ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2019 року

Київ

справа №820/8815/14

адміністративне провадження №К/9901/4171/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Бившевої Л.І. (суддя доповідач), Олендера І.Я., Хохуляка В.В. розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Індустріальної об`єднаної державної податкової інспекції м. Харкова Головного управління Міндоходів у Харківській області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 14.07.2014 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 29.09.2014 у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю фірми «Альта ЛТД» до Індустріальної об`єднаної державної податкової інспекції м. Харкова Головного управління Міндоходів у Харківській області про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень,

У С Т А Н О В И В:

ТОВ фірма «Альта ЛТД» подало до суду позов, в якому просить визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 29.04.2014 № 0000352210 про визначення грошового зобов`язання з податку на додану вартість в сумі 43 061,00 грн за основним платежем та в сумі 10 765,25 грн за штрафними (фінансовими) санкціями, від 29.04.2014 № 0000362210 про зменшення від`ємного значення з податку на додану вартість за грудень 2013 року в сумі 316,00 грн та від 29.04.2014 № 0000342210 про визначення грошового зобов`язання з податку на прибуток в сумі 712 255 грн за основним платежем та в сумі 64 534,25 грн за штрафними (фінансовими) санкціями.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що викладені в акті перевірки висновки не відповідають дійсним обставинам, податкові повідомлення-рішення є протиправними.

Харківський окружний адміністративний суд постановою від 04.07.2014 задовольнив позов. Визнав протиправним та скасував зазначені податкові повідомлення-рішення.

Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 29.08.2014 залишив без змін постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04.07.2014.

В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник зазначає, що суди неповно та невсебічно з`ясували обставини у справі, не надали належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам та неправильно застосували норми матеріального права: підпункт 135.5.12 пункту 135.5 статті 135, пункти 138.1, 138.2, 138.4 статті 138, підпункти 138.10.3, 138.10.5 пункту 138.10 статті 138, підпункт 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, пункти 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України. та порушили норми процесуального права: статті 7, 9, 11. 86, 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17.11.2014 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII, який набрав чинності з 15.12.2017) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями у справі визначено склад колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду: Бившева Л.І. (суддя-доповідач, головуючий суддя), Хохуляк В.В., Шипуліна Т.М.

Верховний Суд ухвалою від 02.12.2019 призначив справу до касаційного розгляду у попередньому судовому засіданні на 03.12.2019

Верховний Суд, переглядаючи судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права на підставі фактичних обставин справи, зважає на таке.

Суди попередніх інстанцій установили, що підставою для визначення за податковим повідомленням-рішенням від 29.04.2014 № 0000342210 грошового зобов`язання з податку на прибуток в сумі 712 255 грн за основним платежем та в сумі 64 534,25 грн за штрафними (фінансовими) санкціями слугували висновки контролюючого органу про порушення вимог підпункту 135.5.12 пункту 135.5 статті 135, пункту 138.1, 138.2, 138.4 статті 138, підпунктів 138.10.3, 138.10.5 пункту 138.10 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України.

1). Порушення вимог підпункту 138.2 статті 138 Податкового кодексу України полягало у тому, що позивач неправомірно включив до складу витрат, що враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, витрати в сумі 257 145 грн за період з 01.04.2011 по 31.12.2013 за господарськими операціями з придбання товарів у ПП «Ескада-СВ» та у ПБ НВП «Варна», які є нереальними. Висновок про нереальне вчинення господарських операцій з ПП «Ескада-СВ» контролюючий орган обґрунтовує посиланням на акт від 08.02.2012 № 169/2305/33673663 про результати проведення зустрічної звірки щодо документального підтвердження господарських відносин з платниками податків - ТОВ «Промтехноопт» та ТОВ «Бізнес Консалтінг Плюс» за період з 01.05.2011 по 30.11.2011, в якому викладено висновки про непідтвердження реального здійснення господарських операцій між контарегнтом позивача і його постачальниками. Висновок про нереальне вчинення господарських операцій з ПБ НВП «Варна» контролюючий орган обґрунтовує тим, що свідоцтво платника податку ПБ НВП «Варна» анульовано 19.04.2011 через внесення запису про відсутність підтвердження, а також посиланням на акт від 30.11.2011 № 928/18-011/22616552 про неможливість проведення зустрічної звірки ПБ НВП «Варна» з питань підтвердження господарських відносин з платниками податків за період: січень, березень, квітень 2011 року через відсутність за місцезнаходженням, в якому викладено висновки про нереальне вчинення господарських операцій.

