РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

14 січня 2020 р. Справа № 120/2112/19-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Дмитришеної Руслани Миколаївни,

за участю:

секретаря судового засідання: Дмитрука В.В.

позивача: ОСОБА_1

представника відповідача ГУ ДКСУ у Вінницькій області: Мацюрак Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

до: Держави України в особі Головного Управління Державної Казначейської служби України у Вінницькій області (21018, м. Вінниця, вул. Пирогова, 29), співвідповідачів: Держави Україна в особі Державної казначейської служби України (ідентифікаційний код юридичної особи 37567646, поштова адреса: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6), Держави України в особі Міністерства юстиції України (ідентифікаційний код юридичної особи 00015622, поштова адреса: 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13); Держави України в особі Державної судової адміністрації України (ідентифікаційний код юридичної особи 26255795, поштова адреса: 01021, вул. Липська, буд. 18/5, м. Київ)

про: стягнення майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акта.

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Держави України в особі Головного Управління Державної Казначейської служби України у Вінницькій області (21018, м. Вінниця, вул. Пирогова, 29) про стягнення майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акта.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилається на те, що рішенням Конституційного Суду України за №11-р/2018 від 04.12.2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 №192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді 10-ма мінімальними заробітними платами.

Внаслідок прийняття Верховою Радою України неконституційного закону і порушення, відповідно, права позивача шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди, за період з 01 січня 2014 року по серпень 2016 року остання понесла збитки у вигляді упущеної вигоди в сумі 245904,00 грн невиплаченої суддівської винагороди та 168556,21 грн від знецінення цієї винагороди внаслідок інфляції, тому, збитки на день звернення до суду (з урахуванням інфляції станом на травень 2019 року) становлять 414460,21 грн.

Ухвалою від 05.07.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання у справі на 23.07.2019 о 09:00 год. Даною ухвалою також надано відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.

На виконання вимог ухвали суду від 05.07.2019 та відповідно до положень ст. 162 КАС України, стороною відповідача подано до суду відзив щодо заявлених позовних вимог, з якого слідує, що відповідач заперечує щодо задоволення адміністративного позову з огляду на наступне.

Згідно ст. 1175 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Відповідно до ч. 3 ст. 46 КАС України відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Цей припис слід застосовувати з урахуванням частини четвертої статті 55 КАС України. Держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник. Отже, в адміністративному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.

Оскільки в даних правовідносинах обов`язок по відшкодуванню шкоди покладається на Державу, той остання повинна нести майнову відповідальність та бути відповідачем у даній категорії справ.

Відповідно до ст. 170 ЦК України, держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України, відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. При цьому, рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання. На виконання зазначених положень Бюджетного кодексу України постановою КМУ від 03.08.2011 №845 затверджено "Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників" (надалі Порядок №845). Відповідно до п. п. 35-40 Порядку №845, у разі безспірного списання коштів державного бюджету, стягувані подають виконавчі документи за місцем знаходження органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду. Після встановлення органом казначейства відсутності підстав для зупинення безспірного списання, виконавчі документи надсилаються для виконання до Державної казначейської служби України.

Враховуючи вищевикладене, відповідач зазначає, що до компетенції Державної казначейської служби відноситься виконання судових рішень за якими передбачено безспірне списання коштів Державного бюджету. Таким чином, компетенція Державної казначейської служби України у подібних справах виникає лише на останній стадії судового провадження - виконання судового рішення. Враховуючи зазначене, Державна казначейська служба не може представляти державу у подібних справах, оскільки вказаний спір не пов`язаний з виконанням рішення суду. Крім того, Казначейська служба не є органом, що порушив чи не визнає порушені права, інтереси позивача.

Так, згідно правової позиції висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 березня 2018 року по справі № 522/3454/16-ц Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку, що при визначенні державного органу, який може представляти державу у такій категорії справ, необхідно приймати до уваги пункт 3 Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 06 квітня 2011 року за № 395/2011, у якому одним з основних завдань Міністерства юстиції України є забезпечення представництва інтересів держави у судах України. висновку, що при визначенні державного органу, який може представляти державу у такій категорії справ, необхідно приймати до уваги пункт З Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 06 квітня 2011 року за № 395/2011, у якому одним з основних завдань Міністерства юстиції України є забезпечення представництва інтересів держави у судах України.

З огляду на значене, належним відповідачем в даній справі, вважає відповідач, має бути держава України в особі Міністерства юстиції України. Спірні правовідносини виникли з причини прийняття закону, який був згодом визнаний неконституційним. Відповідно до ст. 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Жодним нормативно-правовим актом України не передбачено, що Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області та Державна казначейська служби України несуть відповідальність та за дії інших органів державної виконавчої влади.

Також, звернуто увагу, що визначивши цей спір таким, що пов`язаний з проходженням публічної служби, судом не враховано, що відповідач не є органом де позивач проходив відповідну службу, а тому питання щодо нарахування та виплати грошового забезпечення позивачу не входять до його компетенції. Враховуючи те, що суд визнав цей позов пов`язаним із проходженням публічної служби позивачем, даний позов повинен пред`являтися до органу в якому позивач проходив таку службу, а Головне управління не може представляти державу в таких позовах, оскільки зі змісту ст. 170 ЦК України, може представляти державу лише в межах своєї компетенції. Крім того позовні вимоги не пов`язані зі стягненням грошового забезпечення, а пред`явлений з мотивів завдання шкоди, що є відмінними за своєю правовою природою.

Крім того зазначено, що відповідно до п.п. 35-40 Порядку №845, у разі безспірного списання коштів державного бюджету, стягувачі подають виконавчі документи за місцем знаходження органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду. Після встановлення органом казначейства відсутності підстав для зупинення безспірного списання, виконавчі документи надсилаються для виконання до Державної казначейської служби України. Таким чином, безспірне списання коштів державного бюджету на підставі виконавчих документів здійснюється Державною казначейською службою України.

Зазначаючи щодо неконституційного положення, відповідач вказує на те, що чинне законодавство, а саме ст. 152 Конституції України, ст. 91 Закон №2136-VІІІ, закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними, а відповідний нормативний акт визнається нечинним на майбутнє і чинним до цього - протягом певного проміжку часу. А саме, рішення Конституційного суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 чітко зазначає момент з якого оскаржені положення втрачають чинність.

Таким чином, у період з 01.01.2014 по 04.12.2018 положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 №2453 - VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 №192 - VIII (з урахуванням змін, що діяли на підставі Закону від 19.12.2013 №716-УІІ) були чинними і на підставі них здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди. Конституційний суд скасував ці норми на майбутнє, проте фактично визнав їх чинність до ухвалення ним рішення. А тому, вважати, що шкоди завдано за період, коли норми були чинними відсутні будь-які правові підстави. Відтак момент від якого зазначені положення вважаються скасованими, є моментом з якого починається період незастосування таких норм.

Крім того, зазначаючи щодо втрат від інфляції, що були включені в загальну суму позовних вимог, то Головне управління вважає такі вимоги незаконними та необґрунтованими з огляду на те, що до складу шкоди, у даному випадку, включаються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) - 245904,00 грн. Проте, заявлення до відшкодування інфляційних втрат, за своєю правовою суттю не є доходами, а мають компенсаторний характер і є мірою відповідальності, а не доходами, які особа могла отримати, а тому не підлягають включенню до суми збитків. При цьому, звернуто увагу суду, що заявлення до відшкодування інфляційних втрат позивачем жодним чином не обґрунтовано (відсутні посилання на положення норм законів інших актів законодавства).

При цьому, ст. 625 ЦК України регулює зобов`язальні правовідносини з приводу порушення грошового зобов`язання (несвоєчасного виконання або невиконання), яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. І як висновок, ст. 625 ЦК України не може поширюватись на правовідносини, що виникають у зв`язку із завданням шкоди. Положення ст. 625 ЦК України не застосовується до правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством, зокрема, не поширюється на трудові відносини та на правовідносин з приводу проходження публічної служби.

Таких самих висновків дійшов Верховний суд України, узагальнюючи судову практику з питань застосування ст. 625 ЦК України у листі від 01.07.2014 "Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві".

19.08.2019 до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач висловила свої пояснення, які полягають у наступному.

Відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, згідно зі статтею 152 Конституції України гарантується особі незалежно від вини будь-якого державного органу чи установи. В даному випадку, визначальним є те, через який орган держава реалізувала неконституційний правовий акт і отримала вигоду за рахунок позивача та через який вона має виправити допущену її законодавчим органом помилку. Саме таким органом є Казначейство, про що зазначено у позовній заяві.

Разом з тим, вказано, що Казначейство не враховує: 1) воно не є відповідачем у справі, а є лише особою, яка діє у суді від імені відповідача, яким є Держава України; 2) предметом спору є відшкодування шкоди, а не питання нарахування та виплати грошового забезпечення.

Щодо підсудності, позивач зазначає, що дані спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів, про що зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 686/23445/17.

Стосовно позиції Казначейства про незазначення у прохальній частині належної сторони, з якої необхідно стягнути кошти, позивач зазначає, що у позовній заяві чітко вказано: Стягнути з Державного бюджету Держави України шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України", тобто відповідач у спірних правовідносинах визначений.

Позивачем додатково вказано, що Держава винна в порушенні строків виплати суддівської винагороди. Тому понесені позивачем збитки у повному обсязі складаються із суми невиплаченої винагороди (зарплати) та суми, на яку відбулось її знецінення внаслідок інфляції.

27.08.2019 представником відповідача Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області подано заперечення, в якому наведено аргументи на противагу позивачу, які полягають у наступному.

До компетенції Головного управління та й державної казначейської служби України не належить нарахування та виплата суддівської винагороди, тому, твердження позивача, що через Головне управління реалізовувався неконституційний акт, не відповідає дійсності.

Крім того, як і наголошувалось Головним управлінням у відзиві на позовну заяву, вимоги позивача обґрунтовуються шкодою завданою прийняттям неконституційного акту, що відшкодовується державою в порядку ст. 1175 ЦК України. Проте, позивач повністю ігнорує положення ст. 170 ЦКУ, якою передбачено, що держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом. Згідно цих положень, випливає, що державний орган набуває цивільних прав і обов`язків і, відповідно, може бути відповідачем і позивачем як держава, виключно в межах компетенції, що визначений законом. Оскільки, спірні правовідносини виникли з причини прийняття закону, який був визнаний неконституційним, то, враховуючи положення ст. 75 Конституції України, де зазначено, що єдиним органом законодавчої влади є парламент - Верховна Рада України, шкоди завдано органом, який прийняв неконституційний закон. А тому, згідно положень ст. 170 ЦПК, Верховна Рада України є органом, який в даних спірних правовідносинах має здійснювати цивільні права і обов`язки - представляти державу, як носій відповідних компетенцій. Також, за загальним правилом, державу може представляти Міністерство юстиції України, як це передбачено Указом Президента України від 06.04.2011 №395/2011. Аналогічні компетенції Міністерства юстиції України затверджені в пп. 4 п. З. Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою КМУ від 02.07.2014 №228.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі №686/23445/17, не вказано чи є органи Державної казначейської служби України належними відповідачами в подібних справах. Крім того, Верховний суд визначив, що даний спір пов`язаний з проходженням позивачем публічної служби, а тому, доводи викладені Головним управлінням у відзиві є обґрунтованими, оскільки відповідач не є органом де позивач проходила публічну службу, отже не може бути відповідачем у даній справі.

Разом з тим, із положень Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" випливає, що відповідальність у формі компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з інфляцією покладається на власника або уповноваженого ним органу (особи) де працювала чи проходила службу особа (в розумінні цього закону - на орган де проходила службу особа). При цьому, джерелом здійснення компенсації, у даному випадку, є кошти не Державного бюджету України в цілому, а кошти відповідного бюджету, що передбачені на фінансування відповідного органу.

Згідно Бюджетного кодексу України, коштами що фінансуються чи датуються з бюджету для підприємств, установ, організацій є бюджетні асигнування - повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов`язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження. Відповідно до ст. 2 Бюджетного кодексу України, розпорядником бюджетних коштів - є бюджетна установа в особі її керівника, уповноважена на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов`язань, довгострокових зобов`язань за енергосервісом та здійснення витрат бюджету. Відтак, суб`єктом відповідальним за порушення строків виплати компенсації є орган в якому проходила службу позивач, а компенсація повинна здійснюватись за рахунок коштів відповідного бюджетного асигнування, розпорядником якого є орган де проходила службу Позивач.

Вказано, що враховуючи положення ст. 7 Закону №2050-111, вимога такої компенсації, заявляється в судовому порядку до відповідного суб`єкта (відповідача) у випадку його відмови добровільної виплати. Предметом спору є відшкодування шкоди, що відповідно до ст. 22 ЦК України, а саме доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. При цьому, положення ст. 22 ЦК України передбачають включення до шкоди прямих збитків, а не інфляційних втрат, які мають компенсаторний характер, і не є доходами, які особа реально могла б отримати.

В подальшому, на адресу суду надійшла заява про уточнення позовних вимог за вх. №44002, згідно якої остаточними позивними вимогами є: стягнути з Держави України за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку, відкритого в Державній казначейській службі України, на користь позивача - ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) 414460,21 грн у відшкодування майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акту.

28.08.2019 позивач подала письмову заяву із спростуванням тверджень Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області, висловлених у запереченнях.

28.08.2019 на адресу суду надійшла заява від позивача про залучення до участі у справі в якості співвідповідачів Держави України в особі Міністерства юстиції України та Держави України в особі Державної казначейської служби України.

Ухвалою суду від 29.08.2019, проголошеною без виходу до нарадчої кімнати, суд прийняв заяву про уточнення позовних вимог за вх. №44002.

Ухвалою суду від 29.08.2019 задоволено заяву позивача про залучення співвідповідачів. Залучено до участі у справі в якості співвідповідачів: Державу Україна в особі Міністерства юстиції України (ідентифікаційний код юридичної особи 00015622, поштова адреса: 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13); Державу Україна в особі Державної казначейської служби України (ідентифікаційний код юридичної особи 37567646, поштова адреса: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6).

17.09.2019 від представника Міністерства юстиції України надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній просить відмовити у задоволені позову, з наступних підстав.

Відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" спеціальним органом в системі судової влади, на який законом покладено обов`язок здійснення організаційного забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів, - є Державна судова адміністрація України. Таким чином, Державна судова адміністрація України є безпосереднім учасником спірних правовідносин, який в силу визначених законодавством повноважень має об`єктивну можливість надавати пояснення по суті справи та надавати відповідні докази у даній справі, в тому числі, перевіряти правильність нарахування суми суддівської винагороди, за необхідністю надавати заперечення розрахунку.

Відповідач вважає, що Міністерство юстиції України не є органом виконавчої влади, який бере участь в організаційному забезпеченні функціонування судів, ані в силу спеціального нормативно-правового акту, що регулює спірні правовідносини, ані в силу будь-яких інших правових актів. В даному випадку між Міністерством юстиції України та позивачем не виникали права та обов`язки з підстав визначених законодавством, в тому числі з актів цивільного законодавства. З огляду на викладене, Міністерство юстиції України не є належним відповідачем у справі, який має бути замінений на належного відповідача - Державну судову адміністрацію України.

Одночасно із відзивом представником МЮУ подано клопотання про заміну неналежного відповідача.

20.09.2019 на адресу суду надійшла відповідь на відзив від позивача, у якій остання виклала наступні мотиви.

Відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, згідно зі статтею 152 Конституції України гарантується особі незалежно від вини будь-якого державного органу чи установи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 р. № 228 (далі - Положення), одним із основних завдань Міністерства юстиції України є забезпечення представництва держави в судах України. Обмеження Міністерством своїх повноважень щодо представництва держави в судах України з посиланням на підпункти 54, 57, 58,60 пункту 3 Положення є штучним, оскільки пункт 3 Положення не містить таких (тобто: 54, 57, 58,60) підпунктів, а пункт 4 Положення, на який також посилається Міністерство, містить невичерпний перелік його повноважень. Так, у підпункті 96 Положення зазначено, що Міністерство юстиції, крім визначених у підпунктах 1-95 пункту 4, здійснює інші повноваження, визначені законом.

На особу, якій нанесено шкоду неконституційним актом, не повинно покладатись обов`язок визначення представника держави у спірних правовідносинах та відшкодування такої шкоди не має залежати від кола осіб, залучених до участі у справі як представників Держави у спірних правовідносинах. В силу ст.ст. 3, 8, 152 Конституції України та Положення про Міністерство юстиції України, Міністерство юстиції України, яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, повинно забезпечити виконання Державою обов`язку щодо відшкодування шкоди, завданої актами і діями, які визнані неконституційними.

Позивач заперечує проти задоволення клопотання Міністерства юстиції України про заміну неналежного відповідача - Держави Україна в особі Міністерства юстиції України на належного відповідача - Державну судову адміністрацію України, оскільки відповідачем у даній справі, як зазначено вище, є саме Держава Україна, а не державний орган.

Разом з тим, враховуючи, що реалізація Закону, який визнано неконституційним, здійснювалась Державою також через Державну судову адміністрацію України, позивач клопоче про залучення Держави в особі Державної судової адміністрації України до участі у справі в якості співвідповідача в порядку частини 3 статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України.

26.09.2019 представником Головного Управління Державної Казначейської служби України у Вінницькій області подано клопотання про заміну неналежного відповідача у справі - Державу Україна в особі ДКС України, ГУ ДКС України у Вінницькій області, на належного відповідача - Верховну Раду України.

В подальшому, на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву від представника ДКС України, в якому останній виклав свої заперечення щодо позовних вимог, які полягають у наступному.

До компетенції Державної казначейської служби відноситься виконання судових рішень за якими передбачено безспірне списання коштів Державного бюджету. Таким чином, компетенція Державної казначейської служби України у подібних справах виникає лише на останній стадії судового провадження - виконання судового рішення. Відповідно до ст. 370, 373 КАС, виконання судового рішення здійснюється після набрання законної сили судовим рішенням на підставі виконавчого листа.

Враховуючи зазначене, Державна казначейська служба не може представляти державу у подібних справах, оскільки вказаний спір не пов`язаний з виконанням рішення суду, позивачем не пред`являвся виконавчий документ до виконання, а рішення суду не набрало законної сили. Крім того, Казначейська служба не є органом, що порушив чи не визнає порушені права, інтереси позивача.

Так, згідно правової позиції висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 березня 2018 року по справі № 522/3454/16-ц при визначенні державного органу, який може представляти державу у такій категорії справ, необхідно приймати до уваги пункт 3 Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 06 квітня 2011 року за № 395/2011, у якому одним з основних завдань Міністерства юстиції України є забезпечення представництва інтересів держави у судах України. З огляду на значене, належним відповідачем в даній справі має бути Держава Україна в особі Міністерства юстиції України.

Щодо чинності Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 та стягнення на користь позивача втрат від інфляції, то представник наводить аналогічні мотиви, що вказані ГУ Державної Казначейської служби України у Вінницькій області у заявах по суті.

01.10.2019 на адресу суду надійшло заперечення на відповідь на відзив МЮУ, в якому позивач виклала свої аргументи щодо наведених у відповіді мотивів.

Ухвалою суду від 01.10.2019 задоволено клопотання позивача ОСОБА_1 та залучено до участі у справі співвідповідача - Державу Україна в особі Державної судової адміністрації України (ідентифікаційний код юридичної особи 26255795, поштова адреса: 01021, вул. Липська, буд. 18/5, м. Київ). В задоволенні клопотання представника Міністерства юстиції України - відмовлено.

Ухвалою суду від 29.10.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 17.12.2019.

02.01.2019 на адресу суду надійшли додаткові пояснення від представника ГУ ДКС України у Вінницькій області та ДКС України, де вказано, що в судовому засіданні представник співвідповідача - Міністерства Юстиції України, заперечуючи позицію Казначейської служби, посилається на постанову Верховного суду від 26.07.2018 у справі №907/769/17, що розглядалася у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. Даною постановою, враховуючи, що спірні правовідносини покладають відповідальність за завдану шкоду на державу (ст. ст. 1173, 1174 ЦКУ), суд дійшов висновку, що співвідповідачем у таких справах є відповідні органи Державної казначейської служби України, до компетенції яких належить казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Разом з тим представником зазначено, що казначейська служба не є управителем і розпорядником Державного бюджету України. Виконання рішення суду стосовно суддів можливе лише за рахунок коштів державного бюджету за бюджетною програмою "Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів" код програми 0501150 виконавцем якої є Державна судова адміністрація України, а тому обов`язок щодо виконання рішення за рахунок цієї програми виникає в Державної судової адміністрації України. Відтак, постанову Верховного суду від 26.07.2018 у справі №907/769/17 неможливо застосувати у спірних правовідносинах.

Разом з тим, постановою Великої палати Верховного суду від 14.03.2018 у справі №522/3454/16-ц, встановлено, що у спорах, що пов`язані з відшкодуванням завданої шкоди державою, при визначенні державного органу, який може представляти державу Велика палата Верховного суду прийняла до уваги п. 3 Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 06.04.2011 за №395/2011, у якому одним з основних завдань Міністерства юстиції України є забезпечення представництва інтересів держави у судах України. Аналогічні функції Міністерство юстиції України визначені п. 4 Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою КМУ від 02.07.2014 №228.

В подальшому на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву від представника ДСА України, в якому останній просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог з наступних підстав.

Відповідно до пункту 1 рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) положення частини третьої статті 133 Закону № 2453 підлягає застосуванню в його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат."

Отже, до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя місцевого суду повинен отримувати суддівську винагороду в розмірі 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Крім того, відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26.12.2011 № 20-рп/2011, передбачені законами соціально - економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України (далі - КУ) є найважливішою функцією держави.

У рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 року № 1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно - правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Щодо відшкодування майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акту, то представник зазначає, що для застосування відповідальності за завдану майнову шкоду фізичній чи юридичній особі за приписами ст. 1175 ЦК України доведення потребують такі необхідні елементи наявності складу правопорушення як: протиправна поведінка особи, шкідливий результат такої поведінки (шкода) та причинний зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою. Натомість, Державна судова адміністрація України є державним органам, який фінансується з державного бюджету і у своїй діяльності керується Конституцією та законами України та не може порушувати чинне законодавство України.

В судовому засіданні позивач підтримала заявлені позовні вимоги та просила їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача - ГУ ДКСУ у Вінницькій області щодо задоволення позовних вимог заперечувала та просила відмовити в їх задоволенні.

Інші учасники процесу в судове засідання не з`явились, втім судом вжито належні заходи задля їх повідомлення про час, дату та місце судового розгляду.

За наведених обставин, справа розглянута без їх участі.

02.01.2020 на адресу суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи від представника Міністерства юстиції України. Мотивуючи подане клопотання, останній зазначає про неможливість забезпечити представництво інтересів Міністерства юстиції України в судовому засіданні, призначеному на 14.01.2020 о 10-00 год., оскільки участь відповідача забезпечувалась працівниками Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області.

Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 № 870 "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції" головні територіальні управління юстиції (в тому числі Головне територіальне управління юстиції у Вінницькій області) ліквідовані одночасно із звільненням працівників, та утворено міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції України. На даний час здійснюється формування штату працівників міжрегіональних територіальних органів Мін`юсту, що унеможливлює забезпечення належного представника Міністерства юстиції України у справі №120/2112/19-а.

Згідно з частиною третьою статті 2 КАС України, основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є зокрема, рівність усіх учасників нового процесу перед законом і судом та змагальність сторін.

Відтак, представник вважає, що у суду є всі підстави для відкладення засідання у справі № 120/1221/19-а на іншу дату і час, адже причиною неможливості забезпечення участі уповноваженої особи (представника) відповідача є поважною.

В судовому засіданні розглянуто клопотання про відкладення розгляду справи та ухвалою суду від 14.01.2020, проголошеною без виходу до нарадчої кімнати, відмовлено у його задоволенні.

Суд дійшов висновку, що наведена у клопотанні причина не є поважною, з огляду на те, що Міністерство юстиції України, яке є органом державної влади, в судовому засіданні може представляти інший працівник - представник органу. Відповідач не позбавлений можливості забезпечити участь у розгляді справи іншого представника.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши повідомленні сторонами обставини та обґрунтування, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 з 01 січня 2014 року по 03 жовтня 2016 року займала посаду судді Господарського суду Вінницької області. Cуддівська винагорода позивача складалась із посадового окладу та 50-відсоткової надбавки за вислугу років, що підтверджується розрахунком стажу роботи, який дає право на отримання доплати за вислугу років.

З липня 2010 року суддівська винагорода регулювалась статтею 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ (Закон № 2435). Даною статтею у її первинній редакції було передбачено порядок визначення суддівської винагороди, яка складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно з частиною 3 цієї статті у її первинній редакції, посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

В подальшому змінами, внесеними Законом України "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 19 грудня 2013 року № 716-VII (Закон № 716), посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Тобто Законом №716 було виключено положення, яке з 1 січня 2014 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 12 мінімальних заробітних плат.

Згідно із Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ (Закон №76) з частини третьої статті 129 Закону № 2453 виключено положення, яке з 1 січня 2015 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Тобто оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат, а відтак значно зменшено розмір суддівської винагороди вцілому.

Посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 10 мінімальних заробітних плат було закріплено і в частині третій статті 133 Закону № 2453 (якою стала попередня стаття 129 Закону № 2453) після викладення його у новій редакції Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII (Закон № 192).

Рішенням Конституційного Суду України № 11-р/2018 від 04.12.2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-УІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді 10-ма мінімальними заробітними платами. Визначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року -15 мінімальних заробітних плат".

Разом з тим, згідно зі статтею 134 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ, суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу.

Як зазначає позивач, внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону і порушення права останньої шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди за період з 01 січня 2014 року по серпень 2016 року їй не виплачено 245904,00 гривень суддівської винагороди, що підтверджується розрахунком у позовній заяві.

Відповідно до Законів України "Про Державний бюджет" мінімальна заробітна плата становила: в 2014 році - 1218 гривень, з 1 січня 2015 року - 1218 гривень, з 1 вересня - 1378 гривень, з 1 січня 2016 - 1378 гривень, з 1 травня 2016 року - 1450 гривень, з 1 грудня 2016 року - 1600 гривень.

За період з 01 січня 2014 року по 03 жовтня 2016 року позивачу нараховано і виплачено суддівську винагороду, визначену, виходячи з посадового окладу у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, про що свідчить довідка Господарського суду Вінницької області за № 35 від 15.02.2019.

Разом з тим, позивач зазначає щодо понесених збитків внаслідок прийняття неконституційного закону, що складається як із суми суддівської винагороди, невиплаченої за вказаний вище період та і з суми, на яку відбулось її знецінення внаслідок інфляції.

Так, внаслідок порушення права позивача шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди, остання за період з 01 січня 2014 року по серпень 2016 року понесла збитки у вигляді упущеної вигоди в сумі 245904,00 гривень невиплаченої суддівської винагороди та 168556,21 грн від знецінення цієї суддівської винагороди внаслідок інфляції, вцілому збитки на день звернення до суду (з урахуванням інфляції станом на травень 2019 року) становлять 414460,21 грн, у зв`язку з чим позивач звернулась до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно із статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Згідно із частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб`єктний критерій.

За змістом пункту 2 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Пунктом 17 частини 1 статті 4 КАС України закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.

У справі "Сокуренко і Стригун проти України" ЄСПЛ указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі "Занд проти Австрії" ("Zand v. Austria", заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine", заяви № 29458/04 та № 29465/04,§ 24).

Належність даного спору до адміністративної юрисдикції визначена та провадження у справі відкрито з урахуванням позиції Великої Палати Верховного Суду у справі №686/23445/17, яка полягає у тому, що оскільки предметом спору у справі за позовом до держави України в особі Управління Державної казначейської служби України про відшкодування збитків, завданих прийняттям неконституційного акта, є стягнення збитків у вигляді не отриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання особи, яка перебувала на публічній службі, то спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання. Спори, пов`язані з проходженням публічної служби, розглядаються за правилами адміністративного судочинства.

Відповідно до вимог частини 1 статті 25 Бюджетного кодексу України державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Згідно із частиною 1 статті 43 Бюджетного кодексу України при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Державна казначейська служба України, діяльність якої спрямовується і координується через Міністра фінансів України, забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.

Казначейське обслуговування бюджетних коштів передбачає: 1) розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до законодавства; 2) контроль за здійсненням бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень бюджету, взятті бюджетних зобов`язань розпорядниками бюджетних коштів та здійсненні платежів за цими зобов`язаннями; 3) ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання бюджетів з дотриманням національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку; 4) здійснення інших операцій з бюджетними коштами.

Відповідно до частини 1 та 2 статті 22 Бюджетного кодексу України за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: - за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, - установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Національне антикорупційне бюро України, Конституційний Суд України, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди, Вища рада правосуддя та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Державна судова адміністрація України, Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників; - за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки Крим, - уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників; - за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, - місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників. Якщо згідно із законом місцевою радою не створено виконавчий орган, функції головного розпорядника коштів відповідного місцевого бюджету виконує голова такої місцевої ради.

Отже, Державна казначейська служба України не є розпорядником бюджетних коштів, а здійснює списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, за рішенням, яке було прийняте державним органом.

При цьому суд зазначає, що Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 р. № 845, затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами).

Відповідно до п. 35 Порядку Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) зокрема шкоди, заподіяної органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності. Для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.

Згідно п. 25 Порядку у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.

Законом України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" затверджено бюджетну програму "Виконання рішень судів на користь суддів та працівників судів" за кодом програми 0501150, метою програми є виконання рішень сдів на користь суддів та працівників судів, як зазначає відповідач у додаткових поясненнях.

Оскільки предметом спору у даній справі є відшкодування шкоди позивачу, а не нарахування та виплата грошового забезпечення та враховуючи, що відповідач у даній справі діє від імені Держави України, яка має відшкодовувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану актами і діями, що визнані неконституційними, згідно із ст. 56 Конституції України, належним відповідачем у справі є Держава Україна в особі Казначейської служби, з рахунку якого будуть стягуватись бюджетні кошти.

Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України. Закони та інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до ст. 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування; їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Конституційний Суд України в рішенні від 30.05.2001 р. у справі №1-22/2001 за конституційним зверненням ВАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк" зазначив, зокрема, таке: України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов`язків держави (ст. 3, 16, 22). Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов`язків". І далі: "... ст. 152 Конституції України зобов`язує державу відшкодовувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними".

Суд зазначає, що норми частини третьої статті 152 Конституції України, мають відсилочний характер та передбачають наявність закону щодо порядку та механізму, який би регулював відносини щодо відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними. На даний час такий спеціальний закон не прийнятий.

Водночас відповідно до ст. 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

З урахуванням приписів ст. 7 КАС України суд вважає за можливе застосувати закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), зокрема положення ст. 1175 Цивільного кодексу України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Правила ст. 1175 ЦК передбачають особливості відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта. Дана норма є спеціальною по відношенню до положень ст.ст. 1166, 1173 ЦК, та має певні особливості, зокрема: шкода завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта; нормативно-правовий акт повинен бути визнаний судом незаконним і скасований; відповідальність настає незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Відповідно до частини 1 статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до пункту 2 частини другої тієї ж статті збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Отже, поняття "збитки" передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Збитки полягають не в реальних втратах особи, яких вона зазнала або зазнає, а в тих доходах, які позивач недоотримав або недоотримає внаслідок порушення його цивільного права. Саме такий правовий висновок висловлено в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-237цс16.

Так, з липня 2010 року суддівська винагорода регулювалась статтею 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ (Закон № 2435). Даною статтею у її первинній редакції було передбачено порядок визначення суддівської винагороди, яка складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно з частиною 3 цієї статті у її первинній редакції, посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

В подальшому змінами, внесеними Законом України "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 19 грудня 2013 року № 716-VII (Закон № 716), посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Тобто Законом №716 було виключено положення, яке з 1 січня 2014 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 12 мінімальних заробітних плат.

Згідно із Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ (Закон №76) з частини третьої статті 129 Закону № 2453 виключено положення, яке з 1 січня 2015 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Тобто оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат, а відтак значно зменшено розмір суддівської винагороди вцілому.

Посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 10 мінімальних заробітних плат було закріплено і в частині третій статті 133 Закону № 2453 (якою стала попередня стаття 129 Закону № 2453) після викладення його у новій редакції Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII (Закон № 192).

Рішенням Конституційного Суду України № 11-р/2018 від 04.12.2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-УІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді 10-ма мінімальними заробітними платами. Визначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року -15 мінімальних заробітних плат".

Згідно зі статтею 134 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-УІ, суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу.

Відповідно до Законів України "Про Державний бюджет" мінімальна заробітна плата становила: в 2014 році - 1218 гривень, з 1 січня 2015 року - 1218 гривень, 3 1 вересня - 1378 гривень, з 1 січня 2016 - 1378 гривень, з 1 травня 2016 року - 1450 гривень, з 1 грудня 2016 року - 1600 гривень.

Втім, за період з 01 січня 2014 року по 03 жовтня 2016 року позивачу нараховано і виплачено суддівську винагороду, визначену, виходячи з посадового окладу у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, про що свідчить довідка Господарського суду Вінницької області за № 35 від 15.02.2019.

З урахуванням викладено, суд приймає аргументи позивача щодо порушення її права шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди, у вигляді упущеної вигоди в сумі 245904,00.

Внаслідок прийняття Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII порушено право позивача на майно, яке розглядається як автономне поняття в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та полягає в правомірному очікуванні. Набувши право на відставку, позивач мав право очікувати отримання довічного грошового утримання у розмірі, визначеному законодавством на дату виникнення такого права.

Суд зазначає, що за приписами ст. 1175 ЦК України на відміну від 1173 ЦК України шкода, завдана в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, відшкодовується державою, а не відповідним органом. Вказане обумовлено складністю процедури прийняття нормативно-правових актів, необхідністю їх узгодження в різних інстанціях, державної реєстрації в Міністерстві юстиції України, тощо. Отже, суб`єктом відповідальності та відшкодування завданої шкоди є держава. Статтею 25 Бюджетного кодексу України передбачено, що казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.

Таким чином, суд вважає необхідним здійснити стягнення в розмірі 245904,00 грн у відшкодування майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акту за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку, відкритого в Державній казначейській службі України.

Визначаючись щодо задоволення позовної вимоги щодо відшкодування майнової шкоди у сумі 168556,21 грн від знецінення суддівської винагороди внаслідок інфляції, суд зазначає наступне.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України "Про компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати затверджений Постановою КМУ від 21.02.2001 № 159 (далі - Порядок № 159), для реалізації згаданого Закону.

Відповідно до ст.ст. 1,2 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Із наведеного вбачається, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).

Верховний Суд у постанові від 12.02.2019 по справі №814/1428/18, зазначив, що основною умовою для виплати громадянину, передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії).

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Отже виходячи зі змісту наведених норм, компенсація проводиться у разі затримки нарахованих, але не виплачених доходів громадян.

При цьому, відповідно до ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Таким чином, до складу шкоди, у даному випадку, включаються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) - 245904,00 грн. Проте, заявлення до відшкодування інфляційних втрат, за своєю правовою суттю не є доходами, які особа могла отримати.

Слід звернути увагу, що застосування нарахування інфляційних втрат передбачено ст. 625 ЦК України, якою встановлено відповідальність за порушення грошового зобов`язання, а саме передбачено, що боржник який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, ст. 625 ЦК України регулюються зобов`язальні правовідносини з приводу порушення грошового зобов`язання (несвоєчасного виконання або невиконання), яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду.

З приводу тверджень представника Казначейства, що положення ст. 625 ЦК України не застосовується до правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством, зокрема, не поширюється на трудові відносини та на правовідносин з приводу проходження публічної служби, то суд з цим не погоджується, оскільки 16.05.2018 року Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу №686/21962/15-ц щодо можливості нарахування 3% річних та інфляційних витрат на грошове зобов`язання, пов`язане із довготривалим невиконанням рішення суду, вважала за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у попередніх постановах, та погодилась із висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 року у справі № 910/10156/17 щодо можливості застосування положень статті 625 ЦК України до будь-яких грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Проте, суд вважає, що, так як грошове зобов"язання в даному випадку позивачу не нараховано, то підстав для застосування ст. 625 ЦК України, а також положень ст. 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" у даних правовідносинах немає.

З огляду на викладене, суд відмовляє у задоволенні вказаної позовної вимоги, у зв`язку з її передчасністю.

Згідно із ч. 1 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ч.1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Суд також застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, суд дійшов висновку, що встановлені у справі обставини частково підтверджують позицію позивача, покладену в основу позовних вимог, а відтак, адміністративний позов належить задовольнити частково.

Враховуючи те, що відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат судом не здійснено.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Стягнути з Держави України за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку, відкритого в Державній казначейській службі України, на користь позивача - ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) 245904,00 грн. (двісті сорок п`ять тисяч дев`ятсот чотири гривні) у відшкодування майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акту.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Реквізити : ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ); Головне Управління Державної Казначейської служби України у Вінницькій області (код ЄДРПОУ - 37979858, вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018); Державна казначейська служба України (код ЄДРПОУ - 37567646, вул. Бастіонна, буд. 6, м. Київ, 01601); Міністерство юстиції України (код ЄДРПОУ - 00015622, вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001); Державна судова адміністрація України (код ЄДРПОУ - 26255795, вул. Липська, буд. 18/5, м. Киї, 01601)

Повний текст рішення складено: 24.01.20

Суддя Дмитришена Руслана Миколаївна