ПОСТАНОВА

Іменем України

23 грудня 2019 року

Київ

справа №466/5575/17

адміністративне провадження №К/9901/4049/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 466/5575/17

за позовом ОСОБА_1

до Львівської міської ради, Департаменту містобудування Управління земельних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради,

треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4

про скасування ухвали та визнання дій протиправними,

за касаційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4

на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04 січня 2019 року (у складі колегії суддів Судової-Хомюк Н.М., Пліша М.А., Шинкар Т.І.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Львівської міської ради (далі - відповідач 1, міська рада), Департаменту містобудування Управління земельних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради (далі також - відповідач 2, Департамент), треті особи ОСОБА_2 (далі також - третя особа 1, ОСОБА_2 ), ОСОБА_3 (далі також - третя особа 2, ОСОБА_3 ), ОСОБА_4 (далі також - третя особа 3, ОСОБА_4 ), у якому просила:

- визнати протиправною та скасувати пункт 3 ухвали 5 сесії 7-го скликання Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257, яким надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування по АДРЕСА_1 ;

- визнати протиправними дії Управління земельних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради щодо зміни статусу земельної ділянки (проїзду) між будинками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 із земель загального користування на землі міста в акті встановлення меж земельної ділянки в АДРЕСА_2 , який подавався нею на погодження;

- визнати протиправними дії Львівської міської ради в особі узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів щодо погодження межі між земельними ділянками на АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2, АДРЕСА_3 та скасувати рішення узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів, оформлене протоколом № 28 від 03 лютого 2017 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 10 листопада 2016 року 5 сесією 7-го скликання Львівської міської ради прийнято ухвалу № 1257, якою надано дозвіл на виготовлення технічних документацій із землеустрою для оформлення землекористування на земельні ділянки, які раніше були надані у користування громадянам для обслуговування житлових будинків, гаражів, для ведення садівництва. Пунктом 3 вказаної ухвали такий дозвіл надано третім особам у справі, відтак вважає дану ухвалу Львівської міської ради незаконною та такою, що підлягає частковому скасуванню.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 05 липня 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що земельна ділянка перебуває в комунальній власності, а відповідно до земельного законодавства - визначати її категорію, цільове призначення та розпоряджатись нею чи її частиною, в тому числі відносити її до земель загального користування для проходів та проїздів, вправі лише Львівська міська рада.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 05 липня 2018 року скасовано. Прийнято нову постанову якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії Управління земельних ресурсів департаменту містобудування Львівської міської ради щодо зміни статусу земельної ділянки (проїзду) між будинками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 із земель загального користування на землі міста в акті встановлення меж земельної ділянки в АДРЕСА_2 . Визнано протиправними дії Львівської міської ради в особі узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів щодо погодження межі між земельними ділянками на АДРЕСА_2, АДРЕСА_1 , АДРЕСА_3. Визнано протиправною та скасовано пункт 3 ухвали 5 сесії 7-ого скликання Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257, яким надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування по АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, виходив з того, що приймаючи рішення від 10 листопада 2016 року, яким ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 , Львівська міська рада діяла з порушенням повноважень, що є підставою для визнання протиправними дій Управління земельних ресурсів департаменту містобудування Львівської міської ради щодо зміни статусу земельної ділянки (проїзду) між будинками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 із земель загального користування на землі міста в акті встановлення меж земельної ділянки в АДРЕСА_2 та дій Львівської міської ради в особі Узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів щодо погодження межі між земельними ділянками на АДРЕСА_2, АДРЕСА_1, АДРЕСА_3.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04 січня 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просять скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 09 лютого 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 466/5575/17, витребувано матеріали справи та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 грудня 2019 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Коваленко Н.В.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що будинок АДРЕСА_2 належить позивачу на праві власності відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 06 березня 2015 року. Будинок вона успадкувала після смерті свого батька - ОСОБА_5 .

Земельна ділянка для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_2 була надана на підставі рішення виконкому Куликівської районної ради депутатів трудящих Львівської області № 291 від 03 серпня 1957 року. 20 лютого 1958 року батькові було погоджено прив`язку проекту житлового будинку, в якій зазначено розміщення будинку на відведеній земельній ділянці. У відповідності до вищевказаної плану було передбачено проїзд до будинків АДРЕСА_5. Розміщення входу до її будинку було заплановано зі сторони вказаного проїзду. На даній земельній ділянці був збудований будинок та облаштована територія з виїздом до проїзду, який веде до будинків АДРЕСА_5 Даний проїзд був зазначений на генеральному плані міста в 1957 році та на збірному кадастровому плані. Генеральний план м. Львова за 1957 рік, яким передбачено було заїзд до її будинку із спільного проїзду, погоджений з головним архітектором міста та по даний час це є єдиний заїзд до її господарства, як і для заїзду до будинковолодіння третіх осіб.

В лютому 2017 року, як з`ясувалось, третя особа ОСОБА_3 подала заяву голові узгоджувальної комісії про погодження межі земельної ділянки у АДРЕСА_1 , хоча до неї із питанням підписання акта встановлення та узгодження не зверталась. Протоколом № 28 від 03 лютого 2017 року узгоджувальна комісія погодила межі між земельними ділянками по АДРЕСА_5 , посилаючись на прийняття Львівською міською радою оскаржуваної ухвали.

На її звернення Управління природних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради повідомило, що ще в 2004 році ОСОБА_4 зверталась до Львівської міської ради щодо встановлення сервітуту у вигляді проїзду до свого будинку, а тому була прийнята на цю заяву ухвала Львівської міської ради № 1323 від 03 червня 2004 року, якою їй передано в сервітутне користування спільний заїзд терміном на 10 років, тобто на земельну ділянку загального користування, якою користувались сторони спільно встановлюється сервітут. ОСОБА_4 приватизувала земельну ділянку, яка була у її користуванні для обслуговування житлового будинку в 2003 році. З акта узгодження меж, який їй надали на звернення, вбачається, що її земельна ділянка межує із земельною ділянкою будинку АДРЕСА_3, що не відповідає дійсності та спростовується містобудівною документацією та правовстановлюючими документами на будинок. Разом з тим, цим же актом підтверджено, що між будинками АДРЕСА_5 є відгороджений з двох сторін спільний проїзд, який був створений при формуванні її земельної ділянки і є в її користуванні.

Викладене вище лише підтверджує, що ухвала № 1323 про встановлення сервітуру на користування дорогою загального користування приймалась на основі неіснуючих документів. Наданий сервітут терміном на десять років ОСОБА_4 так і не оформляла.

Проїзд, який передбачено до її будинковолодіння ніколи не відносився до будинковолодіння АДРЕСА_1 і є спільним. Правовий статус його підтверджено викопіюванням з генерального плану м. Львова.

Позивач неодноразово зверталася до відповідача та просила підтвердити чи земельна ділянка передається третім особам в оренду чи у приватну власність. Це питання відповідачем у всіх направлених їй відповідях проігноровано. Третім особам надається дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки і зазначається в ухвалі про земельну ділянку, яка була в користуванні. Жодного документу про належність спірної земельної ділянки до будинковолодіння третіх осіб не існує. Спільний проїзд ніколи не відносився до будинковолодіння третіх осіб. Має місце захоплення спільного проїзду в результаті незаконних дій відповідача.

Ухвалою Львівської міської ради № 113 від 03 грудня 2015 року позивачу було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для передачі у приватну власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських споруд. Вона виготовила технічну документацію, яка готувалася на підставі містобудівної документації. Згідно з акта встановлення меж земельної ділянки по АДРЕСА_2 зазначено проїзд спільного користування. Виготовлено збірний кадастровий план земельної ділянки із зазначенням проїзду до її будинковолодіння. Вважає, що саме приватизація нею земельної ділянки зумовила незаконні дії зі сторони відповідача, подання заяви ОСОБА_3 на узгоджувальну комісію без звернення до неї щодо акта узгодження меж, прийняття оскаржуваної ухвали, про яку вона дізналася лише в кінці лютого 2017 року.

У технічній документації з землеустрою, яка була подана позивачем до Управління земельних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради на погодження, виготовлено план встановлення та узгодження меж, який було підписано суміжними землекористувачами на підставі містобудівної документації та зазначено спільний проїзд між точками А та Б. Безпідставно цей акт коригується із закресленням наявності проїзду як дороги загального користування, зазначивши - землі міста, тобто, по суті, внесено зміни такими діями в генеральний план м. Львова і все це лише з метою віддати проїзд для третіх осіб. На її звернення відповідач лише підтвердив, що технічна документація із землеустрою щодо приватизації нею земельної ділянки буде затверджена лише з наявними внесеними виправленнями та виходить за відсутності заїзду до її будинку. Це вона, маючи у користуванні заїзд до будинку, який було передбачено ще в 1957 році при формуванні її земельної ділянки, має вирішувати питання заїзду на земельну ділянку на даний час, а для відповідача є головним приєднати спільний проїзд до земельної ділянки третіх осіб.

Позивач, вважаючи, що дії відповідачів є протиправними, звернулася із даним позовом до суду.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржники зазначають, що суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки факту зміни правового статусу спірної земельної ділянки діями Управління земельними ресурсами Львівської міської ради шляхом внесення відомостей (фактичне їх виправлення) у землевпорядній документації. Крім того, правовий статус земельних ділянок може бути змінено виключно на пленарних засіданнях сільських, селищних та міських рад, а дані про це відображаються, в першу чергу, у земельно-кадастровій документації, генеральних планах, тощо, а не у кресленнях конкретних земельних ділянок. Відтак, оскільки земельно-кадастрова документація та чинний станом на 2016 рік генеральний план м. Львова апеляційним судом не досліджувалися, то його висновки про зміну правового статусу спірної земельної ділянки базуються виключно на безпідставних доводах позивача.

Від інших учасників справи відзиву на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, зокрема, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 05 липня 2018 року та постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04 січня 2019 року не відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржників є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Розглядаючи дану справу та приймаючи рішення по суті позовних вимог суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що між сторонами існує публічно-правовий спір, у зв`язку з чим розгляд даної справи слід здійснювати за правилами адміністративного судочинства.

З такими висновками судів колегія не погоджується з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС України).

У цій справі спірні правовідносини виникли стосовно правомірності дій Управління земельних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради щодо зміни статусу земельної ділянки (проїзду) між будинками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 із земель загального користування на землі міста в акті встановлення меж земельної ділянки в АДРЕСА_2 та дій Львівської міської ради в особі узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів щодо погодження межі між земельними ділянками на АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, АДРЕСА_3.

Разом з тим, з висловлених позивачем у ході розгляду справи доводів вбачається, що основним мотивом звернення до суду стало порушення її права користування земельною ділянкою, яке полягає у наданні третім особам дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, яка була у спільному користуванні і виконувала роль проїзду.

Відносини, пов`язані з встановленням меж земельних ділянок регулюються, зокрема, Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб`єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені порушенням права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, яка є спільним проїздом для будинків АДРЕСА_5 , що полягає у погодженні узгоджувальною комісією меж між земельними ділянками по АДРЕСА_5 , за заявою ОСОБА_3 , яка із питанням встановлення та узгодження меж до ОСОБА_1 не зверталась.

Таким чином, правовідносини між позивачем і відповідачем у цій справі є похідними від триваючих спірних правовідносин щодо встановлення межі земельної ділянки між власниками суміжних земельних ділянок та будинків.

Відтак, цей спір безпосередньо не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що спір про правомірність дій Львівської міської ради в особі узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів щодо погодження межі між земельними ділянками на АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2, АДРЕСА_3 та скасування рішення узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів, оформленого протоколом № 28 від 03 лютого 2017 року та скасування пункту 3 ухвали 5 сесії 7-го скликання Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257, яким надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування по АДРЕСА_1 Львові, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.

За таких обставин, спір у цій справі не може вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.

Як убачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли між ОСОБА_1 та третіми особами - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , стосовно встановлення межі земельної ділянки.

Відповідно до статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій) завданням цивільного судочинства є справедливий неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно частин першої та другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Предметна підсудність, юрисдикція цивільних прав передбачена у частині першій статті 15 ЦПК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Важливо, що на момент розгляду цієї справи в судах першої та апеляційної інстанції, Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 01 березня 2016 року у справі № 2а/2470/2635/12, вже була висловлена правова позиція стосовно непоширення юрисдикції адміністративних судів на спори, що виникають з подібних правовідносин стосовно захисту порушеного права користування земельною ділянкою, а саме щодо погодження меж земельних ділянок між користувачами цих земельних ділянок.

Аналогічна правова позиція щодо визначення судової юрисдикції у справах з аналогічним предметом позову міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 583/1352/15-а, від 23 січня 2019 року у справі № 537/6271/14-а, від 30 січня 2019 року у справі № 816/594/14 та від 04 червня 2019 року у справі № 826/14015/17.

Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цієї правової позиції.

Таким чином, сформована відповідно до статей 37, 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 346 КАС України практика Великої Палати Верховного Суду (постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду, що забезпечує, зокрема, здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права) стосовно обов`язку касаційного суду, встановивши порушення судами правил юрисдикції адміністративних судів, закривати провадження у справі незалежно від доводів касаційної скарги, має вже сталий характер.

Метою розгляду однакової категорії справ у межах судів однієї юрисдикції є, серед іншого, забезпечення єдності судової практики.

Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у виходить з того, що принцип правової визначеності (legal certainty) має важливе значення для довіри до судової системи і верховенства права; правова визначеність також сприяє розвитку та економічного прогресу; необхідно, щоб суди, особливо вищі суди, створювали механізми для запобігання конфліктам та забезпечення узгодженості їхньої судової практики (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 "Про верховенство права" (Venice Commission: the Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року на основі зауважень її членів ОСОБА_8 (Нідерланди), ОСОБА_9 (Швейцарія), ОСОБА_10 (Сполучене Королівство ), ОСОБА_7 (Фінляндія); п. 44-50).

Колегія суддів також враховує, що у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

Законом України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.

Частиною першою статті 354 КАС України встановлено, що порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom"), заява № 4451/70, п. 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria"), заява № 36760/06, п. 230).

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 13089/87).

Суд також враховує позицію ЄСПЛ, висловлену в справі «Омельченко проти України» (заява № 45965/08) про визнання заяви, яка стосувалася розмежування юрисдикцій між адміністративним та цивільними судами, неприйнятною у зв`язку з відсутністю порушення права заявника на доступ до суду; Суд нагадав, що згідно з його прецедентною практикою, п. 1 ст. 6 Конвенції закріплює «право на суд», в якому право на доступ до суду (тобто право на звернення до національних судів) становить лише один з його аспектів; для того щоб право на доступ було ефективним, особа повинна мати чітку, практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (Bellet v. France, № 23805/94 п. 36, «Церква села Сосулівка проти України» № 37878/02 п. 50; Суд зазначає, що заявники мали можливість порушити провадження в національних судах, а суди ухвалити рішення, виходячи із суті їхніх позовів, незважаючи на початкову затримку, викликану питаннями щодо відповідної юрисдикції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, правовий статус учасників справи, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому касаційна скарга ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі закриттю, оскільки правовідносини у цій справі можуть вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Керуючись статтями 238, 239, 341, 344, 349, 354, 355, 356, 359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 05 липня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04 січня 2019 року скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, Департаменту містобудування Управління земельних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради, треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування ухвали та визнання дій протиправними закрити.

Роз`яснити, що спір може бути розглянуто, зокрема, за правилами цивільного судочинства.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко