Постанова

Іменем України

13 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 682/2193/18

провадження № 61-14223св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Західно-Чорноморська рибоохорона Західно-Чорноморського басейнового управління охорони, використання та відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 28 березня 2019 року у складі судді Зеленської В. І. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 червня 2019 року у складі колегії суддів: Грох Л. М., Костенка А. М., Спірідонової Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Західно-Чорноморської рибоохорони Західно-Чорноморського басейнового управління охорони, використання та відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства (далі - Західно-Чорноморська рибоохорона) про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, зміну формулювання причин звільнення та зобов`язання внести зміни в трудову книжку, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації за невикористану відпустку, недоплачених відпускних та вихідної допомоги.

Позов мотивувала тим, що 05 квітня 2017 року відповідно до наказу від 03 квітня 2017 року № 49 її прийнято на роботу на посаду діловода Західно-Чорноморської рибоохорони за строковим трудовим договором до закінчення ліквідації. У зв`язку з виробничою необхідністю наказом від 03 квітня 2017 року № 50 на неї було покладено обов`язки начальника відділу - головного бухгалтера відділу фінансування бухгалтерського обліку та звітності. 18 січня 2018 року її було письмово попереджено, що після закінчення двомісячного строку вона підлягає звільненню з роботи відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), але по закінченню цього строку її не було звільнено. 23 травня 2018 року вона подала заяву про звільнення її з роботи у зв`язку із ліквідацією згідно зі статтею 40 КЗпП України. Останнього робочого дня, тобто 06 червня 2018 року, голова комісії з ліквідації Західно-Чорноморської рибоохорони запропонував залишитись на роботі ще на тиждень, мотивуючи це тим, що замість неї немає кому подавати звітність. Від цієї пропозиції ОСОБА_1 відмовилась та наступного дня не вийшла на роботу. 20 червня 2018 року, коли вона з`явилась на роботу за розрахунком та трудовою книжкою, їй було вручено наказ від 15 червня 2018 року № 1-к про звільнення за прогул без поважних причин, про що внесено запис у трудову книжку.

Стверджувала, що її звільнення є незаконним, оскільки відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 та пункту 1 статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати безстроковий трудовий договір, укладений з роботодавцем, попередивши його письмово за два тижні, а тому відповідач зобов`язаний був звільнити ОСОБА_1 з роботи відповідно до поданої нею 25 травня 2018 року заяви про звільнення. Підстав для звільнення її за прогул у роботодавця не було, оскільки з 07 червня 2018 року вона мала право не виходити на роботу.

На підставі вищенаведеного та після уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним і скасувати наказ від 15 червня 2018 року № 1-к Західно-Чорноморської рибоохорони про її звільнення з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України; змінити формулювання підстав її звільнення на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України; зобов`язати відповідача внести зміни у її трудову книжку щодо підстав звільнення; стягнути з відповідача на свою користь 174 793,84 грн, з яких: 144 338,68 грн - середній заробіток за час вимушеного прогулу станом на 22 лютого 2019 року, 6 458,04 грн - недоплачені відпускні, 8 765,40 грн - компенсація за невикористану відпустку, 15 231,72 грн - вихідна допомога при звільненні.

Рішенням Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 28 березня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто із Західно-Чорноморської рибоохорони на користь ОСОБА_1 5 824,40 грн недоплачених відпускних за період щорічної відпустки з 02 по 15 травня 2018 року; компенсацію за 15 днів невикористаної відпустки в сумі 8 086,50 грн та 400,00 грн витрат на правову допомогу пропорційно задоволеним позовним вимогам. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги про стягнення недоплачених відпускних та компенсації за невикористану відпустку, суд першої інстанції виходив із того, що під час звільнення позивача їй не виплачено 5 824,40 грн відпускних за 14 днів відпустки у травні 2018 року та компенсацію за невикористану відпустку за період роботи з 05 квітня 2017 року по 18 червня 2018 року у розмірі 8 086,50 грн, тому вказані кошти підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, зміну формулювання причин звільнення, зобов`язання внести зміни в трудову книжку, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідної допомоги, суд першої інстанції виходив із того, що працівник не може ініціювати звільнення з роботи з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, тому заява ОСОБА_1 про її звільнення з роботи у зв`язку з ліквідацією за статтею 40 КЗпП України є безпідставною. Крім того, оскільки позивач не вийшла на роботу з 07 червня 2018 року, та наказ про звільнення її з роботи за пунктом 4 частини першої статі 40 КЗпП України є законним, і підстави для зміни формулювання підстав звільнення та внесення змін у трудову книжку позивачки відсутні. Також вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та вихідної допомоги при звільненні, передбаченої статтею 44 КЗпП України, не можуть бути задоволені, оскільки є похідними від згаданих вимог.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 20 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 28 березня 2019 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції щодо наслідків вирішення спору не спростовують.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду засобами поштового зв`язку з касаційною скаргою на рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 28 березня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 червня 2019 року у вищевказаній справі,у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Вказує на те, що суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи цю справу, не надали належної оцінки тому факту, що після закінчення двомісячного строку з моменту попередження вона підлягала звільненню з роботи за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги, проте по закінченні цього строку її не звільнили. У зв`язку з цим вона 23 травня 2018 року подала заяву про звільнення з роботи на підставі пункту першого частини першої статті 40 КЗпП України. Вона попередила власника про своє звільнення письмово, тому відпрацювавши згідно із законом два тижні, правомірно не вийшла на роботу. Суди безпідставно не врахували її волевиявлення на звільнення за власним бажанням.

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргоюОСОБА_1 на рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 28 березня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 червня 2019 року, витребувано матеріали справи зі Славутського міськрайонного суду Хмельницької області та надано строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 05 квітня 2017 року ОСОБА_1 прийнято на роботу за строковим трудовим договором до закінчення ліквідації на посаду діловода Західно-Чорноморської рибоохорони на підставі наказу від 03 квітня 2017 року № 49. Відповідні відомості були внесені в трудову книжку ОСОБА_1 .

Наказом відповідача від 03 квітня 2017 року № 50 у зв`язку з виробничою необхідністю на ОСОБА_1 покладено виконання обов`язків начальника відділу - головного бухгалтера відділу фінансування бухгалтерського обліку та звітності з наданням права другого підпису, розпорядження рахунками та підписання платіжних документів з 05 квітня 2017 року.

З 24 грудня 2015 року Західно-Чорноморське басейнове управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства перебуває в стані припинення.

18 січня 2018 року головою ліквідаційної комісії з ліквідації відповідача позивачу вручене письмове попередження про наступне звільнення з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв`язку з ліквідацією Західно-Чорноморського басейнового управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства та скороченням посади.

Після закінчення двомісячного строку адміністрацією відповідача не виявлено наміру звільняти позивача.

23 травня 2018 року ОСОБА_1 подала голові комісії з ліквідації Західно-Чорноморське басейнове управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства ОСОБА_2 заяву про її звільнення з посади діловода з 23 травня 2018 року у зв`язку з ліквідацією за статтею 40 КЗпП України, в якій також просила виключити її зі складу комісії з ліквідації Західно-Чорноморського басейнового управління охорони, використанні і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства.

07 червня 2018 року з 11.00 до 16.30, 08 червня 2018 року з 09.00 до 14.00 та 11 червня 2018 року з 09.00 до 12.15 ОСОБА_1 була відсутня на робочому місці.

Письмові пояснення з приводу відсутності на робочому місці ОСОБА_1 надати відмовилась.

Наказом від 15 червня 2018 року № 1-к, виданим головою комісії з ліквідації Західно-Чорноморської рибоохорони ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (прогул без поважних причин).

Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 стверджувала про те, що відповідач зобов`язаний був звільнити її з роботи на підставі пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідно до поданої нею 23 травня 2018 року заяви.

Переконувала, що підстав для звільнення її за прогул в роботодавця не було, оскільки з 07 червня 2018 року вона мала право не виходити на роботу.

Нормативно-правове обґрунтування

Трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (стаття 21 КЗпП України).

Відповідно до статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є: угода сторін; закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення; призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу; розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45); переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду; відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці; набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи; укладення трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону України «Про запобігання корупції», встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов`язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення; з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»; підстави, передбачені контрактом; підстави, передбачені іншими законами.

Отже, працівник може ініціювати розірвання трудового договору у випадках, передбачених статтями 38, 39 КЗпП України, зокрема: працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, за власним бажанням, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні, або строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу.

Також відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом зокрема у випадку: прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин, або змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Прогулом без поважних причин вважається полишення роботи без відповідного попередження роботодавця в установленому порядку про розірвання трудового договору або залишення роботи до закінчення строку попередження без згоди на це роботодавця, якщо такий договір укладено на невизначений строк; залишення без поважних причин особою, з якою укладено строковий трудовий договір, роботи до закінчення строку трудового договору; самовільне залишення молодим спеціалістом (молодим робітником) роботи, на яку його направили після закінчення відповідного навчального закладу, до закінчення строку обов`язкового відпрацювання; самовільне використання без погодження з роботодавцем днів відгулів, чергової відпустки тощо. Не може вважатися прогулом відсутність працівника на робочому місці за умови, що він присутній на підприємстві. Якщо працівник не залишив місця розташування підприємства, його не можна звільнити за прогул. До такого працівника можуть застосовуватися інші види дисциплінарного або громадського стягнення чи впливу.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Стаття 116 КЗпП України визначає, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Згідно зі статтею 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Згідно з положеннями статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про те, що заява ОСОБА_1 про її звільнення з роботи у зв`язку з ліквідацією за статтею 40 КЗпП України є безпідставною, оскільки ініціювати звільнення з роботи з підстав, передбачених пунктом 1 частиною першою статті 40 КЗпП України, може лише роботодавець.

Також суд дійшов правильного висновку про те, що оскільки позивач не вийшла на роботу з 07 червня 2018 року без поважних причин, то наказ про її звільнення з роботи за пунктом 4 частини першої статі 40 КЗпП України є законним, і підстави для зміни формулювання підстав її звільнення та внесення змін у трудову книжку відсутні.

Крім того, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що вимоги позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та вихідної допомоги при звільненні, передбаченої статтею 44 КЗпП України, не можуть бути задоволені, оскільки вони є похідними.

Разом з тим, встановивши, що при звільненні позивачу не було виплачено відповідачем 5 824,40 грн відпускних за 14 днів відпустки у травні 2018 року та 8 086,50 грн компенсації за невикористану відпустку за період роботи з 05 квітня 2017 року по 18 червня 2018 року, суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у цій частині.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували волевиявлення заявника на звільнення за власним бажанням, були предметом розгляду суду апеляційної інстанції та їм надана належна правова оцінка.

Зокрема, апеляційний суд, відхиляючи такі доводи, як безпідставні, правильно зазначив, що у поданій ОСОБА_1 заяві від 23 травня 2018 року про звільнення її з посади діловода нема посилання на її власне бажання як підставу звільнення, а вказано причину звільнення - у зв`язку з ліквідацією за статтею 40 КЗпП України.

За змістом частини першої статті 38, пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України право розірвати трудовий договір, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні працівник має лише в разі ініціювання звільнення з роботи за власним бажанням.

Таким чином, у позивача не було обґрунтованих підстав не з`являтися на робоче місце з 07 червня 2018 року, мав місце прогул.

Подана позивачем заява про звільнення від 23 травня 2018 року у зв`язку з ліквідацією підприємства на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України за відсутності відповідної ініціативи власника відповідача або уповноваженого ним органу не могла призвести і не призвела до звільнення позивача на підставі пункту першої частини першої статті 40 КЗпП України.

Пунктом 4 статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах судових рішень, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх спростували. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 28 березня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко