ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/6869/19 Суддя (судді) першої інстанції: Шейко Т.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2020 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача: Беспалова О. О., суддів: Ключковича В. Ю., Парінова А. Б., розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2019 року (місце ухвалення: місто Чернігів, час ухвалення: не зазначений, дата складання повного тексту: не зазначена) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства закордонних справ України про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА _1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства закордонних справ України про визнання незаконними, неконституційними дій, які пов`язані зі скасуванням пільг по сплаті держмита при стягненні консульського збору у позивача з інвалідністю 2-ої групи довічно; зобов`язання поновити безоплатне надання консульських послуг позивачу при вчиненні нотаріальних дій за кордоном по засвідченню факту, що позивач, громадянин України, є живим, а також, безоплатно посвідчувати «Доручення», як особі з інвалідністю 2-ої групи відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 1993 року; стягнення завданої моральної шкоди незаконними діями, як грошовий еквівалент спричинених вищого ступеня моральних страждань, у сумі сто дев`яносто дві тисячі сто гривень з зарахуванням цієї суми на особовий рахунок № НОМЕР_1 , відкритий на ім`я позивача у відділену Ощадбанку України № 10020/0545 за договором № 10Р-545-6565-545-8919, що знаходиться у Харківській області, місто Куп`янськ, селище міського типу Ківшарівка.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2019 року позов залишено без задоволення.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити, вважаючи, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що є особою з інвалідністю другої групи, громадянином України та протягом трьох років, проживаючи в Іспанії, неоднократно безоплатно одержував у Посольстві України в Королівстві Іспанія посвідчення факту, що фізична особа є живою, та посвідчення довіреності на отримання коштів довіреною особою на території України з банківського рахунку.

Натомість, листом від 11.02.2019 р. № 6127/19-570-4-0146 консулом було відмовлено у звільненні від сплати консульського збору, всупереч Декрету КМ України «Про державне мито» від 21 січня 1993 року № 7-93 (далі - Декрет).

До Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив, зареєстрований 25.11.2019 р. за вх. № 42837, у якому відповідач зазначає, що питання стягнення консульського збору врегульовано Положенням про консульський збір України та Інструкцією про порядок справляння сум консульського збору за вчинення консульських дій, обліку сум консульських надходжень та проведення звірок фактичних консульських надходжень в закордонних дипломатичних установах України, затвердженими наказом МЗС України від 23.04.2018 р. № 182 (далі - Положення, Інструкція).

Крім того, відповідач просить врахувати, що положення Віденської Конвенції про консульські зносини від 24.04.1963 р. (ратифікованою 23.03.1989 р.) поширюються на спірні правовідносини та у ст. 39 визначають, що косульська установа має право справляти за вчинення консульських актів на території держави перебування зборів і мита, передбачених законами і правилами акредитуючої держави.

На думку відповідача, судом першої інстанції було вірно встановлено, що консули у спірній діяльності прирівняні до нотаріусів, відтак необхідним є здійснення плати (мита чи консульського збору) за вчинення таких дій.

У відповідності до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів встановила таке.

Як вбачається з матеріалів справи та було вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи з 14 жовтня 1993 року та на момент виникнення спірних правовідносин перебував на лікуванні в Іспанії.

Задля реалізації свого права на отримання пенсії та підтвердження того факту, що він є живим, він звернувся до Консульського відділу Посольства України в Іспанії 11 лютого 2019 року з метою отримання консульської послуги.

Листом № 6127/19-570/4-0146 позивачу відмовлено у наданні такої консульської послуги, оскільки питання консульського збору вже не є предметом регулювання Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито». Отже підстави для надання пільг під час справляння консульського збору за вчинення консульських дій категоріям фізичних осіб, які визначені статтею 4 Декрету, відсутні.

Листом від 19.03.2019 р. № 71/ВАП/19-091-365 відповідачем повідомлено, що пільги, передбачені Декретом, застосовуються лише при сплаті адміністративних зборів на території України (а. с. 26).

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно відповідно ст. 92 Конституції України, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно Законами України.

У відповідності до ч. 1, ч. 2 ст. 5 Закону України «Про дипломатичну службу» від 07.06.2018 р. № 2449-VIII (далі - Закон № 2449) систему органів дипломатичної служби складають:

1) Міністерство закордонних справ України;

2) представництва Міністерства закордонних справ України на території України;

3) закордонні дипломатичні установи України.

Міністерство закордонних справ України є центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері зовнішніх зносин і координує діяльність державних органів у сфері зовнішніх зносин.

Міністерство закордонних справ України здійснює свої повноваження безпосередньо та через інші органи дипломатичної служби.

Міністерство закордонних справ України здійснює керівництво іншими органами дипломатичної служби.

Згідно ч. 4 ст. 5 Закону № 2449 закордонні дипломатичні установи України є постійно діючими органами дипломатичної служби, основними завданнями яких є представництво України в державах перебування або при міжнародних організаціях та підтримання з ними офіційних відносин, відстоювання національних інтересів України, виконання консульських функцій, у тому числі захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.

Закордонними дипломатичними установами України є:

1) Посольство України;

2) Посольство України з резиденцією Надзвичайного і Повноважного Посла України в Києві;

3) Постійне представництво України при міжнародній організації;

4) Представництво України при міжнародній організації;

5) Місія України при міжнародній організації;

6) консульська установа України (Генеральне консульство України, Консульство України, Віце-консульство України та Консульське агентство України).

Статус, завдання та функції закордонних дипломатичних установ України визначаються цим Законом, Положенням про закордонні дипломатичні установи України, яке затверджується Президентом України.

В Україні діє «Положення про дипломатичне представництво України за кордоном», затверджене розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 р. № 166/92-рп, згідно абз. 2 ч. 2 якого керівництво дипломатичним представництвом здійснює Міністерство закордонних справ України, діяльність дипломатичного представництва базується на положеннях Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, двосторонніх та інших багатосторонніх міжнародних договорів України, законодавства України та держави перебування, а також цього Положення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновків, що згідно статті 39 Конвенції, консульський збір може стягуватись на підставі правил, встановлених законодавством України, чим обґрунтував прийняття МЗС України Положення.

Також, дійшовши висновку, що на консула, фактично, покладено частину функцій нотаріуса, судом першої інстанції зазначено, що норми законів України «Про нотаріат» та «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» не містять вимог щодо встановлення особам з інвалідністю пільг при сплаті консульського збору.

З даного приводу колегія суддів зазначає наступне.

У відповідності до ч. 1 Глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 р. № 296/5, за вчинення нотаріальних дій державні нотаріуси справляють державне мито у розмірах, встановлених законодавством.

При цьому, у відповідності до п. 3 ст. 2 Декрету державне мито справляється за вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами і виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, а також за видачу дублікатів нотаріально засвідчених документів.

Відтак саме Декрет регулює питання щодо сплати державного мита за вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами.

Законом України «Про доповнення Конституції (Основного Закону) України статтею 97-1 та внесення змін і доповнень до статей 106, 114-5 і 120 Конституції України» від 19 грудня 1992 року № 2885-XII було доповнено Конституцію (Основний Закон) України статтею 97-1, згідно якої Верховна Рада України у виняткових випадках двома третинами голосів від загальної кількості народних депутатів України може законом делегувати Кабінету Міністрів України на визначений термін повноваження видавати декрети в сфері законодавчого регулювання з окремих питань, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України.

Кабінет Міністрів України для реалізації делегованих повноважень ухвалює декрети, які мають силу закону.

Відтак доводи апелянта щодо того, що Декрет має силу спеціального закону, який регулює питання пільг зі сплати державного мита є обґрунтованими.

Згідно ст. 6 Декрету державне мито сплачується за місцем розгляду та оформлення документів і зараховується до бюджету місцевого самоврядування, крім державного мита, що справляється за придбання вексельних бланків, за дії, пов`язані з видачею охоронних документів (патентів і свідоцтв) на об`єкти інтелектуальної власності, і за дії, пов`язані з підтриманням чинності патентів на сорти рослин; за дії, передбачені підпунктами «б» - «е», «и», «к», «л» та «н» пункту 6 статті 3, в частині, що стосується загальногромадянських закордонних паспортів, яке зараховується до Державного бюджету України.

У відповідності до ч. 3, 4 ст. 7 Декрету фізичні особи та іноземні юридичні особи, що відповідно постійно проживають або знаходяться за межами України, сплачують вказане в підпункті «у» пункту 6 статті 3 мито у доларах США, або в іншій валюті та розмірах, якщо це передбачено угодами з Україною.

Порядок сплати державного мита встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Відповідно до п. п. «о» пункту 6 статті 3 Декрету ставки державного мита встановлюються в таких розмірах:

- за вчинення інших дій: за консульські дії, які провадяться за кордоном і на території України - за тарифами консульських зборів України.

Зважаючи на вказану норму, колегія суддів відхиляє доводи апелянта в питанні прирівняння консульського збору до державного мита з моменту врегулювання його порядку сплати Положенням, оскільки вищевказане положення лише прирівнює розмір державного мита за вчинення консульських дій до розмірів консульського збору, натомість не підміняє собою, на думку колегії суддів, даний вид збору.

В частині доводів відповідача та висновків суду першої інстанції про те, що ст. 39 Віденської Конвенції про консульські зносини від 24.04.1963 р. (ратифікованою 23.03.1989 р.) має вищу юридичну силу колегія суддів зазначає наступне.

Вказаний факт не заперечується жодною стороною у справі та доказуванню не підлягає.

Натомість, стаття 39 вказаної Конвенції, так само як і положення національного законодавства, визначають право акредитуючої держави справляти за вчинення консульських актів на території держави перебування зборів і мита, передбачених законами і правилами, що було реалізовано відповідачем шляхом прийняття відповідного наказу.

Однак, вказана норма не регламентує питання відсутності у акредитуючої держави права встановлювати пільги при сплаті консульського збору для своїх громадян.

В той же час, у відповідності до ч. 12 Положення пільги щодо сплати консульського збору застосовуються у випадках, передбачених законодавством України та чинними міжнародними договорами України.

Таким чином, вказана норма Положення не суперечить ст. 92 Конституції України, оскільки має відсилочний характер до нормативно-правових актів, що мають статус закону.

Натомість, оскільки відповідне законодавство не прийнято, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Відтак доводи апеляційної скарги не спростовують позицію суду першої інстанції та відхиляються колегією суддів за необґрунтованістю.

Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

У відповідності до ст. 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Керуючись ст.ст. 229, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства закордонних справ України про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.

Суддя-доповідач

О. О. Беспалов

Суддя

В. Ю. Ключкович

Суддя

А. Б. Парінов

(Повний текст постанови складено 16.01.2020 р.)