ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6905/19 Справа № 201/10795/17

Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н.В. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2019 року

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду області в складі:

головуючого - Лаченкової О.В.

суддів - Варенко О.П., Свистунової О.В.,

при секретарі - Кошара О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 липня 2018 року

по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди,-

ВСТАНОВИЛА:

В липні 2017 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 липня 2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди в сумі 200 000 грн. – відмовлено.

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2018 року судові витрати по цій справі віднесено на рахунок держави.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 липня 2018 року по цивільній справі №201/10795/17 та ухвалити нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) 200 00 (двісті тисяч) гривень 00 копійок моральної шкоди.

Відзивів на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 липня 2018 року від інших учасників справи до суду не надходило.

Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 21.01.2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк» було укладено договір банківського вкладу №730559/2014, відповідно до умов якого ОСОБА_1 розмістив строковий вклад на умовах депозитного продукту на суму 103 000 грн. (а.с. 7).

19.11.2014 року ОСОБА_1 видав ОСОБА_2 посвідчену нотаріально довіреність, якою уповноважив його бути його представником в ПАТ «ВіЕйБі Банк» та у інших банківських установах м. Дніпропетровська, з приводу користування і розпорядження рахунками згідно Договору банківського вкладу «Швейцарський «Перший» Здорова добавка» «Тринадцяти місячний» №663124/2013 (в доларах США) від 14.10.2013 року, Договору банківського вкладу «Новорічний подарунок «Тринадцяти місячний»» №730559/2014 (у національній валюті України) від 21.01.2014 року, та всіма без винятку рахунками, відкритими на його ім`я в будь-якій банківській установі України.

Із вищезазначеної довіреності вбачається, що представнику надані права, а саме: подавати від імені ОСОБА_1 документи, в т.ч. заяви, що стосуються реалізації наданих повноважень, в тому числі щодо видачі готівкових коштів; укладати відповідні банківські договори, розривати договори, вносити необхідні зміни та доповнення до них; одержувати довідки або інші документи про наявність грошових сум, процентів (нарахувань) по них чи руху зазначених сум, отримувати грошові кошти, що знаходяться на рахунках, без будь-яких обмежень у сумах, нараховані проценти; вносити гроші на рахунки; здійснювати переказ безготівкових коштів з рахунків на будь-які інші рахунки, купівлю та продаж безготівкових коштів на міжбанківському валютному ринку; розписуватися за ОСОБА_1 на документах та в одержанні грошових коштів; вчиняти всі інші юридично значущі дії безпосередньо пов`язані з цією довіреністю та в межах наданих повноважень.

Також із довіреності вбачається, що ОСОБА_1 зазначив, що зміст статей 244, 245, 247 - 249 ЦК України йому роз`яснено.

Довіреність видана без права передоручення третім особам, строком на три роки, тобто до 19.11.2017 року (а.с.10).

25.03.2016 року листом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» №05-15255 (а.с.9), повідомлено ОСОБА_1 на його запит, що в банку з 21.11.201 року до 20.03.2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію, відповідно до вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, яка становить 200 000 грн. Станом на 21.11.2014 року залишок коштів на рахунках ОСОБА_1 склав 199 367,32 грн.

Також у вищезазначеному листі зазначено, що гарантована сума була отримана ОСОБА_1 відповідно до Загального реєстру вкладників, які мали право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, через відділення ПАТ «Банк Михайлівський» 12.02.2015 року у розмірі 94 731,45 грн. і через відділення ПАТ КБ «ПриватБанк» 29.04.2015 року у розмірі 104 635,87 грн.

На запит ОСОБА_3 В.Г., листом ПАТ КБ «ПриватБанк» від 12.04.2017р. повідомлено, що грошові кошти за Договором банківського вкладу №730559/2014 від 21.01.2014 року в сумі 104 635,87 грн. були виплачені за довіреністю на карту 5158* НОМЕР_3 ОСОБА_2 , після звернення останнього 29.04.2015 року до відділення ПАТ КБ «ПриватБанк» за адресою: м. Дніпро, пр. Героїв, буд. 19 (а.с.12).

Із позову ОСОБА_1 вбачається, що повернення коштів між сторонами було оформлено розписками.

З наданої ним копії розписки від 02.02.2015 року вбачається, що ОСОБА_2 цього дня позичив у нього 40 000 грн., які зобов`язався повернути до 12.12.2015 року щомісячними платежами по 4 000 грн. (а.с. 88).

З копії розписки від 02.03.2018 року вбачається, що ОСОБА_2 повернув ОСОБА_1 40 000 грн., як остаточне погашення заборгованості перед позивачем, у тому числі по грошовим коштам, отриманим з «ВіЕйБі Банк» у 2015 році в сумі 104 000 грн. У розписці ОСОБА_1 зазначив, що борг ОСОБА_2 перед ним погашений повністю, претензій щодо вказаного боргу він не має (а.с.106).

22 березня 2018 року до суду першої інстанції від ОСОБА_1 надійшла заява про зменшення позовних вимог, в обґрунтування якої він зазначає, що у урахуванням вищевказаних розписок зменшено позовні вимоги в частині стягнення майнової шкоди і залишена лише вимога про стягнення моральної шкоди.

ОСОБА_2 в підтвердження погашення боргу, надав копії розписок від 22.04.2016 року і від 29.04.2016 року, з яких вбачається, що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 частину боргу в сумі 10 000 грн. і 12 000 грн. відповідно (а.с. 76, 77). Також, ОСОБА_2 надана копія квитанції ПАТ «ПриватБанк» від 01.07.2017 року, з якої вбачається, що він перерахував на картковий рахунок ОСОБА_1 516875 НОМЕР_4 81 суму 42 998грн.(а.с.75).

Окрім того, ОСОБА_2 надана постанова Соборного відділу поліції ДВП ГУНП в Дніпропетровській області від 12.03.2018 року про закриття кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за №12017040650003908 від 16.11.2017 року за ч.1 ст. 190 КК України, з якої видно, що під час досудового розслідування встановлено, що потерпілим ОСОБА_1 в присутності адвоката Климася Ю.І. складено розписку про те, що 02.03.2018 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 40 000 грн., як остаточне погашення заборгованості перед ним, у тому числі по грошовим коштам, отриманих з «ВіЕйБі Банк» у 2015 році в сумі 104 000 грн. Відповідно до розписки ОСОБА_1 вважає, що борг ОСОБА_2 перед ним погашений у повному обсязі, претензій щодо вказаного боргу він не має (а.с.109).

Із заявою про зменшення позовних вимог ОСОБА_1 долучив до матеріалів справи протокол Слідчого СВ Соборного ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області одночасного допиту осіб, а саме ОСОБА_1 з ОСОБА_2 від 06.02.2018 року у вищевказаному кримінальному провадженні.

З протоколу вбачається, що ОСОБА_1 пояснював слідчому, що він дійсно звертався до ОСОБА_2 з приводу того, щоб останній стежив за його банківським вкладом у «ВіЕйБі Банк» у 2014 року. Через деякий час ОСОБА_2 повідомив, що перерахував на його картковий рахунок 43 000 грн. До цього, у лютому 2015 році ОСОБА_2 позичав у ОСОБА_1 40 000 грн.. Через деякий час ОСОБА_1 дізнався, зателефонувавши на гарячу лінію банку, що ОСОБА_2 отримав його грошовий вклад в сумі 104 635,87 грн.. У ПАТ «ПриватБанк» він дізнався про те саме. Гроші ОСОБА_2 йому не повернув. Крім того, ОСОБА_2 позичав у нього 10 000 грн. і 12 000 грн., що оформлялося розписками, але повернув лише 43 000 грн. Отже його загальний борг становить 35 000 грн. за розписками, а також сума знятого вкладу, а всього 140 000 грн.

ОСОБА_2 підтвердив, що допомагав ОСОБА_1 із отриманням вкладу, а саме, возив його до відділення банку. Тоді він дійсно позичив у ОСОБА_1 40 000 грн. (без розписки), але повернув їх. Інших сум не позичав. У травні 2015 році ОСОБА_2 отримав sms-повідомлення з банку про можливість отримати 104 000 грн., оскільки у ОСОБА_1 з`явилися гроші, він позичив у нього 100 000 грн. Потім віддав йому 17 000 грн. (без розписки), а згодом перерахував на банківську картку ОСОБА_1 43 000 грн. Коли ОСОБА_1 не визнав, що ОСОБА_2 повертав йому 17 000 грн., то став брати з ОСОБА_1 розписки.

Отже, остаточно ОСОБА_2 підтвердив, що він позичав у ОСОБА_1 02.02.2015 року - 40 000 грн. і у травні 2015року - 104 000 грн. З цих коштів він повернув без розписок 40 000 грн. (по 4 000 грн., 10 000 грн. і 8 000 грн.), а зі 104 000 грн. повернув 43 000 грн., перерахувавши їх на картку, а також 10 000 грн. і 12 000 грн. під розписку. Таким чином, борг дійсно залишився, але в сумі приблизно 43 000 грн.

Означені показання ОСОБА_2 ОСОБА_1 не визнав і наполягав, що той повинен повернути йому 35 000 грн. (суму боргу) і 104 000 грн. (суму знятого вкладу).

У позові ОСОБА_1 в обґрунтування своїх позовних вимог зазначає, що ОСОБА_2 частково відшкодував майнову шкоду, а частково він пробачив її відповідачеві. При цьому, ОСОБА_1 був змушений це зробити, оскільки йому були потрібні кошти на лікування.

ОСОБА_2 в свою чергу наполягає, що правовідносини, що витікають з договорів позики, між ними припинені належним виконанням договору останнім.

Щодо виданої ОСОБА_1 довіреності, судом першої інстанції встановлено, що правовідносини з представництва за довіреністю регулюються нормами Глави 17 «Представництво» ЦК України.

Відповідно до ст.244 ЦК України, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Згідно із ст.248 ЦК України представництво за довіреністю припиняється, зокрема, у разі: 1) закінчення строку довіреності; 2) скасування довіреності особою, яка її видала; 3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

Відповідно до ст.249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.

Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

Згідно із ст. 250 ЦК України представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Представник зобов`язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою цієї статті.

При цьому, як встановлено ст.238 ЦК України, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Згідно зі ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Відповідно до ч.1 та абзацу першого і другого ч.3 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила.

Таким чином, відповідно до ч.1 ст.244 ЦК України, довіреність може свідчити про укладення між сторонами певного договору, на виконання якого видана довіреність. В свою чергу, довіреність є одностороннім правочином, спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Варто відмітити, що у довіреності ОСОБА_1 зазначив, що зміст статей 244, 245, 247 - 249 ЦК України йому роз`яснено.

Довіреність ОСОБА_1 не скасовувалася, а ОСОБА_2 не повідомляв про відмову від вчинення дій, визначених довіреністю.

З огляду на зміст вимог і встановлені судом першої інстанції обставини, ОСОБА_1 вважав, що отримані ОСОБА_2 за довіреністю кошти з його банківського рахунку, повинні були повернуті ним ОСОБА_1 , а їх неповернення завдало йому моральних страждань.

Однак, з матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що довіреністю не обумовлено такого обов`язку, а надано лише право на представництво. Сама по собі довіреність не має зобов`язального характеру щодо виконання умов договору, оскільки є одностороннім правочином і лише підтверджує те, що ОСОБА_1 уповноважив (довірив) ОСОБА_2 на вчинення певних дій від свого імені, спрямованих на користування і розпорядження вкладом.

Разом із тим, зі змісту позовних вимог і інших матеріалів справи, можливо лише припустити, що між сторонами був укладений в усній формі договір доручення.

Правовідносини з приводу укладення і виконання договору доручення регулюються нормами Глави 68 «Доручення» ЦК України.

Відповідно до ст.1000 ЦК України, за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

За приписами ст.1003 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Відповідно до ст.1004 ЦК України повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим.

Згідно із ст.1007 ЦК України обумовлені обов`язки довірителя. Так, довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення. Довіритель зобов`язаний, якщо інше не встановлено договором: 1) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення; 2) відшкодувати повіреному витрати, пов`язані з виконанням доручення. Довіритель зобов`язаний негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв`язку з виконанням доручення. Довіритель зобов`язаний виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить.

Отже, договір доручення є двостороннім правочином, а довіреність - одностороннім правочином, що встановлює повноваження особи вчинити певні дії від імені іншої особи і засвідчує повноваження цієї особи перед третіми особами.

А тому, повноваження повіреного визначаються не тільки довіреністю, а й випливають з договору доручення, адже закон передбачає, що довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій за договором доручення (ч. 1 ст. 1007 ЦК України).

Відмінністю, яка випливає з двостороннього характеру договору доручення і одностороннього характеру довіреності, є те, що договір є двосторонньо зобов`язуючим.

Відповідно до ч.2 ст.1008 ЦК України надає право сторонам договору доручення відмовитися від договору. В той час як дія довіреності, як одностороннього правочину, може бути скасована в односторонньому порядку довірителем або повіреним (ст.ст. 248 - 250 ЦК України).

Проте ОСОБА_1 не надав і не підтвердив, що він укладав з ОСОБА_2 договір доручення, предметом якого було б отримання вкладу і повернення його йому у встановлений договором строк.

При цьому, ОСОБА_1 вважає, що йому спричинена шкода внаслідок неповернення коштів, але не вказує, чи вона спричинена невиконанням договору доручення, чи невиконанням договору позики, зокрема, через недотримання строків повернення коштів. Більш того, ОСОБА_1 не вважає, що грошове зобов`язання витікає з договору позики, не зазначає конкретну суму невиконаних зобов`язань, не вимагає їх стягнення, а посилається лише на те, що ОСОБА_2 визнав факт наявності неповернутих коштів.

Що стосується самого факту зняття коштів ОСОБА_2 з банківського рахунку ОСОБА_1 , то його дії є цілком правомірними.

Відповідно до ст.1212 ЦК України зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч.1 ст.1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд України в постанові від 24.09.2014 року у справі № 6-122цс14.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 грошові кошти набув за існування достатніх правових підстав, у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству, обсягу його повноважень, обумовлених довіреністю.

Відповідно до ч.1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно із ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно до вимог ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Дослідивши матеріали справи та враховуючи вимоги закону, що охоплюють собою інститути доручення, позики і набуття майна без достатніх правових підстав, з наданих сторонами доказів і установлених обставин, неможливо взагалі встановити, на виконання якого договору ОСОБА_1 була видана довіреність на користуванні і розпорядженні банківськими рахунками – чи то на виконання договору доручення, чи то на виконання договору позики, а тому й неможливо з`ясувати обсяг прав і обов`язків, що витікають з положень того чи іншого договору, і, як наслідок, встановити обсяг відповідальності сторін. У зв`язку з цим, неможливо вирішити, які норми права, мають бути застосовані судом при вирішенні спору.

Відтак, за правилами ст. 13 цього Кодексу, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Однак в обґрунтування свої позовних вимог ОСОБА_1 посилається на жодну з норм Глави 17 «Представництво», Глави 68 «Доручення», Глави 83 «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстав», а лише на норми статті 1167 ЦК України, яка регулює правовідносини з відшкодування моральної шкоди.

А така форма відповідальності, які відшкодування моральної шкоди, може застосовуватися лише за наслідками наявної неправомірної поведінки винуватої особи. За відсутності факту неправомірної поведінки, притягання до відповідності неможливо, оскільки порушує конструкцію складу правопорушення.

ОСОБА_1 просить стягнути лише моральну шкоду, не наполягаючи на стягнення матеріальної, при цьому, ОСОБА_2 частково майнову шкоду відшкодував, а частину ОСОБА_1 йому простив, посилаючись на абз. 3 п. 10 постанови пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», вважає, що йому заподіяна лише моральна шкода, яка підлягає відшкодуванню, незалежно від відшкодування майнової.

Згідно із абз.3 п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» при заподіянні особі моральної шкоди, обов`язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Немайнова шкода – це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до ч.2 ст.23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом чи або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

За приписами ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Правовідносини з приводу повернення грошових коштів регулюється нормами ЦК України, що регулюють договірні зобов`язання, і договором, що був укладений між сторонами.

Однак, ОСОБА_1 не визначився ані з цими нормами, ані з договором, у зв`язку із чим суд позбавлений дати оцінку діям відповідача і дійти висновку про його відповідальність, у т.ч. й у вигляді моральної шкоди внаслідок невиконання зобов`язання за договором.

У будь якому разі, з урахуванням роз`яснень у п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

ОСОБА_1 вказує, що підставою для відшкодування моральної шкоди є погіршення стану його здоров`я, внаслідок відсутності коштів на лікування, що обумовлено їх неправомірним привласненням відповідачем.

Однак судом першої інстанції не встановлено, що дії ОСОБА_2 мають протиправний характер по відношенню до ОСОБА_1 , адже позивач не зазначив в позові, у чому полягають неправомірні (протиправні) дії відповідача, не означив норми права, які ним порушені. Кримінальне провадження стосовно ОСОБА_2 закрито постановою від 12.03.2018 року у зв`язку із відсутністю складу кримінального правопорушення.

ОСОБА_1 не надав доказів того, що його захворювання і подальша інвалідність пов`язані із відсутністю відповідних коштів на лікування, а дії ОСОБА_2 є прямим наслідком його захворювань. Медичні довідки, результати діагностики, інші документи, долучені ним до матеріалів справи свідчать про те, що він постійно обслідується, лікується, але ним не надано доказів і навіть не зазначено у позові, що йому було відмовлено у наданні медичної допомоги внаслідок неможливості сплатити за ліки і лікування.

Таким чином, відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що позивачем не доведено свої позовні вимоги та те, що його страждання від хвороби є наслідком протиправних дій ОСОБА_2 і не обґрунтував жодним чином розмір моральної шкоди, яку він оцінив у 200 000 грн.

Приведені в апеляційній скарзі інші доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення – не встановлено, а тому апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду – без змін.

Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 липня 2018 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя О.В.Лаченкова

Судді О.П.Варенко

О.В.Свистунова