішення спору судам необхідно перевірити обставини щодо наявності у позивача документів, які б підтвердили факт припинення зобов`язань, що виникли на підставі контакту від 11 січня 2016 року №2016/01, шляхом зарахування зустрічних вимог.

За змістом частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд повинен: визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.

Принцип всебічного, повного та об`єктивного дослідження доказів судом при розгляді адміністративної справи закріплений частиною першою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначений принцип передбачає, зокрема, всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України).

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів, показаннями свідків.

Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати з власної ініціативи (частина третя статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно зі статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, тобто таким, що ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, враховуючи зазначені судом касаційної інстанції обставини, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, не є законними та обґрунтованими.

4.2. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною четвертою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд вважає висновки судів першої та апеляційної інстанцій передчасними та такими, що зроблені без повного з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак такі судові рішення не є такими, що відповідають вимогам законності та обґрунтованості, що встановлені статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судами попередніх інстанцій порушені норми процесуального права, які унеможливлюють встановлення фактичних обставин у справі, що мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судових рішень і направлення справи на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові, встановити наведені у ній обставини, що входять до предмета доказування у даній справі, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанції скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 345, 349, 353, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ КИТ" задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року скасувати.

Справу №826/13613/17 передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.Є. Блажівська

Судді О.В. Білоус

І.Л. Желтобрюх