№ 263/9162/17

№2/263/52/2019

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 грудня 2019 року місто Маріуполь

Жовтневий районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:

головуючого судді Ковтуненко В.О.,

при секретарі Іващенко Н.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Маріуполя цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

27 cерпня 2017 року позивач звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної школи. Вимоги обґрунтовує тим, що вона перебувала в трудових правовідносинах зі Стахановським обласним онкодиспансером з 2002 року виконуючи обов`язки лікаря онколога.28.11.2014 року припинила трудові правовідносини за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України, що підтверджується записом трудовій книжці.На час звільнення роботодавець мав перед нею заборгованість з заробітної плати в сумі 27500, 00 грн.Про наявність заборгованості свідчать розрахункові листки та відомості з інформаційного фонду ДЄФО ДФС України про суми виплачених доходів та утриманих податків. На дату її звільнення (28.11.2014 року) м. Стаханов був окупованою територією,згідно Розпорядження від 30 жовтня 2014 р. № 1053-рПро затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція» м. Стаханов входив до цього переліку.Факт тимчасової окупації міста Стаханов призвів до припинення функціонування органів державної влади , в тому числі Стахановського онкодиспансеру, на території, де працювала та мешкала позивач.Невиплату заборгованості вважає порушенням майнових прав, що призводить до нанесення їй матеріальної та моральної шкоди.Посилаючись на те, що Європейський Суд з прав людинив рішенні по справі "Кечко проти України" (Заява N 63134/00) Страсбург, 8 листопада 2005 року визнав невиплату надбавки до заробітної плати порушенням майнових прав, а саме ст. 1 Протоколу №1до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки надбавки інші виплати становлять заробітну плату ,яка є власністю особи тому вважає, що відповідно до ст. 19 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», вина за спричинення їй матеріальної та моральної шкоди, заподіяної терористичним актом, лежить на державі, і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

В судове засіданняпозивачка нез`явилась, надала письмову заяву в якій просить справу за її позовом розглянути у її відсутність, заявлені позовні вимоги підтримує, посилаючись на доводи викладені в позовній заяві, просила задовольнити їх у повному обсязі.

Представник відповідача Держави Україна – Кабінет Міністрів України в особі Головного територіального управляння юстиції у Донецькій області Міністерства юстиції України до суду не з?явився, належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, просили розглянути справу у їх відсутність .Відповідно до письмових заперечень представник відповідача заявлені позовні вимоги не визнав при цьому зазначив, що Кабінет Міністрів України не є належним відповідачем, оскільки позивачка не перебуває у трудових відносинах з КМУ, останнім не порушено її право на отримання заробітної плати у визначеному законом розмірах, до його компетенції не віднесено питання розпорядження бюджетними коштами.

Представник відповідача Державна казначейська служба України незважаючи на належне повідомлення про час та місце судового розгляду справи, до суду не з`явився, надав письмові заперечення, яким вважає, що роботодавець, а саме, зі Стахоновським обласним онкодиспансером у позивачки були трудові відносини, тому при звільненні саме Стахановський обласний онкодиспансер повинен здійснити повний розрахунок.

Заслухавши пояснення позивача, представника відповідача, прокурора, дослідивши матеріали справи та надані докази, суд у межах заявлених позовних вимог, встановив наступне.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 в період з 01.08.2006 року по 28.11.2014 року працювала в Стахановському обласному онкологічному диспансері, а саме: відповідно до наказу №21п/у від 01.08.2006 була прийнята за переводом на посаду лікаря-онколога (хіміотерапевт). Звільнена з роботи 28.11.2014 року на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням, що підтверджується записами в трудовій книжці серія : НОМЕР_1 , виданій на ім`я позивача 14 червня 1990 року.

Відповідно до Відомостей з інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб ДФС України про суми виплачених доходів та утриманих податків від 18.03.2016 року за вих..№1308/А/05-81-08-01-11-4 позивачці було нараховано, але не виплачено 22047,23 грн. у період перебування позивачки в трудових правовідносинах зі Стаханівським обласним онкодиспансером. Таким чином сума заборгованості з заробітної плати становить 22047,23 грн.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський Суд з прав людинив рішенні по справі«Кечко проти України» (Заява №63134/00)Страсбург, 8 листопада 2005 року визнав невиплату надбавки до заробітної плати порушенням майнових прав, а саме ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. ЄСПЛ в даній справі погодився з заявником, який стверджував, що відмова виплатити йому надбавки, на які він претендував відповідно до закону, за період з 1997 по 1999 роки, становило порушення його майнових прав.

Таким чином, ЄСПЛ фактично визнав, що заробітна плата, яка згідно ст. 1 Закону України «Про заробітну плату» є винагородою, обчисленою, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу є власністю особи.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ, як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Відповідно до ст. 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Зокрема, право на справедливий суд (стаття 6), право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла (стаття 8).

Відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені статтею 1166 ЦК України, згідно якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Відповідно до ст. 1166 ЦК України для покладення відповідальності на заподіювача майнової шкоди необхідна сукупність таких обов`язкових умов: а) наявність шкоди; б) протиправність дій заподіювача шкоди; в) причинний зв`язок між протиправною поведінкою заподіювача і шкодою; г) вина з заподіянні шкоди.

Проте, якщо мають місце спеціальні підстави відшкодування шкоди, застосуванню підлягають саме спеціальні правові норми.

Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію. чинний

Термін «антитерористична операція» визначено в статті 1 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (в редакції Закону № 1313-VII від 05.06.2014 року), згідно якої антитерористична операція - це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.

Район проведення антитерористичної операції - визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція.

Згідно п.24 ч.1 ст.2 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) надзвичайна ситуація обстановка на окремій території чи суб`єктності господарювання на ній або водному об`єкті, яка характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до виникнення загрози життю або здоров`ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи об`єкті, провадження на ній господарської діяльності.

Згідно п.4 ст.5 КЦЗ України до надзвичайних ситуацій залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій на території України, належать, зокрема, соціальні та воєнні.

Згідно ст. 4, ч.4 ст.5 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня 2003 року № 638-1V (далі Закон № 638-1V) центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту, які належать до суб`єктів, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом, підпорядковані їм органи управління у справах цивільної оборони та спеціалізовані формування, війська цивільної оборони здійснюють заходи щодо захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій, пов`язаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності; беруть участь у заходах з мінімізації та ліквідації наслідків таких ситуацій під час проведення антитерористичних операцій.

Згідно положень ст.1 Закону № 638-1V: - тероризм - суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров`я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей; - терористичний акт злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена ст. 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258-260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.

Відповідно до ст.4 КЦЗ цивільний захист це функція держави, спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період.

Одним з суб`єктів забезпечення цивільного захисту є центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, який відповідно до ч.2 ст.17 КЦЗ України, зокрема, забезпечує виконання заходів з мінімізації та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, пов`язаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності під час проведення антитерористичних операцій.

Саме такі функції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, як суб`єкта, який безпосередньо здійснює боротьбу з тероризмом, визначені і в ч.4 ст.5 Закону № 638-1V.

Тобто, КЦЗУкраїни також регулюються правовідносини щодо боротьби з тероризмом, але спеціальним щодо цих правовідносин є Закон № 638-1V.

Звертаючись до суду з позовом про відшкодування шкоди, позивачка ОСОБА_1 посилалась на те, що шкода завдана їй внаслідок терористичного акту, в період і на території де проводилась антитерористична операція, а саме, внаслідок захоплення незаконними збройними формуваннями міста, яке на сьогоднішній день є тимчасово окупованою територією, тобто в наслідок терористичного акту.

Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, регламентується спеціальною нормою ст. 19 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», згідно якої відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особи, переходить право вимоги до винної особи.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» рішення щодо проведення антитерористичної операції приймається залежно від ступеня суспільної небезпеки терористичного акту, тобто проведення антитерористичної операції за відсутності терористичного акту є неможливим.

Виходячи з системного аналізу статей 1, 11 та 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі ст. 19 зазначеного Закону.

Стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає наступне стягнення суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, тобто після відшкодування шкоди потерпілому, у разі встановлення осіб, якими заподіяно шкоду, держава може стягнути суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Суд зауважує, що положення ст.19 Закону № 638-IV, якими передбачено право на відшкодування шкоди, заподіяної громадян терористичним актом, не пов`язані з наявністю обвинувального вироку суду.

В свою чергу факт терористичної діяльності підтверджується проведенням АТО в Луганській області, в тому числі в м. Стаханов (нині Кадіівка) і є загальновідомим,що місто наразі є окупованою територією.

З 13 квітня2014року в Луганській області триває антитерористична операція з метою зупинити терористів. «Луганська народна республіка» була проголошена 27 квітня 2014 року групою осіб, які захопили будівлю управління СБУ у Луганській області за підтримки мітингувальників чисельністю кілька сотень людей. (загальновідома обставина). З зазначеного часу м. Стаханов перебуває під окупацією терористичною організацією Луганська народна республіка.

Згідно Розпорядження від 30 жовтня 2014 р. №1053-рПро затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція» м. Стаханов входив до цього переліку.

12 травня 2016 року Постановою Верховної Ради України № 4086 від 17 лютого 2016 року м Стаханов був переіменований в місто Кадіївка.

Факт тимчасової окупації, порушення прав людини та не функціонування органів державної влади на території, де працювала позивачка, а саме: в м. Стаханов, підтверджується Постановою Верховної Ради України № 252 від 17 березня 2015 року «Про визначення окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей, в яких запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування», згідно якої було тимчасово запроваджено особливий порядок місцевого самоврядування, в окремих районах, містах, селищах і селах Донецької та Луганської областей, що знаходяться на територіях, які розташовані між державним кордоном України з Російською Федерацією, урізом води Азовського моря та лінією, яка визначена додатком до цієї Постанови, що відповідає Мінському меморандуму від 19 вересня 2014 року, а також Постановою Верховної Ради України № 254-VІІІ від 17 березня 2015 року «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями»

Згідно ст. 1 Закону України від 02 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» період проведення антитерористичної операції - час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року N 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Відповідно доЗакону України «Про особливості державної політики іззабезпечення державного суверенітету України натимчасово окупованих територіях уДонецькій таЛуганській областях» та Наказу Верховного Головнокомандувача ЗСУкраїни з30квітня 2018 року розпочалася операція Об`єднаних сил.

Станом на час винесення рішення органи державної влади на території Луганської області, в тому числі в м. Стаханов не здійснюють свої повноваження.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Стахановський обласний онкодиспансер, тобто місце роботи позивачки за яким вона отримувала заробітну плату, яка є її власністю знаходилось в місті Стаханов (нині Кадіївка), а також те, що шкода позивачці завдана терористичним актом в період проведення антитерористичної операції, оскільки на дату звільнення позивачки (28.11.2014 року) м.Стаханов (Кадіївка) був окупованою територією,функціонування органів державної влади в місті було припинено,терористичну загрозу не було подолано.

Відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних оіб-підприємців та громадських формувань Стахановський обласний онкологічний диспансер (код ЄДРПОУ 01988338) не перебуває в процесі припинення, організаційно-правова норма –комунальна установа, засновник- Луганська обласна рада (код ЄДРПОУ 24046449), тобто є бюджетною установою.

До теперішнього часу держава на відновила функціонування органів державної влади в місті Стаханов (нині Кадіївка).

Станом на день звільнення позивачки (28.11.2014 року) держава припинила фінансування органів державної влади в місті Стаханов (нині Кадіївка), оскільки через терористичні акти незаконних збройних формувань органи припинили здійснювати свої повноваження.

Ця обставина підтверджується тим, що Стахановський обласний онкодиспасер станом на теперішній час не був переміщений на територію підконтрольну українській владі та не пройшов перереєстрацію у відповідних органах державної влади, а відповідно до Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних витрат населенню та наданняя фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької і Луганської областей, затвердженого постановою КМУт від 07.11.2014 року №595, казначейське обслуговування місцевих бюджетів за видатками та кредитування у наследених пунктах на тимчасово непідконтрольній території здійснюється після повернення такої території під контроль органів державної влади.

Що додатково доводить той факт,що позивачка не тримала належну їй заборгованість з заробітної плати в зв`язку з окупацією м. Стаханова(нині Кадіівка).

Тобто, причиною невиплати заборгованості з заробітної плати в день її звільнення (28.11.2014 року) були терористичні дії (терористичний акт) незаконних збройних формувань, через які органи державної влади припинили здійснювати свої повноваження. Таким чином, позивачка не могла отримати і відповідно не може розпоряджатись належної їй на праві власності зарплатою в розмірі 22047,23 грн., що і є порушенням її права власності яке полягає у праві отримання та розпорядження заробітною платою.

Таким чином, у порушення ст. 41 Конституції України право власності позивача порушено - поза її волею та не з її вини, оскільки реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, припинена.

Що стосується поняття права власності, слід звернути увагу на позицію ЄСПЛ викладену в пункті 22 в рішенні по справі «Кечко проти України» (Заява №63134/00)Страсбург, 8 листопада 2005 року пунк22, а саме: Суд повторює, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу № 1 (994_535 ), має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Питання, щопотребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Протоколу № 1 (див. Broniowski v. Poland, №31443/96, пар. 98).

Відповідно до п. 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей (далі - Тимчасовий порядок), затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року № 595, у населених пунктах Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження (далі - тимчасово неконтрольована територія), видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування здійснюються лише після повернення згаданої території під контроль органів державної влади.

Проте, зазначений підзаконний нормативний акт не є законом, а тому не може змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» № 8 від 13 червня 2007 року роз`яснено, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.

Згідно з частиною 2 ст. 14 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» у районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасово обмеження прав і свобод громадян.

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім`ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров`я; екологічної безпеки (пункти 1, 6).

Проте на теперішній час будь-які зміни до Закону України «Про заробітну плату» щодо обмеження права осіб, які проживають на території, яка не контролюється органами державної влади, на отримання заробітної плати не вносилися. Законом України від 02 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб`єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, такі обмеження також не встановлені.

Будь-який інший Закон України, або нормативно-правовоий акт з цього питання також відсутній.

Згідно ст. 4 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції.

Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.

Суб`єктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є: Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю; Міністерство внутрішніх справ України; Національна поліція; Міністерство оборони України; центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань; Управління державної охорони України.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.21 КЦЗ України громадяни України мають право на соціальний захист та відшкодування відповідно до законодавства шкоди, заподіяної їхньому життю, здоров`ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій або проведення робіт із запобігання та ліквідації наслідків.

Місто Кадіївка (Стаханов) Луганської області включено до Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення».

З квітня 2014 року органи державної влади та території міста Кадіївка (Стаханов)Луганської області не здійснюють свої повноваження. До теперішнього часу спеціальний нормативно-правовий акт щодо порядку відшкодування шкоди заподіяної під час терористичного акту не прийнятий.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3).

До загальноправових принципів, що впливають на цивільний процес, належать принципи: верховенства права; гуманізму; законності; справедливості; демократизму.

Одним з основних принципів правової держави України є принцип верховенства права. Відповідно до ст. З Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Тобто суд не повинен застосовувати положення правового акту, у тому числі закону, якщо його застосування супереч йтиме конституційним принципам права або порушуватиме права та свободи людини і громадянина.

Верховенство права передбачає пріоритет загальновизнаних принципів і норм міжнародного права щодо національного законодавства. Європейський суд з прав людини орієнтує національні суди на прецедентне застосування його практики.

Відповідно частини 2 ст. 48 ЦПК України держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте, держава є особливим суб`єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати в суді свої права безпосередньо.

Відповідно до частини 4ст. 58 ЦПК Українидержава, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник.

Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов`язків є держава, а виразником державного (публічного) інтересу - правомочні та зобов`язані особи. Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов`язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб`єкти - органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов`язки, що закріплюються у відповідних нормативно - правових документах.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 в якості відповідача зазначила саме Державу Україна та відповідно до частини 4 ст. 58 ЦПК України як представника держави -Кабінет Міністрів України.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 27 лютого 2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) входить до системи органів державної влади України та є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Згідно ст. 4 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» саме Кабінет Міністрів України у межах його компетенції здійснюються організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами.

Решта суб`єктів боротьби з тероризмом, які зазначені в ст. 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», зокрема і Служба безпеки України, є лише суб`єктами, які безпосередньо у межах своєї компетенції здійснюють боротьбу з тероризмом.

Відповідно до частини 2 ст. 30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» контроль за діяльністю суб`єктів боротьби з тероризмом здійснюється Президентом України та Кабінетом Міністрів України в порядку, визначеному Кабінетом і законами України.

Враховуючи повноваження Кабінету Міністрів України в системі суб`єктів боротьби з тероризмом (організація боротьби з тероризмом, забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами), апеляційний суд вважає, що Кабінет Міністрів України як представник держави позивачем визначений правильно, заперечення відповідача в цій частині є необґрунтованими.

Доводи представника Кабінету Міністрів України - Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, про те, що Кабінет Міністрів України є неналежним відповідачем у цій справі, не відповідають заявленим позовним вимогам. Позов безпосередньо до Кабінету Міністрів України ОСОБА_1 не заявлявся і відповідні кошти на відшкодування шкоди позивач просила стягнути з держави (з Державного бюджету України в цілому), а не з окремого органу державної влади - Кабінету Міністрів України (з частини коштів Державного бюджету України, які виділено на фінансування Кабінету Міністрів України).

Відповідно до ст. 43 Бюджетного кодексу України безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України і саме тому відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати і представники Державної казначейської служби України.

Саме така правова позиція викладена в п. 28 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», що роз`яснює подібні за змістом відносини.

Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, регламентується спеціальною нормою - ст. 19 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», згідно якої відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особи, переходить право вимоги до винної особи.

Дійсно стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» не визначає механізм визначення розміру відшкодування. Проте такий механізм визначений Кодексом цивільного захисту України (Закон від 02.10.2012 року № 5403-VI), який введено в дію з 1 липня 2013 року.

Відповідно до Кодексу цивільного захисту України цивільний захист - це функція держави (саме вона і є відповідачем по справі), спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період (стаття 4).

Згідно пункту 24 ст. 2 Кодексу надзвичайна ситуація - це обстановка на окремій території чи суб`єкті господарювання на ній або водному об`єкті, яка характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до виникнення загрози життю або здоров`ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи об`єкті, провадження на ній господарської діяльності.

До надзвичайних ситуацій залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій на території України, належать, зокрема, соціальні та воєнні (пункт 4 ст. 5 Кодексу).

Відповідно до ст. 6 Кодексу цивільний захист забезпечується з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про основи національної безпеки України», суб`єктами, уповноваженими захищати населення, території, навколишнє природне середовище і майно, згідно з вимогами цього Кодексу - у мирний час, а також в особливий період - у межах реалізації заходів держави щодо оборони України.

Одним з таких суб`єктів забезпечення цивільного захисту є центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, який відповідно до частини 2 ст. 17 Кодексу цивільного захисту, зокрема, забезпечує виконання заходів з мінімізації та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, пов`язаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності під час проведення антитерористичних операцій (п. 24).

Саме такі функції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, як суб`єкта, який безпосередньо здійснює боротьбу з тероризмом, визначені і в частині 4 ст. 5 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Тобто, Кодексом цивільного захисту України також регулюються правовідносини щодо боротьби з тероризмом, але спеціальним щодо цих правовідносин є Закон України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом».