Аналіз пунктів 138.1, 138.2, 198.2, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, з урахуванням частини першої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», свідчить, що у податковому обліку господарські операції та витрати за ними мають бути підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, які містять відомості про господарську операцію, підтверджують її фактичне здійснення та понесення витрат. Податковий кредит має бути обов`язково підтверджений податковою накладною, виписаною платником податку на додану вартість та зареєстрованою в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Суди при вирішенні справи в цій частині не виявили порушень зазначених норм закону. Суди попередніх інстанцій дослідили умови договорів, копії первинних документів, складених щодо господарських операцій позивача з постачальниками - ПП «Ескада-СВ» та ПБ НВП «Варна»: договорів, видаткових накладних, податкових накладних, платіжних доручень, договору на перевезення товарів, товарно-транспортних накладних, а також свідоцтва про реєстрації транспортних засобів, належних позивачеві на праві власності та за результатами їх оцінки дійшли висновків про підтвердження ними реального вчинення господарських операцій.

Доводи, зазначені в касаційній скарзі, є ідентичними доводам, якими контролюючий орган обґрунтовував неправомірність формування позивачем витрат, що враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, за цим епізодом, та є такими, що не спростовують висновків судів про протиправність податкового повідомлення-рішення в частині визначення податкового зобов`язання з податку на прибуток за цим епізодом.

Щодо висновку контролюючого органу про нереальне вчинення господарських операцій позивача з контрагентами, які обґрунтовуються посиланням на висновки, викладені в акті про результати проведення зустрічної звірки щодо документального підтвердження господарських відносин контрагента позивача з його постачальниками, а також на факт анулювання свідоцтва платника податку на додану вартість одного з постачальників вже після здійснення господарських операцій, то такі обґрунтування є недостатніми за відсутності аналізу самих господарських операцій позивача з контрагентами та первинних документів, складених щодо таких операцій.

2). Порушення вимог підпункту 138.10.3 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України полягало у тому, що позивач неправомірно включив до складу витрат, що враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, за період з 01.04.2011 по 31.12.2013 витрати в сумі 127 282 грн на збут, витрати на транспортування товарів. Контролюючий орган виходить з того, що позивач відніс до складу витрат, які враховуються для визначення об`єкта оподаткування, транспортні витрати в сумі 1 481 673 грн. У наданих до перевірки актах виконаних робіт, товарно-транспортних накладних не зазначено, чи отримані транспорті послуги стосуються реалізації товарно-матеріальних цінностей чи придбання, у зв`язку з чим контролюючий орган вважав за необхідне здійснити розрахунок транспортно-заготівельних витрат, що належать до реалізованих товарно-матеріальних цінностей, на підставі Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 9 «Запаси», та віднести до транспортних витрат тільки такі витрати в сумі 1 354 390,445 грн.

Згідно з підпунктом «є» підпункту 138.10.3 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України до складу інших витрат включаються: витрати на збут, які включають витрати, пов`язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг: витрати на транспортування, перевалку, страхування товарів, транспортно-експедиційні та інші послуги, пов`язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки.

Суди попередніх інстанцій установили, що транспортні витрати позивач поніс у зв`язку з реалізацією придбаного ним товару у результаті перевезення цього товару, який раніше придбавався з цією метою, що підтвердив первинними документами: договорами про надання транспортних послуг, укладеними з ФОП ОСОБА_1 , ПП «Альфа-Транс», ФОП « ОСОБА_2 , ДАК «Транс», ТОВ «Сеан», Нічний експрес, ПП «КГМ-Рейн», ТОВ «ЄвроЕкспрес Пошта», а також актами здачі-прийняття виконаних робіт, товарно-транспортними накладними, банківськими виписками, вантажно-митними деклараціями, видатковими накладними, платіжними дорученнями.

З огляду на установлені судами попередніх інстанцій обставини щодо документального підтвердження придбаних позивачем послуг транспортування товару з метою використання в господарській діяльності суди правильно застосували норму матеріального права - підпункт 138.10.3 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України та визнали правомірним віднесення позивачем до складу витрат, які враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, витрат на збут, які включають витрати, пов`язані з реалізацією товарів, а саме витрати на транспортування товарів, пов`язаних з їх реалізацією.

Доводи, зазначені в касаційній скарзі, є ідентичними доводам, якими контролюючий орган обґрунтовував неправомірність формування позивачем витрат, що враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, за цим епізодом, та є такими, що не спростовують висновків судів про протиправність податкового повідомлення-рішення в частині визначення податкового зобов`язання з податку на прибуток за цим епізодом.

3). Порушення вимог пункту 138.2, підпункту 138.10.3 пункту 138.10 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України полягало у тому, що позивач безпідставно включив до складу витрат, які враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, витрати на рекламу, пов`язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, за 2, 3, 4 квартали 2011 року, 1, 2, 3, 4 квартали 2012 року, 2013 року в сумі 229 029,00 грн, оскільки не підтвердив доцільність понесення таких витрат, не надав розшифровки складу витрат у актах виконаних робіт та інших документів, які б підтверджували пов`язаність витрат з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, стимулюванням збуту продукції (робіт, послуг).

Відповідно до підпункту 138.1 статті 138 Податкового Кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об`єкта оподаткування, складаються із витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті; інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.1 1, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Відповідно до підпункту «г» підпункту 138.10.3 пункту 138.10 статті 138 Податкового Кодексу України до складу інших витрат включаються витрати на збут, які включають витрати, пов`язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг: витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг), на передпродажну підготовку товарів.

Суди попередніх інстанцій установили, що витрати на рекламу підтверджуються первинними документами, складеними щодо господарських операцій за договорами, укладеними позивачем з ТОВ «Автодвор Торговий Дім», ТОВ «Видавництво «Зерно», ТОВ «Грінвеб», ТОВ «Видавничий будинок «Премьер», ТОВ «Аллегро-Реклама», ТОВ фірма «СІИ», ВАТ «Спеціалізований виставковий центр», ТОВ «ВЦ «ТІС», ФОП ОСОБА_3 , ТОВ Експо-центр «Метеор», ПП «Динамік» ТОВ «Інфорс» Харківська філія, ФОП ОСОБА_4 , ТОВ «Промфінінвест-Груп», ТОВ «АгроМедіа», ТОВ «Міжнародний виставковий центр», ТОВ «Минерал-Трейд», ФОП ОСОБА_11, ПрАТ «Піраміс», а саме: договорами, рахунками-фактурами, актами здачі-прийняття виконаних робіт, платіжними дорученнями, податковими накладними, сторінками газет, журналів, де була розміщена реклама.

Згідно з письмовими поясненнями позивача отримання рекламних послуг зумовлено тим, що позивач є одним із провідних виробників та постачальників сільськогосподарської техніки та запасних частин, у зв`язку з чим потребує ефективної реклами задля позитивного впливу на комерційну діяльність. Придбані послуги з реклами сприяють підвищенню обізнаності споживачів про товар позивача, підвищенню обсягів продажу товару та отриманню прибутку.

З огляду на установлені судами попередніх інстанцій обставини щодо документального підтвердження придбаних позивачем рекламних послуг з метою використання в господарській діяльності суди правильно застосували норму матеріального права - підпункт 138.10.3 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України та визнали правомірним віднесення позивачем до складу витрат, які враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, витрат на збут, які включають витрати, пов`язані з реалізацією товарів, а саме витрати на рекламу.

4). Порушення вимог підпункту 138.10.5 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України полягало у тому, що позивач безпідставно включив до складу витрат, які враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, за 2, 3, 4 квартали 2011 року, 2 квартал 2012 року та за 2013 рік фінансові витрати - витрати на нарахування процентів в сумі 1 245 531 грн за користування кредитними коштами. Контролюючий орган вважає, що позивач не мав права включати до складу витрат витрати на нарахування процентів в сумі 1 245 531 грн, яка дорівнює сумі різниці між отриманими позивачем відсотками за депозитними договорами з банком та сумою сплачених позивачем банку процентів за користування кредитними коштами. Окрім того, відповідно до договорів від 01.06.2011 № 02/1-25К-17 та від 09.04.2012 № 02/1-25К-24, укладених з ПАТ «Меркурій», кредит надається з метою поповнення обігових коштів, однак отримані кредитні кошти було направлено на депозитний рахунок відповідно до депозитних договорів від 01.06.2011 № 423 та договір від 09.04.2012 № 1/423, укладених з ПАТ «Меркурій».

Відповідно до підпункту 138.10.5 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України до складу інших витрат включаються: фінансові витрати, до яких належать витрати на нарахування процентів (за використання кредитами та позиками, за випущеними облігаціями та фінансовою орендою) та інші витрати підприємства в межах норм, встановлених цим Кодексом, пов`язані із запозиченням (крім фінансових витрат, які включені до собівартості кваліфікаційних активів відповідно до положень (стандартів бухгалтерського обліку).

Зазначена норма дозволяє платнику податку на прибуток підприємств включити до складу витрат, які враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, витрати, пов`язані з виплатою або нарахуванням процентів за використання кредитами, залученими з метою використання в господарській діяльності.

Суди попередніх інстанцій установили, що позивач включив до складу витрат рядка 06.4 «Фінансові витрати» витрати в сумі 17 291 958,00 грн. Усі кредитні кошти, отримані позивачем за кредитними договорами, позивач використав в межах господарської діяльності на господарські потреби.

Доводи контролюючого органу про завищення позивачем витрат, що враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, на суму різниці між сплаченими позивачем процентами за користування кредитом та отриманими процентами за депозитними договорами, суд касаційної інстанції вважає безпідставними з огляду на те, що виходячи із норм статті 44 Господарського кодексу України підприємництво здійснюється на основі самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом. Отже, підприємство мало право залучати кредитні кошти для використання в господарській діяльності, самостійно спрямовуючи їх на господарські потреби.

З огляду на зазначене, суди правильно застосували норму матеріального права - підпункт 138.10.5 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України та визнали правомірним віднесення позивачем до складу витрат, які враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, фінансових витрат, до яких належать витрати на нарахування процентів за використання кредитами.

5). Порушення вимог пунктів 138.2, 138.4 статті 138 Податкового кодексу України полягало у тому, що позивач неправомірно відніс до складу витрат, що враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, за 3 квартал 2011 року, за 1 квартал 2012 року та за 2013 рік витрати в сумі 671 996 грн. Контролюючий орган виходив з того, що у 1 кварталі 2012 року та у 4 кварталі 2013 року в бухгалтерському обліку списана дебіторська заборгованість, яка обліковувалась на рахунку 361 «Розрахунки з вітчизняними покупцями». Позивач сформував резерв сумнівної заборгованості з порушенням правил, установлених пунктами 8 і 9 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 10 «Дебіторська заборгованість», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 08.10.1999 № 237 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції 25.10.1999 № 725/4018. Позивач не надав до перевірки докази щодо механізму врегулювання сумнівної заборгованості, а саме рішення суду про визнання юридичної особи банкрутом або підтвердження ліквідації контрагента, підтвердження обставин непереборної сили, стихійного лиха тощо, що унеможливлює визнання дебіторської заборгованості як безнадійної.

Відповідно до пункту 138.2 статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов`язковість ведення та зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку.

Згідно з пунктом 138.4 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Відповідно до підпункту «г» підпункту 138.10.6 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України до складу інших витрат включаються інші витрати звичайної діяльності (крім фінансових витрат), не пов`язані безпосередньо з виробництвом та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, зокрема витрати на створення резерву сумнівної заборгованості визнаються витратами з метою оподаткування в сумі безнадійної дебіторської заборгованості з урахуванням підпункту 14.1.11 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу.

Згідно з підпунктом «а» підпункту 14.1.11 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України безнадійна заборгованість - заборгованість, що відповідає одній з таких ознак: зокрема, заборгованість за зобов`язаннями, щодо яких минув строк позовної давності.

Суди попередніх інстанцій установили, що 08.09.2008 позивач на адресу ВАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» поставив товар за видатковою накладною від 08.09.2008. Унаслідок неналежного виконання договірних зобов`язань та непроведення оплати за поставлену продукцію у ВАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» виникла заборгованість перед позивачем за поставлену продукцію в сумі 407 376 грн. Цю заборгованість стягнуто в судовому порядку, у зв`язку з чим Господарський суд Дніпропетровської області видав наказ про примусове виконання від 19.11.2009 у справі № 26/96-09.

Згідно з журналами проводок за 2 півріччя 2011 рік та за 2 півріччя 2011 року ТОВ фірма «АЛЬТА ЛТД» було відображено в бухгалтерському обліку позивача за 3 квартал 2011 року витрати в сумі 389 312,00 грн та задекларовано ці витрати в декларації з податку на прибуток за 2-3 квартали 2011 року.

Дебіторська заборгованість за операціями з контрагентами: ТОВ «Гран.П» в сумі 44 780,20 грн (наказ про примусове виконання судового рішення від 02.09.2009 у справі № 41/193-09); ПП Диденко в сумі 989,47 грн (видаткова накладна від 07.11.2008); ФОП ОСОБА_5 в сумі 160,00 грн (видаткова накладна від11.05.2007 № РН-110514); ФОП ОСОБА_6 в сумі 215 743,30 грн (видаткові накладні від 01.02.2008 № РН-010204 та від 01.07.2008 № РН-010709); ПСП Нива в сумі 1181,19 грн (видаткові накладні від 31.01.2007 № РН-31012СФ, від 27.12.2006 № РН-271206, від 31.01.2007 № РН-31011СФ); СФГ «Перлина С» в сумі 4000,00 грн (видаткова накладна від 10.07.2006 № РН-100704); СТОВ «Перше травня» в сумі 1476,16 грн (видаткові накладні від 06.06.2006 № РН-060607, від 05.07.2006 № РН-050704, від 21.05.2006 № РН-210507). Унаслідок неналежного виконання договірних зобов`язань та непроведення оплати за поставлену продукцію у зазначених контрагентів виникла заборгованість перед позивачем за поставлену продукцію. За цими зобов`язаннями минув строк позовної давності.

Позивач 19.06.2009 та 03.07.2009 поставив на адресу ТОВ «Амбасадор-Умань» товар за видатковими накладними № РН-190605 та № РН-030703 відповідно. Унаслідок неналежного виконання договірних зобов`язань та непроведення оплати за поставлену продукцію у ТОВ «Амбасадор-Умань» виникла заборгованість перед позивачем за поставлену продукцію в сумі 199 950,00 грн, що підтверджується актом звірки взаємних розрахунків станом на 28.12.2009 року. За цим зобов`язанням минув строк позовної давності.

Зважаючи на те, що за значеними заборгованостями минув строк позовної давності, ці заборгованості є безнадійними у розумінні підпункту 14.1.11 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.

З огляду на викладене, суди правильно застосували норми матеріального права та визнали правомірним віднесення позивачем до складу витрат, які враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, інші витрати звичайної діяльності, до складу яких включено витрати на створення резерву сумнівної заборгованості.

6). Порушення вимог підпункту 135.5.12 пункту 135.5 статті 135 Податкового кодексу України полягало у тому, що позивач не відніс до складу доходів, які враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, інші доходи в сумі 590 400 грн за 4 квартал 2011 року, які не враховані при обчисленні доходу періодів, що передують звітному - 4 квартал 2011 року, та виявлені у звітному податковому періоді. Контролюючий орган виходить з того, що позивач зобов`язаний був сформувати у 4 кварталі 2011 року доход, оскільки в цьому періоді настала дата погашення переданого позивачем постачальнику товарів - «Ламанта» простого векселя АА 0912362, що оформлено актом прийому-передачі векселів від 30.10.2007, в якому відсутні дані щодо строку платежу.

Суди попередніх інстанцій установили, що між ТОВ фірма «АЛЬТА ЛТД» та ТОВ «ЛАМАНТА» укладений договір від 31.08.2007 № 44 та додаткова угода до нього від 15.10.2007, за яким ТОВ «ЛАМАНТА» поставило позивачу товар, про що складено видаткову накладну від 31.08.2007 № ЛА-0001118 та податкову накладну від 31.08.2007 № 1283. На виконання умов договору позивач за поставлений товар видав ТОВ «ЛАМАНТА» простий вексель серії АА № 0912362 від 30.10.2007 на суму 590400 грн. за актом прийому-передачі векселів від 30.10.2007.

Відповідно до статті 14 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 № 3480-IV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) вексель - цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов`язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. У разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов`язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов`язання щодо платежу за векселем.

Згідно зі статтею 75 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі простий вексель містить, зокрема, зазначення строку платежу.

Відповідно до статті 77 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі

до простих векселів застосовуються такі ж положення, що стосуються переказних векселів, тією мірою, якою вони є сумісними з природою цих документів, зокрема положення щодо строку платежу (статті 33 - 37) та щодо позовної давності (статті 70 і 71).

Згідно зі статтею 33 Уніфікованого закону переказний вексель може бути виданий із таким строком платежу: за пред`явленням; у визначений строк від пред`явлення; у визначений строк від дати складання; на визначену дату.

Виходячи зі змісту простого векселя серії АА № 0912362 від 30.10.2007 термін платежу за ним становить - 30.10.2015.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій правильно установили, що термін сплати за простим векселем визначено 30.10.2015, відповідно дата погашення припадає на 4 квартал 2015 року, а відтак доводи контролюючого органу про те, що у позивача виник обов`язок включити до складу доходів, які враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, 590 400,00 грн є безпідставними. Суди правильно застосували норми матеріального права при вирішенні справи в цій частині.

ІІ. Підставою для визначення за податковим повідомленням-рішенням від 29.04.2014 № 0000352210 грошового зобов`язання з податку на додану вартість в сумі 43 061,00 грн за основним платежем та в сумі 10 765,25 грн за штрафними (фінансовими) санкціями та підставою для зменшення за податковим повідомленням-рішенням від 29.04.2014 № 0000362210 від`ємного значення з податку на додану вартість за грудень 2013 року в сумі 316,00 грн слугували висновки контролюючого органу про порушення позивачем вимог підпунктів 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, що полягало у неправомірному віднесенні до складу податкового кредиту за період з 01.04.2011 по 31.12.2013 податку на додану вартість в сумі 43 376 грн, зокрема податку на додану вартість в сумі 29 529 грн за квітень, травень, серпень 2011 року, березень, квітень, серпень 2012 року, сформованого за господарськими операціями з придбання товару у ПБ НВП «Варна» та ПП «Ескада-СВ», та податку на додану вартість в сумі 13 848 грн за квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень 2011 року, січень-липень 2012 року, серпень, вересень 2012 року, січень, червень, листопад 2013 року, сформованого за операціями з придбання рекламних послуг, не пов`язаних з господарською діяльністю.

Порядок формування податкового кредиту з податку на додану вартість на час виникнення спірних правовідносин за звітні періоди визначався статтями 198, 201 Податкового кодексу України.

Аналіз зазначених норм свідчить, що право на формування податкового кредиту з податку на додану вартість виникає у платника податків в результаті придбання товарів/послуг з метою використання в господарській діяльності. При цьому операція з придбання товарів/послуг у постачальника повинна бути реальною, тобто призводити до фактичного руху активів або зміни у власному капіталі чи зобов`язаннях платників податків у зв`язку з господарською діяльністю.

Суди попередніх інстанцій не встановили жодного з порушень зазначених норм закону, яке б позбавляло позивача права на формування податкового кредиту. Суди установили факт реального вчинення господарських операцій, про що суд касаційної інстанції зазначав раніше.

Суд касаційної інстанції, з огляду на положення статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права і не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів на іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Переглядаючи судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права на підставі фактичних обставин справи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди не допустили неправильного їх застосування. Тому, касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 343, 349, 350, 355, 356, 359, підпунктом 4 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Індустріальної об`єднаної державної податкової інспекції м. Харкова Головного управління Міндоходів у Харківській області залишити без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 14.07.2014 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 29.09.2014 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Л.І. Бившева,

І.Я. Олендер,

В.В. Хохуляк

Судді Верховного Суду