ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 січня 2020 року м. Київ № 640/10810/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І., суддів Пащенка К.С., Чудак О.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом

Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до

Кабінету Міністрів України

про

визнання протиправними та нечинними окремих положень постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2007 року №879

Третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

- Державна служба України з безпеки на транспорті;

встановив:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просив: - визнати протиправними та нечинними положення Постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2007 року №879 «Про заходи щодо збереження автомобільних доріг загального користування» у частині:

- ставок плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні;

- підпункту 5 пункту 2 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні такого змісту: «дозвіл на рух - єдиний уніфікований документ, що видається уповноваженим органом відповідно до Правил проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2001 року №30 «Про проїзд великогабаритних та великовагових транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами» (Офіційний вісник України, 2001 р., №3, ст.75), після внесення в установленому порядку і розмірі плати за проїзд таких транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування, в якому визначаються умови експлуатації транспортних засобів протягом певного часу за встановленим маршрутом і який дає право на проїзд за таких умов»;

- підпункту 13 пункту 2 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні такого змісту: «погодження маршруту великовагових та великогабаритних транспортних засобів - документ, що видається дорожніми, комунальними, залізничними та іншими підприємствами і організаціями, який підтверджує можливість безпечного проїзду маршрутом. Погодження маршруту великовагових та великогабаритних засобів є підставою для видачі дозволу на рух»;

- абзацу першого пункту 21 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні такого змісту: «У разі виявлення факту перевищення хоча б одного вагового та/або габаритного нормативного параметра більш як на 2 відсотки подальший рух транспортного засобу забороняється до внесення плати за його проїзд автомобільними дорогами загального користування (далі - плата за проїзд). Плата за проїзд великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу, що рухався без відповідного дозволу, здійснюється у подвійному розмірі за пройдену частину маршруту по території України»;

- абзацу першого пункту 28 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні такого змісту: «Плата за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу вноситься перевізником за затвердженими ставками виходячи з вагових та/або габаритних параметрів транспортного засобу, протяжності маршруту, кількості перевезень»;

- абзацу третього пункту 28 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні такого змісту: «Погодження маршруту видається після внесення в установленому розмірі плати за проїзд. У разі прийняття рішення про відмову перевізника від проїзду за погодженим маршрутом внесена плата за проїзд не повертається»;

- абзацу першого пункту 31-1 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні такого змісту: «Якщо рух здійснюється без відповідного дозволу або внесення плати за проїзд великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу, така плата визначається за пройдену частину маршруту по території України або за частину, яку перевізник має намір проїхати, у разі перевищення нормативу хоча б одного вагового або габаритного параметру:

до 10 відсотків - у подвійному розмірі;

на 10-40 відсотків - у потрійному розмірі;

більше як на 40 відсотків - у п`ятикратному розмірі»;

- абзацу третього пункту 31-1 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні такого змісту: «Перевізник зобов`язаний протягом 30 календарних днів з моменту визначення плати внести її та повідомити про це відповідний територіальний орган Укртрансбезпеки».

Позовні вимоги позивач мотивував тим, що окремі положення Порядку №879 не відповідають вимогам законів України у сфері дозвільної системи, автомобільного транспорту та адміністративних послуг, а їх недотримання позивачем може ставитися йому у вину із застосуванням відповідальності. Так, діюче законодавство України передбачає необхідність отримання позивачем дозволу у разі бажання здійснити перевезення автомобільними дорогами транспортним засобом, вагові та/чи габаритні параметри якого перевищують нормативні, разом з цим положень, які б встановлювали необхідність отримання позивачем погодження чи внесення плати за проїзд, закони України не містять. Так само, закони України не встановлюють обов`язку позивача отримувати погодження та вносити плату за проїзд, як передумову отримання дозволу. Відповідно, положення пунктів 2 та 28 Порядку №879 у частині, що зобов`язує позивача отримувати погодження та вносити за нього плату за проїзд, не відповідає приписам вищого за юридичною силою Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». Також норми Порядку №879 не відповідають статті 29 Закону України «Про дорожній рух», статті 33 Закону України «Про автомобільні дороги», пункту 76 Додатку до Закону України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності», статтям 5, 9, 11 Закону України «Про адміністративні послуги».

Окрім того, позивач стверджує, що за недотримання ним приписів Порядку №879 до нього можуть бути застосовані заходи державного примусу, що у правовому змісті складає юридичну відповідальність.

Плата за проїзд не повинна створювати для позивача обов`язку по її сплаті, оскільки встановлена не законом, а підзаконним актом. Жоден закон України такої відповідальності у виді збільшення розміру плати за проїзд, зокрема у випадку недобросовісної поведінки позивача, яка полягає в порушенні порядку здійснення великовагових та/чи великогабаритних перевезень автомобільними дорогами загального користування, що визначені Порядком №879, не передбачає, а відтак, зазначені положення Порядку №879 не можуть бути застосовані до позивача в силу норм Конституції.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 червня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку загального позовного провадження.

Відповідач позов не визнав з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву. Зокрема зауважив, що приймаючи оскаржувану постанову Кабінет Міністрів України діяв на підставі та у спосіб, визначені Конституцією України, Закону України «Про Кабінет Міністрів України», свого Регламенту та відповідно до іншого чинного законодавства у відповідній сфері. При цьому наголосив на відсутності порушеного права позивача, яке б підлягало судовому захисту.

Представник третьої особи - Державної служби України з безпеки на транспорті заперечував проти задоволення позовних вимог, вказуючи на їх безпідставність.

Заслухавши доводи та заперечення учасників справи, дослідивши докази, наявні у матеріалах справи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Фізичній особі - підприємцю ОСОБА_1 з огляду на наступне.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Позивач оскаржує нормативно-правий акт Кабінету Міністрів України щодо отримання дозволу та внесення плати за проїзд у разі перевищення встановлених розмірів загальної маси, осьових навантажень та (або) габаритних параметрів транспортних засобів.

Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначає Закон України «Про Кабінет Міністрів України».

Частинами першою, другою статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Відповідно до частини першої статті 49 цього Закону Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

До компетенції Кабінету Міністрів України у сфері дорожнього руху відповідно до статті 4 Закону України «Про дорожній рух» належить зокрема: - підготовка проектів законів, нормативних актів з питань дорожнього руху та його безпеки, а також відповідальності за їх порушення на території України; - розробка і затвердження державних програм розвитку дорожнього руху та його безпеки на автомобільних дорогах, вулицях і залізничних переїздах, вимог екологічної безпеки, а також програм координації використання всіх видів транспорту загального користування (автомобільний, залізничний, повітряний, водний); - координація діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, об`єднань та місцевого самоврядування у сфері дорожнього руху, а також вимог екологічної безпеки; - контроль за виконанням законодавства про дорожній рух; - встановлення єдиних вимог щодо конструкції та технічного стану транспортних засобів, що експлуатуються в Україні; - визначення порядку видачі сертифікатів на здійснення діяльності, пов`язаної з виготовленням, ремонтом і експлуатацією транспортних засобів, перевезеннями вантажів і пасажирів, підготовкою водіїв, будівництвом, реконструкцією, ремонтом і утриманням автомобільних доріг, вулиць і залізничних переїздів, іншими видами діяльності, що впливають на безпеку руху; - визначення порядку здійснення державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку транспортних засобів, проведення їх обов`язкового технічного контролю та визначення обсягів перевірки технічного стану транспортних засобів, визначення переліку обладнання, необхідного для одержання суб`єктами господарювання права на здійснення обов`язкового технічного контролю транспортних засобів, призначених для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування та зареєстрованих територіальними органами Міністерства внутрішніх справ України (далі - суб`єкти проведення обов`язкового технічного контролю), а також переліку документів, що подаються для одержання такого права та інші повноваження, визначені цим Законом.

Згідно з нормами статті 52 Закону України «Про дорожній рух» контроль у сфері безпеки дорожнього руху здійснюється Кабінетом Міністрів України, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, Національною поліцією, іншими спеціально уповноваженими на те державними органами (державний контроль), а також міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади (відомчий контроль).

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року № 103 затверджено Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, відповідно до пункту 1 якого Державна служба України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті.

У відповідності з пунктами 15, 27 вказаного Положення Укртрансбезпека здійснює габаритно-ваговий контроль транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування; нарахування, вживає заходів щодо стягнення плати за проїзд автомобільними дорогами транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, під час здійснення габаритно-вагового контролю.

Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначає Закон України «Про автомобільний транспорт».

Відповідно до статті 6 цього Закону реалізація державної політики у сфері автомобільного транспорту здійснюється через центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, прийняті в межах його компетенції, обов`язкові до виконання на території України.

Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, забезпечує:

реалізацію державної політики з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування;

участь у здійсненні стандартизації та сертифікації в установленому порядку;

внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері безпеки на автомобільному транспорті.

Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, здійснює зокрема:

державний нагляд і контроль за дотриманням автомобільними перевізниками вимог законодавства, норм та стандартів на автомобільному транспорті;

ведення реєстру сертифікатів затвердження типу і виданих виробниками сертифікатів відповідності колісних транспортних засобів та обладнання;

габаритно-ваговий контроль транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування;

нарахування, у разі виявлення порушень, та вжиття заходів щодо стягнення плати за проїзд автомобільними дорогами транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, під час здійснення габаритно-вагового контролю.

Правові, економічні, організаційні та соціальні засади забезпечення функціонування автомобільних доріг, їх будівництва, реконструкції, ремонту та утримання в інтересах держави і користувачів автомобільних доріг визначає Закон України «Про автомобільні дороги».

Відповідно до статті 3 Закону України «Про автомобільні дороги» дія цього Закону поширюється на відносини, пов`язані з функціонуванням та розвитком автомобільних доріг незалежно від їх призначення та форм власності.

Так, статтею 33 Закону України «Про автомобільні дороги» визначено, що рух транспортних засобів, навантаження на вісь, загальна маса або габарити яких перевищують норми, встановлені державними стандартами та нормативно-правовими актами, дозволяється за погодженнями з відповідними органами у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 16 Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 року №198, перевезення небезпечних, великогабаритних і великовагових вантажів автомобільним транспортом по дорожніх об`єктах допускається за окремим дозволом в порядку і за плату, що визначені окремими актами законодавства.

Частиною другою статті 29 Закону України «Про дорожній рух» передбачено, що з метою збереження автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів, участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, допускається за наявності дозволу на участь у дорожньому русі таких транспортних засобів.

Відповідно до частини третьої статті 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» у разі перевезення вантажів з перевищенням габаритних або вагових обмежень обов`язковим документом (окрім зазначених у частині другій даної статті) є дозвіл, який дає право на рух автомобільними дорогами України, виданий компетентними уповноваженими органами, або документ про внесення плати за проїзд великовагових (великогабаритних) транспортних засобів, якщо перевищення вагових або габаритних обмежень над визначеними законодавством становить менше семи відсотків.

Пунктами 2 та 3 Правил проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2001 року №30, транспортний засіб з вантажем або без вантажу вважається великоваговим, якщо максимальна маса або осьова маса перевищує хоча б один з параметрів, зазначених у пункті 22.5 Правил дорожнього руху.

Так, згідно з пунктом 22.5 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306, за спеціальними правилами здійснюється дорожнє перевезення небезпечних вантажів, рух транспортних засобів та їх составів у разі, коли хоч один з їх габаритів перевищує за шириною 2,6 м, за висотою від поверхні дороги - 4 м (для контейнеровозів на встановлених Укравтодором і Державтоінспекцією маршрутах - 4,35 м), за довжиною - 22 м (для маршрутних транспортних засобів -25 м), фактичну масу понад 40 т (для контейнеровозів - понад 44 т, на встановлених Укравтодором і Державтоінспекцією для них маршрутах - до 46 т), навантаження на одиночну вісь - 11 т (для автобусів, тролейбусів - 11,5 т), здвоєні осі - 16 т, строєні - 22 т ( для контейнеровозів навантаження на одиночну вісь - 11 т, здвоєні осі - 18 т, строєні - 24 т) або якщо вантаж виступає за задній габарит транспортного засобу більш як на 2 м.

Відповідно до пункту 4 Правил проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2001 року №30, рух великовагових та великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами здійснюється на підставі дозволу на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні (далі - дозвіл), виданим перевізникові Державтоінспекцією, або документа про внесення плати за проїзд таких транспортних засобів.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо збереження автомобільних доріг загального користування» від 27 червня 2007 року № 879, у відповідності до статей 4 і 29 Закону України "Про дорожній рух", статті 33 Закону України "Про автомобільні дороги", затверджено Порядок здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні; ставки плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні.

Згідно з підпунктом 4 пункту 2 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні, габаритно-ваговий контроль - це контроль за проїздом великовагових та/або великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування, який включає перевірку відповідності габаритно-вагових параметрів таких транспортних засобів установленим законодавством параметрам і нормам, наявності дозволу на рух за визначеними маршрутами, а також дотримання визначених у дозволі умов та режиму руху транспортних засобів.

Відповідно до пункту 3 Порядку №879 габаритно-ваговий контроль транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування здійснюється Укртрансінспекцією, її територіальними органами та відповідними підрозділами МВС, що забезпечують безпеку дорожнього руху.

Згідно з пунктом 30 Порядку №879 плата за проїзд великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу справляється за встановленими ставками залежно від маси такого транспортного засобу, навантаження на вісь (осі), габаритів та протяжності маршруту за формулою П=(Рзм+Рнв+Рг) х В, де П - розмір плати за проїзд; Рзм - розмір плати за перевищення загальної маси транспортного засобу за 1 кілометр проїзду; Рнв - розмір плати за перевищення навантаження на вісь (осі) (за одиничну + за здвоєну + за строєну) транспортного засобу за 1 кілометр проїзду; Рг - розмір плати за перевищення габаритів (за висоту + за ширину + за довжину) транспортного засобу за 1 кілометр проїзду; В - відстань перевезення, кілометрів; осі вважаються здвоєними або строєними, якщо відстань між зближеними (суміжними) осями не перевищує 2,5 метра.

Відповідно до пункту 31-1 Порядку №879, якщо рух здійснюється без відповідного дозволу або внесення плати за проїзд великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу, така плата визначається за пройдену частину маршруту по території України або за частину, яку перевізник має намір проїхати, у разі перевищення нормативу хоча б одного вагового або габаритного параметру: до 10 відсотків - у подвійному розмірі; на 10-40 відсотків - у потрійному розмірі; більше як на 40 відсотків у п`ятикратному розмірі; у разі перевищення кількох нормативів вагових або габаритних параметрів плата за проїзд визначається виходячи з параметру з найбільшим перевищенням; перевізник зобов`язаний протягом 30 календарних днів з моменту визначення плати внести її та повідомити про це відповідний територіальний орган Укртрансбезпеки.

Згідно з пунктом 21 Порядку №879 у разі виявлення факту перевищення хоча б одного вагового та/або габаритного нормативного параметра більш як на 2 відсотки подальший рух транспортного засобу забороняється до внесення плати за його проїзд автомобільними дорогами загального користування.

Відповідно до пунктів 26, 27 Порядку №879 кошти, стягнені за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагових та/або великогабаритних транспортних засобів, спрямовуються в установленому порядку до державного бюджету.

Плата за проїзд справляється з транспортних засобів вітчизняних та іноземних власників в національній валюті за офіційним курсом гривні, встановленим Національним банком на день проведення розрахунку.

Згідно з підпунктом 6 частини третьої статті 29 Бюджетного кодексу України плата за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні, є джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України.

З наведених законодавчих та підзаконних актів вбачається, що Кабінет Міністрів України, приймаючи оскаржуваний позивачем нормативно-правовий акт, діяв на підставі наданих повноважень та у відповідності до чинного законодавства, зокрема, відповідно до законів України «Про дорожній рух», «Про автомобільні дороги», Бюджетного кодексу України тощо.

З приводу тверджень позивача, що окремі положення Порядку №879 не відповідають, на його думку, вимогам законів України у сфері дозвільної системи, автомобільного транспорту та адміністративних послуг та засадам державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, слід вказати на таке.

Згідно з частинами першою, другою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:

1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій;

4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень;

6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тож для того, щоб особі було надано судовий захист від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, суд має встановити наявність порушеного права та, що право порушене саме таким рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

При цьому слід звернути увагу на те, що, як вірно зауважив представник відповідача, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай безпосередніх індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Порушення прав та інтересів слід відрізняти від порушень закону. Підставою звернення до суду є протиправні рішення (дії чи бездіяльність), які порушують права (свободи чи інтереси) конкретної особи. Саме лише порушення закону, яке не призводить до порушення прав особи, не дає підстав для задоволення позову такої особи. Позови «в інтересах законності» не мають на меті захист порушених суб`єктивних прав, а тому в таких справах не може бути реалізовано завдання адміністративного судочинства.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Норматимвно-правовимй амкт - офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими на це суб`єктами нормотворчості у визначеній формі та за встановленою процедурою, спрямований на встановлення, зміну або скасування норми права.

Іншими словами, нормативно-правовий акт - це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним органом публічної влади, у якому містяться норми права.

У правовій системі України нормативно-правовий акт є основним джерелом права.

Дія закону (нормативно-правового акта) чи окремої його норми права - це обов`язковість їх виконання (всіма) громадянами, посадовими особами, державними органами та іншими суб`єктами права стосовно певної сфери (виду) суспільних відносин, за певних обставин (ситуацій), протягом певного часу, на певній території (у певному просторі) та щодо конкретного кола суб`єктів права, тобто осіб, організацій (в широкому значенні цього слова), які наділені певними характеристиками.

ЄСПЛ у своїй практиці неодноразового наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обгрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення від 21.12.2010 у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

В той же час, рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до статті 55 Конституції України та статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України.

В даному спорі, оскаржуваний позивачем нормативно-правовий акт не зобов`язує останнього вносити в обов`язковому порядку плату за проїзд дорогами загального користування при здійсненні господарської діяльності, чи отримувати відповідний дозвіл, а лише в тому разі, коли навантаження на вісь, загальна маса або габарити яких перевищують норми, встановлені державними стандартами та нормативно-правовими актами.

Як вбачається із пояснювальної записки до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо збереження автомобільних доріг загального користування», головною метою прийняття акта є збереження автомобільних доріг від руйнування при проїзді великовагових та великогабаритних транспортних засобів.

Тобто, справляння плати за проїзд безпосередньо залежить від наявності чи відсутності порушення встановлених державних стандартів та нормативів щодо навантаження на вісь, загальної маси та габаритів транспортного засобу.

Відповідно до пункту 2 пояснювальної записки до проекту згаданої постанови, метою прийняття постанови є створення системи державного вагового та габаритного контролю за проїздом транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та /або габаритні параметри яких перевищують нормативні, та затвердження ставок плати за їх проїзд автомобільними дорогами України при здійсненні внутрішніх перевезень вантажів автомобільним транспортом на рівні ставок плати, визначених Законом України від 12 липня 2001 року №2659-III «Про внесення змін до Закону України «Про запровадження єдиного збору, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України» і які справляються при перетині державного кордону України. Також метою прийняття постанови є впорядкування процедур справляння плати за проїзд автомобільними дорогами України транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та (або) габаритні параметри яких перевищують нормативні та тимчасового обмеження або заборони руху транспорту на окремих ділянках доріг.

З доданих позивачем матеріалів вбачається, що 02 лютого 2018 року уповноваженими особами Укртрансбезпеки було складено Акт серії АПВ №20294 про перевищення транспортним засобом суб`єкта, що перевіряється ОСОБА_1 , нормативних вагових параметрів та здійснено розрахунок плати за проїзд великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу, згідно постанови КМУ від 27.06.2007 р. №879.

Як вірно зауважила третя особа, посилаючись на постанову Верховного Суду від 09 серпня 2019 року у справі №823/24/17, що за своєю правовою природою плата за проїзд великоваговим транспортним засобом є не штрафною санкцією, а сумою відшкодування матеріальних збитків державі внаслідок руйнування автомобільних доріг загального користування.

Між тим, відповідно до пункту 41 Порядку №879 дії або бездіяльність учасників відносин у сфері габаритно-вагового контролю можуть бути оскаржені в установленому порядку.

Тобто, гарантоване статтею 55 Конституції України право позивача у конкретних відносинах може бути захищене вказаною вище нормою.

Відповідно до частин першої - третьої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідач довів перед судом належними та допустимими доказами правомірність свого рішення, в той час як позивач не навів доказів порушення свого суб`єктивного права оскаржуваним нормативно-правовим актом.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 , судові витрати відсутні.

Керуючись статтями 2, 77, 139, 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва -

в и р і ш и в:

У задоволенні позовних вимог Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправними та нечинними окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2007 року №879 «Про заходи щодо збереження автомобільних доріг загального користування» - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Шейко Т.І.

Судді Пащенко К.С.

Чудак О.М.