РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 грудня 2019 року м. Одеса справа №420/6755/19
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А., розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Одесі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в особі Біляївського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправною відмову та зобов`язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в особі Біляївського районного відділу про визнання протиправною відмову відповідача у оформленні та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; зобов`язання відповідача оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позовні вимоги позивач мотивує тим, що 14.09.2019 року він разом з матір`ю ОСОБА_2 , як законним представником, звернувся з заявою до Біляївського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі ? Біляївський РВ ГУДМСУ в Одеській області) про видачу йому паспорта громадянина України у вигляді книжечки, без застосування засобів єдиного державного демографічного реєстру, та без передавання будь-яких інших даних до ЄДДР і без присвоєння унікального номеру запису у Реєстрі (будь-яких інших ідентифікаторів (цифрових, штрих-кодових, QR-кодових, біометричних, тощо). Участь у вказаній справі метері позивача зумовлена, тим що після досягнення 23.03.2018 року повноліття, ОСОБА_1 не оформлено та не видано паспорт громадянина України, та він не має жодного документу, що посвідчує його особу, крім свідоцтва про народження, а тому ОСОБА_2 підтверджує особу та здійснює захист повнолітнього сина. Листом Біляївського РВ ГУДМС в Одеській області №5127-523/5127.1-19 від 02.10.2019 року надано відповідь ОСОБА_1 , зазначивши, що в Біляївському РВ ГУДМС в Одеській області відсутні правові підстави для оформлення та видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до постанови Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII за відсутності відповідного рішення суду. Позитивної відповіді по суті поставлених питань позивач так і не отримав, а тому звернувся до суду з вказаним позовом.
Представник ГУ ДМС України в Одеській області надав до суду письмовий відзив, який мотивований тим, що Наказ МВС України «Про затвердження Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України» від 13.04.2012 року № 320, який встановлював порядок оформлення та видачі паспорта громадянина України у вигляді паспортної книжечки, втратив чинність на підставі Наказу Міністерства внутрішніх справ «Про визнання таким, що втратив чинність, наказу Міністерства внутрішніх справ України від 13 квітня 2012 року № 320» від 01.03.2018 року №161, а тому на сьогодні відсутні затверджені у встановленому порядку: форма заяви, що подається для одержання паспорта громадянина України у вигляді паспортної книжки; порядок реєстрації такої заяви; процедура оформлення паспорта громадянина України у вигляді паспортної книжки; порядок дій працівників під час приймання документів, перевірки поданих документів, перевірки та підтвердження тотожності особи, яка подає заяву та особи, зображеної на фотокартці, заходи ідентифікації особи; форма бланку паспорта громадянина України у вигляді паспортної книжки. Заяву позивача було розглянуто на підставі Закону України «Про звернення громадян» та 02.10.2019 року надана відповідь на порушені в заяві питання з відповідними роз`ясненнями щодо оформлення та видачі паспорта громадянина України, та Біляївським РВ ГУДМСУ в Одеській області дотримано вимог законодавства про звернення громадян у повному обсязі. Враховуючи викладене, а також те, що позивач не звернувся з відповідною заявою для отримання адміністративної послуги - оформлення та видача паспорта громадянина України та за відсутності необхідних документів (фотокартки, свідоцтва про народження, тощо), відповідачем рішення про відмову у видачі паспорту громадянина України в формі книжечки не приймалося. Також відповідач зазначив, що ним не створено перешкоди позивачу у реалізації права на отримання паспорту громадянина України/або вклеювання до паспорта громадянина України фотокартки по досягненню певного віку, та форма надання документів для отримання паспорту громадянина України визначається Законом України «Про Єдиний держаний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», а тому лист №5127-523/5127.1-19 від 02.10.2019 року не є рішенням суб`єкта владних повноважень, відповідно до положень КАС України та відповідно рішення щодо відмови позивачу у видачі паспорта не може бути визнано протиправним.
Ухвалою суду від 18.11.2019 року відкрито провадження у справі та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Дослідивши матеріали справи, та оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні доказів, суд дійшов висновку про обґрунтованість позову та наявності підстав для його задоволення.
Судом встановлено, що 14.09.2019 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (копія свідоцтва про народження знаходиться в матеріалах справи, а.с.22), разом із законним представником - матір`ю ОСОБА_2 , звернувся до Біляївського РВ ГУДМСУ в Одеській області із заявою про видачу йому паспорта громадянина України у вигляді книжечки, без застосування засобів єдиного державного демографічного реєстру, та без передавання будь-яких інших даних до ЄДДР і без присвоєння унікального номеру запису у Реєстрі (будь-яких інших ідентифікаторів (цифрових, штрих-кодових, QR-кодових, біометричних, тощо) (а.с.19-20), так як позивач не надає згоди на збір та обробку персональних даних.
До заяви додано копію свідоцтва про народження ОСОБА_1 , дві фотокартки ОСОБА_1 розміром 3,5Ч4,5 см та заяву про видачу паспорта за формою відповідно до Наказу МВС України №320 від 13.04.2012 року та Наказу МВС України №456 від 06.06.2019 року.
Листом №5127-523/5127.1-19 від 02.10.2019 року Біляївський РВ ГУДМСУ в Одеській області, розглянувши заяву ОСОБА_1 , надав йому відповідь, зазначивши, що Постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.2019 року №398 «Про внесення зміни до п. 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302», яка набрала чинності 07.06.2019 року, внесено зміни до Постанови КМУ від 25.03.2015 року №302, якими передбачається, що Державна міграційна служба до законодавчого врегулювання питання завершення оформлення та видачі паспорта громадянина України 1994 року здійснює оформлення та видачу таких паспортів у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ, а саме громадянам України, щодо яких прийнято рішення суду, що набрало законної сили про зобов`язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року. Також у вказаному листі зазначено, що в Біляївського РВ ГУДМС в Одеській області відсутні правові підстави для оформлення та видачі паспорта громадянина України у формі книжечки за відсутності відповідного рішення суду (а.с.21).
Судом також встановлено, що відмова в отриманні паспорта громадянина України, що містить безконтактний електронний носій позивачем обґрунтована власними поглядами та переконаннями.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно з вимогами ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За приписами ст. 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Відповідно до ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення ч. 2 ст. 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними, і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Суд зауважує, що у даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами. Так, Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі ? Конвенція), ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «C. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося «згідно із законом», не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany) [ВП], заява № 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).
Аналізуючи викладені вище норми законодавства, суд звертає увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
З даного приводу суд, формуючи правовий висновок, виходить з такого.
Відповідно до п.1 ст.5 Закону України «Про громадянство України», документом, що підтверджує громадянство України, є, зокрема, паспорт громадянина України.
Правові та організаційні засади створення та функціонування Єдиного державного демографічного реєстру та видачі документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи, а також права та обов`язки осіб, на ім`я яких видані такі документи визначені Законом України «Про Єдиний держаний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20.11.2012 року № 5492-VI (далі - Закон № 5492-VI).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону № 5492-VI документами, оформлення яких встановлено цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення, є документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, яким є, зокрема, паспорт громадянина України.
Згідно зі ст. 14 Закону № 5492-VI форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України (ч. 1 ст. 21 Закону № 5492-VI).
Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв`язку з неможливістю їх реалізації.
Кожен громадянин України, який досяг чотирнадцятирічного віку, зобов`язаний отримати паспорт громадянина України. Паспорт громадянина України оформляється особам, які не досягли вісімнадцятирічного віку, на чотири роки, а особам, які досягли вісімнадцятирічного віку, - на кожні 10 років, та виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій (ч.2-4 ст. 21 Закону № 5492-VI).
Частиною 3 ст. 13 Закону № 5492-VI також передбачено, що паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій.
Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-XII затверджено, зокрема Положення про паспорт громадянина України (далі ? Положення № 2503-XII) та передбачено, що паспорт громадянина України видається кожному громадянинові України центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері громадянства, після досягнення 16-річного віку (п.2 Положення № 2503-XII).
Відповідно до п. 3 Положення № 2503-XII бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.
Таким чином, Положенням № 2503-XII, передбачено дві форми паспорта громадянина України: книжечка і картка.
Пунктом 5, 6 Положення № 2503-XII передбачено вигляд паспортної книжечки та відомості, які вносяться на кожній зі сторінок.
Згідно з п. 8, 10 Положення № 2503-XII термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної картки, визначається Кабінетом Міністрів України.
Водночас, п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року № 302 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» (далі ? Постанова № 302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України.
Пунктом 2 Постанови № 302 із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру запроваджено, зокрема, з 1 січня 2016 р. оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог п.2 Положення № 2503-XII; з 1 листопада 2016 р. оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Державна міграційна служба до законодавчого врегулювання питання завершення оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року здійснює оформлення та видачу таких паспортів у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ, громадянам України, щодо яких прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов`язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року (абз. 5 п. 3 Постанови № 302).
Так, Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 червня 2019 року № 456 затверджено «Тимчасовий порядок оформлення і видачі паспорта громадянина України» (далі ? Тимчасовий порядок). Отже, законодавством передбачений порядок оформлення та видачі паспорту громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України № 2503-ХІІ, зокрема особі, яка досягла 16-річного віку - на підставі заяви про видачу паспорта громадянина України за зразком, наведеним у додатку 1 до цього Тимчасового порядку, поданої нею особисто (п.3 розділу 1 Тимчасового порядку).
Саме на вищевказаний п. 3 Постанови № 302 посилається відповідач у відповіді на заяву позивача про оформлення паспорта громадянина України у формі книжечки, зазначивши при цьому, що за відсутності відповідного рішення суду у Біляївського РВ ГУДМС в Одеській області відсутні правові підстави оформлення та видачі паспорта громадянина України у формі книжечки ОСОБА_1 .
У зв`язку з цим суд критично оцінює твердження відповідача, що ним не приймалося рішення про відмову у видачі паспорта громадянина України в формі книжечки, а заява позивача була розглянута як звернення у межах строку визначеного Законом України «Про звернення громадян» та позивачу надано письмову відповідь з відповідними роз`ясненнями щодо оформлення та видачі паспорта громадянина України.
Такі роз`яснення дійсно надані, проте у листі також зазначено, що без рішення суду, що набрало законної сили, яким зобов`язано відповідача оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року, така видача і оформлення фактично неможлива, що обґрунтовано розцінено позивачем як відмова в оформленні і видачі паспорта у формі паспортної книжечки.
Крім того, у своєму відзиві, представник ГУ ДМС України в Одеській області вказує на відсутність факту відмови у видачі ОСОБА_1 паспорту у формі книжечки та відповідно відсутності підстав для зобов`язання видати такий паспорт, так як позивач не звернувся з відповідною заявою та ним не надані всі необхідні документи, зокрема фотокартки та свідоцтво про народження.
З даного приводу суд зазначає, що відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, такий суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Враховуючи викладене, суд не бере до уваги, дане твердження представника ГУ ДМС України в Одеській області, так як у відповіді №5127-523/5127.1-19 від 02.10.2019 року така підстава для відмови не зазначена.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивач до заяви про видачу паспорта громадянина України у вигляді книжечки додав свідоцтво про народження ОСОБА_1 , дві фотокартки розміром 3,5Ч4,5 см, та відповідну заяву, за формою встановленою Наказом МВС України №320 від 13.04.2012 року та Наказом МВС України №456 від 06.06.2019 року (а.с.20, 26-27).
Суд додатково зазначає, що п. 1 розділу 3 Тимчасового порядку передбачено перелік документів, які подаються особою, яка досягла 16-річного віку або її законним представником для оформлення паспорта.
Відмова в отриманні паспорта громадянина України, що містить безконтактний електронний носій, так само як і внесення будь-яких даних до ЄДДР і присвоєння унікального номеру запису у Реєстрі позивачем обґрунтована власними поглядами та переконаннями, з даного приводу суд зазначає наступне.
Згідно з ст.21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Відповідно до ст.24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
При цьому, згідно зі ст.35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.
Статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини в своєму Рішенні від 01.07.2014 року по справі "S.A.S. проти Франції" (Заява № 43835/11) зазначив: "… 125. Хоча релігійна свобода є передусім справою совісті кожної окремої людини, вона також означає право людини на свободу сповідувати свою релігію одноособово і приватно або спільно з іншими, прилюдно та у колі своїх одновірців. У статті 9 Конвенції перелічені різні форми, в яких людина може реалізовувати право на сповідування своєї релігії або переконань - це можуть бути богослужіння, вчення, а також виконання та дотримання релігійних обрядів (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Cha'are Shalom Ve Tsedek проти Франції" [ВП], № 27417/95, §73, ECHR 2000-VII, і згадане вище рішення у справі Leyla Sahin, § 105). Однак гарантії статті 9 не поширюються на кожну дію, на вчинення якої особу спонукає чи надихає релігія або переконання, і ця стаття не завжди гарантує особі право поводити себе у публічній сфері так, як приписує її релігія або переконання (див., наприклад, рішення у справі "Arrowsmith проти Сполученого Королівства, № 7050/75, доповідь Комісії від 12.10.1978 року, DR 19; рішення у справі "Kalac проти Туреччини" від 01.07.1997 року, §27, Reports of Judgments and Decisions 1997-IV; та згадане вище рішення у справі Leyla Sahin, §§105 і 121). […] 161. Суд нагадує, що загальна політика або заходи, які призводять до непропорційно серйозних негативних наслідків для певної групи людей, можуть вважатися дискримінаційними, навіть якщо вони не спрямовані конкретно проти цієї групи і не мають дискримінаційної мети (див., серед інших джерел, рішення у справі "D.H. та інші проти Чеської Республіки" [ВП], № 57325/00, §§ 175 і 184-185, ECHR 2007-IV). Але дискримінаційного характеру така політика чи заходи набувають лише у випадку, якщо вони не мають під собою "об`єктивних і достатніх підстав", тобто, якщо вони не служать досягненню "легітимної мети" або якщо не забезпечено "належного пропорційного співвідношення" між використовуваними засобами та поставленою метою (див. там само, § 196). …".
Пунктом 131 Постанови № 302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, що міститься у паспорті, вноситься, зокрема, така інформація, як біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи.
Безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразка містить відцифровані персональні дані особи.
Разом з тим, позивач у своєму позові посилається на порушення принципу поваги до приватного життя суб`єкта персональних даних, шляхом електронної обробки таких даних у процесі оформлення ID-паспорту, оскільки він згоди на таку обробку не надає.
Суд такі доводи вважає обґрунтованими з огляду на таке.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про захист персональних даних» від 01.06.2010 року № 2297-VI, персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 5, 6 ст. 6 вказаного Закону).
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб`єкта персональних даних.
Водночас, суд звертає увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює не якість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Суд вважає за доцільне зазначити, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
Як зазначає позивач він разом з матір`ю є прихожанами Української Православної Церкви.
Офіційна позиція Української Православної Церкви з питань розвитку технологій обробки персональних даних та впровадження біометричних документів 31.05.2013 року, що проголошує: «Ще в самому початку впровадження ідентифікаторів особистості на Україні Церква не тільки не надавала благословіння на їх прийняття, а й застерігала суспільство щодо ризиків їх впровадження, попереджала про можливість перетворення в майбутньому цього ідентифікатора в апокаліптичний знак, описаний в Одкровенні Апостола Іоанна Богослова , який називається «начертаннием антихриста».
Таким чином, з урахуванням зазначеного, позивач має право через свої релігійні погляди отримати паспорт громадянина України без електронного носія.
Суд доходить висновку, що норми Закону № 5492-VI на відміну від норм Положення №2503-XII (також чинного на момент виникнення спірних правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім`я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог ст. 22 Конституції України. Та оскільки чинна редакція Закону № 5492-VI не передбачає альтернативи паспортам з безконтактним електронним носієм і не може забезпечити реалізацію такого права, то це право має реалізовуватися у спосіб, передбачений Положенням № 2503-XII, шляхом видачі паспорта громадянина України у вигляді паспортної книжечки без електронного носія.
Крім того, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено. При цьому, у жодному законі не зазначено, з якою метою встановлені такі обмеження, і чи є вони необхідними у демократичному суспільстві. Оскільки дії Управління ДМС розглядаються як дії держави в цілому, і такі дії порушують основоположні права громадян, то вони, на думку суду, також є протиправними.
Отже, не оформлення позивачу паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки без електронного носія саме через релігійні переконання, які не призводять до негативних наслідків тих чи інших людей та не спрямовані проти цих людей чи держави, обмежує його права, що встановлені законом, і не є необхідними в демократичному суспільстві.
З урахуванням викладеного, суд доходить висновку, що позовні вимоги позивача про визнання протиправною відмови ГУ ДМС України в Одеській області у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню.
Крім того, для належного захисту порушених прав позивачки слід зобов`язати відповідача оформити та видати ОСОБА_1 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України № 2503-ХІІ.
Аналогічний висновок викладений в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018 року у зразковій справі №806/3265/17.
При цьому Велика палата ВС визначила ознаки типової справи:
а) позивач ? фізична особа, якій територіальним органом ДМС України відмовлено у видачі паспорту у формі книжечки, у відповідності до Положення № 2503-ХІІ;
б) відповідач ? територіальні органи ДМС України;
в) предмет спору ? вимоги щодо неправомірної відмови відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки у зв`язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних та зобов`язання відповідача видати позивачеві паспорт у формі книжечки, у відповідності до Положення № 2503-ХІІ.
Висновки Великої Палати Верховного Суду у цій зразковій справі належить застосовувати в адміністративних справах щодо звернення осіб до суду з позовом до територіальних органів ДМС України з вимогами видати паспорт громадянина України у формі книжечки, у зв`язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних, відповідно до Положення № 2503-ХІІ.
Відповідно до ч. 3 ст. 291 КАС України, при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 1 ст. 73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Під час перевірки правомірності оскаржуваних рішень суд враховує, чи прийняті вони з використанням повноважень та спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискредитації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь яким несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З огляду на зазначене та оцінюючи у сукупності встановлені обставини і перевіривши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем надано квитанцію про сплату судового збору за подання адміністративного позову №21 від 07.11.2019 року у розмірі 768,40 грн.
Враховуючи наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі, суд вважає за необхідне стягнути на його користь суму сплаченого судового збору з ГУ ДМС України в Одеській області в особі територіального підрозділу Біляївського районного відділу.
Керуючись ст.ст.9, 73, 77, 90, 139, 241-246 КАС України, суд, -
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в особі Біляївського районного відділу задовольнити.
Визнати протиправною відмову Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в особі територіального підрозділу Біляївського районного відділу у видачі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорта громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки.
Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області в особі територіального підрозділу Біляївського районного відділу оформити та видати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) паспорт громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України № 2503-ХІІ.
Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в особі територіального підрозділу Біляївського районного відділу(65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код за ЄДРПОУ: 37811384) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) судові витрати у розмірі 768,40 грн., сплачені по квитанції №21 від 07.11.2019 року.
Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку та строки, встановлені ст.ст. 295, 297 та з урахуванням п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Е.А.Іванов
.
