ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

04 лютого 2020 року № 826/1866/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Катющенка В.П., суддів Кармазіна О.А., Скочок Т.О., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом

ОСОБА_1

до про

Кабінету Міністрів України, Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, Солом`янського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, Завідуючої сектором Солом`янського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві Присяжнюк Олени Володимирівни визнання нечинним пункту 4 Порядку надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 №1098, визнання нечинною постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1098 в частині внесення змін до постанови від 04.06.2007 № 795; визнання нечинною постанови Кабінету Міністрів України від 28.01.2009 № 65; встановити відсутність повноважень; визнання протиправними дій та відмови

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА _1 (далі - Позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просить суд:

- визнати протиправним та нечинним пункт 4 Порядку надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України ( далі - КМУ) від 26.10.2011 № 1098;

- визнати протиправною та нечинною постанову КМУ від 26.10.2011 № 1098 у частині внесення змін до постанови КМУ від 04.06.2007 № 795 по запровадженню оплати за оформлення та видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон;

- визнати протиправною та нечинною постанову КМУ (далі - Відповідач 1) від 28.01.2009 № 65;

- встановити відсутність повноважень Державної міграційної служби України (далі - ДМС, Відповідач 2) по отриманню додаткової до державного мита плати за оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, та оплати вартості бланку паспорта громадянина України для виїзду за кордон та визнати протиправними дії по отриманню цих грошей;

- встановити відсутність повноважень Головного управління ДМС України в м. Києві (далі - Відповідач 3) отримувати 87,15 грн за оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон та 120 грн за оформлення та видачу бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон та визнати протиправними його дії по отриманню цих грошей;

- визнати протиправними дії Солом`янського районного відділу Головного управління ДМС України в м.Києві (далі - Відповідач 4) по примушенню громадян України сплачувати гроші за оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, не передбачені Законом України від 21.01.1994 № 3857-XII та Постановою КМУ від 31.03.1995 №231;

- визнати протиправною відмову завідуючої сектором Солом`янського районного відділу Головного управління ДМС України в м. Києві Присяжнюк Олени Володимирівни (далі - Відповідач 5) прийняти заяву на оформлення паспорту ОСОБА_1 за відсутності документів, що підтверджують оплату 87,15 грн за оформлення та видачу бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон та 120 грн за оформлення та видачу бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 №231, визначено вичерпний перелік документів, необхідних для оформлення паспорта у разі тимчасового виїзду за кордон. Одним з обов`язкових документів є квитанція про сплату державного мита у сумі 170,00 грн. Переліком не передбачено квитанції про сплату 87,15 грн за оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон та 120,00 грн за оформлення та видачу бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон, які фактично є повторною оплатою одних і тих саме послуг, оскільки сума визначена Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» покриває вартість витрат, пов`язаних з вчиненням дій щодо видачі закордонного паспорта, в тому числі і вартість бланку та повторну сплату державного мита за отримання паспорту для виїзду за кордон та додаткових послуг. На підтвердження чого зазначає про судові рішення Верховного Суду України від 17.12.2013 у справі №21-441а13 та від 03.12.2013 у справі №21-416а13.

Ухвалою суду від 10.02.2015 відкрито провадження в адміністративній справі №826/1866/15 та призначено попереднє судове засідання.

19.02.2015 до суду від представника Відповідача 3 надійшли письмові заперечення проти позову та витребувані судом документи, за змістом яких останній просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Зазначив, що плата 87,15 грн за оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон та 120,00 грн за оформлення та видачу бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон є адміністративною послугою, яка є відмінною від плати державного мита у сумі 170,00 грн, які зараховуються до різних бюджетів, порядок їх встановлення та сплати регулюється різними нормативно-правовими актами, які вже неодноразово були предметом судового оскарження.

03.03.2015 до суду від представника КМУ надійшли письмові заперечення проти позову, за змістом яких останній просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. У запереченнях зазначено про відсутність у Позивача порушених прав, які потребують судового захисту, відмінність державного мита та плати за адміністративну послугу, прийняття оскаржуваних нормативно-правових актів у повній відповідності встановленій процедурі та відсутності взаємосуперечностей між ними.

Відповідно до ухвали суду від 24.03.2015 закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Розгляд справи неодноразово відкладався.

13.08.2015 до суду від представника Відповідача 2 надійшли письмові заперечення проти позову, за змістом яких останній просить суд залишити без розгляду вимоги про встановлення відсутності повноважень, а в решті - відмовити. Зазначив про відсутність письмової відмови Відповідача 5 прийняти заяву на оформлення паспорту Позивача, яка не є належним Позивачем у компетенційному спорі, оскільки є фізичною особою, а не суб`єктом владних повноважень.

05.10.2015 до суду від представника Відповідача 1 надійшли письмові заперечення проти позову, за змістом яких останній просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

07.10.2015 до суду від представника Відповідача 4 надійшли письмові заперечення проти позову, за змістом яких останній просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю щодо визнання протиправним та не чинним пункту 4 Порядку надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1098.

15.11.2016 до суду від представника Відповідача 2 надійшли письмові доповнення до заперечення проти позову.

16.11.2016 до суду від представника Відповідача 4 надійшли письмові заперечення проти позову.

На підставі розпорядження про призначення повторного автоматизованого розподілу судових справ від 10.10.2017 №6470 та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.10.2017 визначено суддю Катющенка В.П. для розгляду адміністративної справи №826/1866/15.

Відповідно до ухвали суду від 06.11.2017 адміністративну справу №826/1866/15 прийнято до провадження судді Катющенка В.П. та призначено до судового розгляду колегією у складі трьох суддів у судове засідання на 17.01.2018.

У судовому засіданні 17.01.2018 позивач позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила суд позов задовольнити.

Представник КМУ у судовому засіданні проти адміністративного позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позовних вимог з огляду на доводи, викладені в письмових запереченнях проти позову. Зокрема, представник відповідача наполягав на тому, що при винесенні оскаржуваних постанов Уряд діяв на виконання повноважень; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно та розсудливо, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів громадян. А тому, на думку відповідача, оскаржувані нормативно-правові акти відповідають чинному законодавству та прийняті в межах наданих Уряду повноважень, а доводи позивача щодо незаконності останніх є безпідставними. Крім того, представником відповідача було заявлено клопотання про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду у зв`язку з пропуском позивачем строку звернення до суду.

Представник ДМС України у судовому засіданні проти адміністративного позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позовних вимог з огляду на доводи, викладені в письмових запереченнях проти позову.

Представник Головного управління ДМС України в м. Києві у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог, зазначаючи про законність та обґрунтованість своїх вимог про необхідність оплати послуг за оформлення і видачу паспорта та за оформлення та видачу бланка паспорта громадянина України для виїзду закордон.

Представники Солом`янського районного відділу Головного ДМС України в м. Києві та завідуючої сектором Солом`янського районного відділу Головного управління ДМС України в м. Києві в судове засідання 17.01.2018 не прибули про причини неявки суд не повідомили, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином.

У судовому засіданні 17.01.2018 від сторін надійшло клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження. У зв`язку з наведеним та враховуючи відсутність заперечень інших учасників процесу, суд перейшов до розгляду справи у порядку письмового провадження.

З огляду на те, що 15.12.2017 набрала чинності нова редакція Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає, що відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Беручи до уваги те, що станом на дату прийняття рішення у справі, вона знаходиться на стадії розгляду у письмовому провадженні, відповідно її розгляд продовжено у письмовому провадженні з урахуванням положень пункту 10 частини першої статті 4, частини четвертої та частини п`ятої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції з 15.12.2017.

Розглянувши подані документи і матеріали, вислухавши пояснення Позивача та представників Відповідачів, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів регламентовано положеннями КАС України, до 15.12.2017 - у статті 171, а після вказаної дати - статтею 264 КАС України. Відповідно до ч.2-3 ст.264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

З огляду на вищевикладене, клопотання Відповідача 1 про залишення адміністративного позову без розгляду в частині вимог про визнання протиправними та не чинними нормативно-правових актів не підлягає задоволенню.

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частини першої статті 113 та статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України, здійснює внутрішню політику держави, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, забезпечує проведення фінансової політики, політики у сфері соціального захисту, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.

Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» Кабінету Міністрів України делеговані повноваження щодо встановлення правил оформлення та видачі паспортів і видачі паспортів громадянам України для виїзду за кордон.

У відповідності до статті 7 вказаного Закону, яка була чинна на момент виникнення правовідносин, правила оформлення і видачі паспортів, їх тимчасового затримання та вилучення визначаються відповідно до цього Закону Кабінетом Міністрів України.

Судом встановлено, що постановою КМУ від 31.03.1995 № 231, дію якої було відновлено постановою КМУ від 12.06.2013 № 185, затверджено Правила оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, згідно з пунктом 10 яких для оформлення паспорта у разі тимчасового виїзду за кордон подається, в тому числі, квитанція про сплату державного мита або документ, що підтверджує право на звільнення від його сплати.

На момент звернення позивача з заявою про видачу паспорта порядок оформлення і видачі закордонного паспорту регулювався Порядком оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, його тимчасового затримання та вилучення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 № 152.

Відповідно до п.п. 1, 2 зазначеного Порядку (надалі - в редакції, яка була чинною на момент звернення позивача за отриманням паспорта, паспорт громадянина України для виїзду за кордон (далі - паспорт для виїзду за кордон) є документом, що посвідчує особу, підтверджує громадянство України особи, на ім`я якої він оформлений, за кордоном і дає такій особі право на виїзд з України і в`їзд в Україну.

Кожен громадянин України має право на отримання паспорта для виїзду за кордон. Громадянин України, який через свої релігійні переконання відмовився від внесення інформації (у тому числі відцифрованих відбитків пальців рук) до безконтактного електронного носія, що імплантований до паспорту для виїзду за кордон, має право на отримання паспорта для виїзду за кордон, що не містить безконтактного електронного носія.

Пунктом 20 зазначеного Порядку визначено, що оформлення, видача та обмін паспорта для виїзду за кордон здійснюється особі, яка, зокрема, досягла шістнадцятирічного віку, - на підставі її особистої заяви-анкети.

Згідно з п. 22 Порядку для оформлення паспорта для виїзду за кордон особа подає: 1) заяву-анкету; 2) паспорт громадянина України (для осіб, що досягли шістнадцятирічного віку); 3) свідоцтво про народження (у разі оформлення паспорта для виїзду за кордон вперше особі, що не досягла шістнадцятирічного віку); 4) відповідні документи з відміткою банку про здійснення встановлених законодавством платежів (консульського збору) або оригінал і копію документа про звільнення від таких платежів (консульського збору); 5) заяву про відмову отримувати паспорт для виїзду за кордон, в який імплантовано безконтактний електронний носій, або про відмову від внесення інформації до такого носія (у разі потреби).

В той же час, пунктом 42 Порядку визначено підстави для відмови у видачі паспорта для виїзду за кордон, зокрема, Територіальний орган або підрозділ ДМС має право відмовити особі у видачі паспорта для виїзду за кордон, якщо: 1) стосовно видачі паспорта для виїзду за кордон звернулася особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку, або представник особи, який не має документального підтвердження повноважень на отримання паспорта для виїзду за кордон; 2) особа вже отримала паспорт для виїзду за кордон, який є дійсним на день звернення (крім обміну, видачі паспорта замість втраченого або викраденого, а також наявності другого паспорта для виїзду за кордон з підстав, визначених цим Порядком); 3) особа подала не в повному обсязі документи та інформацію, необхідні для оформлення і видачі паспорта для виїзду за кордон; 4) дані, отримані з баз даних Реєстру, не підтверджують інформацію, надану особою.

Постановою КМУ від 04.06.2007 № 795 затверджено Перелік платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби, і розмір плати за їх надання, пунктом 27 яких встановлено вартість послуг за оформлення та видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон.

28.01.2009 постановою КМУ №65 було доповнено пункт 1 постанови КМУ від 04.06.2007 № 795 , а саме зазначено, що під час надання послуг з оформлення проїзного документа дитини, посвідки на постійне та тимчасове проживання для іноземних громадян та осіб без громадянства і паспорта громадянина України для виїзду за кордон справляється плата у розмірі вартості бланка та надбавки в сумі 25 відсотків такої вартості, яка спрямовується як власні надходження, що використовуються відповідно до законодавства.

26.10.2011 КМУ прийнято постанову № 1098 "Деякі питання надання підрозділами МВС та ДМС платних послуг", пунктом 1 якої затверджено Порядок надання підрозділами МВС та ДМС платних послуг, а пунктом 2 - внесено до постанови КМУ від 04.06.2007 № 795 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися органами та підрозділами МВС" зміни.

Відповідно до пункту 4 Порядку надання підрозділами МВС та ДМС платних послуг (в первісній редакції) у разі надання послуги, що передбачає видачу бланка або номерного знака, розмір плати за її надання визначається з урахуванням витрат, пов`язаних з придбанням відповідної продукції; обсяг таких витрат визначається МВС України.

11.07.2013 КМУ прийняв постанову № 490 "Про внесення зміни до пункту 4 Порядку надання підрозділами МВС України та ДС платних послуг", згідно з якою доповнив абзац перший після слів "відповідної продукції" словами "у тому числі вартості персоналізації".

Також, згідно зі змінами, внесеними постановою КМУ від 26.10.2011 № 1098 до постанови КМУ від 04.06.2007 № 795, Перелік платних послуг, які можуть надаватися органами та підрозділами МВС, затверджений зазначеною постановою, викладено в новій редакції й, зокрема, пункту 27 Переліку передбачено, що розмір плати за надання послуги по оформленню та видачі: паспорта громадянина України для виїзду за кордон становить 87,15 грн; паспорта громадянина України для виїзду за кордон на заміну втраченого - 73,32 грн; проїзного документа дитини для виїзду за кордон - 30,35 гривень.

Однак, позивач вважає, що постановою КМУ № 65 від 28 січня 2009 року, пунктом 4 Порядку надання підрозділами МВС та Державної міграційної служби платних послуг, затвердженого постановою КМ України №1098 та постановою КМУ від 26.10.2011 № 1098 у частині внесення змін до постанови КМУ від 04.06.2007 № 795 по запровадженню оплати за оформлення та видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон, порушуються її права.

Разом з тим, Законом України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України" делеговані Кабінету Міністрів України повноваження щодо встановлення правил оформлення та видачі паспортів і видачі паспортів громадянам України для виїзду за кордон.

Постановою КМУ від 04.06.2007 № 795 затверджено Перелік платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби, і розмір плати за їх надання, пунктом 27 яких встановлено вартість послуг за оформлення та видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон.

Постановою КМУ від 28.01.2009 № 65 пункт 1 постанови КМУ від 04.06.2007 № 795 доповнено абзацом наступного змісту: під час надання послуг з оформлення проїзного документа дитини, посвідки на постійне та тимчасове проживання для іноземних громадян та осіб без громадянства і паспорта громадянина України для виїзду за кордон справляється плата у розмірі вартості бланка та надбавки в сумі 25 відсотків такої вартості, яка спрямовується як власні надходження, що використовуються відповідно до законодавства.

Постановою КМУ від 17.07.2009 №737 «Про заходи щодо упорядкування державних, у тому числі адміністративних послуг» (в первісній редакції) затверджено Тимчасовий порядок надання державних, у тому числі адміністративних послуг та установлено, що Тимчасовий порядок діє у період до законодавчого врегулювання питань надання державних, у тому числі адміністративних послуг.

Згідно пункту 1 Тимчасового порядку (в первісній редакції) послуги, що надаються органами виконавчої влади, державними підприємствами, установами та організаціями в порядку виконання ними делегованих державою згідно з нормативно-правовими актами повноважень, а також послуги, що надаються іншими підприємствами, установами та організаціями, яким делеговані закріплені згідно з нормативно-правовими актами за органами виконавчої влади повноваження щодо їх надання, належать до державних послуг.

До державних послуг не належать господарські послуги, які надаються органами виконавчої влади, державними підприємствами, установами та організаціями.

Державні, у тому числі адміністративні послуги можуть надаватися на платній і безоплатній основі.

Повноваження суб`єктів надання адміністративних та платних державних послуг визначаються нормативно-правовими актами.

Плата за надання таких послуг справляється у розмірах та порядку, що визначені законодавчими актами, а в разі, коли це не передбачено законодавчими актами, - актами Кабінету Міністрів України.

На виконання постанови КМУ від 04.06.2007 №795 наказом МВС України та Міністерства фінансів України від 05.10.2007 №369/1105/336 затверджено Розміри плати за надання послуг органами та підрозділами МВС та Порядок справляння плати за надання послуг органами та підрозділами МВС.

Зокрема, пунктом 86 Розмірів плати встановлено плату за надання послуг з оформлення документів для виїзду з України і в`їзду в Україну.

Таким чином, навіть до прийняття оскаржуваних постанов КМУ законодавством передбачалася оплата надання послуг з оформлення документів для виїзду з України і в`їзду в Україну окремо від державного мита.

Постановою Кабінету Міністрів України від 05.01.2011 №33 «Деякі питання надання платних адміністративних послуг» встановлено, що з 1 березня 2011 року надання платних адміністративних послуг здійснюється виключно бюджетними установами, а також підприємствами, не бюджетними установами та організаціями, на які законодавчими актами або міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, покладено повноваження щодо надання таких послуг, і державними підприємствами, що належать до сфери управління Державної служби технічного регулювання.

Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади доручено внести до 20 лютого 2011 року на розгляд КМУ проекти актів щодо затвердження переліків платних адміністративних послуг із зазначенням бюджетних установ, а також підприємств, установ та організацій і розмірів плати за надання зазначених послуг та оприлюднити такі переліки на офіційних веб-сайтах після їх затвердження.

Саме на виконання вказаної постанови КМУ Міністерством внутрішніх справ України розроблено та подано до Уряду проект оскаржуваної постанови «Деякі питання надання підрозділами МВС та ДМС платних послуг», якою внесено зміни до постанови КМУ від 04.06.2007 №795 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися органами та підрозділами Міністерства внутрішніх справ».

Таким чином, КМУ в даному випадку не було запроваджено жодних нових вимог щодо надання платних послуг з оформлення документів для виїзду з України і в`їзду в Україну порівняно з попереднім регулюванням цього питання.

Так, 26.10.2011 КМУ прийнято постанову №1098 «Деякі питання надання підрозділами МВС та ДМС платних послуг», якою затверджено Порядок надання підрозділами МВС та ДМС платних послуг; внесено зміни до постанови КМУ від 04.06.2007 №795 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися органами та підрозділами Міністерства внутрішніх справ».

Відповідно до пункту 4 вказаної постанови, у разі надання послуги, що передбачає видачу бланка або номерного знака, розмір плати за її надання визначається з урахуванням витрат, пов`язаних з придбанням відповідної продукції. Обсяг таких витрат визначається Міністерством внутрішніх справ.

З пояснювальної записки до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.2007 №795 вбачається, що проект постанови розроблено на виконання вимог постанов Кабінету Міністрів України від 17.07.2009 №737 «Про заходи щодо упорядкування адміністративних послуг» та від 05.01.2011 № 33 «Деякі питання надання платних адміністративних послуг».

Відповідно до пункту 24 Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2005 №870, метою підготовки проекту акта про внесення змін до акту Кабінету Міністрів України є їх приведення у відповідність з прийнятими законами, актами Президента України, а також взаємоузгодження норм окремих актів Кабінету Міністрів України.

В пояснювальній записці до проекту оскаржуваної постанови вказано, що цей проект розроблено з метою вдосконалення системи надання платних послуг підрозділами МВС України та Державної міграційної служби, скорочення їх кількості та зменшення розмірів плати. Зазначений проект передбачає затвердження нової редакції переліку платних послуг, які можуть надаватися підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби, порядку їх надання та розмірів плати. Прийняття зазначеного проекту забезпечить скорочення кількості послуг, зменшення розмірів плати за надання послуг, поліпшить якість системи надання платних послуг, що надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справі та Державної міграційної служби, шляхом установлення стандартів та регламентів надання цих послуг.

Згідно з довідкою про погодження проекту постанови №795 проект оскаржуваної постанови було погоджено без зауважень першим заступником Міністра фінансів України, Урядовим уповноваженим з питань дерегуляції господарської діяльності, Міністерством юстиції України та із зауваженнями Міністерства економічного розвитку і торгівлі, які були враховані.

Відповідно до висновку Міністерства юстиції України від 28.10.2011 проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від.06.2007 №795 відповідає Конституції України, актам законодавства, що мають вищу юридичну силу та узгоджується з актами такої ж юридичної сили.

Отже, отримання паспорта для виїзду за кордон є правом громадян України, які реалізують його на свій розсуд. Оформлення та видача паспорта здійснюється у встановленому законодавством порядку територіальним органом або підрозділом ДМС України виключно за наявності відповідного письмового волевиявлення особи. При цьому, дотримання особою певних правил, пов`язаних з процедурою оформлення та видачі паспорта (у т.ч. щодо справляння встановленої законодавством плати), є обов`язковим та не може вважатися порушенням прав особи, оскільки є умовою отримання такого паспортного документу.

Крім того, варто зазначити, що на даний час законодавче врегулювання правовідносин у сфері оформлення та видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон зазнало змін, у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про адміністративні послуги» від 07.10.2012, Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 06.12.2012, постановою КМУ від 07.05.2014 № 152 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, його тимчасового затримання та вилучення», наказу МВС України, Міністерства фінансів України від 06.03.2015 № 239/302, зареєстрованого в Міністерстві юстиції 25.03.2015 № 330/26775.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що оскаржувані постанова КМУ від 28.01.2009 № 65, пункт 4 Порядку надання підрозділами МВС та ДМС платних послуг, затвердженого постановою КМУ від 26.10.2011 № 1098 та сама постанова КМУ від 26.10.2011 № 1098 відповідають чинному законодавству та прийняті в межах наданих повноважень, а тому посилання позивача щодо незаконності вказаних нормативно-правових актів є необґрунтованими, а тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Щодо наявності постанов Верховного Суду України від 17.12.2013 у справі №21-441а13 та від 03.12.2013 у справі №21-416а13, в яких наведено висновок про протиправність вимог міграційної служби щодо надання та сплати за оформлення та видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон документів і платежів, які не передбачені Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» та Правил, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 №231, то оскільки правовідносини, які виникли між сторонами по цій справі є відмінними від правовідносин, по яких висловлена правова позиція, зокрема, у них надавалась правова оцінка стосовно відмови особі в оформленні паспорта громадянина України для тимчасових поїздок за кордон, в той час у спірних правовідносин відмова позивачу у видачі паспорту взагалі відсутня; з огляду на те, що предмет даного спору стосується оскарження постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 №1098 «Деякі питання надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг» в частині.

Крім того, правомірність пункту 4 Порядку надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1098 та постанови КМУ від 26.10.2011 № 1098 у частині внесення змін до постанови КМУ від 04.06.2007 № 795 по запровадженню оплати за оформлення та видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон підтверджена постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.07.2015 у справі № 826/12412/13-а, залишеної без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.10.2015.

Також правова позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №826/12412/13-а та від 13.06.2018 у справі №826/1077/16.

У частині позовних вимог встановити відсутність повноважень Державної міграційної служби України по отриманню додаткової до державного мита плати за оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, та оплати вартості бланку паспорта громадянина України для виїзду за кордон та визнати протиправними дії по отриманню цих грошей; а також встановити відсутність повноважень Головного управління ДМС України в м. Києві отримувати 87,15 грн за оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон та 120 грн за оформлення та видачу бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон та визнати протиправними його дії по отриманню цих грошей, суд зазначає наступне.

Пунктом 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 №360, визначено, що ДМС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Державна міграційна служба України здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи. На утворені територіальні органи та територіальні підрозділи ДМС України може покладатися виконання окремих завдань за міжрегіональним принципом (пункт 7 Положення).

Постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2011 №658 утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи ДМС України.

Пунктом 3 Типового положення про територіальні органи міністерства та іншого центрального органу виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.2011 №563, визначено, що завданням територіальних органів є реалізація повноважень міністерства та іншого центрального органу виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Згідно частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Компетенція - це сукупність повноважень, прав та обов`язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов`язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань.

Під компетенційними спорами розуміються спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень.

Компетенцію державного органу чи посадової особи становлять їхні повноваження, визначені законом. Внаслідок різного тлумачення законодавства компетенція суб`єктів владних повноважень може перетинатися, внаслідок чого виникає компетенційний спір.

Завдання суду у компетенційних спорах, з урахуванням загального завдання адміністративного судочинства, розв`язати законодавчі колізії, а також, усунути наслідки дублювання повноважень.

При цьому, позивачем у компетенційних спорах є суб`єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб`єкт владних повноважень, відповідач, своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або у випадку, коли прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою.

Крім того, і у пункті 16 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що адміністративний договір - спільний правовий акт суб`єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб`єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов`язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону:

а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб`єктами владних повноважень;

б) для делегування публічно-владних управлінських функцій;

в) для перерозподілу або об`єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом;

г) замість видання індивідуального акта;

ґ) для врегулювання питань надання адміністративних послуг.

Таким чином, спори, визначені пунктом 3 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, можуть виникати внаслідок різного тлумачення суб`єктами владних повноважень законодавства щодо їхньої компетенції на вирішення певних питань у сфері управління. Також спори з приводу компетенції виникають у разі виявлення привласнення повноважень іншого суб`єкта владних повноважень або перевищення власних повноважень.

З аналізу наведених вище норм законодавства вбачається, що адміністративний позов може містити вимогу про встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень, проте такий адміністративний позов можливий у випадку відповідності пред`явленого позову вимогам щодо сторін такого провадження, а саме: наявність спору між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що в даному випадку позивачем обрано неправильний спосіб судового захисту, оскільки позов про встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень може бути поданий лише суб`єктом владних повноважень з приводу реалізації його компетенції у сфері управління, яким позивач не є.

Крім того, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дій Відповідача 4 по примушенню громадян України сплачувати гроші та в частині визнання протиправної відмови Відповідача 5 прийняти заяву на оформлення паспорту Позивача за відсутності документів, що підтверджують оплату 87,15 грн за оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон та 120,00 грн за оформлення та видачу бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон, з огляду на відсутність в матеріалах справи жодного письмового доказу таких дій Відповідача 4 та Відповідача 5, внаслідок чого судом вбачається відсутність порушеного права, яке підлягає судовому захисту.

Так, частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Частиною 1 ст. 8 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» встановлено, що відмова в оформленні паспорта чи продовженні терміну його дії або тимчасове затримання паспорта чи його вилучення можуть бути оскаржені громадянином до суду за місцем його проживання

Згідно з ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "право" має один і той же зміст.

Таким чином, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави ( частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України та норм КАС України.

Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України та норм КАС України.

При цьому, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

З наведеного слідує, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача. Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (пункт 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).

Право на ефективний засіб юридичного захисту встановлено ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до положень цієї статті, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Між тим, звертаючись з даним позовом позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження конкретних обставин допущеного відповідачем дійсного порушення його прав, свобод або інтересів.

Зокрема, в матеріалах справи відсутні рішення суб`єкта владних повноважень, що оформлені вимогою про сплату платежів та відмовою прийняти заяву на оформлення паспорту.

Крім того, звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 24.10.2017 (справа №805/3464/15-а).

Фактично позивач, крім іншого, просить визнати протиправними дії суб`єкта владних повноважень по відношенню і до інших осіб, що не передбачено Кодексом адміністративного судочинства України, а тому позов в цій частині позовних вимог також не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Враховуючи наведене у сукупності, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись статтями 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255, 264 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону № 2147-VIII).

Головуючий суддя В.П. Катющенко

Судді О.А. Кармазін

Т.О. Скочок