Постанова

Іменем України

23 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 757/972/16-ц

провадження № 61-27349св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк»,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Бурнашева Павла Валерійовича на рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2017 рокуу складі судді Писанця В.А. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 12 березня 2018 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Кравець В. А., Кулікової С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі - ТОВ «Укрпромбанк») про захист порушеного права споживача та визнання недійним кредитного договору, посилаючись на те, що 11 жовтня 2007 року між нею та ТОВ «Укрпромбанк» було укладено кредитний договір № 1277/ФКВ-07 (далі - Кредитний договір), за умовами якого їй надано кредит у розмірі 93 000 доларів США під 14,5 % річних строком на 180 місяці, тобто до 10 жовтня 2022 року. ТОВ «Укрпромбанк» не надало їй жодних документів чи листів щодо умов кредитування і не включило до Кредитного договору необхідних умов, які б дозволили їй ознайомитися із загальним розміром зобов`язання, встановити економічну доцільність (необхідність) отримання кредитних коштів. Фактично відповідач ввів її в оману щодо істотних умов Кредитного договору, що призвело до укладення договору на невигідних для неї умовах. Оскільки Кредитний договір не відповідає вимогам частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статті 56 Закону України «Про банки та банківську діяльність», статтям 11, 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», пунктам 2.1, 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 № 168 (далі - Правила № 168), то на підставі частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», частин першої, третьої статті 203, частини першої статті 215, частини першої статті 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ОСОБА_1 просила визнати його недійсним без застосування наслідків недійсності правочину.

У квітні 2016 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бурнашев П. В. подав клопотання про заміну відповідача ТОВ «Укрпромбанк» на належного відповідача - Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), а також - уточнену позовну заяву, в якій відповідачем зазначено ПАТ «Дельта Банк».

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 26 вересня 2016 року, внесеною в журнал судового засідання, відповідача ТОВ «Укрпромбанк» замінено на належного відповідача - ПАТ «Дельта Банк».

В запереченні на позовну заяву ПАТ «Дельта Банк» зазначило, що позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними, оскільки Кредитний договір повністю відповідає вимогам чинного законодавства, підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов. Факт письмового ознайомлення позичальника з умовами кредитування та отримання копії відповідного листа - повідомлення про умови кредитування підтверджено пунктом 7.1 Кредитного договору. З часу укладення зазначеного договору позивач не зверталася до ТОВ «Укрпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» із запереченнями чи за роз`ясненнями з приводу нарахування та сплати щомісячних платежів. ТОВ «Укрпромбанк» дотримано вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» і загальні вимоги, які є необхідними для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України, тому підстави для визнання Кредитного договору недійсним відсутні. Також ПАТ «Дельта Банк» подало заяву про застосування позовної давності до вимог ОСОБА_1 , в якій посилалося на те, що оспорюваний Кредитний договір було укладено 11 жовтня 2007 року, тому позовна давність спливла 11 жовтня 2010 року.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позовні вимоги є обґрунтованими і підтверджуються висновком судово-економічної експертизи від 07 червня 2017 року № 23, складеним судовим експертом Барабашем Р. В., проте ОСОБА_1 звернулася з позовом до суду з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 12 березня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бурнашева П. В. залишено без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права. Оскільки позивач могла довідатися про порушення свого права в день укладення Кредитного договору - 11 жовтня 2007 року і відповідачем заявлено про застосування позовної давності, то суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги щодо початку перебігу позовної давності з моменту звернення ОСОБА_1 до спеціаліста в галузі права - судового експерта Вавілової В. В. не заслуговують на увагу, оскільки необізнаність позивача у сфері економіки та фінансового права не може бути підставою для визначення початку перебігу позовної давності. Крім того, ОСОБА_1 звернулася із заявою щодо проведення експертного дослідження лише через десять років після укладення Кредитного договору і доказів неможливості такого звернення раніше не надала.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У квітні 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бурнашев П. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2017 рокута постанову Апеляційного суду міста Києва від 12 березня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили належним чином всіх фактичних обставин справи, у зв`язку з чим дійшли неправильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Суди не звернули уваги на висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року у справі № 7-рп/2013, про те, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. ОСОБА_1 довідалася про порушення свого права та про особу, яка його порушила, лише після звернення до спеціаліста в галузі права - судового експерта Вавілової В. В., тому суди помилково пов`язували момент виникнення в неї права на звернення до суду з днем укладення Кредитного договору. Крім того, висновки судів щодо застосування позовної давності не відповідають висновкам, які наведено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Боґдель проти Литви» та у справі «Міцці проти Мальти».

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.

12 липня 2018 року справу № 757/972/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судами встановлено, що 11 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Укрпромбанк» було укладено Кредитний договір, згідно з умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 93 000 доларів США під 14,5 % річних строком на 180 місяці, тобто до 10 жовтня 2022 року.

Згідно з пунктом 7.1 Кредитного договору шляхом підписання цього договору позичальник підтверджує факт письмового ознайомлення з умовами кредитування банку та отримання копії відповідного листа - повідомлення про умови кредитування банку, за якими надається цей кредит, а також підтверджує, що уважно ознайомився зі змістом цього договору, всі умови цього договору зрозумів, повністю з ними згоден, заперечень, зауважень та запитань не має, та зобов`язується їх дотримуватися та виконувати.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

30 червня 2010 року між ТОВ «Укрпромбанк», ПАТ «Дельта Банк» та Національним банком України було укладено Договір про передачу активів та кредитних зобов`язань Укрпромбанку на користь Дельта Банку, за умовами якого ТОВ «Укрпромбанк» передало (відступило) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, що забезпечують виконання кредитних зобов`язань перед Національним банком України, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінило ТОВ «Укрпромбанк» як кредитора (стало новим кредитором) у зазначених зобов`язаннях.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Оскільки кредитні кошти банком надано ОСОБА_1 на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Пунктами 3, 10, 11, 13, 15 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей.

Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

За змістом наведених статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Статтею 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною першою статті 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що клієнт має право доступу до інформації щодо діяльності банку. Банки зобов`язані на вимогу клієнта надати таку інформацію: 1) відомості, які підлягають обов`язковій публікації, про фінансові показники діяльності банку та його економічний стан; 2) перелік керівників банку та його відокремлених підрозділів, а також фізичних та юридичних осіб, які мають істотну участь у банку; 3) перелік послуг, що надаються банком; 4) ціну банківських послуг; 5) іншу інформацію та консультації з питань надання банківських послуг.

Відповідно до пункту 2.1 Правил № 168 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (втратили чинність на підставі постанови Національного банку від 08 червня 2017 року № 49), банки зобов`язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку - юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов`язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням: процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством.

Згідно з пунктом 3.1 Правил № 168 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, банки зобов`язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов`язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов`язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо).

Обґрунтовуючи позовні вимоги про захист порушеного права споживача та визнання недійним Кредитного договору, ОСОБА_1 послалася на те, що вона не отримувала жодних листів під розпис з умовами кредитування, за якими надавався кредит. Крім того, до Кредитного договору не було включено необхідні умови, які б дозволили їй як позичальнику більш детально прорахувати загальний розмір зобов`язання та встановити економічну доцільність (необхідність) отримання кредитних коштів, а при наявності інших умов кредитування - відмовитись від послуг банку.

Висновком судового експерта Барабаша Р. В. за результатами проведення судово-економічної експертизи від 07 червня 2017 року № 23 встановлено, що обґрунтованість того, що Кредитний договір містить в собі в повному обсязі необхідні умови для договорів даного типу та в ньому визначений детальний розпис загальної (сукупної) вартості кредиту, такі як загальна (сукупна) вартість кредиту для споживача, зокрема в процентному значенні та грошовому виразі у валюті платежу за Кредитним договором (в тому числі реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту), не підтверджується.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Виходячи з наведеного, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного Кредитного договору відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України та статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Разом з тим, зважаючи на заяву ПАТ «Дельта Банк» про застосування позовної давності, встановивши, що позивач могла довідатися про порушення свого права в день укладення Кредитного договору, тобто 11 жовтня 2007 року, суди попередніх інстанцій правильно відмовили в задоволенні позову за пропуском позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Посилання у касаційній скарзі на те, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізналася лише після звернення до спеціаліста в галузі права - судового експерта Вавілової В. В., а не в день підписання спірного правочину, є неспроможними з огляду на таке.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме -обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2007 року у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17.

З часу підписання Кредитного договору позивач була обізнана з його змістом та мала можливість знати про стан своїх майнових прав та обов`язків. При цьому ОСОБА_1 не надала доказів поважності причин пропуску позовної давності та не навела переконливих аргументів щодо наявності в неї об`єктивних перешкод звернутися за юридичною допомогою чи до спеціаліста в галузі економіки в межах встановлених законом строків, які є розумними і достатніми для захисту порушеного права.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не пропустила позовну давність, є безпідставними і ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права.

Наведені у касаційній скарзі рішення ЄСПЛ у справі «Боґдель проти Литви» та у справі «Міцці проти Мальти» не можуть братися до уваги при розгляді цієї справи, оскільки в них встановлено обставини, які не є подібними до обставин цієї справи. У справі «Богдель проти Литви» ЄСПЛ підтримав позицію Верховного Суду Литви щодо початку перебігу строку давності, а саме - якщо справа стосувалася держави, то позовна давність починалася із дня, коли відповідний орган «здобув достатні докази для того, щоб довести, що публічний інтерес було порушено». У справі «Міцці проти Мальти» ЄСПЛ дійшов висновку, що «практична неможливість заперечення батьківства від дня народження дитини і до теперішнього часу звела нанівець саму сутність права заявника на суд. Тому оскаржуване втручання поклало надмірний тягар на заявника…». У цій справі судами встановлено факт відсутності в позивача об`єктивних перешкод для того, щоб дізнатися про порушення своїх прав під час укладення оспорюваного нею договору у 2007 році, тоді як з позовом до суду вона звернулася у 2016 році, тобто із значним пропуском позовної давності.

Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бурнашева Павла Валерійовича залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2017рокута постанову Апеляційного суду міста Києва від 12 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов