Постанова

Іменем України

11 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 552/1759/19

провадження № 61-18088св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

29 березня 2019 року позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Головне управління юстиції у Полтавській області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 і просив визнати незаконним вивезення та утримання відповідачем на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повернути малолітню ОСОБА_3 до місця постійного проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, витрати, пов`язані з поверненням дитини, просив покласти на позивача.

Позов мотивований тим, що позивач є батьком малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Сторони одружилися ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Полтаві. Дочка народилася у м. Портсмут, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. Дитина з народження постійно проживала у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії.

З червня 2017 року сторони почали проживати окремо. Позивач регулярно приїздив до місцевого контактного центру, у приміщенні якого бачився з дитиною кожні два тижні протягом двох годин згідно з розпорядженням суду у справах сім`ї м. Портсмут від 13 червня 2017 року. Проте 04 вересня 2018 року відповідач разом з дитиною залишила Великобританію і приїхала в Україну.

Починаючи з вересня 2018 року позивач не отримує будь-яких відомостей про дитину. На даний час йому не відоме точне місцезнаходження дитини, з ким вона перебуває, її стан здоров`я тощо.

Позивач не давав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну і вважає, що відповідач самостійно змінила місце проживання спільної малолітньої дитини, визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав позивача, адже ні усної, ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання малолітньої ОСОБА_3 він не давав.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 11 травня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області, до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії відмовлено.

Додатковим рішенням Київського районного суду м. Полтави від 07 червня 2019 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 25 900,00 грн на відшкодування витрат на правову допомогу.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що фактичною причиною зміни місця проживання матері та дитини стало домашнє насильство, жертвою якого визнана відповідач ОСОБА_2 , і негативні наслідки, до яких воно призвело. З огляду на зазначене існує серйозний ризик того, що повернення до країни постійного проживання поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної чи психологічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункту «в» частини першої статті 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року). Окрім того, у відповідача закінчився строк дії візи, немає житла та джерел фінансування на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. З огляду на вік дитини розлучення з матір`ю створить для дитини нетерпиму обстановку.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Київського районного суду м. Полтави від 11 травня 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії задоволено, визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов`язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_3 до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_3 батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії; витрати, пов`язані з поверненням малолітньої ОСОБА_3 до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, покладено на ОСОБА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач не довела вчинення позивачем домашнього насильства. Внаслідок конфлікту між сторонами відповідач опинилася у скрутному матеріальному становищі, післяпологові ускладнення зі здоров`ям, необхідність виконувати призначені судом процедури у межах розгляду справи зі спору щодо дитини негативно вплинули на її фізичний і психологічний стан. У державі постійного місця проживання дитини між батьками розглядається спір щодо взаємин між батьками (сторонами у цій справі) стосовно дитини; всупереч забороні суду ОСОБА_2 залишила країну постійного проживання дитини і вивезла її в Україну, чим унеможливила продовження розгляду справи у суді; у порядку, встановленому законом на території постійного проживання дитини, факти домашнього насильства з боку позивача щодо відповідача не підтверджені. Предметом позову у цій справі є вимога про повернення малолітньої дитини в порядку виконання державою Україна взятих на себе міжнародних зобов`язань. З вимогою про повернення дитини позивач звернувся у строк менше року після її незаконного вивезення, отже, немає підстав досліджувати питання про те, які умови для проживання, виховання і розвитку дитини створені її матір`ю в Україні та чи прижилася малолітня дитина у своєму новому середовищі. Доводи і заперечення відповідача, які стосуються неспроможності позивача забезпечити належні умови проживання і виховання дитини у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії, і вже створені умови проживання для дитини в України не стосуються предмета спору. Відсутні переконливі докази того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання (Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії), спілкування з родичами, вивчення культури та мови країни походження поставить під загрозу заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди. У справі не надано належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження того, що ініційовані у країні постійного місця проживання дитини судові процедури щодо участі батьків в утриманні та вихованні дитини є неефективними і такими, що завдають (чи можуть завдати) шкоди дитині. Отже, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що повернення дитини у країну її постійного проживання створить загрозу її життю, здоров`ю, нормальному розвитку. Не надано належних доказів про існування у відповідача об`єктивних перешкод для отримання дозволу на в`їзд до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Змінивши місце проживання дитини без згоди батька, у зв`язку з виїздом дитини із Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії до України відповідач порушила зобов`язання на підставі наказу суду у справах сім`ї м. Портсмут 30 червня 2017 року, а також право позивача на піклування про дитину.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2019 року ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року, в якій просила скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року та залишити в силі рішення Київського районного суду м. Полтави від 11 травня 2019 року. ОСОБА_2 також просила зупинити дію постанови Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2019 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року, відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про зупинення дії постанови Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, щопозивач не був належним чином повідомлений про розгляд справи в суді апеляційної інстанції, оскільки про судове засідання, в якому було постановлено рішення, йому не направлялося повідомлення, апеляційний суд виходив із заяви адвоката позивача, поданої до судового засідання, про те, що позивач просить розглянути справу без його участі, проте повноваження адвоката позивача припинилися після подання цієї заяви, водночас апеляційний суд направив судову повістку саме адвокату.

Рішення апеляційного суду не враховує інтересів дитини. Дитина знаходиться у віці, коли потребує тісного емоційного контакту з матір`ю, що є запорукою гармонійного розвитку дитини, тому вона не повинна розлучатися з матір`ю. Дитина не має тісного психологічного контакту з батьком. Через те що позивач звертався з приводу вивезення дитини до поліції, а також враховуючи закінчення у відповідача візи, відсутність житла і засобів до існування у СполученомуКоролівстві Великої Британії та Північної Ірландії, вона у разі переміщення дитини до цієї країни буде позбавлена можливості перебувати разом з дитиною.

З 2001 року позивач неодноразово притягався до кримінальної відповідальності за різні види злочинних діянь, у тому числі у 2014 року за зберігання наркотичних засобів, що створює загрозу для малолітньої дитини. За рівнем доходу позивача у 2018 року він неспроможний утримувати дитину. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні клопотань відповідача про витребування доказів, які б підтвердили інші доводи щодо безпідставності позову.

Відповідач посилається на показання свідка ОСОБА_5 про те, що позивач, незважаючи на те що дитина, перебуваючи в автокріслі, не була пристебнута і його було про це попереджено, схопив автокрісло і бігав з ним у нервовому схвилюванні та лише після численних зауважень адвоката позивач поставив автокрісло з дитиною на місце.

Позивач створив для відповідача скрутне матеріальне становище, заблокувавши доступ до рахунка у банку, тим самим фактично шкодив дитині. У матеріалах справи є докази того, що відповідач вимушена була залишити Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландіїдля забезпечення безпеки та добробуту малолітньої дитини.

Апеляційний суд безпідставно зробив висновок про те, що саме судові процедури у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії щодо дитини негативно вплинули на фізичний і психоемоційний стан відповідача. Апеляційний суд не взяв до уваги численні докази того, що відповідач стала жертвою домашнього насилля, перебувала у притулку для жертв такого насилля, проходячи відповідні курси, отримала візу саме з цих причин, що не спростовується відсутністю кримінального переслідування позивача за такі дії.

Суд першої інстанції оцінив не лише обставини переміщення дитини, а й доцільність повернення дитини до Великобританії, вирішив справу, виходячи з найкращого інтересу дитини.

На час постановлення рішення дитина більше року перебувала в Україні, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Апеляційний суд послався на наказ суду у справах сім`ї м. Портсмут від 03 вересня 2018 року, яким відповідача зобов`язано повернути дочку до юрисдикції цього суду після отримання даного наказу. Проте відповідач про існування цього наказу не знала, його не отримувала. Копія цього наказу, надана Головним територіальним управлінням юстиції у Полтавській області, не містить підпису судді і печатки суду; оригіналу наказу у зазначеному управлінні юстиції немає, оскільки він надійшов у копії.

27 листопада 2019 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_6 подала до Верховного Суду письмові пояснення, в яких зауважує, що апеляційний суд побудував рішення на судовому наказі, виданому у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії, який відповідач не отримувала. Дитина є громадянкою України, тому застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей призводить до звуження прав дитини і є фактично видачею її до іншої країни. У трирічному віці вкрай важливим є зв`язок дитини з матір`ю, а виконання рішення призведе до переміщення її в незнайоме для дитини середовище, що не відповідає інтересам дитини. При вирішенні цієї справи мала бути надана оцінка питанню, чи може матір поїхати за своєю дитиною. Апеляційний суд не задовольнив клопотання відповідача про витребування письмових доказів і допит свідків, що важливо для з`ясування питання про особистість позивача, що має значення для цієї справи, оскільки суд повинен пересвідчитися у відсутності загрози заподіяння дитині психологічної чи іншої шкоди. Апеляційний суд не взяв до уваги доречні заперечення відповідача про наявність серйозної загрози інтересам дитини в разі передання її батьку.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Фактичні обставини, встановлені судом

ОСОБА_1 і ОСОБА_7 06 червня 2015 року зареєстрували шлюб.

ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 у місті Портсмут. Батьками дитини є ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Після народження дитина проживала у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії.

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована як громадянка України, що підтверджується довідкою № 6124 КВ -536-159, виданою 06 липня 2017 року Посольством України у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії.

Суд у справах сім`ї м. Портсмут 30 червня 2017 року видав постанову про заборонені дії, якою ОСОБА_2 у період до винесення іншої постанови заборонено (вказано, що вона не повинна) вивозити дитину ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , з Англії і Уельсу та з графства Гемпшир . При цьому ОСОБА_2 попереджено про те, що вона повинна виконувати вказані інструкції. У разі невиконання вона буде винною у зневазі до суду, і за це її можуть покарати ув`язненням, оштрафувати або її майно може бути конфісковане. Вивезення дитини з Великобританії без дозволу суду може бути кримінальним злочином згідно з актом про викрадення дітей від 1984 року.

25 серпня 2018 року відповідач ОСОБА_2 з дочкою виїхала з Великобританії і повернулася на постійне місце проживання в Україну.

Зміна місця проживання дитини здійснена без згоди батька дитини.

Наказом суду у справах сім`ї м. Портсмут від 03 вересня 2018 року ОСОБА_2 зобов`язано негайно повернути ОСОБА_3 до юрисдикції цього суду, щойно вона отримає цей наказ.

З метою сприяння поверненню дитини ОСОБА_1 надав відповідно до статті 28 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей доручення від 24 жовтня 2018 року, яким уповноважив центральний орган України і його представників діяти від його імені та вчиняти всі необхідні дії, пов`язані із забезпеченням повернення дитини ОСОБА_3

Позивач виконував аліментні зобов`язання щодо дитини до моменту виїзду відповідача з дитиною за межі Великобританії.

До переміщення дитини в Україну батько здійснював права піклування про дитину у встановлений уповноваженим органом спосіб, а саме шляхом періодичних (один раз на два тижні) зустрічей у контактному центрі у формі контакту під наглядом, а з 13 липня 2018 року згідно з розпорядчою постановою суду у справах сім`ї не під наглядом, а за підтримки, що підтверджується даними звітів контактного центру про зустріч від 16 жовтня 2017 року, 09 грудня 2017 року, 23 грудня 2017 року, 12 травня 2018 року, 26 травня 2018 року, 09 червня 2018 року, 07 липня 2018 року.

Відповідно до офіційного листа GBC «Імміграція Великобританії» від 27 липня 2017 року ОСОБА_2 надано візу поза імміграційними правилами на період 3 місяці з 19 липня до 18 жовтня 2017 року. В листі також зазначено, що її заяву на постійне місце перебування як жертві домашнього насилля необхідно подати якнайшвидше та не пізніше ніж 18 жовтня 2017 року.

Згідно з листом компанії з обмеженою відповідальністю «Бромлі та Кройдон: Допомога жінкам» ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , 24 липня 2017 року потрапила до цієї компанії для проживання через страждання, пов`язане з домашнім насиллям, і за жодних умов вона не може повернутися до правопорушника.

У листі від 10 листопада 2017 року, наданому лікарнею Елм Хаус для пред`явлення за вимогою, зазначено, що пані ОСОБА_2 має поточні проблеми з болями в спині впродовж останніх чотирьох місяців, це значно обмежує її рухи, незважаючи на сильні знеболюючі. Вона має їхати на зустріч у Кройдон завтра, але ледве пересувається, особливо з коляскою. Вона каже, що в неї нема кому допомогти з пересуванням і вона мусить користуватися міським транспортом для подорожі, внаслідок чого не зможе поїхати на зустріч завтра.

Згідно з листом від 29 червня 2018 року, наданим лікарнею Елм Хаус, для пред`явлення за вимогою, ОСОБА_2 страждає посттравматичним розладом з червня 2017 року. Їй піде на користь проживання в районі Барнет, де вона може отримувати емоційну підтримку. На жаль, вона не має ніякої підтримки ніде більше у Великобританії. Вона не може знаходитися за межами районів Лондона, оскільки у неї правові зобов`язання відвідувати контакт-центр, щоб її дочка могла бачити батька. Лікар відчуває, що вона надзвичайно вразлива. Вона була жертвою домашнього насилля. У цьому листі також висловлене прохання переглянути її поселення в районі Барнет.

У звіті Поліції Хемпшир від 27 червня 2017 року зазначено, що батьки новонародженої дитини розлучилися. Мама - українка, і бабуся по материнській лінії навідує її. Батько заявляє, що жінки планують забрати новонароджену з Великобританії проти його волі, і визнає, що забрав дитяче свідоцтво про народження та документи жінок від них, щоб вони не могли піти. Кінцевий висновок: цей конфлікт (включаючи домашнє насилля) між батьками/опікунами/і/чи сім`єю, хаотичне сімейне життя негативно впливають на дитину.

Відповідно до заяв про підтримку ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 вони надавали фінансову допомогу ОСОБА_2 .

Відповідно до даних медичної консультації, наданої ОСОБА_2 терапевтом ОСОБА_26 03 липня 2017 року , у пацієнтки були скарги на біль від удару дверима по спині, оніміння та біль у спині. Пацієнт у стресовому стані, чоловік очевидно погрожує забрати дитину, вона отримала консультацію від Служби підтримки постраждалим від домашнього насильства.

У листі лікаря Медичного центру Хенвей Гаут Ф., від 03 липня 2017 року зазначено, що ОСОБА_2 має симптоми тривоги та депресії, біль у спині та животі, що є ускладненням її недавнього кесаревого розтину. Їй рекомендовано особисто записатися на психологічну реабілітацію та їй піде на користь медикаментозне лікування за можливості.

Відповідно до листа Кокфостерського медичного центру від 07 вересня 2017 року ОСОБА_2 на даний момент перебуває на обліку у Кокфостерському медичному центрі з 03 липня 2017 року. Перебуваючи на обліку в попередній клініці лікаря загальної практики, вона була оглянута терапевтом, і діагностовано як жертву домашнього насильства. Як наслідок того, що вона є жертвою домашнього насильства, на даний момент вона зі своєю дочкою перебуває в притулку.

У листі ОСОБА_21 , компанія з обмеженою відповідальністю «Бромлі і Кройдон: Допомога жінкам» зазначено, що 14 серпня 2017 року вона була свідком образливої поведінки пана ОСОБА_27. Після судового засідання, яке відбулося в цей день, пані ОСОБА_27 погодилася на те, щоб він побачив Женев`єву на 5 хвилин перед судовою охороною. Женев`єва, якій було 9 тижнів на той час, перебувала у своєму автомобільному кріслі, і паски були розстебнуті для того, щоб пан ОСОБА_27 взяв і потримав її. Однак він увірвався, вхопив ручку автомобільного крісла і побіг коридором від охорони, розмахуючи автомобільним кріслом. Пані ОСОБА_27, її юрист та ОСОБА_24 побігли за ним, говорячи, що йому треба бути обережним, оскільки ОСОБА_25 не пристебнута і він не слідує домовленості. Він поставив автокрісло на стілець і став кликати свого адвоката. Після прохання повернутися до охорони він знову схопив автокрісло і побіг в інший бік, цього разу поставивши крісло на стіл.

Відповідно до виписки з банківського рахунка ОСОБА_2 після 31 серпня 2018 року позивач припинив сплачувати аліменти, до сплати яких він був зобов`язаний рішенням Організації опіки над дітьми від 10 жовтня 2017 року.

Постановою суду у справах сім`ї м. Портсмут від 30 червня 2017 року ОСОБА_2 заборонено вивозити дитину ОСОБА_3 з Англії та Уєльсу і поза межі графства Гемпшир до видання іншого судового рішення чи вирішення спору про врегулювання взаємовідносин між батьками щодо дитини.

Згідно з постановою суду у справах сім`ї м. Портсмут від 17 липня 2017 року ОСОБА_2 зобов`язано здати суду свій український паспорт та інший паспорт на її ім`я та на ім`я дитини до вирішення спору у цьому провадженні; зобов`язано ОСОБА_2 повідомити Опікунській раді м. Портсмут адресу, за якою вона має намір проживати, для того щоб остання мала можливість перевірити відповідність умов проживання дитини і повідомити про це суд; контакт батька з дитиною має відбуватися за домовленістю сторін під наглядом контактного центру.

Відповідно до рішення суду у справах сім`ї м. Кройдон (слухання відбулися 12 і 13 липня 2018 року) з перевірки заяв ОСОБА_2 про обвинувачення ОСОБА_1 у домашньому насильстві суд розглянув сім пред`явлених звинувачень, восьме, що стосується сестри ОСОБА_1 , не перевірялося, оскільки вона не є стороною судового процесу. За результатами проведеної перевірки суд визнав, що жодне з пред`явлених звинувачень не є доведеним, хоча суд і констатував, що ОСОБА_2 перебуває в певній ізоляції і переживає тяжкий період внаслідок ситуації, що склалася у відносинах з ОСОБА_1 .

У рішенні суду у справах сім`ї м. Кройдон від 13 липня 2018 року змінений раніше встановлений (постанова суду від 06 листопада 2017 року) порядок побачень батька з дитиною: у попередньому режимі, але не під наглядом, а за підтримки контактного центру; додаткові або інші контакти з дитиною - за домовленістю між батьками.

Постановою суду у справах сім`ї м. Портсмут від 03 вересня 2018 року ОСОБА_2 наказано негайно повернути ОСОБА_3 до юрисдикції суду.

Згідно з постановою суду у справах сім`ї м. Кройдон від 27 вересня 2018 року у зв`язку з непідтвердженням звинувачень про домашнє насильство, вивезенням дитини в Україну та безрезультатними намаганнями адвоката ОСОБА_27 зв`язатися з нею справу передано назад до суду у справах сім`ї м. Портсмут.

Відповідно до звітів контактного центру про зустрічі батька з дитиною у позивача (батька) наявне бажання спілкуватися з дочкою, доглядати за нею, готовність корегувати свою поведінку. У зазначених звітах, а також у листі контактного центру, у звіті поліцейської дільниці на адресу суду у справах сім`ї м. Кройтон зазначено про прояви негативного ставлення ОСОБА_2 до персоналу контактного центру, неприйняття будь-яких пропозицій і компромісів, зроблено висновок, що мати діє виходячи з власних міркувань.

У службових нотатках поліції підтверджено недоведеність фактів домашнього насильства, зазначається про існуючий конфлікт між батьками дитини.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України від 11 січня 2006 року № 3303 (далі - Конвенція 1980 року, Гаазька конвенція), переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

У частині другій статті 3 Конвенції 1980 року передбачено, що права піклування, про які йдеться в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Підстави виникнення правового зв`язку між дитиною і заявником повинні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно проживала.

Право піклування в контексті Конвенції 1980 року охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в якій вона проживає.

Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулася із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції 1980 року.

Відповідно до статті 12 Конвенції 1980 року якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити: 1) що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частина перша статті 3); 2) переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частина перша статті 3); 3) заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частина перша статті 3).

Разом із тим частиною другою статті 12, частинами першою та другою статті 13 та статтею 20 Конвенції 1980 року визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання. Зокрема, якщо у ході розгляду справи суд виявить, що заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування (пункт «а» частина перша статті 13); заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частина перша статті 13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частина перша статті 13); з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі (частина друга статті 12); чи є країна, з якої дитину вивезено, країною її постійного проживання за законами цієї країни (стаття 3).

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція 1980 року покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

У Конвенції 1980 року міститься вичерпний перелік обставин, за наявності яких, якщо минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, суд, незважаючи на положення частини першої статті 12, має право відмовити в поверненні дитини до постійного місця проживання: якщо у заявника на момент переміщення або утримання відсутнє право піклування стосовно дитини, яке виникло на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави, або якщо таке право піклування не порушене (стаття 3); або особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування (пункт «а» частини першої статті 13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Розглядаючи обставини, про які йдеться у статті 13 Конвенції 1980 року, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, надану центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

При цьому відповідно до статті 19 Конвенції 1980 року ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.

У постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року у справі № 6-58цс14 викладений висновок щодо застосування статей 3, 12, 13, 20 Конвенції 1980 року за аналогічних обставин справи.

Так, вирішуючи питання повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Конвенцією 1980 року, суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3 та 12 Конвенції 1980 року). При цьому суд повинен переконатись у наявності (відсутності) винятків, передбачених статтями 13 та 20 Конвенції 1980 року, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави. Під згодою на переміщення необхідно розуміти погодження піклувальника (письмове або усне, за наявності доказів) на переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання.

Про мовчазну згоду можуть свідчити відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини.

Отже, розглядаючи заяви про повернення дитини до країни постійного проживання, суди відповідно до статті 3, частини першої статті 12 Конвенції 1980 року повинні насамперед встановити, чи було переміщення або утримання дитини неправомірним до часу звернення піклувальника із заявою.

Відповідно до частини сьомої статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини 1989 року передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, суди, адміністративні чи законодавчі органи, першочергову увагу приділяють якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи його законність і обґрунтованість у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд, дотримуючись статей 367, 374 ЦПК України, в повному обсязі встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності дійшов правильного висновку про задоволення позову.

Дійшовши висновку про повернення малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця постійного проживання до держави походження, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що переміщення дитини із Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії до України відбулось у незаконний спосіб, за відсутності згоди батька та всупереч судовому рішенню держави перебування. При цьому апеляційний суд врахував, що сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , яка народилась у м. Портсмут(Сполучене Королівство Велика Британія та Північна Ірландія) і постійно проживала у цій державі разом з матір`ю до 04 вересня 2018 року.

29 березня 2019 року, тобто у межах річного строку з дня вивезення матір`ю дитини з Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії до України, позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Головне управління юстиції у Полтавській області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 і просив визнати незаконним вивезення та утримання відповідачем на території України малолітньої дочки та повернути її до місця постійного проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

Апеляційний суд взяв до уваги те, що наявність численних спорів між батьками, ініційованих саме батьком, а також регулярні зустрічі батька з дочкою у місцевому контактному центрі згідно з розпорядженням суду у справах сім`ї свідчить про його прагнення до здійснення піклування і про реалізацію своїх батьківських прав щодо малолітньої дитини.

Отже, утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, без згоди іншого з батьків є незаконним, оскільки така дія порушує права іншого з батьків.

Велика Палата Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 26 листопада 2013 року (заява № 27853/09) у справі «X проти Латвії» (далі - рішення ЄСПЛ) розглядала питання, пов`язані з поверненням дитини відповідно до положень Гаазької конвенції, та встановила, що заявник зазнала непропорційного втручання в її право на повагу до свого сімейного життя, оскільки під час процесу прийняття рішень в рамках національного законодавства недотримано процесуальних вимог, притаманних статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а Ризький окружний суд не здійснив ефективного розгляду тверджень заявниці за статтею 13 (b) Гаазької конвенції. У пунктах 93-108 рішення наведено ряд висновків, які доводять необхідність додержання прав дитини, з`ясування судом усіх обставин, а також наслідків переміщення дитини.

Стосовно питання про взаємозв`язок між Конвенцією та Гаазькою конвенцією ЄСПЛ у пункті 93 зазначеного рішення повторив, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов`язання, які накладаються статтею 8 на Договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних у відносинах між Договірними державами.

Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема Конвенції та Гаазької конвенції, беручи до уваги їх мету та наслідки для захисту прав дітей і батьків. Таке застосування міжнародно-правових актів не повинно призводити до конфлікту чи протиставлення різних міжнародних договорів за умови, що ЄСПЛ може виконувати своє завдання в повному обсязі, а саме «забезпечити дотримання зобов`язань, прийнятих на себе Високими Договірними Сторонами» Конвенції, шляхом тлумачення та застосування положень Конвенції у спосіб, який робить її гарантії практичними та ефективними (пункт 94 рішення ЄСПЛ).

Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у таких питаннях, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами, що стоять на кону: інтереси дитини, батьків та громадського порядку, беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу і що цілі негайного повернення відповідають певній концепції «найкращих інтересів дитини» (пункт 95 рішення ЄСПЛ).

ЄСПЛ наголошує, що існує широкий консенсус - у тому числі в міжнародному праві - на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, їхні найкращі інтереси повинні стояти понад усе (пункт 96 рішення ЄСПЛ).

Такий підхід закладений і в Гаазькій конвенції, яка пов`язує цей інтерес до відновлення статусу-кво за допомогою винесення рішення про негайне повернення дитини до країни її постійного проживання у разі незаконного викрадення, при цьому беручи до уваги той факт, що неповернення дитини іноді може бути виправдане об`єктивними причинами, які відповідають інтересам дитини, тим самим пояснюючи існування винятків, особливо у разі серйозного ризику того, що повернення дитини піддасть її фізичній чи психологічній шкоді або іншим чином помістить її в нестерпну ситуацію (стаття 13, перший абзац, (b). ЄСПЛ також зазначає, що Європейський Союз дотримується тієї ж філософії в рамках системи, що включає лише держав-членів ЄС, яка заснована на принципі взаємної довіри. Постанова Європейської Ради (ЕС) від 27 листопада 2003 року № 2201/2003, що стосується юрисдикції та визнання і виконання судових рішень у сімейних справах та в справах батьківської відповідальності, положення якої про викрадення дітей доповнюють ті положення, які вже закладені в Гаазькій конвенції, так само посилається в преамбулі на найкращі інтереси дитини, тоді як стаття 24 § 2 Хартії основних прав наголошує, що в усіх діях, пов`язаних з дітьми, найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговим міркуванням (пункт 97 рішення).

Таким чином, не лише зі статті 8 Конвенції, а й із Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній винятки з принципу своєчасного повернення дитини до країни її постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно.

Найкращі інтереси дитини не співпадають з інтересами батька або матері, за винятком і настільки, наскільки вони неминуче мають спільні різноманітні критерії оцінки, пов`язані з індивідуальною особистістю дитини, загальною та конкретною ситуацією. Тим не менш, їх не можна сприймати в ідентичній манері, незалежно від того, чи розглядає суд запит про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції або ж приймає рішення по суті заяви про батьківську опіку або батьківські права, враховуючи, що останнє судове провадження в принципі не має нічого спільного з намірами Гаазької конвенції (пункт 100 рішення ЄСПЛ).

Таким чином, в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а)) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b)), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть, в першу чергу, перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із заінтересованими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого ЄСПЛ розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.

Зокрема, в контексті цього ЄСПЛ вкотре зауважив, що він не пропонує замінити своєю власною оцінкою оцінку національних судів. Разом з тим він повинен переконатися в тому, що процес прийняття рішень, результатом якого стало прийняття національними судами оспорюваних заходів, був справедливим і дозволив усім заінтересованим сторонам повною мірою викласти свої аргументи, і що найкращі інтереси дитини були захищені.

ЄСПЛ також зазначив, що національні органи повинні провести поглиблене вивчення всієї сімейної ситуації і цілої низки факторів.

ЄСПЛ вважає, що гармонійне тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Гаазької конвенції може бути досягнуте за умови дотримання таких двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб ЄСПЛ мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (пункт 106 рішення ЄСПЛ).

Таким чином, ЄСПЛ вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи таке процесуальне зобов`язання: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні не лише розглянути вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, а й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова у взятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитимуть вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі винятків, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько.

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини порушує її права та інтереси і право батька чи матері на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулась зміна місця проживання дитини.

Посилання відповідача у касаційній скарзі на те, що до постановлення рішення минув рік з моменту переміщення дитини до України, є необґрунтованим, оскільки на момент відкриття провадження у справі пройшло менше року з часу, коли дитина покинула країну походження.

Апеляційний суд не встановив обставин, що свідчать про існування серйозного ризику того, що повернення малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до держави її походження поставить під загрозу заподіяння їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Апеляційний суд дійшов правильно висновку про те, що письмові докази, на які посилалася відповідач, свідчать про наявність конфлікту між батьками дитини, проте не свідчать про наявність загрози для дитини.

Доводи касаційної скарги, які зводяться до того, що проживання дитини в Україні з матір`ю відповідає найкращим її інтересам, не є такими, що переконують Верховний Суд у наявності таких серйозних ризиків, що дитина потрапить у нетерпиму для неї обстановку у країні походження.

Верховний Суд, розуміючи чутливість правовідносин, які є предметом у цій справі, з урахуванням установлених судами обставин дійшов висновку про залишення без змін рішення суду апеляційної інстанції про повернення малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем її постійного проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, поклавши в основу судового рішення найкращі інтереси дитини, належним чином оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, зваживши інтереси сторін справи, встановивши, що дитина з моменту народження до її переміщення на територію України постійно проживала у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії, а також те, що утримання дитини на території України порушує право батька на піклування про дитину, а відповідач не навела достатніх підстав для відмови у поверненні дитини, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову та повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

Верховний Суд погоджується з позицією апеляційного суду, що висновки суду першої інстанції про наявність серйозного ризику, що повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії створить загрозу заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди, є припущенням. Відповідач не надала суду доказів на підтвердження того, що існує серйозний ризик того, що таке повернення загрожує дитині психологічною або фізичною небезпекою чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нетерпимі умови.

Згідно зі статтею 83 ЦПК України відповідач повинен подати суду докази разом з поданням відзиву. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У разі визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Таким чином, норми процесуального права визначають часові межі подання доказів до суду, а також правові наслідки їх недотримання, що полягають у неприйнятті судом таких доказів, за винятком, якщо особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Згідно з частиною першою статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

У частині третій статті 367 ЦПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У касаційній скарзі відповідач, зауважуючи на неправомірне невитребування апеляційним судом доказів і відмову у допиті свідків, не наводить причин, які відповідно до процесуального права є підставами для задоволення відповідних клопотань судом апеляційної інстанції.

Вказуючи на обов`язковість встановлення можливості матері відвідувати дитину у країні, до якої повертається дитина, відповідач не зазначає допущених судом апеляційної інстанції порушень норм матеріального або процесуального права у з`ясуванні цього питання.

Спори стосовно місця проживання та здійснення піклування про дитину не є предметом розгляду справ про повернення дитини на підставі Гаазької конвенції і вирішуються судом держави постійного проживання дитини. Ця справа є відмінною від спору між матір`ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, а також спором щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, які відповідно до статті 19 Гаазької конвенції повинні вирішуватися лише судом за місцем постійного проживання дитини. З огляду на це безпідставними є доводи відповідача щодо того, що постанова апеляційного суду призводить до розлучення дитини з матір`ю.

Зміст постанови апеляційного суду свідчить про те, що даний суд дав належну оцінку доводам відповідача, тому твердження про те, що доречні доводи відповідача не були почуті судом апеляційної інстанції, є необґрунтованими.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

З огляду на те що касаційна скарга подана відповідачем, доводи касаційної скарги про неналежне повідомлення апеляційним судом позивача не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Суд апеляційної інстанцій правильно встановив фактичні обставини справи і застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у зв`язку з чим колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко В. С. Жданова В. О. Кузнєцов