Справа № 653/1096/16-ц

Провадження № 2/653/383/19

РІШЕННЯ

іменем України

04 грудня 2019 року м. Генічеськ

Генічеський районний суд Херсонської області у складі:

головуючого судді Берлімової Ю.Г.

за участю секретаря Волвенко А.О.

представника позивача ОСОБА_1 .

відповідача ОСОБА_2

представник відповідача ОСОБА_3

представника третьої особи Ібрагімової С.Е.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Генічеськ цивільну справу за позовом Генічеської міської ради Херсонської області до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , третя особа Комунальне підприємство «Міське житлове будівництво» про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації,

ВСТАНОВИВ:

Генічеська міська рада Херсонської області звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , за участю третьої особи комунального підприємства «Міське житлове будівництво», в якому з урахування збільшених позовних вимог просила визнати відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі АДРЕСА_1 , виселити їх без надання іншого житлового приміщення, зобов`язати відповідачів знятися з реєстраційного обліку та стягнути понесені судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що квартира АДРЕСА_1 має статус службової квартири та перебуває на балансі комунального підприємства «Міське житлове будівництво», яке є правонаступником КП «Генічеська ЖЕК-1». На підставі рішення виконавчого комітету міської ради за № 101 від 23 березня 2005 року вказана квартира була надана ОСОБА_4 та членам його сім`ї для проживання, оскільки ОСОБА_4 на той час займав посаду керівника комунального підприємства «Генічеська ЖЕК-1». З 06 березня 2012 року ОСОБА_4 припинив трудові відносини з КП «Генічеська ЖЕК-1», у зв`язку з чим він та члени його сім`ї втратили право на проживання у службовій квартирі. Вказує, що відповідачі в добровільному порядку не бажають звільняти службову квартиру, у зв`язку із чим позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

У судовому засіданні представник позивача за довіреністю ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала. Зазначила, що на даний час відсутні будь-які підстави для проживання відповідачів у спірній службовій квартирі. При цьому існує черга працівників, які потребують надання службового житла. Просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_4 у судовому засіданні був відсутнім. Про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, але до судового засідання не з`явився та від нього не надійшло повідомлення про причину неявки чи відзив.

Відповідач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3 у судовому засіданні проти позову заперечили, зазначили, що надана службова квартира на час її вселення була не придатна для проживання, у зв`язку з чим, нею було вчинено ряд заходів на її покращення, та приведення у житловий стан. Вважають, що у зв`язку з такими невід`ємними поліпшенням, відповідач ОСОБА_2 має право на продовження проживання у вказаній квартирі. Крім того наголошували на відсутність у позивача документів, що посвідчували право власності на спірну квартиру, а також підтверджень наявності черги працівників, що потребують надання їм житлової квартири, всупереч висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладених у цій справі. Просили у задоволенні позову відмовити. Також просили застосувати позовну давність до виниклих правовідносин.

Представник третьої особи за довіреністю Ібрагімова С.Е. у судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити. Зазначила, що ОСОБА_4 ще з 2012 року припинив трудові відносини з комунальним підприємством, а тому повинен звільнити службове приміщення разом зі своєю сім`єю.

Суд, заслухавши думку сторін, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, встановив наступні факти і відповідні ним правовідносини.

Рішенням виконавчого комітету Генічеської міської ради за № 74 від 24 лютого 2005 року «Про визнання службовою квартиру АДРЕСА_1 , визнано квартиру АДРЕСА_1 житловою площею 39 кв.м – службовою; виділено комунальному державному підприємству «ЖЕК -1» квартиру АДРЕСА_1 з подальшим розподілом згідно переліку категорій робітників, якім може бути надане службове приміщення.

Згідно з п. 1 Переліку категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37 «Про службові жилі приміщення», службове жиле приміщення може бути надано, зокрема, начальнику житлово-експлуатаційної контори.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 розпочав роботу на посаді начальника державного комунального підприємства житлово-експлуатаційної контори № 1 з 11 вересня 2003 року на контрактній основі, що підтверджується розпорядження міського голови Скляренко І.В. за № 26/03 від 10 вересня 2003 року «Про прийняття на роботу ОСОБА_4 ».

Згідно з ч.1 ст. 122 Житлового кодексу України, на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

04 березня 2005 року на засіданні адміністрації та ради трудового колективу Генічеської ЖЕК-1 вирішено розподілити службову квартиру АДРЕСА_1 начальнику ЖЕК-1 ОСОБА_4 , про що було складено протокол № 1.

Стаття 118 Житлового кодексу України передбачає, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної міської, районної в м. місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються як правило, окремі квартири.

Так, рішенням виконавчого комітету Генічеської міської ради від 23 березня 2005 року № 101 «Про розподіл службової квартири АДРЕСА_2 » затверджено вищевказаний протокол № 1 від 04 березня 2005 року.

30 березня 2005 року ОСОБА_4 та члену його сім`ї – дружині ОСОБА_2 було видано ордер на службове житлове приміщення за № 2. У вказаному ордері зазначено, що відповідальним квартиронаймачем зазначеного службового житла є ОСОБА_4 .

З пояснень сторін вбачається, що шлюб між відповідачами був розірваний у грудні 2006 року.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї (частини друга та третя статті 64 ЖК).

З огляду на це, право користування службовим жилим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) наймача є похідним від такого права останнього.

06 березня 2012 року розпорядженням міського голови Генічеської міської ради Пінаєва О.В. за № 17 «Про звільнення ОСОБА_4 » ОСОБА_4 було звільнено з посади начальника комунального підприємства «Генічеська ЖЕК-1», за угодою сторін з 06 березня 2012 року.

У подальшому, на засіданні громадської комісії з житлових питань Генічеської міської ради вирішено визнати ОСОБА_4 та ОСОБА_2 такими, що втратили право на користування службовою квартирою АДРЕСА_1 та запропоновано у строк до 19 серпня 2012 року звільнити займану службову квартиру. За наслідком засідання комісії складено протокол № 8 від 11 липня 2012 року.

Рішенням виконавчого комітету Генічеської міської ради № 258 від 19 липня 2012 року «Про звільнення службової квартири АДРЕСА_1 » вищевказаний протокол було затверджено.

У запропонований строк особи службову квартиру не звільнили, про що також свідчить акт обстеження на предмет звільнення квартири від 05 квітня 2013 року.

Позовні вимоги вмотивовані тією обставиною, що незважаючи на припинення трудових відносин та втрату разом із цим права на проживання у службовій квартирі, відповідач ОСОБА_4 та його колишня дружина – ОСОБА_2 не звільнили службову квартиру.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачі не належать до визначених законодавством категорій осіб, які не підлягають виселенню із службового приміщення без надання іншого жилого приміщення (ст. 125 Житлового кодексу України, п. 35 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними, від 04 лютого 1988 року № 37 «Про службові жилі приміщення»).

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України).

Особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 ЖК).

Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння ним. Право володіння житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Статті 124-125 ЖК України передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.

Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин.

Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Слід зазначити, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру, що, в свою чергу, зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент (п. 1 ст. 6 Конвенції, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відтак, суд приходить до висновку, що виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Разом з тим, суд враховує, що особа, право на зайняття житлового приміщення якої припинене, вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Суд також враховує, що втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто таке втручання має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).

Розглядаючи даний спір, суд приходить до висновку про відсутність жодних доказів, що вказували би на наявність нагальної суспільної необхідності для застосування такого заходу втручання, як виселення, незважаючи на наявність законних на це підстав.

Так, звертаючись до суду Генічеська міська рада вказує на існуючу чергу працівників, що можуть претендувати на заселення у службове житло.

Суд вважає, що дійсно наявність черги осіб, що потребують користування службовою квартирою може свідчити про «необхідність у демократичному суспільстві».

Разом з тим, відповідність критерію необхідності визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті, визначеної у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Суд вважає, що єдине твердження про наявність працівників, що «можуть претендувати» на заселення у службове житло не свідчать про нагальну необхідність у цьому, а лише вказують на ймовірність.

Надана в якості обґрунтування позовних вимог інформаційна довідка, видана КП «Міськжитлобуд» 18 листопада 2016 року вказує на те, що на підприємстві з 2012 року працює ОСОБА_5 , яка мешкає на квартирі у м. Генічеськ.

З пояснень представників позивача та третьої особи вбачається, що вказана особа працює на посаді робітника з прибирання та потребує надання службового приміщення.

Разом з тим, вказана довідка не містить жодної інформації про те, чи мешкає працівник у службовому приміщенні чи наймає його, як іногородня особа, також як й відсутні будь-які відомості про те, чи подавала вказана особа заяву про надання їй службового житла для проживання, чи вирішувалось питання про можливість надання їй такого житла.

Наявна в матеріалах справи інформаційна довідка, на думку суду, лише підтверджує позицію щодо того, що на підприємстві можуть працювати особи, які мають можливість претендувати на користування службовим житлом, але це жодним чином не вказує на нагальну суспільну необхідність у цьому, також як й не підтверджує наявність черги працівників, що потребують службового житла, яке закріплено за відповідачами.

Слід також звернути увагу на тому, що суди мають як надавати адекватне обґрунтування для відхилення аргументів стосовно застосування норм права, так і надавати оцінку виселення в контексті принципу пропорційності (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 13 листопада 2013 року у справі № 6-115 цс 13).

В ході судового розгляду встановлено, що за час проживання особами у спірній квартирі та у період перебування ними у шлюбі, з дозволу відповідних органів влади за власні кошти було здійснено перепланування службової квартири, забезпечено до неї газопостачання.

Про вказане свідчать робочий проект газопостачання службової квартири, здійснений у 2006 році на замовлення ОСОБА_2 , інвентаризаційна справа, а також докази витрат, понесених у зв`язку з переобладнанням квартири та забезпеченням її газопостачанням.

Суд сприяв учасникам справи в реалізації прав щодо надання доказів, у зв`язку із чим 09 жовтня 2018 року суд задовольнив клопотання представника відповідача та призначив у справі судову будівельно-технічну експертизу, на виконання чого судовий експерт надав висновок № 42 від 28 липня 2019 року, в якому зазначив про неможливість визначити, які будівельні роботи виконувались до 2007 року та відокремити вартість будівельних робіт, виконаних ОСОБА_2 і ОСОБА_4 в період з 2005-2007 рік та особисто ОСОБА_2 з 2007 року до теперішнього часу.

Разом з тим, вищевказаний висновок експерта свідчить про той факт, що вартість спірної квартири з часу надання її відповідачам для проживання зросла, що пов`язано із переобладнанням квартири, здійсненням у ній ремонту.

Суд також приймає до уваги твердження відповідача ОСОБА_2 , яка зазначила, що основні витрати на поліпшення стану квартири вона брала на себе, про що також вказує, що більшість квитанцій та товарних чеків були придбанні на її ім`я. Вказане суд розглядає у взаємозв`язку із поясненнями ОСОБА_2 про те, що виселення зі службової квартири покладе на неї надмірний тягар, оскільки у неї відсутнє інше житло та фінансова можливість його придбати.

Підсумовуючи викладене, суд вважає, що в ході судового розгляду не знайшло своє підтвердження існування нагальної суспільної необхідності у виселенні відповідачів, оскільки за відсутністю доказів про наявність конкретних працівників, які потребують проживання в зазначеній службовій квартирі, що відповідає інтересам власника житла неможливо переконатись в наявності суспільної потреби у цьому.

Відтак, у світлі конкретних обставин справи, суд вважає, що за відсутністю нагальної суспільної необхідності, таке втручання у права осіб на повагу на житло, як виселення, внаслідок чого особи зазнають негативні наслідки, не є обґрунтовано співмірним переслідуваній легітимній меті, визначеної у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Внаслідок цього, суд вважає за необхідним захистити права відповідачів на повагу на житло шляхом недопущення непропорційного втручання у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У зв`язку із цим, в задоволенні позовних вимог слід відмовити в повному обсязі.

Вирішуючи питання про можливість застосування до спірних правовідносин строку позовної давності за клопотанням представника відповідача ОСОБА_2 за довіреністю – ОСОБА_3 , суд приходить до наступного висновку.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

В обґрунтування клопотання відповідач посилається на висновок Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2913 цс 15 про виселення особи із службового житла. Так, у вказаній справі Верховний Суд України зазначив, що ЖК не передбачає окремих положень про позовну давність. Проте за статтею 62 цього кодексу при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує приписи цивільного законодавства. На думку Верховного Суду України, право на звернення до суду з позовом про виселення із службового житла виникло у позивача після звільнення відповідача з роботи (1 жовтня 2002 року), а тому позовна давність через три роки (1 жовтня 2005 року) сплила.

Керуючись вищевказаним, відповідач наголошує, що про порушення свого права Генічеська міська рада та КП «Міське житлове будівництво» знали ще в березні 2012 року, тому позов було пред`явлено з пропуском строку для звернення до суду. Просить застосувати до спірних правовідносин вищевказану позицію Верховного Суду України.

Позивач, в свою чергу, вважає, що, звернувшись до суду у квітні 2016 року з вимогою про виселення відповідачів зі службового житла, не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про те, що службова квартира не звільнена, лише у квітні 2013 року і має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення з неї.

Суд зазначає, що вирішальне значення для вирішення питання про можливість застосування до позову строку позовної давності є з`ясування до якого різновиду позовів - віндикаційного чи негаторного - належить позов про виселення особи зі службового житла, як способу захисту права власності, а тому поняття володіння слід розглядати як складову змісту такого права.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач ОСОБА_2 та її представник наголошували на відсутність у позивача документів, які посвідчують право власності на спірну квартиру.

Вказані доводи суд вважає неспроможними, в силу ст. 18 ЖК України, відповідно до якого управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.

Так, наявними в матеріалах справи доказами підтверджено, що фактичним володільцем квартири АДРЕСА_1 є Генічеська міська рада, рішенням сесії якої квартиру було включено до числа службових на підставі ст. 118 та 119 ЖК України. Вказана квартира знаходиться у віданні третьої особи КП «Міське житлове будівництво», яке є правонаступником КП «Генічеська житлово-експлуатаційна контора-1».

На думку суду, відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про позивача, як власника службової квартири не свідчить про відсутність такого права, а є наслідком зміни законодавства і того, що позивач не привів правовстановлюючі документи на цю квартиру у відповідність з цими змінами. Отже вказаний позов про виселення є негаторним.

Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 6 березня 2018 року у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).

Суд враховує позицію Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, висновки та вказівки якої у відповідності до ч. 1 та ч. 5 ст. 411 ЦПК України є обов`язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Так, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2913 цс 15, на який посилається представник відповідача та зазначила наступне.

З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.

Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов про виселення є негаторним, у зв`язку із чим міг бути пред`явленим упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Таким чином, позовна давність до спірних правовідносин не застосовується.

Керуючись ст. ст. 118, 122, 124, 125 ЖК України, ст. ст. 257, 267, 317, 334, 387 ЦК України, ст. ст.10,11, 212-215 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову Генічеської міської ради Херсонської області до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , третя особа Комунальне підприємство «Міське житлове будівництво» про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Херсонського апеляційного суду через Генічеський районний суд Херсонської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлений 13 грудня 2019 року.

Суддя Генічеського районного суду

Ю. Г. Берлімова