Постанова

Іменем України

13 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 369/9908/15-ц

провадження № 61-13962 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 ;

представник відповідача - ОСОБА_3 ;

третя особа - управління Державної міграційної служби України в Київській області;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Київської області від 03 лютого 2016 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - управління Державної міграційної служби України в Київській області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що вона є єдиним власником житлового будинку АДРЕСА_1 , який отримала у власність за договором дарування від 13 лютого 2001 року від свого батька - ОСОБА_4 .

На час укладення договору дарування у житловому будинку були прописані: позивач, ОСОБА_2 та їх батьки. Відповідач був вселений та прописаний у будинок у 1987 році з дозволу колишнього власника - ОСОБА_4 .

Після того як батько подарував їй будинок, її брат - ОСОБА_2 продовжував жити у будинку, так як між ними були нормальні сімейні відносини і питання його виселення не піднімалося.

Після смерті батьків відповідач почав вчиняти дії з метою позбавлення її права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 в судовому порядку.

Зазначала, що вона неодноразово просила відповідача припинити користування відповідним житловим приміщенням, виселитись з будинку у добровільному порядку та не чинити їй перешкоди у здійсненні права власності на житловий будинок, однак відповідач не звертав на це уваги та продовжував проживати у будинку.

Відносини між нею та відповідачем погіршилися після того, як комісією Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 30 квітня 2008 року було встановлено засмічення ОСОБА_2 подвір`я житлового будинку ящиками та рекламними щитами, встановлення електростанції без погодження з позивачем, влаштування вольєру для собак під вікнами будинку, виведення каналізації на город, використання підсобних приміщень без згоди власника, закриття колодязя.

Ураховуючи викладене, позивач просила суд визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , зобов`язати управління Державної міграційної служби України в Київській області зняти відповідача з реєстрації місця проживання, виселити його з вказаного житлового будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 листопада 2015 року у складі судді Медвідь Н. О. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що станом на час розгляду справи вона є власником спірного житлового будинку, де проживає відповідач, як і відсутні відомості про реєстрацію місця проживання відповідача в спірному житловому будинку.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням апеляційного суду Київської області від 03 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , та виселено його із вказаного будинку. Зобов`язано управління Державної міграційної служби України в Київській області зняти ОСОБА_2 з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, відповідач був прописаний у житловому будинку АДРЕСА_1 до укладення між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 договору дарування 13 лютого 2001 року, а з припиненням права власності ОСОБА_4 на житловий будинок з ним припинилися і право відповідача користуватися житловим будинком. ОСОБА_2 на даний час не є членом сім`ї власника будинку, угоди між ним та ОСОБА_1 про безоплатне користування жилим приміщенням не укладено, тому відсутні правові підстави для користування ним спірним житловим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2016 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просив оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 лютого 2016 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 369/9908/15-ц із Києво-Святошинського районного суду Київської області.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 червня 2019 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що до суду першої інстанції позивачем було надано лише фотокопію з копії договору дарування житлового будинку від 13 лютого 2001 року, при цьому на фотокопії договору не було ніякої відмітки про реєстрацію цього договору в бюро технічної інвентаризації. Таким чином, йому достовірно невідомо чи є ОСОБА_1 власником спірного житлового будинку, в якому він проживає протягом не менше 30-ти років.

Згідно зі статтею 128 ЦК УРСР, чинного на час укладення договору дарування, право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Проте позивач ніколи у будинку, не проживала не намагалася до нього вселитися, вимоги про виселення з будинку до нього не висувала, ніякого інтересу до будинку вже 15 років не проявляє, ніяких документів, які б підтверджували її право власності на будинок, йому не надавала.

Крім того, відсутні докази того, що позивач не могла потрапити у будинок чи про наявність яких-небудь інших перешкод у користуванні нею будинком

Апеляційний суд зазначаючи, що судом першої інстанції встановлено, що відповідно до договору дарування від 13 лютого 2001 року позивач ОСОБА_1 отримала в дар житловий будинок АДРЕСА_1 , не звернув уваги на те, що районний суд посилався на те, що в матеріалах справи відсутня належним чином завірена копія договору дарування від 13 лютого 2001 року (зроблена з оригіналу), а сам оригінал договору судом не досліджувався.

Також апеляційний суд послався на те, що він зареєстрований в будинку АДРЕСА_1 з дозволу попереднього власника, його батька - ОСОБА_4 , як член сім`ї, проте в матеріалах справи відсутні докази його реєстрації у спірному будинку, хоча він підтвердив тільки факт його вселення у спірний будинок з дозволу батька.

Вважав рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до копії договору дарування від 13 лютого 2001 року ОСОБА_1 отримала в дар житловий будинок АДРЕСА_1 з господарськими будівлями та спорудами. Договір дарування посвідчений державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори та зареєстрований за реєстровим № 3-390.

Судом встановлено, що починаючи з 2006 року спори між сторонами щодо права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 неодноразово розглядалися судами різних інстанцій.

На час розгляду справи ОСОБА_2 постійно проживає в частині будинку АДРЕСА_1 . В іншій частині будинку проживають орендарі житла з дозволу ОСОБА_1 , проте ОСОБА_1 в будинку не проживає. ОСОБА_2 ще у 2009 році усунув зауваження депутатської комісії сільської ради, викладені в актах від 30 квітня 2008 та 2009 року, та не перешкоджає своїй сестрі - ОСОБА_1 у користуванні її власністю. Вказані обставини підтверджуються актом депутата Петропавлівсько- Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області Хижняка В. Ф. від 24 жовтня 2015 року та довідкою Києво-Святошинського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Київській області від 30 жовтня 2015 року (а.с. 69, 70).

ОСОБА_2 постійно проживає в частині будинку АДРЕСА_1 і вселився в будинок з дозволу попереднього власника, свого батька - ОСОБА_4 , який помер у 2008 році.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Колегія суддів вважає, що не є підставою для виселення члена сім`ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини.

У справі, що розглядається, виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін договору дарування, внаслідок яких ОСОБА_2 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 постійно проживає в частині будинку АДРЕСА_1 і вселився в будинок з дозволу попереднього власника, свого батька - ОСОБА_4 , який помер у 2008 році.

У подальшому право власності на житло набула його сестра - ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 13 лютого 2011 року

Тобто набувач за певної обачності мала реальну можливість дізнатися про обтяження будинку у вигляді права користування члена сім`ї колишнього власника будинку, який є її братом і продовжував проживати у спірному житловому будинку і після набуття нею права власності на нього.

Таким чином, заявник могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості.

Однак позивач не здійснила достатньої належної обачності при укладенні договору дарування.

Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено.

Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

У справі, що переглядається, позивач, набуваючи житло у власність, знала про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявила розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясувала, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням.

Відтак, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Відповідач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Колегія суддів зазначає, що відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з інших правових підстав, ніж ті, що зазначені в цій постанові. Разом з тим, у силу частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Київської області від 03 лютого 2016 року скасувати, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 листопада 2015 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта