ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2020 року

Львів

Справа № 300/1648/19

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Затолочного В.С.,

суддів: Бруновської Н.В., Матковської З.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 300/1648/19 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського обласного центру зайнятості про скасування наказу про звільнення №196-К від 23.05.2019, поновлення на посаді, стягнення моральної шкоди (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Чуприна О.В. в м. Івано-Франківську Івано-Франківської області 15.10.2019 року), -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА _1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася з адміністративним позовом до Івано-Франківського обласного центру зайнятості (далі - відповідач) про скасування наказу про звільнення від 23.05.2019 № 196-К, поновлення на посаді провідного інспектора з розслідування страхових випадків відділу взаємодії з роботодавцями Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського обласного центру зайнятості, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 24.05.2019 та стягнення моральної шкоди в сумі 180000,00 гривень.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2019 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржив позивач, який покликаючись на те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, просить рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2019 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування апеляційних вимог покликається на те, що час відсутності позивача на робочому місці не перевищував три години, прогул без поважних причин не був зафіксований в табелі обліку використання робочого часу, який є підставою для розрахунків з працівниками. У час прогулу відповідачем безпідставно включено обідню перерву. Також зазначає, що в час, зазначений роботодавцем як прогул, виконувала безпосередні посадові обов`язки поза межами установи, в якій працює, а також зверталась для захисту від протиправних дій роботодавця до адвоката та поліції. На думку апелянта, документи службового розслідування, які лягли в основу наказу про її звільнення, та сам наказ оформлені неналежним чином. Також апелянт зазначає, що працівники Івано-Франківського обласного центру зайнятості, які здійснювали перевірку обставин прогулу, незаконно перебували поза межами м. Івано-Франківська, оскільки відсутні накази про їх відрядження.

Відповідач скористався правом на подання письмового відзиву на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглядалася без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши та обговоривши матеріали справи, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1 з лютого 2019 року займала посаду провідного інспектора з розслідування страхових випадків відділу взаємодії з роботодавцями Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського обласного центру зайнятості, що засвідчується наявними в матеріалах справи доказами та не заперечується відповідачем.

22.03.2019 директором Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського ОЦЗ Довганич С.З. в присутності заступника директора-начальника відділу взаємодії з роботодавцями Гудзоватої А.П., провідного юрисконсульта Шеркунової Р.В., фахівця з питань зайнятості І категорії відділу взаємодії з роботодавцями Вацко Л.Ю. складено акт про відсутність 22.03.2019 ОСОБА_1 на роботі з 11:30 до 16:00, тобто до кінця робочого дня.

Згідно акту від 26.03.2019, складеного посадовими особами адміністрації установи, позивач відмовилася надати пояснення про причину своєї відсутності на робочому місці більше 3 (трьох) годин у п`ятницю 22.03.2019 з 11:30 по 16:00.

Директором Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського обласного центру зайнятості Довганич С.З. 26.03.2019 складено та 27.03.2019 подано Івано-Франківському обласному центру зайнятості доповідну записку, якою повідомлено про залишення ОСОБА_1 свого робочого місця 22.03.2019 без поважних причин в 11:30 та відсутність її на робочому місці до кінця робочого дня. У доповідній записці зазначено про фіксування позивачем у журналі відлучень структурного підрозділу відомостей про те, що ОСОБА_1 залишила межі установи для розслідування страхових випадків до ФОП ОСОБА_2 , ФОП ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_4 .

З метою встановлення достовірності зазначеної позивачем інформації у журналі відлучень, директором Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського обласного центру зайнятості Довганич С.З. до зазначених вище підприємців направлено листи від 25.03.2019 №№ 314-05/22-19, 315-05/22-19, 316-05/22-19 з проханням повідомити, чи здійснювала ОСОБА_1 22.03.2019 проведення розслідування страхових випадків.

Як свідчить зміст повідомлень від 26.03.2019 ФОП ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_4 , ОСОБА_1 22.03.2019 не проводила розслідування страхових випадків в даних підприємців, а ФОП ОСОБА_2 25.03.2019 повідомила, що за місцем здійснення діяльності позивача не було, а питання по розслідуванню страхового випадку було з`ясовано ОСОБА_1 в приміщенні Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського ОЦЗ 22.03.2019 до 10:00.

На підставі доповідної записки директора Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського ОЦЗ від 26.03.2019 Івано-Франківським обласним центром зайнятості видано наказ від 28.03.2019 № 180 «Про проведення службової перевірки», яким створено робочу групу для проведення службової перевірки з метою встановлення всіх обставин, які мали місце у вищезазначеній доповідній записці.

29.03.2019 посадовими особами Івано-Франківського обласного центру зайнятості проведено службову перевірку за фактом відсутності на робочому місці 22.03.2019 року провідного інспектора з розслідування страхових випадків відділу взаємодії з роботодавцями Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського ОЦЗ Голіней Л.М., про що був складений відповідний акт.

Як вбачається з даного акту, робоча група зустрілась із позивачем та начальником відділу по роботі з персоналом Івано-Франківського ОЦЗ Кривою Л.А., при здійсненні якої було зачитано наказ Івано-Франківського ОЦЗ від 28.03.2019 № 180 «Про проведення службової перевірки» і надано для ознайомлення матеріали, які надійшли стосовно ОСОБА_1 до адміністрації установи. В ході такої перевірки ОСОБА_1 визнала, що 22.03.2019 не проводила розслідування страхових випадків у ФОП ОСОБА_2 , ФОП ОСОБА_3 , ФОП ОСОБА_4 , а в робочий час позивач була у адвоката у м. Івано-Франківську, з яким уклала договір, а також подала заяву у поліцію про наміри директора Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського ОЦЗ Довганич С.З. та заступника директора-начальника відділу взаємодії з роботодавцями Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського ОЦЗ Гудзоватої А.П. здійснити її побиття. ОСОБА_1 зазначила, що вона не прогуляла 22.03.2019, а мала право використати робочий час для вирішення особистих питань, оскільки ніколи не відпрошувалась з роботи, в тому числі із урахуванням ненормованого робочого дня і фактів перепрацювання.

З урахуванням таких обставин, робочою групою було рекомендовано адміністрації установи за порушення ОСОБА_1 трудової дисципліни та правил внутрішнього трудового розпорядку, а саме: відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин 22.03.2019 (з 11:30 до 12:00 та з 12:40 до 16:00) звільнити провідного інспектора з розслідування страхових випадків відділу взаємодії з роботодавцями Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського обласного центру зайнятості Голіней Ларису Миколаївну з роботи за прогул без поважних причин.

На підставі статті 43 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) директором Івано-Франківського обласного центру зайнятості неодноразово направлялися подання щодо погодження звільнення з роботи ОСОБА_1 за пунктом 4 статті 40 КЗпП у зв`язку з прогулом без поважних причин.

Розглянувши на засіданні 22.05.2019 подання щодо звільнення ОСОБА_1 , у присутності останньої, профком дав згоду на звільнення з роботи позивача згідно пунктом 4 статті 40 КЗпП у зв`язку з прогулом без поважних причин, що засвідчується протоколом виїзного засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації працівників служби зайнятості Івано-Франківської області № 17.

Наказом Івано-Франківського обласного центру зайнятості від 23.05.2019 № 196-к звільнено ОСОБА_1 з посади провідного інспектора з розслідування страхових випадків відділу взаємодії з роботодавцями Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського обласного центру зайнятості 23 травня 2019 за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про законність наказу про звільнення ОСОБА_1 з посади провідного інспектора з розслідування страхових випадків відділу взаємодії з роботодавцями Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського обласного центру зайнятості, в тому числі дотримання відповідачем процедури притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності та його звільнення.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції і надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною шостою статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.

В силу приписів статті 21 КЗпП трудовий договір, як угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, власник покладає на працедавця обов`язок виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Факт укладення трудового договору та визначення його істотних умов, як правило, оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу.

Згідно з пунктом четвертим частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Як роз`яснено у пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом четвертим частини першої статті 40 КЗпП суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з`ясування поважності причини його відсутності, обставини за яких вчинено проступок, а також вина працівника.

Частиною першою статті 43 КЗпП передбачено, що розірвання трудового договору з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Статтею 51 КЗпП встановлено гарантії забезпечення права громадян на працю, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Статтею 139 КЗпП визначено обов`язок працівників працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Відповідно до частини першої статті 147 КЗпП за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення.

Статтею 148 КЗпП визначено, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Відповідно до статті 149 КЗпП до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Згідно пункту 5.1. розділу V Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Івано-Франківського обласного центру зайнятості, Івано-Франківського міського центру зайнятості, міських міськрайонних та районних філій Івано-Франківського обласного центру зайнятості, погодженого головою профкому Івано-Франківського обласного центру зайнятості Ганчак І.М. та затвердженого директором Івано-Франківського обласного центру зайнятості Цимбалюк В.Д. 21.12.2018 (надалі по тексту також - Правила внутрішнього трудового розпорядку), для працівників Івано-Франківського обласного центру зайнятості, Івано-Франківського міського центру зайнятості, міських, міськрайонних та районних філій Івано-Франківського обласного центру зайнятості встановлюється п`ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями - субота та неділя. Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Адміністрація за проханням працівника може змінити його розпорядок дня (зміщення часу початку і кінця роботи, обідньої перерви, встановлення неповного робочого дня і тому подібне), якщо таке зміщення не спричиняє негативного впливу на роботу Івано-Франківського обласного центру зайнятості, Івано-Франківського міського центру зайнятості, міських, міськрайонних та районних філій Івано-Франківського обласного центру зайнятості.

Відповідно до вищевказаних Правил внутрішнього трудового розпорядку (розділ V) час початку і закінчення роботи, а також перерви для відпочинку встановлюється адміністрацією за погодженням з профспілковим комітетом Івано-Франківського обласного центру зайнятості.

Тривалість роботи для працівників, встановлена по днях тижня: понеділок, вівторок, середа, четвер - 8 годин 15 хвилин, п`ятниця - 7 годин; вихідні дні - субота і неділя. Початок роботи о 8 годині 00 хвилин. Закінчення роботи о 17 годині 15 хвилин, п`ятниця - 16 годині 00 хвилин. Перерва на обід - встановлюється одна або більше перерв загальною тривалістю 1 година. Напередодні святкових і неробочих днів, визначених статтею 73 КЗпП України, тривалість роботи працівників скорочується на одну годину.

Матеріалами справи підтверджено і не спростовано жодними доказами те, що ОСОБА_1 була відсутня без поважних причин на робочому місці з 11.30 години до кінця робочого дня, тобто до 16.00 годин.

Навіть з врахуванням обідньої перерви з 12.00 до 12.40 год., що передбачена Макетом загального графіка організації прийому клієнтів (а.с. 173 т. 2), відсутність позивача на робочому місці 22.03.2019 року без поважних причин тривала більше трьох годин.

Щодо покликань позивача на протиправність прийняття оскаржуваного наказу про звільнення, а саме на поважні причини своєї відсутності на робочому місці, фіксування кожного випадку відлучення з роботи у журналі відлучень, як це передбачено посадовою інструкцією, апеляційний суд зазначає наступне.

Доводи апелянта про те, що вона поза межами установи здійснювала виконання своїх посадових обов`язків спростовується повідомленнями ФОП ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 .

Звернення в робочий час позивача за адвокатською допомогою в даному випадку також не свідчить про поважність причин відсутності на робочому місці, оскільки не викликалося будь-якою нагальною потребою та могло бути реалізоване в позаробочий час.

З цих же підстав не можна вважати поважними причинами посилання позивача на звернення до органів поліції, оскільки таке звернення могло бути здійснене не лише шляхом особистого звернення, а і шляхом телефонного повідомлення.

До того ж, в матеріалах справи відсутній доказ звернення позивача до поліції, в тому числі із заявою про наміри побиття, поданої (скерованої) саме 22.03.2019.

Наявності у позивача права на відгули матеріалами справи не підтверджено.

Відтак, беручи до уваги відсутність позивача без поважних причин на робочому місці 22.03.2019 більше трьох годин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність у відповідача правових підстав, передбачених пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, для розірвання з позивачем трудового договору.

Щодо порушення відповідачем порядку накладення дисциплінарного стягнення, оскільки її не ознайомлено з наказом про звільнення, не взято пояснення з приводу порушення трудової дисципліни, не видано трудову книжку та не проведено повний розрахунок у день звільнення, апеляційний суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 149 КЗпП передбачено до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Відповідно до акту від 29.03.2019, складеного начальником відділу по роботі з персоналом Івано-Франківського обласного центру зайнятості Кривою Л.А. в присутності провідного юрисконсульта юридичного відділу Івано-Франківського обласного центру зайнятості Клімової А.М., провідного інспектора з питань запобігання та виявлення корупції Івано-Франківського обласного центру зайнятості Кричуна О.Б. та голови первинної профспілкової організації Івано-Франківського обласного центру зайнятості Ганчак І.М., позивач відмовилась надати письмові пояснення з приводу причин відсутності на робочому місці 22.03.2019.

Таким чином, позивачу при проведенні службової перевірки було запропоновано надати письмові пояснення з приводу причин відсутності на робочому місці 22.03.2019 з 11:30 до 16:00. Однак остання не скористалася таким правом, а відмовилася від надання будь-яких письмових пояснень, що і було зафіксовано в акті від 29.03.2019.

Щодо доводів позивача про неознайомлення її з наказом про звільнення, колегія суддів зазначає, що остання від підпису про ознайомлення із вказаним наказом відмовилась. У зв`язку із наведеним, відповідачем 23.05.2019 складено акт про відмову від підпису в акті про відмову від підпису про ознайомлення з наказом Івано-Франківського обласного центру зайнятості від 23.05.2019 № 196-к «Про звільнення».

Твердження позивача про те, що у день звільнення їй не було видано трудову книжку не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки начальником відділу по роботі з персоналом Івано-Франківського ОЦЗ Кривою Л.А. в присутності провідного інспектора по роботі з персоналом відділу по роботі з персоналом Івано-Франківського ОЦЗ Шарабуряк М.В. та провідного юрисконсульта юридичного відділу Івано-Франківського ОЦЗ Клімової А.М. складено акт від 23.05.2019 про те, що ОСОБА_1 відмовилась одержати свою трудову книжку та відмовилась від підпису в Журналі реєстрації трудових книжок та Картці працівника (форма П-2). Одночасно адміністрацією установи 23.05.2019 складено акт про відмову від підпису в акті про відмову від одержання трудової книжки, підпису в Журналі реєстрації трудових книжок та Картці працівника (форма П-2).

Позивач не надала суду будь-якого доказу, які б спростовували обставини, зафіксовані у коментованих актах, в тому числі не вказала на свідків, що могли б засвідчити інші відмінні події вручення трудової книжки.

23.05.2019, в день звільнення, адміністрацією установи направлено ОСОБА_1 лист від 23.05.2019 № 1597-09/27-19 про необхідність отримання трудової книжки та наказу Івано-Франківського ОЦЗ від 23.05.2019 № 196-к «Про звільнення».

Щодо непроведення відповідачем повного розрахунку в день звільнення - 23.05.2019, слід зазначити наступне.

Основним Законом України передбачено право кожною людини на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Статтею 43 Конституції України гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Зазначеному праву людини, яка належним чином виконує свої трудові обов`язки, в рівній мірі кореспондується обов`язок працедавця своєчасно та належним чином оплачувати працю працівника і своєчасно виплачувати йому заробітну плату.

Так, відповідно до частини 4, 7 статті 43 Конституції України гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до частини 1 статті 21 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

За змістом статті 22 цього Закону суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок (стаття 47 КЗпП).

Згідно частини 1 статті 115 КЗпП заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

У відповідності до частини 1 статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Казначейське обслуговування коштів центрального апарату Державної служби зайнятості, регіональних і базових центрів зайнятості проводиться через органи Державної казначейської служби України, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.08.2016 № 523 «Деякі питання обслуговування коштів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування».

Підтвердженням повного розрахунку з позивачем в день звільнення такого є відомість № 56 від 23.05.2019 та платіжне доручення № 4985 від 23.05.2019 про перерахування коштів, отримане (одержане) органами Державної казначейської служби України 23.05.2019, тобто в день звільнення ОСОБА_1 .

Перерахування коштів позивачу органом Державної казначейської служби України 24.05.2019 не є підставою стверджувати про те, що відповідачем не проведений повний розрахунок у день звільнення, оскільки платіжне доручення видане і передано до оплати адміністрацією установи саме 23.05.2019.

Відповідальність за затримку при звільненні, яка встановлена статтею 117 КЗпП України, настає лише у разі невиплати належних звільненому працівнику сум у день такого звільнення виключно з вини власника або уповноваженого ним органу.

Щодо покликань апелянта на те, що всі додані відповідачем документи до відзиву на позовну заяву не зареєстровані в системі електронного документообігу «Інтегра-флоу 2016», тобто створені значно пізніше, колегія суддів зазначає, що позивачем на підтвердження вказаних обставин не надано відповідного доказу, зокрема щодо використання вказаної системи електронного документообігу Івано-Франківським обласним центром зайнятості та Калуською міськрайонною філією Івано-Франківського обласного центру зайнятості, необхідності реєстрації у даній системі всіх документів, а саме створення та реєстрації внутрішніх документів, в тому числі і безпаперових, вихідних та вхідних документів, реєстрації контрольних документів, реєстрацію звернень громадян, запитів на публічну інформацію та документів «Для службового користування».

Наказ директора Івано-Франківського обласного центру зайнятості від 23.05.2019 № 196-к «Про звільнення» підписаний уповноваженою на те особою, що підтверджується долученою до матеріалів справи належним чином засвідченою копією оскаржуваного наказу про звільнення.

Щодо протоколів виїзного засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації обласного центру зайнятості від 24.04.2019 № 12, від 14.05.2019 № 15 та від 22.05.2019 № 17, на яких, як вказує позивач, відсутні підписи усіх присутніх членів профспілкового комітету первинної профспілкової організації Івано-Франківського обласного центру зайнятості, а отже не є належними доказами, слід зазначити наступне.

Відповідно до статті 39 Закону України від 15.09.1999 за № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний термін обґрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником.

Подання роботодавця має розглядатися у присутності працівника, щодо якого воно подано. Розгляд подання за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. У разі нез`явлення працівника або його представника на засідання розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах терміну, визначеного частиною першою цієї статті. При повторному нез`явленні працівника без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

У разі, якщо виборний орган первинної профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору дає профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів профспілки згідно зі статутом.

Орган первинної профспілкової організації повідомляє роботодавця про прийняте рішення у письмовій формі у триденний термін після його прийняття. У разі пропуску цього терміну вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору.

Якщо працівник одночасно є членом кількох первинних профспілкових організацій, які діють на підприємстві, в установі, організації, дозвіл на його звільнення дає той профспілковий орган, до якого звернувся роботодавець. Рішення профспілки про не надання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

Відповідно до Рекомендації з питань діловодства в первинній профспілковій організації (профспілковому комітеті), схвалених Постійною комісією Ради ФПУ з питань організаційної роботи 15.11.2006 протокол №1, протоколи профспілкових зборів (конференцій) оформляються па спеціальному бланку або на чистому аркуші паперу з відтворенням постійних реквізитів: найменування профспілки, первинної профспілкової організації, місце складання протоколу, назва виду документа - «ПРОТОКОЛ». Нумерація протоколів ведеться в межах періоду повноважень відповідного колегіального органу. Протоколи та постанови зборів (конференції) підписуються головою і секретарем зборів (конференції). Підпис головуючого у протоколі завіряється печаткою первинної профспілкової організації.

З огляду на вищевикладені норми, апеляційний суд приходить до переконання, що вищезазначені протоколи виїзного засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації обласного центру зайнятості оформлені належним чином та є допустимими доказами при вирішенні спірних правовідносин.

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку (стаття 148 КЗпП України).

Ця норма передбачає обчислення місячного строку для застосування дисциплінарного стягнення з дня виявлення саме проступку як такого. Тобто під виявленням проступку розуміється не лише виявлення факту (певного діяння), а й встановлення працівника, який учинив ці діяння, протиправність цих діянь, вину працівника, наявність шкідливих наслідків, причинного зв`язку між правопорушенням та шкідливими наслідками.

Матеріали справи свідчать, що на підставі акту про тривалу відсутність на роботі від 22.03.2019, доповідної записки від 26.03.2019 з метою встановлення всіх обставин щодо відсутності провідного інспектора з розслідування страхових випадків відділу взаємодії з роботодавцями Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського обласного центру зайнятості Голіней Л.М. на робочому місці з 11:30 до 16:00 22.03.2019, в тому числі з поважних причин, директором Івано-Франківського обласного центру зайнятості прийнято наказ №180 від 28.03.2019 про проведення службової перевірки.

Згідно акту проведення службового розслідування від 29.03.2019, робочою групою було рекомендовано за порушення ОСОБА_1 трудової дисципліни та правил внутрішньо трудового розпорядку, а саме: відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин 22.03.2019 (з 11:30 до 12:00 та з 12:40 до 16:00) звільнити провідного інспектора з розслідування страхових випадків відділу взаємодії з роботодавцями Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського обласного центру зайнятості Голіней Ларису Миколаївну з роботи за прогул без поважних причин.

Таким чином днем виявлення проступку, вчиненого ОСОБА_1 , слід вважати 22.03.2019.

Щодо твердження позивача про неправомірність встановлення адміністрацією установи відеонагляду (відеоспостереження) в коридорах і службових приміщеннях Калуської міськрайонної філії Івано-Франківського обласного центру зайнятості, в тому числі робочих кабінетах, не мають правового значення у спірних правовідносинах, так як фіксування дисциплінарного проступку, матеріали службової перевірки і оскаржуваний наказ не ґрунтуються на відповідних відеозаписах.

Посилання апелянта на табель обліку використання робочого часу безпідставні, оскільки матеріали справи містять скоригований табель, який підтверджує вчинення прогулу позивачем 22.03.2019 року (а.с. 19 т. 2).

Аналізуючи наведені правові норми та обставини справи, колегія суддів зазначає, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на вищевикладене, апеляційний суд приходить до переконання про те, що висновки, сформовані судом першої інстанції є підставними та обґрунтованими, а тому оскаржуване судове рішення скасуванню не підлягає.

Відповідно до частини 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно частини 1 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

У п. 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної4 відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Відповідно до частин 1-4 ст. 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає.

Відповідно до положень ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вирішуючи дану справу, апеляційний суд звертає увагу також на ту обставину, що дана справа помилково віднесена судом першої інстанції до справ адміністративної юрисдикції.

Так, згідно частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно пунктів 1. 2 статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір;

публічно-правовий спір - спір, у якому:

хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або

хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або

хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи;

публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Відтак, зміст поняття «публічна служба» охоплює поняття державної служби.

Згідно статті 1 Закону України від 10.12.2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII) державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо:

1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів;

2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів;

3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг;

4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства;

5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням;

6) управління персоналом державних органів;

7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Відповідно до статті 3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Дія цього Закону поширюється на державних службовців:

1) Секретаріату Кабінету Міністрів України;

2) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

3) місцевих державних адміністрацій;

4) органів прокуратури;

5) органів військового управління;

6) органів дипломатичної служби;

7) державних органів, особливості проходження державної служби в яких визначені статтею 91 цього Закону;

8) інших державних органів.

Дія цього Закону не поширюється на:

1) Президента України;

2) керівника постійно діючого допоміжного органу, утвореного Президентом України, та його заступників, Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим та його заступників;

3) членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів;

4) Голову та членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Голову та членів Антимонопольного комітету України, Голову та членів Рахункової палати, Голову та членів Центральної виборчої комісії, голів та членів інших державних колегіальних органів;

5) Секретаря Ради національної безпеки і оборони України та його заступників;

6) Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України та його заступників, Голову Фонду державного майна України та його заступників, Голову Національного агентства з питань запобігання корупції та його заступників;

7) народних депутатів України;

8) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його представників;

9) службовців Національного банку України;

9^{-1) голів місцевих державних адміністрацій, їх перших заступників та заступників;}

10) депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Голову Ради міністрів Автономної Республіки Крим та його заступників, міністрів Автономної Республіки Крим;

11) депутатів місцевих рад, посадових осіб місцевого самоврядування;

11^{-1) суддів Конституційного Суду України;}

11^{-2) постійного представника Кабінету Міністрів України у Конституційному Суді України;}

12) суддів;

13) прокурорів;

14) працівників державних органів, які виконують функції з обслуговування;

15) працівників державних підприємств, установ, організацій, інших суб`єктів господарювання державної форми власності, а також навчальних закладів, заснованих державними органами;

16) військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до закону;

17) осіб рядового і начальницького складу правоохоронних органів та працівників інших органів, яким присвоюються спеціальні звання, якщо інше не передбачено законом;

18) працівників патронатних служб.

Критерії визначення переліку посад працівників державних органів, які виконують функції з обслуговування, затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.2016 року № 271 затверджено Критерії визначення переліку посад працівників державних органів, які виконують функції з обслуговування (далі - Критерії).

Згідно даної постанови Критеріями визначення переліку посад працівників державних органів, які виконують функції з обслуговування, є зміст і характер виконуваної ними роботи, що в переважній більшості не передбачає здійснення повноважень, безпосередньо пов`язаних з виконанням завдань і функцій, визначених частиною першою статті 1 Закону України «Про державну службу», а також роботи, що пов`язана із забезпеченням належних умов функціонування державного органу, у тому числі:

комплексним обслуговуванням і ремонтом будинків, роботою з утримання прилеглої території, реставраційними та будівельно-монтажними роботами;

документальним забезпеченням та діловодством (крім працівників, які опрацьовують документи з обмеженим доступом);

комп`ютерним забезпеченням та впровадженням інформаційних технологій (крім працівників, до компетенції яких належить формування, адміністрування та розвиток загальнодержавних електронних реєстрів, баз даних, інформаційних систем, а також забезпечення захисту інформації);

виконанням завдань та функцій фахівця з інтерв`ювання, секретаря і стенографіста;

комп`ютерним набором тексту, роботою з копіювальною та розмножувальною технікою, записом, накопиченням, систематизацією, перевіркою і опрацюванням цифрових та інших даних, підбором довідкового та інформаційного матеріалу;

виконанням завдань та функцій касира, відповідального чергового, диспетчера, чергового оперативного;

веденням архіву та виконанням функцій з бібліотечного обслуговування;

матеріально-технічним та господарським забезпеченням.

Не відносяться до посад працівників, які виконують функції з обслуговування, посади керівників та заступників керівників самостійних структурних підрозділів державних органів.

Перелік посад працівників державних органів, які виконують функції з обслуговування, визначається відповідно до:

документів, а саме регламентів, директив, методичних рекомендацій, посібників, кваліфікаційних характеристик, посадових інструкцій, нормативних документів, які визначають вимоги до змісту і характеру виконуваної за посадою роботи, вимоги до напряму підготовки (отримання особою професії, спеціальності) та інші вимоги до рівня професійної компетентності осіб, що претендують на зайняття посад працівників державних органів, які виконують функції з обслуговування;

проектів організаційно-розпорядчих документів, що відображають структуру державних органів, в тому числі співвідношення посад державної служби та посад працівників таких органів, які виконують функції з обслуговування.

Виходячи із викладеного вище нормативно-правового регулювання, а також аналізу посадових обов`язків позивача, визначених її посадовою інструкцією, враховуючи наявну у справах інформацію відповідача, що штатним розписом Івано-Франківського обласного центру зайнятості не передбачено посад державної служби, посада позивача не відноситься до таких посад.

Суд першої інстанції, визначаючи даний спір як публічно-правовий, послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 року у справі № 754/15544/17-ц.

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з таким обґрунтуванням віднесення справи до адміністративних, оскільки в зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду, на відміну від справи, що розглядається, вирішувалося питання юрисдикції справи про проходження публічної служби особою, наділеною владними управлінськими функціями.

Зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 року у справі № 520/6612/17 зазначено, що спір у правовідносинах, які виникають із трудових відносин, не пов`язаних з проходженням державної служби, є приватноправовим незалежно від участі у ньому суб`єкта публічного права.

Разом з тим, апеляційний суд, розглядаючи дану справу, зважує на неодноразово висловлену правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка полягала в наступному.

Наявність рішення суду у цивільній справі про відмову у відкритті провадження або закриття провадження, яке набрало законної сили, унеможливлює подальший розгляд заявлених вимог в порядку цивільного судочинства.

Як указує ЄСПЛ, у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatisрішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див.mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).

Відтак, винесення в таких випадках адміністративними судами рішень про те, що спори не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, ставить під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, а непослідовність національного суду створює позивачам перешкоди у реалізації права на судовий захист. Тому такі справи мають бути розглянуті за правилами адміністративного судочинства.

Такі висновки формулювалися, зокрема, Великою Палатою Верховного Суду у справах №№ 520/6612/17 (постанова від 13.03.2019 року), 2а-4618/10/0308 (постанова від 07.11.2018 року) та інших.

У справі, що розглядається, наявна ухвала Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30.07.2019 року в цивільній справі № 345/2578/19 за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського обласного центру зайнятості про скасування наказу від 23.05.2019 року № 196-к «Про звільнення», поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди. Тобто предмет спору у названій цивільній справі співпадає з предметом позову у справі адміністративній, що розглядається.

Зазначена ухвала Калуського міськрайонного суду від 30.07.2019 року відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень не оскаржувалася та набрала законної сили.

Таким чином, у випадку закриття приватноправового спору, яким є спір у справі, що розглядається, позбавить позивача доступу до правосуддя.

Тому апеляційний суд вважає за можливе постановити рішення по суті апеляційної скарги за результатами апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції і не закривати провадження у справі, незважаючи на наявність для цього процесуальних підстав.

Відповідно до пункту 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 311, 315, 317, 321, 370 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 300/1648/19 без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає за виключенням випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий суддя

В. С. Затолочний

судді

Н. В. Бруновська

З. М. Матковська