22-ц/812/1996/19

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 489/2308/19 Категорія 50

Провадження № 22-ц/812/1996/19

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2019 року судова колегія судової палати з цивільних справ Миколаївського апеляційного суду в складі :

головуючого – Темнікової В.І.,

суддів – Бондаренко Т.З., Крамаренко Т.В.,

із секретарем судового засідання – Андрієнко Л.Д.,

за участю відповідачки- ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 жовтня 2019 року, постановлене під головуванням судді Коваленка І.В. в приміщенні суду о 10 год. 10 хв., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про зменшення розміру аліментів,

В С Т А Н О В И Л А :

В квітні 2019 року позивач звернувся до суду з даним позовом, в якому посилався на те, що 24 січня 2019р. Ленінським районним судом м. Миколаєва видано судовий наказ про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі ј частки від заробітку (доходу), але не менше ніж 50 відсотків розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 10.12.2018р. та до досягнення ним повноліття.

Однак, при видачі судового наказу не було враховано те, що позивач має ще сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на утримання якого він сплачує аліменти в добровільному порядку.

Згідно ст. 70 Закону України «Про виконавче провадження» загальний розмір усіх відрахувань під час кожної виплати не може перевищувати 50% заробітної плати, що має бути виплачена працівнику, у тому числі у разі відрахування за кількома виконавчими документами.

Частиною 5 ст. 183 СК України передбачено, що розмір аліментів, які стягуються на утримання двох дітей, має становити 1/3 частину заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину. Відповідно на кожну дитину має бути стягнуто по 1/6 частки від видів заробітку (доходу) батька.

Зазначав, що він за законом зобов`язаний утримувати двох дітей, а це є підставою для задоволення позову та зменшення розміру аліментів на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_1 до 1/6 частини доходів, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення ним повноліття.

На підставі викладеного, позивач просив суд зменшити розмір аліментів, які стягуються з нього на користь ОСОБА_1 згідно судового наказу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 січня 2019р. у справі № 489/7675/18 на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 1/4 частки від заробітку (доходу) до 1/6 частки від заробітку (доходу), але не менше ніж 50 відсотків розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно з дня набрання чинності рішенням суду і до досягнення дитиною повноліття. Відкликати судовий наказ № 489/7675/18 Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 січня 2019р. про стягнення з ОСОБА_2 користь ОСОБА_1 аліментів у розмірі 1/4 частки від заробітку (доходу) на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щомісячно з 10 грудня 2018р. до досягнення ним повноліття.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 жовтня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Не погодившись з зазначеним рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, а також на ухвалення рішення з порушенням норм матеріального права.

В судовому засіданні відповідачка не визнала доводи апеляційної скарги, просила залишити її без задоволення, а рішення суду – без змін. Пояснила, що позивач як до, так і після винесення судового наказу є військовозобов`язаним та за ним зберігається заробітна плата на ДП НВКГ «Зорямашпроект», його заробіток не змінився. Не змінився також сімейний стан. З колишньою дружиною він не проживав на час видачі судового наказу, та не проживає в теперішній час, так як вона вже має іншу сім`ю.

Позивач до судового засідання не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні ( ст.263 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).

Рішення суду зазначеним вимогам закону відповідає.

Так, судом встановлено, що 24.01.2019р. Ленінським районним судом міста Миколаєва видано судовий наказ по справі № 489/7675/18, відповідно до якого стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі ј частки від заробітку (доходу), але не менше ніж 50 відсотків розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 10.12.2018 та до досягнення ним повноліття.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 02.04.2019 року виключено зі змісту вказаного судового наказу пункт 2, яким з ОСОБА_2 на користь держави стягнуто судовий збір у розмірі 176,20 грн. В іншій частині судовий наказ залишено без змін.

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 позивач є батьком ще однієї дитини- ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Проте, позивач не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження погіршення свого матеріального стану після видачі судом судового наказу про стягнення аліментів на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі ј частки від заробітку (доходу), у зв`язку із тим, що він добровільною сплачує аліменти на утримання другої дитини.

Безпідставним вважав суд також посилання позивача на частину третю статті 70 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки суду не надано доказів проведення відрахування із його заробітної плати за кількома виконавчими документами.

Проаналізувавши зазначені обставини у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для зменшення визначеного за рішенням суду розміру аліментів, який не є завищеним та відповідає інтересам спільної сторін дитини на належне її утримання, у зв`язку із чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Висновки суду про відсутність підстав для зменшення розміру аліментів відповідають обставинам справи та законодавству, яке регулює спірні правовідносини, в тому числі і зазначеному в тексті рішення.

Переглядаючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з того, що згідно положень ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на судовий захист. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їхнього порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Стаття 12 ЦК України передбачає, що особа вільно, на власний розсуд обирає способи захисту цивільного права. Способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені ст. 16 ЦК України. Так під способами захисту суб`єктивних цивільних прав та інтересів розуміють закріплені законом матеріально - правові заходи примусового характеру, за допомогою яких суд здійснює поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав чи інтересів та вплив на правопорушника. Підставами позову згідно зі ст. 175 ЦПК України, які суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а предметом позову, є спосіб захисту права, який він просить суд застосувати до відповідачів.

Як убачається з тексту позовної заяви, з якою позивач звернувся до суду, він просив саме зменшити розмір визначених судовим наказом Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 січня 2019р. аліментів на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з 1/4 до 1/6 частини його заробітку (доходу), посилаючись на ст. 192 СК України.

Тобто, позивачем було чітко визначений предмет позову (спосіб захисту права, який він просить суд застосувати до відповідачки), а також викладені обставини, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, тобто підстави позову, які згідно зі ст. 175 ЦПК України суд не може змінити без згоди позивача.

Аналіз позовної заяви свідчить про те, що предметом позову у даній справі є зменшення розміру визначених судовим наказом аліментів, а на положення ч.5 ст. 183 СК України, ст. 70 Закону України «Про виконавче провадження» та на наявність у нього ще однієї неповнолітньої дитини позивач посилався як на підстави позову.

Слід зазначити, що згідно ч.1 ст. 160 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст. 161 цього Кодексу.

П. 4 ч.1 ст. 161 ЦПК України, зокрема, передбачено, що судовий наказ може бути видано, якщо: заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов`язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб.

Частиною 5 ст. 183 СК України також передбачено, що той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.

Суд розглядає заяву про видачу судового наказу протягом п`яти днів з дня її надходження. Розгляд проводиться без судового засідання і повідомлення заявника і боржника (ч.1 ст.167 ЦПК України).

Судовий наказ згідно ч.3 ст. 167 ЦПК України оскарженню в апеляційному порядку не підлягає. Проте у разі видачі судового наказу відповідно до пункту 4 частини першої статті 161 цього Кодексу боржник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів (ч.7 ст. 170 ЦПК України) або з заявою про перегляд судового наказу за нововиявленими обставинами у порядку, встановленому главою 3 розділу V цього Кодексу (ч.8 ст. 170 ЦПК України).

Позивач звертався до суду з заявою про перегляд судового наказу за нововиявленими обставинами. Проте, ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 02 квітня 2019 року його заява була задоволена частково шляхом виключення зі змісту судового наказу п.2 про стягнення з ОСОБА_2 судового збору на користь держави у розмірі 176,20грн. В задоволенні заяви в іншій частині було відмовлено.

В межах заявлених позовних вимог у даній справі, виходячи з предмету позову, суд правильно керувався частиною першої, другої, статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, згідно яких держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Згідно зі ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

За змістом ст.180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Ч.3 ст.181 СК України визначає, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Відповідно до ст.182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

За положеннями ч.1 ст. 183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Крім того, в наказному, тобто безспірному порядку, той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину (ч.5 ст.183 СК України).

В ч.1 ст. 192 СК України встановлено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно з п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15 травня 2006р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справи щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» розмір аліментів, визначений судовим рішенням або за домовленістю між батьками, суд може змінити за позовом платника або одержувача аліментів у зв`язку зі зміною матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров`я когось із них.

Враховуючи зміст статей 181, 192 СК України, розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів.

При розгляді позовів, заявлених із зазначених підстав, застосуванню підлягає не тільки ст. 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (ст. 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», ст.183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», ст. 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»).

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року № 6-143цс13.

Виходячи з наведених положень закону, при вирішенні вимог щодо зміни розміру раніше стягнутих аліментів суд зобов`язаний з`ясувати матеріальний та сімейний стан як платника аліментів, так і стягувача, погіршення чи поліпшення їх здоров`я.

Частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Звертаючись до суду із позовом, позивач просив зменшити розмір аліментів, стягнутих за судовим наказом з 1/4 частини до 1/6 частини всіх видів заробітку боржника, посилаючись на наявність у нього на утриманні ще однієї дитини, а також на те, що оскільки згідно ч.5 ст. 183 СК України розмір аліментів, які стягуються на утримання двох дітей, має становити 1/3 частину заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, то це є підставою для зменшення розміру аліментів, стягнутих за судовим наказом до 1/6 ч., а також на те, що згідно ст. 70 Закону України «Про виконавче провадження» загальний розмір усіх відрахувань під час кожної виплати не може перевищувати 50% заробітної плати, що має бути виплачена працівнику, у тому числі у разі відрахування за кількома виконавчими документами.

Як убачається з матеріалів справи на час видачі Ленінським районним судом м. Миколаєва судового наказу від 24 січня 2019 року про стягнення з позивача на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі ј частки від заробітку (доходу), у позивача вже був син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зазначені обставини свідчать про те, що сімейний стан позивача по зрівнянні з тим, який був на час видачі Ленінським районним судом м. Миколаєва судового наказу від 24 січня 2019 року не змінився.

На погіршання свого матеріального стану після видачі Ленінським районним судом м. Миколаєва судового наказу від 24 січня 2019 року про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання сина ОСОБА_3 , позивач в позовній заяві не посилався.

Із доданих до апеляційної скарги дублікатів квитанцій (а. с. 40-49) вбачається, що позивач сплачував на користь ОСОБА_6 аліменти, починаючи з квітня 2018 року по жовтень 2019 року включно. Тобто, позивач сплачував аліменти в добровільному порядку як до, так і після видачі Ленінським районним судом м. Миколаєва судового наказу від 24 січня 2019 року. Отже, самі по собі ці обставини не свідчать про погіршання матеріального стану позивача по зрівнянні з тим, який був на час винесення Ленінським районним судом м. Миколаєва судового наказу від 24 січня 2019 року.

Інших належних та допустимих доказів зміни матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення його здоров`я позивачем суду надано не було. Не посилається він на них і в апеляційній скарзі на рішення суду.

Ч.3 ст.70 Закону України «Про виконавче провадження» дійсно передбачено, що загальний розмір усіх відрахувань під час кожної виплати заробітної плати та інших доходів боржника не може перевищувати 50 відсотків заробітної плати, що має бути виплачена працівнику, у тому числі у разі відрахування за кількома виконавчими документами.

Проте цією ж нормою права передбачено, що це обмеження не поширюється на відрахування із заробітної плати у разі, зокрема, стягнення аліментів на неповнолітніх дітей. У таких випадках розмір відрахувань із заробітної плати не може перевищувати 70 відсотків.

Належних та допустимих доказів того, що у разі виконання судового наказу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 січня 2019 року відрахування із заробітної плати позивача будуть перевищувати зазначений у наведеній нормі права розмір, суду надано не було.

Враховує колегія суддів також те, що судом не виносилося будь - якого судового рішення про стягнення аліментів на утримання сина ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_2 і воно не знаходиться на виконанні.

Сама ж по собі наявність у позивача другої дитини не є достатньою правовою підставою саме для зменшення розміру вже визначеного судовим наказом розміру аліментів на утримання сина ОСОБА_5 у порядку ст. 192 СК України без надання відповідних доказів зміни матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров`я позивача по зрівнянні з тим, які були до видачі судового наказу.

Аналіз зазначених обставин свідчить про те, що суд в межах заявлених позовних вимог дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для зменшення розміру аліментів на утримання сина ОСОБА_5 , визначених судовим наказом Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 січня 2019 року.

За такого доводи апеляційної скарги про те, що суд неправильно застосував норми матеріального права, зазначені в тексті рішення суду, не дав належної правої оцінки наявності у позивача іншої неповнолітньої дитини, на утримання якої він сплачує аліменти в добровільному порядку, не відповідають матеріалам справи та діючому законодавству, яке регулює спірні правовідносини, а отже не є підставою для скасування рішення суду.

Не заслуговують на увагу як на підставу для скасування рішення суду також доводи апеляційної скарги про те, що суд мав з власної ініціативи з метою всебічного та повного дослідження всіх доказів витребувати докази сплати аліментів на другу дитину, оскільки згідно положень ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Крім того, відповідно до положень ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (ч.7 ст. 81 ЦПК України).

Учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом (ч.1 ст. 84 ЦПК України).

Отже, саме позивач повинен був довести обставини, які мають значення для вирішення спору за ст. 192 СК України, та надати відповідні докази, що позивачем зроблено не було. Ніяких клопотань з цього приводу ним також заявлено не було.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Тому, враховуючи те, що інші доводи апеляційної скарги є суб`єктивним тлумаченням апелянтом як обставин справи, так і норм діючого законодавства, та направлені на переоцінку доказів, яким суд дав належну правову оцінку, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції при винесенні рішення про відмову у задоволенні позовних вимог були належним чином оцінені подані сторонами докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При вирішенні даної справи судом правильно визначений характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

За таких обставин апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, судова колегія,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили негайно з дня її прийняття, але може бути оскаржена протягом 30 днів з дня складання її повного тексту до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий

Судді

Повний текст постанови складено 05 грудня 2019 року