Постанова
Іменем України
11 грудня 2019 року
м. Київ
справа № 188/1124/15-ц
провадження №61-24785св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,
третя особа - управління Держгеокадастру у Петропавлівському районі Дніпропетровської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2017 року у складі колегії суддів: Пономарь З. М., Баранніка О. П., Посунся Н. Є.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області) та просив визнати за ним право постійного користування земельною ділянкою площею 49, 9993 га на території Дмитрівської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області в порядку спадкування після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_3 .
В обґрунтування позову зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_3 , якому була надана в постійне користування земельна ділянка площею 49, 9993 га, розташована на території Дмитрівської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, що підтверджується державним актом, виданим 21 вересня 2001 року на підставі рішення 14 сесії XXIII скликання Петропавлівської районної ради народних депутатів Дніпропетровської області.
23 травня 2014 року державним нотаріусом Першої Павлоградської державної нотаріальної контори була винесена постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії, якою відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку. Оскільки спірна земельна ділянка перебувала на праві постійного користування у його батька на підставі відповідного державного акту, вказане право згідно частини другої статті 407 ЦК України як емфітевзис передається у спадщину.
Враховуючинаведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом право постійного користування земельною ділянкою площею 49, 9993 га, розташованою на території Дмитрівської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1223881500:02:001:5531, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, яка на підставі державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-ДП № 033319, виданого Петропавлівською районною радою народних депутатів 21 вересня 2001 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 123, перебувала в постійному користуванні ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до частини другої статті 407 ЦК України та частини другої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може відчужуватись і передаватись в порядку спадкування.
Оскільки позивач успадкував права, які за життя належали спадкодавцю, враховуючи, що заперечень проти позову не надійшло, визнання права постійного користування на земельну ділянку за позивачем в порядку спадкування відповідає положенням чинного законодавства України.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, заступник прокурора Дніпропетровської області оскаржив його в апеляційному порядку.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2017 року апеляційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області задоволено, рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2016 року скасовано.
Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області про визнання права постійного користування земельною ділянкою у порядку спадкування.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що спадкування права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), виникає лише на підставі договору. Протетакого договору ОСОБА_3 за життя не укладав, на час надання йомуземельної ділянки у користування діючим законодавством не передбачалось право на її спадкування.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У квітні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2017 року та залишити в силі рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2016 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що станом на день видачі 21 вересня 2001 року державного акта на право постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства та станом на день відкриття спадщини 21 листопада 2004 року ним було успадковане право постійного користування землею для ведення селянського господарства і при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Враховуючи наведене, він може набути в порядку спадкування право постійного користування землею після його батька ОСОБА_3 .
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали з Петропавлівського районного суду Дніпропетровсьої області та зупинено виконання рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі.
Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
16 травня 2018 року справу № 188/1124/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що згіднодержавного акта на право постійного користування землею, виданого 21 вересня 2001 року Петропавлівською районною радою народних депутатів, земельна ділянка площею 49, 9993 га на території Дмитрівської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області надана у постійне користування ОСОБА_3 для ведення селянського (фермерського) господарства. Вказаний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею під № 123. У Державному земельному кадастрі земельна ділянка зареєстрована 13 лютого 2014 року як земля сільськогосподарського призначення державної власності, що використовується для ведення фермерського господарства.
30 серпня 2004 року зареєстровано Фермерське Господарство «МАРШАЛ», засновниками якого стали ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з частками учасників 20% та 80% відповідно.
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .
13 березня 2014 року державним нотаріусом Першої Павлоградської державної нотаріальної контори після померлого ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за законом сину ОСОБА_1 та дочці ОСОБА_2 по Ѕ частині на 20% статутного фонду Фермерського господарства «МАРШАЛ». Згідно затвердженого 15 листопада 2016 року статуту Фермерського господарства «МАРШАЛ» його засновниками зазначені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (як спадкоємиця ОСОБА_3 ) відповідно з частками 90% та 10%, а членом господарства - ОСОБА_4 .
Відповідно до затвердженого 23 листопада 2016 року статуту Фермерського господарства «МАРШАЛ» його засновниками є ОСОБА_1 та ОСОБА_4 відповідно з частками кожного по 50%.
ОСОБА_2 в суді першої інстанції визнала позов у повному обсязі та просила його задовольнити.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
Відповідно до частини першої статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Згідно з пунктом «а» частини третьої статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Статтею 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
Стаття 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачає, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.
Згідно з частиною першою статті 92 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою визначалося як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.
Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Згідно з частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини) право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.
Відповідно до частини другої статті 407 ЦК України та частини другої статті 102 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
За змістом статей 6, 50 ЗК України (у редакції, чинній на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України N 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.
Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.
Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини другої статті 14, частини другої статті 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.
Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
- пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;
- пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
З огляду на викладене, особа, яка користується земельною ділянкою на праві постійного користування за Законом не може бути позбавлена права на таке користування.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), крім прав і обов`язків що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) право на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.
Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.
При цьому згідно із частиною 2 статті 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
Крім того, відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Враховуючи наведені обставини, очевидну необхідність дотримання балансу індивідуального та публічного інтересу у вирішенні вказаного питання, право постійного користування земельною ділянкою може бути визнано таким, що успадковане позивачем, оскільки право постійного користування земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані, а отже судом апеляційної інстанції неправильно застосовані наведені норми матеріального права, внаслідок чого безпідставно відмовлено у задоволенні позову.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 (провадження № 14-487цс19), в якій Велика Палата відступила від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц та постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року у справі № 668/477/15-ц, відповідно до яких право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право володіння земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.
Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі суд першої інстанції не порушив норм процесуального права, правильно застосував норми матеріального закону, рішення суду є законною і обґрунтованою.
Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України скасовує рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2017 року і залишає в силі рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2016 року.
Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2016 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. О. Кузнєцов Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов
