КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження: Доповідач - Ратнікова В.М.

№ 22-ц/824/16331/2019

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м . Київ Справа № 755/14455/19

05 грудня 2019 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Борисової О.В.

- Левенця Б.Б.

при секретарі - Куркіній І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника заявника ОСОБА_1 адвоката Ганчука Павла Ярославовича на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 12 вересня 2019 року, постановлену під головуванням судді Катющенко В.П., про відмову у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення,-

в с т а н о в и в:

03 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

В обґрунтування заявлених вимог посилалася на те, що до серпня 2014 року вона постійно проживала та працювала у м. Горлівка Донецької області. На праві спільної часткової власності їй належить нерухоме майно, що також знаходиться на території Донецької області. У зв`язку зі збройної агресією Російської Федерації проти України, у серпні 2014 року вона вимушена була переміститись з місця свого постійного проживання на тимчасово окупованій території Донецької області до м. Києва, де постійно проживає в квартирі АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції від 29.10.2014 за № 3004001139.

Зазначала що, вчинивши збройну агресію проти України, Російська Федерація значно обмежила її право на захист прав та законних інтересів, а тому вона має на меті визначити свій статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 (жертви - потерпілого від міжнародного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Враховуючи викладене, просила суд встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у серпні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 12 вересня 2019 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі окремого провадження за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення.

Не погоджуючись з такою ухвалою суду першої інстанції, 08 листопада 2019 року представник заявниці ОСОБА_1 адвокат Ганчук Павло Ярославович подав до суду апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 12 вересня 2019 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційну скаргу обґрунтовував тим, що ухвала суду першої інстанції є незаконною, постановлена з порушенням норм процесуального права. Помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що причинно-наслідковий зв`язок між переміщенням заявника та збройною агресією Російської Федерації не потребує встановлення у судовому порядку як загальновідомий та як такий, що за своєю правовою природою не є фактом, що має юридичне значення. Звертає увагу на те, що видана ОСОБА_1 довідка про взяття її на облік як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції від 29.10.2014 року № 3004001139, посвідчує лише факт вимушеного переселення ОСОБА_1 з м. Горлівки Донецької області до м. Києва і не містить в собі зазначення причини такого переселення. Встановлення юридичного факту про те, що вимушене переселення відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України породжує для заявниці правові наслідки. Відмовляючи у відкритті провадження у даній справі з тих підстав, що факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим та не є юридичним фактом, що має юридичне значення, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що заявниця не просила встановити юридичний факт збройної агресії Росії проти України. Вона просила встановити юридичний факт, що її вимушене переселення у серпні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території України, а цей факт не є загальновідомим, має індивідуальний характер та стосується виключно заявника.

Відзиву на апеляційну скаргу подано не було.

Заявниця ОСОБА_1 , представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України та представник Російської Федерації в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи судом повідомлялися у встановленому законом порядку, представник Міністерства соціальної політики України подав до суду пояснення у яких просив розглядати справу у його відсутності, решта учасників справи причину своєї неявки суду не повідомили, про день та час слухання справи судом повідомлені встановленому законом порядку, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Звертаючись до суду із заявою про встановлення юридичного факту, ОСОБА_1 просила встановити юридичний факт, що її вимушене переселення у серпні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України, вказуючи при цьому, що метою встановлення такого факту є визначення її статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 (жертви - потерпілого від міжнародного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права, а чинним законодавством не передбаченого іншого порядку встановлення такого факту.

Відмовляючи у відкритті провадження у даній справі, суд першої інстанції виходив з того, що причино-наслідковий зв`язок між переміщенням заявника та збройною агресією Російської Федерації не потребує встановлення у судовому порядку як загальновідомий та як такий, що за своєю правовою природою не є фактом, що має юридичне значення.

З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може погодитись, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного приживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) вказано, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Навіть з урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення.

У Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Статтею 293 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з ч. 2 ст. 315 Цивільного процесуального кодексу України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, відповідно до статей 293, 315 ЦПК України в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Таким чином, колегія суддів, на підставі аналізу вищевказаних положень закону, дійшла висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, відмовляючи у відкритті провадження у даній справі, не звернув уваги на те, що встановлення факту, що вимушене переселення заявниці з окупованої території Донецької області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації. Крім того, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявниці ОСОБА_1 , він має індивідуальний характер та породжує правові наслідки лише для заявниці.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року по справі №759/759/17 та в постанові Верховного Суду від 14 березня 2018 року по справі № 363/2981/16-ц.

Пунктом 6 ч.1 ст. 374 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Статтею 379 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є:1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими;3) невідповідність висновків суду обставинам справи;4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Ураховуючи те, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали порушено норми процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, ухвала Дніпровського районного суду м. Києва від 12 вересня 2019 року про відмову у відкритті провадження у справі підлягає скасуванню, а справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 379, 381 - 384 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника заявника ОСОБА_1 адвоката Ганчука Павла Ярославовича задовольнити.

Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 12 вересня 2019 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 06 грудня 2019 року.

Головуючий: Судді: