ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 грудня 2019 року м. Київ № 826/15384/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом

ОСОБА_1

до

Апарату Верховної ради України

про представники сторін:

стягнення виплати одноразової грошової допомоги та грошової компенсації позивача - не прибув; відповідача - Романюк Т.В.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА _1 (далі - позивач або ОСОБА_1 ) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Апарату Верховної ради України (надалі - відповідач або Апарат ВРУ), у якому позивач просить суд стягнути з відповідача на користь позивача одноразову грошову допомогу у розмірі 26248,74 грн., компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 9431,81 грн., збитки від інфляції в сумі 33381,43 грн., відсотки за користування коштами в сумі 3156,59 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 30.11.2017 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено попереднє судове засідання на 21.12.2017.

21.12.2017 судом оголошено перерву у справі до 08.02.2018.

Зважаючи на неявку представників сторін, фіксування судового засідання 08.02.2018 не здійснювалось, розгляд справи відкладено на 22.03.2018.

22.03.2018 судом оголошено перерву, справу призначено до розгляду на 26.04.2018.

Ухвалами Окружного адміністративного суду м. Києва від 30.11.2017 повернуто представнику ОСОБА_1 заяву про збільшення позовних вимог від 26.04.2018; задоволено заяву представника ОСОБА_1 про залишення позовної заяви без розгляду в частині позовних вимог; залишено без розгляду позов ОСОБА_1 в частині позовних вимог про стягнення компенсації за втрати від інфляції у розмірі 33384,43 грн. та відсотків за користування коштами у розмірі 3156,59 грн.; у справі оголошено перерву до 07.06.2018.

Вказаної дати у судовому засіданні оголошено перерву до 11.07.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.07.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Судовими повістками від 14.08.2018 викликано представників сторін у судове засідання на 04.09.2018.

В судовому засіданні 04.09.2018 суд оголосив про відкладення розгляду справи до 26.09.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.09.2018 витребувано у Апарату Верховної Ради України відомості щодо місця реєстрації або проживання ОСОБА_2 та зобов`язано відповідача надати письмові пояснення і докази, що стосуються перерахування одноразової грошової допомоги та компенсації за невикористані дні щорічної відпустки на благодійність; в судовому засіданні оголошено перерву до 16.10.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.10.2018 викликано у судове засідання у справі № 826/15384/17 свідка ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1 ) на 15.11.2018; визнано обов`язковою явку позивача у судовому засіданні на 15.11.2018 у справі № 826/15384/17.

15.11.2018 судом оголошено перерву, справу призначено до розгляду на 13.12.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 13.12.2018 відмовлено у задоволенні клопотання № 30/6-50(19441) від 30.01.2018 «Про залишення позову без розгляду» представника Апарату Верховної ради України - Романюка Т.В.; задоволено заяву б/н від 07.02.2018 «Про поновлення строку звернення до адміністративного суду» ОСОБА_1 ; поновлено ОСОБА_1 строк на звернення до адміністративного суду; в судовому засіданні оголошено перерву до 05.02.2019.

05.02.2019 в судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечує та просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

У відзиві відповідач наголошує на невірному розмірі розрахованої суми одноразової грошової допомоги та відсутності бюджетних призначень, не заперечуючи при цьому наявність обов`язку її виплати. В частині виплати компенсації за невикористану відпустку підкреслює, що остання здійснюється тільки у межах загального фонду народного депутата України, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів.

Представник позивача в судове засідання не прибув, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

В якості підстави позову позивач посилається на порушення його конституційних прав та соціальних гарантій по оплаті праці.

Суд, враховуючи клопотання представника відповідача, ухвалив перейти до стадії письмового провадження на підставі частини третьої статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України (скорочено - КАС України).

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідно до розпорядження керівника Апарату Верховної Ради України від 23.05.2013 № 5642 позивач був переведений за його згодою з 07.05.2013 на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 . на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу» із збереженням раніше присвоєного 7 рангу державного службовця. Стаж державної служби ОСОБА_1 на 07.05.2013 становить 07 років 02 місяці 20 днів.

В подальшому, у зв`язку із закінченням строку трудового договору позивач 27.11.2014 був увільнений з займаної посади (розпорядження керівника Апарату Верховної Ради України від 26.11.2014 № 7212).

З метою отримання одноразової грошової допомоги в розмірі тримісячної заробітної плати, передбаченої частиною шостою статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України», позивач в жовтні 2014 року звернувся до керівника Апарату Верховної Ради України Зайчука В.О. з відповідною заявою.

Разом з тим, виплата проведена не була, відповіді також надано не було.

Компенсація за невикористану відпустку позивачу також не виплачувалась, що підтверджується листом відділу бухгалтерського обліку, фінансів та планування Управління справами Апарату Верховної Ради України від 10.10.2018 № 9-1-15/663.

З огляду на те, що під час звільнення позивача з посади помічника-консультанта народного депутата України, йому не було виплачено одноразову грошову допомогу та компенсацію за невикористану відпустку, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд наголошує на такому.

Станом на час виникнення спірних правовідносин суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу були врегульовані Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-ХII (нижче - Закон № 3723-ХII), який визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

Натомість, статус (права, обов`язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами регламентовані Законом України Законом України «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 № 2790-ХІІ (далі альтернативно - Закон № 2790-ХІІ), який встановлює правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень.

Як встановлено частиною першою статті 34 Закону № 2790-ХІІ, народний депутат може мати до тридцяти одного помічника - консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника - консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.

Водночас, на чотирьох помічників - консультантів народного депутата поширюється дія Закону України «Про державну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг держави службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України або виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування (абзац третій частини третьої Закону № 2790-ХІІ).

Окрім того, згідно з частиною 1 розділу І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 № 769 (в рішенні - Положення), Апарат Верховної Ради України є органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, кадрове, фінансово-господарське, матеріально-технічне, соціально-побутове та інше забезпечення діяльності Верховної Ради України, народних депутатів України.

У відповідності до пункту 23 частини 8 розділу III Положення на Апарат Верховної Ради України покладається організація та здійснення роботи з кадрового обслуговування народних депутатів України, їх помічників-консультантів, працівників Апарату, забезпечення виконання положень Закону України «Про державну службу»; підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів з кадрових питань.

Згідно із частиною шостою статті 34 Закону № 2790-ХІІ у випадку звільнення помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата відповідно до частини третьої статті 5 цього Закону, помічнику-консультанту народного депутата, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, виплачується одноразова грошова допомога у розмірі його тримісячної заробітної плати за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України.

Судом встановлено, що позивач до звільнення працював помічником - консультантом народного депутата з поширенням на нього приписів Закону № 3723-ХІІ, а тому згідно положень Закону № 2790-ХІІ був прикріплений до Апарату Верховної Ради України для кадрового та фінансового обслуговування.

Відповідач у відзиві проти адміністративного позову посилається на те, що до складу структури Апарату Верховної Ради України посади помічників-консультантів народних депутатів України не належать і Апарат не є роботодавцем для них, а отже не може здійснювати їм виплати заробітної плати, матеріальної допомоги, компенсації за невикористану відпустку та інше. Народні депутати України самостійно визначають кількість помічників-консультантів, посадові обов`язки та напрямки діяльності останніх, особисто встановлюють їм заробітну плату, у межах фонду, підписують табель обліку робочого часу своїх помічників-консультантів, розподіляють між ними фіксований фонд заробітної плати, премії та інше, а також несуть відповідальність щодо правомірності своїх рішень.

Проте, суд вважає ці доводи безпідставними, оскільки з проаналізованих вище норм випливає, що на чотирьох помічників - консультантів народного депутата, до складу яких і входить позивач, поширюється дія Закону № 3723-ХII, їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг держави службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Відтак, посилання відповідача про відсутність у нього обов`язку щодо виплати позивачеві одноразової грошової допомоги при звільненні є безпідставними.

Окрім того, відповідач зауважує, що виплати помічникам-консультантам народного депутата України одноразової грошової допомоги, яка визначена частиною шостою Закону № 2790-ХІІ здійснюються виключно за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України. Водночас, Законом України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» такі бюджетні призначення не передбачені. Виходячи з того, що Бюджетним кодексом України визначено, що розпорядник бюджетних коштів використовує бюджетні кошти тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями, встановленими Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік, та здійснює платежі з бюджету виключно за наявності відповідного бюджетного призначення, без внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» здійснити виплату одноразової допомоги помічникам-консультантам у Апарату Верховної Ради України не було підстав. Частиною одинадцятою статті 23 Бюджетного кодексу України прямо заборонено без внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України» збільшувати видатки на оплату праці за рахунок зменшення інших видатків.

Однак, суд не погоджується з такими аргументами відповідача, з огляду на наступне.

Зокрема, Європейський суд з прав людини у справах «Кечко проти України», «Ромашов проти України», «Шевченко проти України» зауважив, що реалізація особою права, яке пов`язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними. Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Таким чином, твердження відповідача про відсутність бюджетних призначень на виплату одноразової грошової допомоги по розпоряднику бюджетних коштів - Апарату Верховної Ради України не можуть бути правовою підставою для невиконання імперативних приписів чинного законодавства, а саме положень частини шостої статті 34 Закону № 2790-ХІІ.

З огляду на наведене, відповідач зобов`язаний виконати встановлений нормами закону обов`язок щодо виплати одноразової грошової допомоги позивачу.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 12.11.2018 у справі № 826/22868/15.

Матеріали справи містять довідки Управління справами Верховної Ради України від 11.10.2017 № 9-1-15/844, від 15.12.2017 № 9-1-15/954, від 05.10.2018 № 9-1-15/655, від 24.01.2019 № 9-1-15/83, згідно із якими місячна заробітна плата позивача складала: у вересні 2014 року - 4218,00 грн., у жовтні 2014 року - 4218,00 грн., в листопаді 2014 року - 8312,00 грн.

Водночас, в розрахунковому листі за листопад 2014 року відсутнє нарахування грошової допомоги при звільненні в розмірі тримісячної заробітної плати.

Відтак, суд вважає, що позивач має право на одержання одноразової грошової допомоги, передбаченої Законом № 2790-ХІІ, у розмірі тримісячної заробітної плати, що становить 16748,00 грн. (4218,00 грн. + 4218,00 грн. + 8312,00 грн.), а не 26248,74 грн., як просить позивач.

При цьому, одноразова грошова допомога у зазначеному розмірі підлягає стягненню саме з відповідача.

Позивач у своїх позовних вимогах також просить суд стягнути на його користь компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 9431,81 грн.

З цього приводу суд вважає за необхідне зазначити про таке.

Згідно зі статтею 94 Кодексу законів про працю України заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Відповідно до підпункт 2.2.12 пункту 2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2004 № 5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27.01.2004 за № 114/8713 суми грошових компенсацій у разі невикористання відпусток є платою за невідпрацьований час.

Згідно зі статтею 83 Кодексу законів про працю України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

Аналогічні норми містить стаття 24 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР.

Обов`язок щодо виплати позивачу компенсації за невикористану основну (щорічну) відпустку не заперечується відповідачем, що підтверджується змістом розпорядження від 26.11.2014 № 7212, яким встановлено провести виплату такої компенсації.

Окрім того, в листі від 10.10.2018 № 9-1-15/663 відповідач визнає той факт, що виплата компенсації не була здійснена.

Розмір компенсації за невикористану щорічну відпустку, що підлягає стягненню на користь позивача, визначений з урахуванням правил, закріплених у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, не є спірним у даній справі та становить 9431,81 грн.

При цьому, суд критично ставиться до тверджень відповідача про відсутність економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_3 , адже як вже було визначено вище, забезпечення фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату, в тому числі і виплата заробітних плат та інших виплат, зокрема по оплаті відпусток помічникам-консультантам, здійснює Апарат Верховної Ради України.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У відповідності до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (частина третя статті 139 КАС України).

Оскільки в даному випадку суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, як то відповідача у справі підлягають відшкодуванню судові витрати у розмірі 261,80 грн. пропорційно розміру задоволених вимог.

На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 72-77, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

2. Стягнути з Апарату Верховної ради України (адреса 01008, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 5; ідентифікаційний код - 20064120) на користь ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) грошові кошти в сумі 26 179,64 грн., з них: одноразової грошової допомоги - 16 748,00 грн. (шістнадцять тисяч сімсот сорок вісім гривень) та компенсації за невикористану відпустку - 9 431,64 грн. (дев`ять тисяч чотириста тридцять одна гривня 64 копійки).

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Апарату Верховної ради України (адреса 01008, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 5; ідентифікаційний код - 20064120) понесені ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 261,80 грн. (двісті шістдесят одна гривня 80 копійок).

Рішення , відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко