ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/852/20 Справа № 202/4233/16-ц

Суддя у 1-й інстанції - Кухтін Г. О. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2020 року

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого - Лаченкової О.В.

суддів - Варенко О.П., Городничої В.С.

розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи

апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,

на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2019 року

по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Державної служби інтелектуальної власності України про визнання патенту України на корисну модель недійсним,-

ВСТАНОВИЛА:

В липні 2016 року до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Державної служби інтелектуальної власності України про визнання патенту України на корисну модель недійсним.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Державної служби інтелектуальної власності України про визнання патенту України на корисну модель недійсним — задоволено.

Визнано недійсним повністю патент України №75619 від 10.12.2012 року на корисну модель “Ваги вагонні з визначенням відхилення центу ваги вагона”, що зареєстрований на ім`я ОСОБА_2 .

Зобов`язано Державну службу інтелектуальної власності України внести зміни до державного реєстру патентів України на винаходи та корисні моделі: про визнання недійсним повністю патенту України №75619 від 10 грудня 2012 року на корисну модель.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 22158 (двадцять дві тисячі сто п`ятдесят вісім) гривень 88 копійок.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилено.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2017 року — залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 14 березня 2018 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 — ОСОБА_3 задоволено частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Державної служби інтелектуальної власності України про визнання патенту України на корисну модель недійсним — відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 40 000,00 грн.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , просить скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Державної служби інтелектуальної власності України про визнання патенту України на корисну модель недійсним та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

У відзиві ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2019 року просить рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2019 року залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскільки вважає що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та справедливим.

Оскільки апеляційним судом у складі колегії суддів не приймалось рішення про виклик учасників справи для надання пояснень у справі, то справа розглядатиметься в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, а копія судового рішення у такому разі надсилається у порядку, передбаченому ч. 5 ст. 272 ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 11 травня 2012 року ОСОБА_2 подано заявку на отримання патенту на корисну модель «Ваги вагонні з визначенням відхилення центру ваги вагона». Інформацію про деклараційний патент внесено до Державного реєстру патентів України на корисні моделі та 10 грудня 2012 року здійснено публікацію відомостей про видачу патенту України № НОМЕР_1 .

Також, встановлено, що ОСОБА_1 є власником патенту України № НОМЕР_2 на корисну модель «Ваги вагонні з визначенням відхилення центру ваги вагона», який був зареєстрований в Державному реєстрі патентів України на корисні моделі 25 лютого 2010 року та став загальнодоступним у світі до дати подання ОСОБА_2 заявки на патент України № НОМЕР_1 .

Відповідно до ч.1 ст.143 ЦПК України для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, за клопотанням представника позивача, судом було призначено експертизу у сфері інтелектуальної власності, на вирішення якої було поставлене наступне питання: «Чи відповідає корисна модель за патентом України №75619 умові патентоздатності «новизна» відповідно до матеріалів справи».

За результатами проведення вищезазначеної судової експертизи було складено висновок експерта №232/16 від 16 грудня 2016 року, в якому зазначено, що матеріали справи містять відомості, а саме, копію патенту України на корисну модель №47685 «Ваги вагонні з визначенням відхилення центру ваги вагона», який був зареєстрований в Державному реєстрі патентів України на корисні моделі 25 лютого 2010 року з описом, які свідчать про те, що сукупність суттєвих ознак корисної моделі за патентом України №75619 «Ваги вагонні з визначенням відхилення центру ваги вагона» від 10 грудня 2012 року стала загальнодоступною в світі до дати подання ОСОБА_2 заявки №u201205735, а саме до 11 травня 2012 року, тобто корисна модель за патентом України № НОМЕР_1 не відповідає умові патентоздатності «новизна» відповідно до матеріалів справи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» деклараційний патент на корисну модель - різновид патенту, що видається за результатами формальної експертизи заявки на корисну модель. Формальна експертиза (експертиза за формальними ознаками) - експертиза, у ході якої встановлюється належність зазначеного у заявці об`єкта до переліку об`єктів, які можуть бути визнані винаходами (корисними моделями), і відповідність заявки та її оформлення встановленим вимогам.

Частиною чотирнадцятою статті 16 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» визначено, що за належності об`єкта, що заявляється, до об`єктів технології, зазначених у частині другій статті 6 цього Закону, відповідності документів заявки формальним вимогам до них статті 12 цього Закону та правил, встановлених на його основі центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері інтелектуальної власності, та відповідності документа про сплату збору за подання заявки встановленим вимогам заявнику надсилається за заявкою стосовно: патенту на винахід - повідомлення про завершення формальної експертизи та можливість проведення кваліфікаційної експертизи; деклараційного патенту на винахід (корисну модель) - рішення центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері інтелектуальної власності про видачу деклараційного патенту на винахід (корисну модель).

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об`єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Як вбачається із ст. 420 ЦК України до об`єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать винаходи, корисні моделі, промислові зразки.

За змістом статті 464 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок є: 1) право на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка; 2) виключне право дозволяти використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка (видавати ліцензії); 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок належать володільцю відповідного патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом.

Відповідно до ч. 1. ст. 460 ЦК України корисна модель вважається придатною для набуття права інтелектуальної власності на неї, якщо вона, відповідно до закону, є новою і придатною для промислового використання.

Відповідно до ст. 462 ЦК України набуття права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок засвідчується патентом.

Відповідно до ст. 463 ЦК України суб`єктами права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель та промисловий зразок є: 1) винахідник, автор промислового зразка; 2) інші особи, які набули прав на винахід, корисну модель та промисловий зразок за договором чи законом.

Статтею 469 ЦК України визначено, що права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.

За приписами підпунктів «а» та «г» ч. 1 ст. 33 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», патент може бути визнано у судовому порядку недійсним повністю або частково у разі: невідповідності запатентованого винаходу (корисної моделі) умовам патентоздатності, що визначені статтею 7 цього Закону; видачі патенту внаслідок подання заявки з порушенням прав інших осіб.

За змістом статті 35 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» захист прав на винахід (корисну модель) здійснюється у судовому та іншому встановленому законом порядку.

Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Тобто, судовий захист можливий за наявності двох обставин у сукупності: наявності у особи прав та інтересів та порушення, невизнання або оспорювання таких прав та інтересів іншою особою.

30 січня 2019 року представник відповідача звернувся до суду з заявою про застосування строків позовної давності до виниклих спірних правовідносин, так як даний спір пов`язаний саме з визнанням правочину недійсним, а не порушенням особистих немайнових прав позивача.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частинами третьою та четвертою статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Згідно п.1 ч.1 ст. 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом.

Системний аналіз вищевказаних норм, а також обраний позивачем спосіб захисту, дозволяє зробити висновок, що на спірні правовідносини поширюється загальний строк позовної давності тривалістю у три роки.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Згідно ч. 5 ст. 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що відсутні підстави для поновлення ОСОБА_1 пропущеного строку для звернення до суду за захистом порушеного права, оскільки останнім не вказано обставин, які об`єктивно унеможливлювали звернення позивача за судовим захистом у період дії строку позовної давності.

Посилання апелянта, що судом першої інстанції не з`ясовано з якого моменту у позивача виникло право на звернення до суду, так як заява відповідача №и201205735 від 11.05.2012 року та рішення Державної служби інтелектуальної власності України про видачу Патенту № 75619 від 10.12.2012 року до позивача не направлялось, а про порушене право позивач дізнався у червні 2016 році під час ознайомлення з реєстром патентів з метою реєстрації нової ідеї, тому позовна давність почала течію з червня 2016 року, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки суперечать наявним в матеріалах справи доказам.

З матеріалів справи вбачається, що 07.09.2018 року та 11.09.2018 року ОСОБА_1 були подані заяви про визнання причин пропущення строку для звернення до суду поважними та поновлення пропущеного строку позовної давності, що в свою чергу свідчить про визнання позивачем факту пропуску строку позовної давності.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Також, як встановлено судом першої інстанції, що відомості про видачу патенту № НОМЕР_1 були опубліковані 10 грудня 2012 року в офіційному бюлетні №23, а тому інформація про видачу патенту України на корисну модель №75619 стала загальнодоступною з дня публікації зазначених відомостей, а саме з 10 грудня 2012 року.

Отже, позивач міг довідатись про порушення свого права і про особу, що його порушила, 10 грудня 2012 року.

Будь-яких доказів того, що ОСОБА_1 не знав та не міг дізнатися про своє порушене право 10.12.2012 року, останнім не надано.

А тому, пропуск строку позовної давності на звернення до суду обумовлений бездіяльністю позивача, а не об`єктивними обставинами, що не залежали від його волі.

З урахуванням зазначеного, позивач звернувся з позовом про визнання недійсним патенту України на корисну модель №75619 лише у липні 2016 року, через 3 роки і 6 місяців після того, як він міг дізнатися про порушення свого права, тобто після закінчення строку позовної давності.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для поновлення позивачу пропущеного строку для звернення до суду є законним і обгрунтованим та відповідає обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги, що розмір заявлених та стягнутих витрат на правову допомогу з позивача не вивчено судом першої інстанції та не відповідає критеріям реальності та розумності, колегія суддів ставиться критично, з наступних підстав.

Пунктом 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Згідно ч.1 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу адвоката відповідач надав копію договору про надання правової допомоги від 24.07.2018 року, укладеного між відповідачем та Адвокатським об`єднанням “Большаков, Доненко та партнери”(а.с. 122-123 т.2), копію додаткової угоди №1 до цього договору (а.с. 124-125 т.2), копію Акту наданих послуг №01 від 18.03.2019 року з детальним описом наданих послуг, в якому зазначено перелік наданих адвокатом послуг, кількість витраченого на надання кожної послуги часу і вартістю послуг (а.с.126-129 т.2), копію квитанції №38 від 15.03.2019 року про сплату відповідачем 40 000 грн. на користь Адвокатського об`єднання “Большаков, Доненко та партнери” (а.с. 130 т.2).

Відповідно до ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно до ч.5 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.6 ст. 137 ЦПК України ).

Окрім того, з матеріалів справи, вбачається, що позивач не звертався до суду з клопотанням про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, а тому суд не мав передбачених законом підстав для зменшення витрат на оплату правничої допомоги або відмови відповідачу у стягненні з позивача понесених витрат на професійну правничу допомогу.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв`язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Приведені в апеляційній скарзі доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Також, ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить стягнути з ОСОБА_2 понесені ним витрати на правничу допомогу, однак доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, детального опису наданих послуг ОСОБА_1 суду апеляційної інстанції не надає.

Отже, з урахуванням того, що заявлена сума витрат на правничу допомогу не відповідає умовам договору, не підтверджується відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, а також часу, витраченого адвокатом на надання послуг та не є співмірною з обсягом наданих адвокатом послуг й досвідом адвоката, тому вимога апелянта про стягнення понесених ним витрат на правничу допомогу не підлягає задоволенню.

Відповідно ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2019 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, установлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий суддя О.В.Лаченкова

Судді О.П.Варенко

В .С.Городнича