Відповідно до пункту 6 частини 1 ст. 21 Кодексу цивільного захисту України громадяни України мають право на соціальний захист та відшкодування відповідно до законодавства шкоди, заподіяної їхньому життю, здоров`ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій або проведення робіт із запобігання та ліквідації наслідків.

Згідно з частиною першою статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

Проте реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Так, у рішенні від 8 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (див., mutatismutandis, рішення у справі "Бурдов проти Росії", № 59498/00, пар. 35, ECHR 2002-ІІІ) (п. 26).

Враховуючи, що спеціальні нормативно-правові акти щодо відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, відсутні, з системного аналізу Кодексу цивільного захисту України та Закону України «Про боротьбу з тероризмом» випливає, що вони регулюють подібні за змістом відносини, відповідно до частини 8 ст. 8 ЦПК України до спірних правовідносин щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок невиплати заробітної плати, а саме, щодо механізму визначення розміру відшкодування, слід застосовувати норму ст. 84, 85 Кодексу цивільного захисту України, яка узгоджується із статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції).

Відповідно до ст. 7 Кодексу цивільного захисту України одним з основних принципів здійснення цивільного захисту є гарантування та забезпечення державою конституційних прав громадян на захист життя, здоров`я та власності.

Згідно із ст. 3 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» боротьба з тероризмом ґрунтується, зокрема, на принципах: законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина; пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (частина 9 ст. 8 ЦПК України).

Відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Правова позиція Європейського суду з прав людини ґрунтується на ствердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і витікаючу з неї особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракти, але і, наприклад, масові заворушення. Таким чином, для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.

Слід зазначити, що на теперішній час Україна від зобов`язань, визначених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей відповідно до статті 15 Конвенції не відступала.

21 травня 2015 року постановою Верховної Ради України № 462-VIII схвалена Заява Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» щодо відступу від окремих зобов`язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Відповідно до статей 2, 6 Закону України від 07.07.2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Таким чином, позовні вимоги до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, до Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди слід задовольнити.

Позивачкою заявлено вимогу про стягнення моральної шкоди.

Так, відповідно до вимог чинного законодавства України особа, якій завдано збитків, має також право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Згідно ч.2 ст.23 ЦК України моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншими ушкодженнями здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Обґрунтовуючи суму моральної шкоди в розмірі 20000 грн., позивачка зазначила, що моральна шкода полягає насамперед у порушення її права власності на заробітну плату, а сам факт її невиплати доводить наявність її заподіяння.Крім того, в зв`язку з відсутністю засобів для існування, та за відсутності належних їй коштів повинна була докладати додаткових зусиль для організації свого життя та родини, що призвело до моральних страждань.

Моральна шкода відшкодовується за наявності вини заподіювача. Проте, вина Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України щодо завдання позивачці моральної шкоди в 20 000 грн., чим саме відповідачем було причинено моральні страждання, тому суд відмовляє у вимозі позивача в частині стягнення моральної шкоди на суму 20 000 (двадцять тисяч) грн.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 19, 258, 259, 263, 264, 265, 268 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати порушенням майнових прав ОСОБА_1 з невиплати заборгованості за її заробітною платою, збоку Стахановського обласного онкодиспансера в сумі 22047,23 грн.

Відшкодувати ОСОБА_1 , уродженці міста Єнакієво, Донецької області, ідентифікаційний номер НОМЕР_2 за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальну шкоду, за порушення її майнових прав, в сумі 22047 (двадцять дві тисячі сорок сім) гривень 47 копійок.

Відмовити у відшкодуванні ОСОБА_1 , уродженці міста Єнакієво, Донецької області, ідентифікаційний номер НОМЕР_2 за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, в сумі 20000 (двадцять тисяч) гривень 00 копійок.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Суддя В.О. Ковтуненко