Постанова

Іменем України

18 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 760/22044/16-ц

провадження № 61-44793св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ,

представник відповідача - ОСОБА_6 ,

третя особа - Орган опіки та піклування Солом`янської районної у місті Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду

м. Києва від 25 квітня 2018 року у складі судді Шереметьєвої Л. А. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 05 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Головачова Я. В., Вербової І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Орган опіки та піклування Солом`янської районної у місті Києві державної адміністрації, про визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Позовні вимоги обгрунтовував тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 , у якій, крім нього, зареєстрована його колишня дружина - ОСОБА_3 , та їх малолітні діти: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідач та діти фактично не проживають за місцем реєстрації з 12 січня

2014 року у зв`язку з їх добровільним переїздом на постійне місце проживання спочатку до міста Житомира, а після розірвання шлюбу - у квартиру АДРЕСА_2 .

Посилаючись на те, що ОСОБА_3 , з якою після розірвання шлюбу залишилися проживати їх спільні діти, понад рік без поважних причин не проживає у спірній квартирі, між нею та власником нерухомого майна відсутній договір щодо порядку користування житлом, позивач просив визнати їх такими, що втратили право користування ним, з підстав передбачених статтею 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

У червні 2017 року ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , звернулася до суду із зустрічним позовом до

ОСОБА_1 про вселення.

На обгрунтування позовних вимог зазначала, що з часу реєстрації шлюбу і до січня 2014 року сторони проживали однією сім`єю у квартирі АДРЕСА_1 .

У січні 2014 року, після того як ОСОБА_1 був призначений на посаду судді Черняхівського районного суду Житомирської області, вона разом з дітьми переїхала до міста Житомира.

Зважаючи на фактичне припинення шлюбних відносин між сторонами у грудні 2015 року, вона разом з дітьми повернулася до міста Києва, однак не змогла вселитися у квартиру за зареєстрованим місцем проживання унаслідок того, що позивач без її згоди з лютого 2016 року передав спірне нерухоме майно в оренду.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 чинить їй перешкоди у користуванні житлом, зокрема не надає їй ключі від квартири та продовжує здавати її в оренду, просила вселити її та дітей у квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 25 квітня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено.

Вселено ОСОБА_3 разом з малолітніми дітьми: ОСОБА_9 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у квартиру АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сам факт припинення сімейних відносин із власником (власниками) квартири не позбавляє колишніх членів його сім`ї права користуватися займаними приміщеннями і не є достатньою підставою для їх виселення. Оскільки переїзд ОСОБА_3 разом з дітьми на проживання до міста Житомира був пов'язаний з призначенням

ОСОБА_1 на посаду судді Черняхівського районного суду Житомирської області, тобто мав тимчасовий характер, зазначене свідчить про поважність причин її не проживання за місцем реєстрації, а тому не дає правових підстав для позбавлення її та дітей права на користування спірною квартирою.

Одноособове вирішення ОСОБА_1 питання про передачу спірної квартири в оренду з лютого 2016 року, свідчить про наявність перешкод з його боку у користуванні ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей, зазначеним житловим приміщенням та законність її вимог про вселення до нього разом з дітьми.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду м. Києва від 05 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 25 квітня 2018 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.

Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи

У вересні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , у якій він просив скасувати рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 25 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 05 вересня 2018 року, і ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про поважність причин не проживання відповідача та малолітніх дітей сторін у спірному житловому приміщенні з січня 2014 року по грудень 2015 року, оскільки переїзд ОСОБА_3 на проживання до міста Житомир мав добровільний характер та був обумовлений виключно її бажанням проживати разом з чоловіком, який раніше у зв`язку з роботою переїхав на нове місце проживання, а тому зазначена обставина не може розглядатися як поважна причина відсутності відповідача понад рік за зареєстрованим місцем проживання.

Критерій «поважності» вжитий законодавцем у частині другій статті 405 України, повинен розглядатися з точки зору достатності для виправдання відсутності особи у житлі протягом одного року, тобто це мають бути неординарні обставини, які суттєво впливають на звичайний порядок користування житлом, зокрема: хвороба особи та її перебування на стаціонарному лікуванні, догляд за хворим родичем в іншій місцевості, зміна власником житла замків та створення інших перешкод у користуванні особою квартирою, протиправне позбавлення особи її волі (викрадення) тощо. А тому обставини призначення позивача на посаду судді, як такі, що безпосередньо пов`язані з його особою, не можуть бути віднесені до поважних причин не проживання відповідача з дітьми у квартирі АДРЕСА_1 , оскільки ОСОБА_3 за власною волею разом з дітьми з метою проживання однією cім`єю з позивачем переїхала до міста Житомира.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що ОСОБА_3 не виявляла зацікавленості у проживанні у спірному житловому приміщенні до моменту звернення до суду із зустрічними позовом про вселення її та малолітніх дітей до спірного житлового приміщення, тобто понад півтора року після повернення з дітьми до міста Києва, та не надала доказів на підтвердження створення їй перешкод у користуванні квартирою.

Ураховуючи, що відповідачеві на праві власності належать два житлових приміщення, а саме: 1/3 частина квартири АДРЕСА_2 та квартира АДРЕСА_3 , висновки судів про порушення прав відповідача та дітей у разі позбавлення їх права користування спірним житлом є безпідставними. Крім того, частина друга статті 405 ЦК України не передбачає обмежень щодо її застосування стосовно визнання такими, що витратили право користування житловим приміщенням, малолітніх дітей.

Установивши, що на дату вирішення спору у спірному нежитловому приміщенні квартирі проживають орендарі, суди безпідставно не вирішили питання про їх залучення до участі у справі, що з огляду на приписи пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд.

У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу, поданий з пропуском строку на його подання за відсутності обгрунтування поважності причин пропуску такого, а тому колегія суддів не ураховує його при вирішенні касаційної скарги.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє у межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що у період з 24 квітня 2004 року по 11 травня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільних дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

До реєстрації шлюбу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу

від 07 квітня 2004 року набув у власність квартиру АДРЕСА_1 , у якій було зареєстровано ОСОБА_3 , як члена сім`ї власника квартири та їх малолітніх дітей.

Відповідно до Указу Президента України від 25 липня 2013 року № 391/2013 ОСОБА_1 призначений на посаду судді Черняхівського районного суду Житомирської області строком на п'ять років.

У січні 2014 року у зв`язку зі зміною місця роботи позивача та бажанням возз`єднати сім`ю, ОСОБА_3 разом з малолітніми дітьми переїхала до міста Житомира, де стала проживати у придбаній квартирі АДРЕСА_4 .

У грудні 2015 року після погіршення сімейних стосунків та звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про розірвання шлюбу, ОСОБА_3 разом з дітьми повернулася до міста Києва, де стала проживати у квартирі АДРЕСА_2 , що належить на праві спільної часткової власності у рівних частках їй, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 .

Судами встановлено, що на дату вирішення спору про визнання відповідача та спільних дітей сторін такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, квартира АДРЕСА_1 була передана в оренду на підставі договору оренди, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Ессет Холдинг», та у подальшому в суборенду фізичним особам.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява

№ 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Згідно зі статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Цивільне та житлове законодавством України виділяє наступні правові категорії осіб (крім власника), які можуть мешкати у житлі належному фізичній особі на праві власності:

1) члени сім`ї власника жилого будинку/квартири (статті 156 ЖК Української РСР, стаття 405 ЦК України);

2) наймач та члени його сім`ї (стаття158 ЖК Української РСР, стаття 810, 816 ЦК України);

3) тимчасові мешканці (стаття 98, 161 ЖК Української РСР, стаття 818 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України, сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону (частина перша статті 405 ЦК України).

Частиною другою статті 405 ЦК України передбачено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Тобто вирішальним при застосуванні частини другої статті 405 ЦК України є відсутність особи за місцем реєстрації понад один рік саме без поважних причин на це.

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК України). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК Української РСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК України.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Згідно з частиною другою статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Ураховуючи викладене, установивши на підставі належним чином оцінених доказів, що відповідач разом з малолітніми дітьми залишила місце зареєстрованого проживання у зв`язку зі зміною місця проживання чоловіком ОСОБА_1 , та після фактичного припинення з ним шлюбних відносин повернулася за місцем постійного проживання до міста Києва, однак у спірну квартиру не могла вселитися, оскільки у ній на підставі укладеного ОСОБА_1 договору оренди, а в подальшому договору суборенди проживали сторонні особи, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обгрунтованого висновку про поважність причин тимчасової відсутності відповідача та малолітніх дітей у спірному житловому приміщенні з січня 2014 року по грудень 2015 року.

Посилання заявника на те, що суди попередніх інстанцій надали неправильну оцінку причин не проживання відповідача з малолітніми дітьми у спірній квартирі з січня 2014 року, оскільки відповідач, діючи добровільно, на власний розсуд обрала інше місце постійного проживання для себе та дітей, переїхавши до міста Житомира, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, які обгрунтовано виходили з того, що тимчасова відсутність ОСОБА_3 разом з дітьми у спірному житловому приміщенні - квартирі АДРЕСА_1 була обумовлена зміною місця проживання чоловіка ОСОБА_1 та її природнім бажанням проживати з ним і дітьми однією сім`єю.

Зважаючи на наведене, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання ОСОБА_3 та малолітніх дітей сторін такими, що втратили право користування спірним житлом. З урахуванням встановлених судом обставин щодо наявності перешкод у користуванні ОСОБА_3 та малолітнім дітям, квартирою АДРЕСА_1 , що полягають у передачі зазначеного майна його власником у оренду, а у подальшому в суборенду фізичним особам, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей на вселення у зазначену квартиру.

Посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 01 лютого

2018 року у справі № 283/1443/16-ц (провадження № 61-749св18), постанову Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі 626/433/16-ц (провадження 61-6799св18) не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права щодо визнання /невизнання переїзду особи на нове місце проживання у зв'язку з роботою поважною причиною не проживання у спірному житловому приміщенні, з огляду на наявність різних фактичних обставин у зазначених справах, оскільки як убачається із зазначених заявником судових рішень, особи, які підлягали виселенню, або взагалі з часу реєстрації не проживали у спірному житловому приміщенні, або змінили місце проживання на нове у зв'язку із влаштуванням на нове постійне місце роботи, та не повернулися до попереднього місця проживання.

Наявність у ОСОБА_3 на праві власності іншого житла не є достатньою підставою для задоволення вимог позивача про припинення її права та права малолітніх дітей сторін на користування належним ОСОБА_1 майном (сервітуту), оскільки спірні правовідноcини характеризуються наявність тривалого зв`язку відповідача та дітей саме з конкретним місцем проживання - квартирою АДРЕСА_5 , крім того, як обгрунтовано зауважив суд апеляційної інстанції, право користування житловим приміщенням у дітей сторін є похідним від права їх батька, а тому розірвання шлюбу між сторонами та окреме проживання батьків, не може впливати на обсяг прав дітей і не звільняє батька від обов`язку їх утримання.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявників з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки, що відповідно до положень статті 400 ЦПК Українизнаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд вважає, що рішення апеляційного суду є законним та обгрунтованим, доводи касаційної скарги правильність висновків суду не спростовують, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Щодо поновлення виконання рішення суду

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою судді Верховного Суду від 05 жовтня 2018 року зупинено виконання рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 25 квітня 2018 року до закінчення касаційного провадження у справі, а тому у зв`язку із залишенням цього рішення без змін, його виконання необхідно поновити.

Керуючись статтями400, 401, 415, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 25 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 05 вересня 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Солом`янського районного суду м. Києва

від 25 квітня 2018 року.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак