ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" січня 2020 р. Справа№ 910/16514/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Корсака В.А.

суддів: Владимиренко С.В.

Ходаківської І.П.

за участю секретаря судового засідання: Костяк В.Д.

за участю представника(-ів): згідно протоколу судового засідання від 27.01.2020,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги

ОСОБА _1

на рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019, повний текст якого складено 22.10.2019

у справі №910/16514/18 (суддя Головіна К.І.)

за позовом ОСОБА_1

до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях

про скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог.

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області (далі - відповідач), в якому просить:

- скасувати наказ РВ ФДМУ по Київській області № 990 від 08.11.2018 р. про відмову у затвердженні протоколу щодо результатів електронного аукціону № UA-PS-2018-09-28-000036-3 від 30.10.2018; (надалі - наказ)

- зобов`язати РВ ФДМУ по Київській області затвердити протокол, згідно з яким переможцем визначено ОСОБА_1 (надалі - протокол)

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що наказом РВ ФДМУ по Київській області №990 від 08.11.2018, йому, як покупцю, було відмовлено у затвердженні протоколу про результати електронного аукціону №UA-PS-2018-09-28-000036-3 від 30.10.2018 щодо продажу об`єкта державної власності (пакету акцій розміром 25 % статутного капіталу ПрАТ "Бориспільське підприємство "Сортнасіннєовоч") та відмовлено у визнанні переможцем даного аукціону.

Позивач вважає, що цей наказ не відповідає вимогам законодавства, яке має бути застосоване у спірних правовідносинах, а саме - Закону України "Про приватизацію державного майна", де не передбачалось обмежень щодо особи покупця, із якою вже був розірваний договір купівлі-продажу об`єкта приватизації (який на час спірних правовідносин втратив чинність), проте, є таким що пом`якшує відповідальність ОСОБА_1 . Отже, такий наказ порушує права позивача, а тому має бути скасованим.

Крім того, ОСОБА_1 , не погоджуючись із вказаним рішенням відповідача, вважаючи його протиправним, вказав, що відповідач не мав права відмовляти у затвердженні протоколу № UA-PS-2018-09-28-000036-3 від 30.10.2018, оскільки норма статті 8 Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна" була введена у дію редакцією указаного Закону з 07.03.2018, у той час, як попереднім Законом України "Про приватизацію державного майна" таких обмежень передбачено не було.

На думку ОСОБА_1 відповідач незаконно застосував положення вказаної статті, де визначено, що покупцем об`єкта приватизації не можуть бути особи, які були стороною продажу об`єкта приватизації в Україні, і з якими було розірвано договір купівлі-продажу об`єкта приватизації у зв`язку з порушенням з боку таких осіб. При цьому, за посиланням позивача, суд не врахував, що у період з моменту набрання чинності новим Законом України "Про приватизацію державного та комунального майна" жодного договору купівлі-продажу об`єкта приватизації, у зв`язку із порушенням з боку позивача, розірвано не було.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/16514/18 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, а тому рішення органу приватизації є правомірним та таким, що скасуванню не підлягає. Суд вказав, що оскільки Закон України "Про приватизацію державного і комунального майна" N 2269-VIII від 18 січня 2018 року набрав чинності 07.03.2018, тобто під час проведення процедури електронного аукціону, був діючим, саме він має бути застосований до спірних правовідносин. Відтак, обмеження, встановленні цим Законом, зокрема пунктом 12 ч. 2 ст. 8 Закону, підлягають застосуванню до позивача.

У задоволенні решти вимог суд відмовив з огляду на те, що вони є похідними від основної вимоги, яка задоволенню не підлягає.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів.

ОСОБА_1 звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/16514/18 скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Разом з тим скаржник зазначив про те, що відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" від 08.07.2011 він звільнений від сплати судового збору.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник посилається на те, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального і процесуального права, та надав неналежну оцінку обставинам, які мають суттєве значення для правильного вирішення цього спору.

Скаржник наголосив, що пункт 12 ч. 2 ст. 8 Закон України "Про приватизацію державного і комунального майна" N 2269-VIII не може застосовуватись до позивача у спірних правовідносинах, оскільки цей Закон набрав чинності 07.03.2018, а судові рішення про розірвання договорів пов`язаних з приватизацією прийняті у 2017 році.

Крім того, скаржник послався на ст. 58 Конституції України, якою визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позивач звернув увагу, що зазначена стаття закріплює основний принцип, який означає, що нормативно-правові акти та закони поширюють свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли після набуття ними чинності. В протилежному випадку, про надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено тільки в разі вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Посилаючись на зазначене, позивач наголосив, що у період з моменту набрання чинності новим Законом України "Про приватизацію державного та комунального майна" N 2269-VIII жодного договору купівлі-продажу об`єкта приватизації, у зв`язку із порушенням з боку позивача розірвано не було.

Також , позивач вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного майна" N 2163-XII від 4 березня 1992 року, оскільки цей закон є таким, що пом`якшує відповідальність, редакція статті 8 цього Закону не містила обмежень до покупця з підстав розірвання договору купівлі-продажу об`єкта приватизації у зв`язку із порушенням з боку таких осіб.

Cеред іншого, скаржник зазначив, що обмеження встановлені п. 12 ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18 січня 2018 року N 2269-VIII також розповсюджуються і на пов`язаних осіб. Якщо враховувати поняття пов`язаних осіб, яке визначено ст. 14 Податкового кодексу України, то цим Законом також порушуються не тільки права позивача як покупця, а і його батьків, дружини, дітей, що є неприпустимим у розумінні ст.ст. 3, 21 Конституції України.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін. Правову позицію обґрунтовує тим, що рішення про відмову ОСОБА_1 у затвердженні протоколу про результати електронного аукціону було прийняте правомірно, оскільки у 2017 році договори купівлі-продажу об`єктів приватизації, укладені ОСОБА_1 з РВ ФДМУ по Київській області, розірвані у судовому порядку у зв`язку із порушенням покупцем своїх зобов`язань, що згідно з п. 12 ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18 січня 2018 року N 2269-VIII виключає можливість позивача виступати в якості покупця наступного об`єкту приватизації (пакету акцій розміром 25 % статутного капіталу ПрАТ "Бориспільське підприємство "Сортнасіннєовоч").

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.11.2019, справу №910/16514/18 передано на розгляд колегії суддів у складі: Корсак В.А. - головуючий суддя, судді - Владимиренко С.В., Ходаківська І.П.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.11.2019 звільнено фізичну особу ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/16514/18. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/16514/18, повідомлено учасників справи про призначення апеляційної скарги до розгляду на 17.12.2019, роз`яснено учасникам справи право подати до суду апеляційної інстанції в строк до 11.12.2019 відзиви на апеляційну скаргу, встановлено учасникам справи строк для подачі всіх заяв та клопотань в письмовій формі до 11.12.2019.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2019 заяву Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області (відповідача) про заміну його на правонаступника - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях у справі №910/16514/18 задоволено. Замінено відповідача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській області на його правонаступника - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (03039, м. Київ, вул. Голосіївська, 50, індетифікаційний код: 43173325) у справі №910/16514/18. Задоволено клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи. Відкладено розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 на 21.01.2020.

У судовому засіданні 21.01.2020 було оголошено перерву до 27.01.2020.

Явка представників сторін.

В судове засідання 27.01.2020 з`явились усі учасники апеляційного провадження.

Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Згідно із ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Статтею 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суд , беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, заслухавши пояснення присутніх учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшов висновку апеляційну скаргу задовольнити частково, оскаржене рішення скасувати частково та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити частково, приймаючи до уваги наступне.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції.

26.04.2018 відповідачем - РВ ФДМУ по Київській області було прийняте рішення про приватизацію пакета акцій ПрАТ "Бориспільське підприємство "Сортнасіннєовоч" та затверджені умови продажу останнього згідно з наказом №412.

За результатами проведеного електронного аукціону, 30.10.2018, ОСОБА_1 став переможцем електронних торгів по лоту об`єкта державної власності - пакета акцій розміром 25% статутного капіталу ПрАТ "Бориспільське підприємство "Сортнасіннєовоч", про що був складений протокол № UA-PS-2018-09-28-000036-3.

У подальшому - 08.11.2018, після перевірки документів покупця об`єкту приватизації ( ОСОБА_1 ), відповідачем було прийняте рішення, оформлене наказом № 990 від 08.11.2018 (далі - спірне рішення, наказ), про відмову у затвердженні вказаного протоколу № UA-PS-2018-09-28-000036-3 від 30.10.2018, оскільки переможець електронного аукціону не відповідає вимогам статті 8 Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна " від 18 січня 2018 року N 2269-VIII. (надалі - Закон)

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови.

7 березня 2018 набрав чинності Закон України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18 січня 2018 року N 2269-VIII, згідно з яким втратив чинність Закон України "Про приватизацію державного майна" від 4 березня 1992 року N 2163-XII.

Новий Закон регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного і комунального майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим.

Відповідно до статті 10 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18 січня 2018 року N 2269-VIII (у редакції на час спірних правовідносин) встановлений новий порядок приватизації державного і комунального майна.

Стаття 13 Закону визначає способи приватизації до яких відноситься приватизація державного або комунального майна, яка здійснюється шляхом:

1) продажу об`єктів права державної або комунальної власності на аукціоні, у тому числі, аукціоні з умовами; аукціоні без умов; аукціоні за методом покрокового зниження стартової ціни та подальшого подання цінових пропозицій; аукціоні із зниженням стартової ціни; аукціоні за методом вивчення цінових пропозицій;

2) викупу об`єктів приватизації.

Відповідно до п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 1 Закону аукціон - це спосіб продажу об`єкта приватизації, за яким власником об`єкта приватизації стає покупець, що в ході торгів запропонував за нього найвищу ціну. Аукціон в електронній формі (електронний аукціон) - вид аукціону в режимі реального часу в Інтернеті.

Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 1 цього Закону організатором аукціону є Фонд державного майна України, його регіональні відділення, представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, органи приватизації територіальних громад або залучені ними юридичні особи, які діють відповідно до договору, укладеного з державними органами приватизації

Згідно з ч. 10 ст. 14 Закону після закінчення електронного аукціону організатор аукціону з продажу об`єкта малої приватизації здійснює перевірку заяви на участь у приватизації об`єкта малої приватизації разом із доданими до неї документами та інформацією переможця аукціону та у разі невідповідності доданих до заяви документів приймає рішення відповідно до частини дев`ятої цієї статті.

Відповідно до ч. 9 ст. 14 указаного Закону орган приватизації з продажу об`єкта малої приватизації не затверджує протокол електронних торгів, не укладає договір купівлі-продажу за результатами продажу на аукціоні чи застосування процедури викупу із потенційним покупцем, який:

- не відповідає вимогам статті 8 цього Закону;

- не подав документи або відомості, обов`язкове подання яких передбачено цим Законом;

- подав неправдиві відомості про себе.

Рішення органу приватизації про відмову у затвердженні протоколу електронних торгів або про відмову від укладення договору купівлі-продажу має містити вичерпний перелік підстав для прийняття такого рішення і ухвалюється після закінчення електронного аукціону на підставі перевірки органом приватизації заяви на участь у приватизації об`єкта малої приватизації і доданих до неї документів та інформації переможця аукціону. Переможець аукціону може оскаржити це рішення до суду протягом строку, передбаченого статтею 30 цього Закону.

Відповідно до ч. 2 розділу V Прикінцевих та перехідних положень Закону приватизація об`єктів, щодо яких рішення про приватизацію було прийнято до набрання чинності цим Законом, здійснюється та завершується відповідно до вимог цього Закону.

Приватизація об`єкта вважається завершеною з моменту його продажу та переходу до покупця права власності або завершення розміщення всіх акцій, передбачених до продажу планом розміщення акцій, і оформлюється наказом відповідного органу приватизації (ч. 2 статті 10 вказаного Закону).

Як встановлено вище, відповідач за результатами перевірки документів покупця ( ОСОБА_1 ) щодо продажу об`єкта приватизації (пакету акцій розміром 25 % статутного капіталу ПрАТ "Бориспільське підприємство "Сортнасіннєовоч") прийняв рішення, оформлене наказом № 990 від 08.11.2018, про відмову у затвердженні протоколу про результати електронного аукціону № UA-PS-2018-09-28-000036-3 від 30.10.2018 з тих підстав, що переможець електронного аукціону не відповідав вимогам ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18 січня 2018 року N 2269-VIII.

Зі змісту службової записки, складеної начальником відділу управління державним майном та корпоративними правами Сидорчук І.С № 1028 від 08.11.2018, на підставі якої був виданий спірний наказ, вбачається, що 08.01.2003 між РВ ФДМУ по Київській області та ОСОБА_1 були укладені договори купівлі-продажу, а саме:

- договір купівлі-продажу № 3-НБ-ЗД від 08.01.2003 незавершеного будівництва корпусу 2-В, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ;

- договір купівлі-продажу № 5-НБ-ЗД від 08.01.2003 року об`єкта незавершеного будівництва площадки РБЦ, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6.

За умовами указаних правочинів ОСОБА_1 був зобов`язаний в термін до 31.12.2011 підготувати документи та здійснити дії щодо переоформлення права забудовника на об`єкти приватизації - корпус 2-В та площадку РБЦ, добудувати ці об`єкти та ввести їх в експлуатацію до 31.12.2013 з можливою зміною первісного призначення.

Однак , у зв`язку із невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за указаними угодами, внаслідок чого об`єкти продажу не були добудовані, не введені в експлуатацію, не були здійснені відповідні дії щодо переоформлення права забудовника на об`єкти приватизації та не виконані вимоги екологічної безпеки, охорони навколишнього середовища під час добудови, що є істотними порушеннями покупцем умов указаних договорів. Рішеннями Господарського суду міста Києва за позовами РВ ФДМУ по Київській області до ОСОБА_1 від 24.05.2017 у справі №910/5717/17 та від 06.06.2017 у справі № 910/5716/17, що набрали законної сили, договори купівлі-продажу №3-НБ-ЗД від 08.01.2003 та №5-НБ-ЗД від 08.01.2003 були розірвані.

Також , між РВ ФДМУ по Київській області та ОСОБА_1 був укладений ще один договір купівлі-продажу № 4-НБ-ЗД від 08.01.2003 щодо об`єкта незавершеного будівництва - бази КБУ-22, який знаходиться за адресою: 08300, АДРЕСА_6. Проте, умови і цього договору позивачем були порушені, а саме - ОСОБА_1 не виконав обов`язку з підготовки документів та здійснення відповідних дій щодо переоформлення права забудовника на об`єкт приватизації (незавершене будівництво) в термін до 31.12.2011, щодо добудови та введення об`єкта в експлуатацію до 31.12.2013 з можливою зміною первісного призначення. Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.07.2017 у справі № 910/5719/17, яке набрало законної сили, договір купівлі-продажу № 4-НБ-ЗД від 08.01.2003 також був розірваний.

Вказаними судовими рішеннями встановлений факт неналежного виконання (істотного порушення) з боку позивача своїх обов`язків за господарськими правочинами пов`язаними з приватизацією, що стало підставою для їх розірвання у судовому порядку, а тому в силу приписів ч. 4 ст. 75 ГПК України, ці обставини не потребують повторного доказування.

Відповідно до пункту 12 ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18 січня 2018 року N 2269-VIII (у редакції, що діяла на час спірних правовідносин), покупцями об`єктів приватизації не можуть бути особи, які були стороною продажу об`єкта приватизації в Україні і з якими було розірвано договір купівлі-продажу об`єкта приватизації у зв`язку з порушенням з боку таких осіб, а також пов`язані з ними особи.

Суд першої інстанції, посилаючись на зазначені приписи Закону, а також ті обставини, що позивач - ОСОБА_1 є особою, з якою були розірвані у судовому порядку попередні угоди купівлі-продажу об`єкта приватизації, у зв`язку з порушенням цією особою зазначених угод, дійшов висновку, що рішення органу приватизації, оформлене наказом, яким позивачу було відмовлено у затвердженні результатів електронного аукціону, є правомірним.

За висновком суду першої інстанції, оскільки цей Закон набрав чинності 07.03.2018, тобто на час прийняття і дії рішення відповідача про приватизацію (26.04.2018) та на час прийняття РВ ФДМУ по Київській області спірного рішення про відмову у затвердженні результатів аукціону UA-PS-2018-09-28-000036-3 (наказу №990 від 08.11.2018), цей Закон був діючим, а тому саме він має бути застосований до спірних правовідносин.

Між тим, суд першої інстанції відхилив доводи позивача про те, що у спірних правовідносинах, які хоч і регулюються новим законом, має застосовуватись старий закон (Закон України "Про приватизацію державного майна"), оскільки він пом`якшує відповідальність покупця, при цьому під час дії нового Закону позивач не вчиняв аналогічних правопорушень.

Колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції помилковими з наступних підстав.

На думку колегії суддів, пункт 12 ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18 січня 2018 року N 2269-VIII не підлягає застосуванню до спірних правових відносин.

Заборона бути покупцем об`єктів приватизації за вчинене правопорушення належить до інституту юридичної відповідальності.

У цивільному законодавстві відсутня норма-дефініція, яка б закріплювала легальне визначення поняття «цивільно-правова відповідальність».

Відповідно до ст. 14 Цивільного кодексу України, виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

За загальним правилом, юридична відповідальність - це застосування до винної особи примусових заходів за вчинення правопорушення.

Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу.

За приписами статті 58 Конституції України та частини 2 статті 5 Цивільного кодексу України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з частиною 3 статті 5 Цивільного кодексу України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) дія нормативно-правового акта починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події чи факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Так , законодавцем у частині 1 статті 58 Конституції України передбачено принцип прямої дії нормативно-правових актів, що полягає в тому, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, тобто врегульовують суспільні відносини, що виникли після набрання ними чинності, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовуються відповідальність особи.

Вказана норма означає, що нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності, у зв`язку із чим це слід розуміти так, що чинність починається з моменту набрання цим актом сили і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події або факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце (рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року у справі № 1-зп/1997 про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України).

Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 3 жовтня 1997 року по справі № 4-зп/1997, конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. З прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше (справа за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України).

Отже , за загальним правилом, новий акт законодавства застосовується до тих прав та обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. В той же час, це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Наведені висновки викладені в рішеннях Конституційного суду України від 05.04.2001 за №3-рп/2001 та від 09.02.1999 за №1-рп/99.

Як було зазначено вище, судові рішення, якими встановлений факт неналежного виконання (істотного порушення) з боку позивача своїх обов`язків за господарськими правочинами, що стало підставою для їх розірвання у судовому порядку, прийнятті у 2017 році, тобто до набрання чинності - 07.03.2018 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18 січня 2018 року №2269-V-III, яким додатково встановлено відповідальність для покупців об`єктів приватизації за порушення при виконанні цієї категорії договорів.

У свою чергу, зі змісту цього Закону, в тому числі пункту 12 ч. 2 ст. 8, не вбачається, що вказаний нормативно-правовий акт має зворотню дію в часі, тому в даному випадку відсутні правові підстави для застосування його до позивача.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з ст. 11 ГПК України при розгляді справи суд керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у правосудді з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

У доповіді Венеціанської комісії "Про верховенство права" вказано, що складовими верховенства права є обов`язковість зрозумілості, ясності та передбачуваності положень закону та обов`язковість реалізації владних повноважень відповідно до закону, справедливо та розумно.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (пункт 4.1 рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 N 15-рп/2004).

Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Sunday Times v. United Kingdom» вказано, що закон повинен бути досить доступним, він повинен служити для громадянина відповідним орієнтиром, достатнім у контексті, в якому застосовуються певні правові норми у відповідній справі; норма не може вважатися законом, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка дає можливість громадянинові регулювати свою поведінку. У справі «Steel and others v. The United Kingdom» наголошено, що Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, аби дати змогу громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

У справі "Щокін проти України" щодо передбаченої Конвенцією вимоги "якості закону" ЄСПЛ вказав, що наявність в національному законодавстві правових актів, які передбачають можливість різного тлумачення питання, та відсутність необхідної чіткості та точності, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією.

У справі "Пічкур проти України" ЄСПЛ вказав, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі "Вілліс проти Сполученого Королівства", заява N 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" вказано, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права, як принцип визначеності. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів.

Відповідно до п.п.41, 52 Доповіді, схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25- 26 березня 2011 року), "Верховенство права" одним з обов`язкових елементів поняття "верховенство права" є "заборона свавілля", який означає, що хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснювались у свавільний спосіб. Їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним із поняттям верховенства права.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 09.01.2013 р. у справі "Волков проти України" зазначено, що в країнах повинен діяти принцип правової визначеності, який зобов`язує держави та їх органи здійснювати реалізацію прав та їх захист шляхом прийняття законодавства з чітким правовим визначенням спірних правовідносин та гарантує громадянам очікувати від держав та їх органів своєчасних та вичерпних дій відповідно до вимог чинного законодавства.

Згідно з усталеною прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини, основу принципу правової визначеності утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб`єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим в суспільстві нормативним приписам.

На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії", від 20.05.2010 і "Тошкуце та інші проти Румунії", від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах ("Онер`їлдіз проти Туреччини", та "Беєлер проти Італії"). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ст. 3 ЦК України).

Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Основне призначення цього принципу вбачається в наданні суддям більше можливостей з`ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об`єктивну істину. Загалом зміст цього принципу (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач намагався шляхом приймання участі у процедурі електронного аукціону щодо продажу об`єкта приватизації, набути право власності на пакет акцій розміром 25 % статутного капіталу ПрАТ "Бориспільське підприємство "Сортнасіннєовоч", у спосіб визначений законом і, ставши переможцем аукціону, він мав достатньо обґрунтовану можливість реалізувати свої права щодо набуття права власності на зазначене майно.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Прийнявши пункт 12 ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18 січня 2018 року N 2269-VIII в зазначеній редакції, законодавець таким чином встановив додаткову відповідальність за вчинене правопорушення, у вигляді обмеження права бути покупцем об`єкту приватизації особам, які були стороною продажу об`єкта приватизації в Україні і з якими було розірвано договір купівлі-продажу об`єкта приватизації у зв`язку з порушенням з боку таких осіб, а також пов`язані з ними особи.

Цивільна правова відповідальність це - встановлені законом юридичні наслідки за невиконання або неналежне виконання особою обов`язків, зобов`язань, що пов`язані з порушенням суб`єктивних цивільних прав другої сторони.

Інститут юридичної відповідальності базується на загальних принципах, які відображають суть, природу та призначення цього правового інституту. В той же час, принципи юридичної відповідальності виражають сутність і соціальне призначення юридичної відповідальності, а також визначають закономірності її функціонування та порядку реалізації.

Зазначена редакція пункту 12 ч. 2 ст. 8 Закону не відповідає принципам юридичної відповідальності, які визначають її зміст, функції, підстави, гарантії, процедури здійснення та її часові межі.

Поряд з цим, слід зазначити, що юридична відповідальність, незважаючи на те, чи є вона негативною або позитивною до відповідної особи, повинна базуватися на нормах закону. Лише за умови режиму законності юридична відповідальність досягає своєї мети - стимулювання правомірної поведінки суб`єктів права та виконання обов`язків, передбачених нормами. Зокрема, принцип рівності, що є характерним для позитивної юридичної відповідальності демонструє можливість суб`єкта права ухилення від небажаної для держави і суспільства поведінки та стимулює його до усвідомлення негативних наслідків у випадку невиконання ним норм права. Позитивна юридична відповідальність невід`ємно пов`язана з таким явищем як праворозуміння і призводить до того, що особа, виконуючи вимоги закону, обмежує власні інтереси та формує в собі відповідальне ставлення до власних дій.

До того ж, не визначення часових меж дії заборони бути покупцем, фактичне встановлення такої заборони безстроково, на думку колегії порушує дотримання розумного та справедливого балансу між правопорушенням і мірою покаранням за це правопорушення.

Стаття 41 Конституції України, серед іншого передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Безстрокове позбавлення можливості використати своє законне сподівання щодо участі в правових відносинах пов`язаних з набуттям права власності на об`єктів порядку приватизації, суттєво впливає на реалізацію зазначеного конституційного права.

Зважаючи на конкретні обставини, правовідносини, які виникли між сторонами охоплюються змістом статті 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини (далі стаття 1 Першого протоколу), яка, як і практика Європейського Суду з прав людини застосовуються як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV).

Згідно з усталеною практикою органів Конвенції, поняття "майно" може означати "існуюче майно" або "активи", включаючи "права вимоги", стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (пункти 32-35 рішення у справі "Стретч проти Сполученого Королівства").

Відповідно до статті 1 Першого протоколу кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Конвенція захищає право особи на справедливий суд в розумінні прав та обов`язків особи цивільного характеру, отже дія Конвенції поширюється як на захист майнових прав, так і на захист інтересу людини, який не суперечить засадам цивільного законодавства.

Поняття "власність", яке передбачене частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному законодавстві, воно охоплює певні інші права та інтереси, які не є обмеженими в розумінні Конвенції (майнові інтереси на отримання пільг, компенсацій, заробітної плати).

Зокрема , вказана стаття містить три окремі норми. Перша норма, яка має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам - вона міститься в другому реченні частини першої. Третя норма визнає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна, відповідно до загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети; ця норма міститься в частині другій (пункт 61 рішення у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції").

Таким чином, не визначення чітких часових меж дії відповідальності, можна вважати таким, що являє собою втручання у право реалізувати "законні сподівання" незалежно від того, чи вважається це втручанням "на мирне володіння своїм майном" у значенні першого речення статті 1 Першого протоколу, чи позбавленням його майна у значенні другого речення цієї статті, а застосовані в цій справі принципи, є одними й тими самими - вони вимагають наявності підстав, що виправдовують такий захід з точки зору вимог цієї статті згідно з її тлумаченням в усталеній практиці Європейського Суду.

Також, зазначеною нормою Закону не враховано вимоги ст. 58 Конституції України, в якій визначено, ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом, як правопорушення.

Ця норма Конституції визначає пов`язаність правопорушення та відповідальності за нього. Кожна особа, вчиняючи правопорушення повинна бути обізнана про відповідальність, яка нерозривно пов`язана з цим правопорушенням та є його невідворотним наслідком.

Отже, виходячи із зазначеного, не можуть застосовуватися нормативно-правові акти, які вводять додаткову відповідальність до порушень, які були вчинені до набрання такими нормативно-правовими актами законної сили.

Колегія суддів зауважує, що ст. 58 Конституції України є нормою-принципом і містить загальне правило, яке стосується всіх видів юридичної відповідальності. Ця норма встановлює основні засади, які є універсальними і імперативними.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що не тільки конкретно наведена частина статті, а і Закон в цілому, не містять положень щодо застосування цієї додаткової юридичної відповідальності за вчинене правопорушення у часі. Тобто, для застосування положення цієї статті Закону взагалі не встановлено часових меж, періоду дії обмеження бути покупцем.

Норма, якою встановлено безстрокову заборону участі в приватизації, на думку колегії, суперечить вимогам статті 42 Конституції України.

Згідно з частиною першою цієї статті Конституції, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Відповідно до частини другої статті 3 ГК України, господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями.

Відповідно до статті 42 ГК України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Статтею 2 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» від 18 січня 2018 року N 2269-VIII передбачено, що основною метою приватизації є прискорення економічного зростання, залучення іноземних і внутрішніх інвестицій, зменшення частки державної або комунальної власності у структурі економіки України шляхом продажу об`єктів приватизації ефективному приватному власнику.

Встановлення обмежень щодо участі в приватизації, як діяльності пов`язаної з підприємництвом, з порушенням вимог щодо якості Закону, впливає на реалізацію конституційного права на підприємницьку діяльність.

При цьому, колегія суддів також зазначає, що право держави встановлювати додаткову відповідальність у вигляді позбавлення бути покупцем за вчинене правопорушення не заперечується, але, закон який встановлює таку відповідальність повинен відповідати вимогам якості - де одним із найважливіших критеріїв є повнота закону.

Окремо , суд апеляційної інстанції також звертає увагу на те, що стаття 8 Закону передбачає, що покупцями об`єктів приватизації з урахуванням обмежень, установлених цією статтею, можуть бути як фізичні так і юридичні особи.

Заборона набувати права покупця, які встановлені в пункті 12 ч. 2 ст. 8 Закону, також розповсюджуються і на пов`язаних з покупцем осіб.

Проте , стаття 1 Закону, яка регламентує визначення термінів, не містить поняття «пов`язані особи» про яких йдеться в пункті 12 ч. 2 ст. 8 Закону. Закон в цілому не містить відсилок чи посилань на інше законодавство, яке він застосовує до поняття «пов`язані особи» в цілях цього Закону.

Переліку «пов`язаних осіб» чи юридичних ознак такої «пов`язаності» в Законі не визначено.

Через неповноту Закону в цій частині, юридична відповідальність у вигляді заборони бути покупцем, може бути покладена фактично і на осіб, які не вчиняли правопорушення, чим також може порушуватись право особи на володіння майном.

Не дотримання вимог чіткого визначення суб`єктного складу при запровадженні юридичної відповідальності за вчинення порушення, в свою чергу, суперечить принципу справедливості, який серед іншого полягає у тому, що за вчинення правопорушення повинна відповідати та особа, яка його вчинила.

В той же час Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б всім належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право.

З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що положення пункту 12 ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", не підлягають застосуванню до спірних правових відносин як такі, що суперечать статтям 41, 42, 58 Конституції України, порушують вимоги "якості закону" передбаченим Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, та не відповідають принципу верховенства права.

Відповідно до частини 6 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

З цих підстав, при розгляді судового спору, колегія застосовує статті 41, 42, 58 Конституції України, як норми прямої дії. На підставі ст. 11 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів оформлює звернення до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону, яке оформлене окремим документом та залучено до матеріалів справи.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про задоволення позову в частині скасування наказу РВ ФДМУ по Київській області № 990 від 08.11.2018 про відмову у затвердженні протоколу щодо результатів електронного аукціону № UA-PS-2018-09-28-000036-3 від 30.10.2018.

Щодо іншої позовної вимоги про зобов`язання відповідача затвердити протокол про результати електронного аукціону , згідно з яким переможцем визначено ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Позовна вимога про зобов`язання відповідача вчинити дії у вигляді затвердження протоколу про результати електронного аукціону у даному випадку є похідною, та заявлена позивачем з метою відновлення порушеного права.

Повноваження щодо затвердження протоколу про результати електронних торгів належать до дискреційних повноважень відповідача.

Під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Тобто, дискреційними є права суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому, дискреційні повноваження, в тому числі органів виконавчої влади, завжди мають межі, встановлені законом.

В рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (див. рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» №. 30985/96).

Колегія суддів, враховуючи наведене зазначає, що у межах даної судової справи, судом досліджувалась правомірність однієї наведеної сторонами обставини, яка слугувала підставою відмови у затвердженні протоколу щодо результатів електронного аукціону, зокрема застосування до позивача пункту 12 ч. 2 ст. 8 Закону. Проте, в межах цього судового провадження суд не досліджував наявність чи відсутність інших обставин, які впливають на результати електронного аукціону, та можуть вплинути на укладення договору купівлі-продажу об`єкту приватизації.

Відтак, дискреція полягає у повноваженнях визначати та оцінювати не тільки наявність однієї обставини, а й у дослідженні інших підстав відповідно до чинного законодавства, які впливають на результати аукціону, та визнання особи переможцем. Тому, в даному випадку суд не вправі перебирати на себе ці повноваження.

Додатково колегія суддів зазначає, що резолютивна частина рішення повинна викладатись таким чином, щоб була можливість фактичного відновлення порушеного права сторони і в порядку встановленому законом була реальна можливість здійснити виконання судового рішення.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Наслідком прийняття судового рішення має бути реальне поновлення прав та/або інтересів особи, які були порушені.

Кінцевою метою участі в процедурі електронного аукціону є набуття права власності на пакет акцій товариства на підставі договору купівлі-продажу, а не затвердження протоколу про результати аукціону. Тому в даному випадку, позовна вимога про зобов`язання затвердити протокол є неналежним способом захисту. Такий спосіб захисту реально не відновлює порушене право позивача та не може бути реалізований у порядку виконання судових рішень.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у задоволенні цієї вимоги слід відмовити.

Між тим, колегія суддів зазначає, що згідно п. 6 ч. 1 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення, окрім інших питань, суд вирішує питання також і про те, чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.07.2019 за клопотанням позивача були вжиті заходи забезпечення позову шляхом заборони РВ ФДМУ по Київській області затверджувати протокол про результати електронного аукціону № UA-PS-2019-05-23-000048-1 від 24.06.2019 щодо продажу об`єкта державної власності (пакету акцій розміром 25% статутного капіталу ПрАТ "Бориспільське підприємство "Сортнасіннєовоч") до набрання законної сили рішенням суду у цій справі.

Відповідно до ч.ч. 9, 10 ст. 145 ГПК України у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову, суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. В такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.

Забезпечення позову застосовується, як гарантія задоволення законних вимог позивача. Господарський суд не повинен скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились певні обставини, що спричинили застосування заходів забезпечення позову, або забезпечення позову перешкоджає належному виконанню судового рішення.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, за результатами перегляду справи потреба у забезпеченні позову на час ухвалення судового рішення відпала, тому заходи забезпечення позову підлягають скасуванню.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до ч.1 ст.277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку апеляційну скаргу задовольнити частково, оскаржене рішення скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позов задовольнити частково, та скасувати наказ Регіонального відділення фонду державного майна України по Київській області від 08.11.2018 №990, в іншій частині позовних вимог слід відмовити.

Судові витрати.

Розподіл судових витрат здійснено відповідно до ст. 129 ГПК України та з врахуванням Закону України "Про судовий збір".

Оскільки за результатом апеляційного перегляду справи, судове рішення частково скасовано та позовні вимоги задоволено частково, судовий збір за подачу позовної заяви підлягає стягненню з відповідача на користь позивача пропорційно задоволеним вимогам.

За подачу до суду першої інстанції заяви про вжиття заходів забезпечення позову та подачу апеляційної скарги на рішення суду, судовий збір стягується з відповідача на користь Державного бюджету України, оскільки на момент звернення із відповідною заявою та апеляційною скаргою фізична особа ОСОБА_1 від сплати судового збору був звільнений відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 129, 240, 269-270, 273, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/16514/18 скасувати частково та прийняти нове судове рішення, виклавши його резолютивну частину в наступній редакції:

«Позовні вимоги задовольнити частково.

Скасувати наказ Регіонального відділення фонду державного майна України по Київській області від 08.11.2018 №990.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 01.07.2019 р., а саме - щодо заборони Регіональному відділенню Фонду державного майна України по Київській області затверджувати протокол про результати електронного аукціону № UA-PS-2019-05-23-000048-1 від 24.06.2019 р. щодо продажу пакета акцій розміром 25 % статутного капіталу Приватного акціонерного товариства "Бориспільське підприємство "Сортнасіннєовоч" (ідентифікаційний код 04685271).

Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (03039, м. Київ, вул. Голосіївська, 50, індетифікаційний код: 43173325) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 . РНОКПП: НОМЕР_1 ) 1762,00 грн. судового збору за подання позовної заяви.

Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (03039, м. Київ, вул. Голосіївська, 50, індетифікаційний код: 43173325) на користь Державного бюджету України 960,50 грн судового збору за подачу заяви про вжиття заходів забезпечення позову».

Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (03039, м. Київ, вул. Голосіївська, 50, індетифікаційний код: 43173325) на користь Державного бюджету України 2643,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Видачу наказів доручити Господарському суду міста Києва.

4. Матеріали справи №910/16514/18 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст судового рішення складено та підписано - 06.02.2020.

Головуючий суддя В.А. Корсак

Судді С.В. Владимиренко

І.П. Ходаківська