УХВАЛА
28 листопада 2019 року
м. Київ
справа № 453/225/19
провадження № 51-4000 км 19
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря
судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Львівського апеляційного суду від 02лютого 2019 року стосовно
ОСОБА_6 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
уродженця та жителя
АДРЕСА_1 ,
обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Ухвалою Трускавецького міського суду Львівської області від 05 квітня 2019 року, залишеною без зміни ухвалою Львівського апеляційного суду від 02липня 2019 року, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення стосовно ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 125 КК України закрито у зв`язку з відмовою потерпілої ОСОБА_7 від обвинувачення.
Згідно з обвинувальним актом ОСОБА_6 обвинувачувався у тому, що він 02 лютого 2019 року, знаходячись у буд. АДРЕСА_1 , на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, умисно спричинив ОСОБА_7 легких тілесних ушкоджень, що потягло за собою короткочасний розлад здоров`я.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі з доповненнями до неї прокурор, не погоджуючись із ухвалою апеляційного суду через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить її скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Свої вимоги прокурор мотивує тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно залишив без зміни ухвалу суду першої інстанції, який, закриваючи кримінальне провадження стосовно ОСОБА_6 за ч. 2 ст.125КК України на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України, не врахував вимоги Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 06 грудня 2017 року. Посилається на те, що суд апеляційної інстанції, усупереч вимогам ч. 4 ст. 401, ч. 4 ст. 405 КПК України, провів апеляційний розгляд у відсутність ОСОБА_6 . Крім того, прокурор зазначає, що ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам КПК України.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор у судовому засіданні заявив клопотання про передачу кримінального провадження стосовно ОСОБА_6 на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку ч. 5 ст. 434-1 КПК України у зв`язку з різним тлумаченням судами норми ст. 126-1 КК України та п. 7 ч. 2 ст. 284 КПК України, що, на його думку, становить виключну правову проблему.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, колегія суддів дійшла висновку, що клопотання прокурора підлягає частковому задоволенню, а провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 липня 2019 року стосовно ОСОБА_6 необхідно передати на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі Закон № 1402-VIII) Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи у такій спосіб судову практику на однакове застосування норм права.
Згідно з ч. 6 ст. 13 зазначеного Закону № 1402-VIII висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Положенням ч. 2 ст. 434-1 КПК України визначено, що суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об`єднаної палати.
На думку колегії суддів, касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, оскільки наведене в оскаржуваній ухвалі суду апеляційної інстанції тлумачення положень п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України щодо заборони закриття кримінального провадження у разі відмови потерпілого від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення виключно у випадку кваліфікації дій особи за ст. 126-1 КК України є помилковим, виходячи з такого.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, потерпіла ОСОБА_7 та обвинувачений ОСОБА_6 на час події злочину були подружжям.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України кримінальне провадження закривається в разі, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, крім кримінального провадження щодо злочину, пов`язаного з домашнім насильством.
Визнаючи безпідставними доводи апеляційної скарги прокурора про неправомірність закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції послався на те, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьби з цими явищами» від 06 грудня 2017 року 2227-VIII КК України доповнено ст. 126-1 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за домашнє насильство, а тому обвинувачення ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 125 КК України не є кримінальним правопорушенням, пов`язаним із домашнім насильством.
На думку Суду, такий висновок про правозастосування положень п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України ґрунтується на вузькому розумінні змісту юридичної конструкції «злочин, пов`язаний із домашнім насильством».
Натомість тлумачення змісту вказаного формулювання належить здійснювати з урахуванням системно-структурного його аналізу, оскільки буквальне розуміння поняття «злочин, пов`язаний із домашнім насильством» та його ототожнення виключно зі складом злочину, передбаченого ст. 126-1 КК України, призведе до невиправданого звуження цього змісту, що не узгоджується із міжнародно-правовою тенденцією у сфері запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству.
Законодавче визначення домашнього насильства міститься як в міжнародних, так і національних правових актах.
Зокрема, у п. «b» ст. 3 Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі Стамбульська конвенція) визначає домашнє насильство як всі акти фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, які відбуваються в лоні сім`ї чи в межах місця проживання або між колишніми чи теперішніми подружжями або партнерами, незалежно від того, чи проживає правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні або незалежно від того, чи проживав правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні.
При цьому ст. 2 цього Документу наголошує, що Стамбульська конвенція застосовується до всіх форм насильства стосовно жінок, у тому числі домашнього насильства, яке зачіпає жінок непропорційно.
Таким чином, міжнародно-правова регламентація вказаного питання орієнтує, що визначальним є правова заборона будь-якої форми насильства, яка може відображатися у різних статтях КК, незалежно від родового об`єкта кримінально-правової охорони, оскільки принциповим є не сфера суспільних відносин, в яких відбувається насильство, а сам факт таких дій, які є забороненими.
На національному рівні у п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» 07 грудня 2017 року № 2229-VIII визначено, що домашнє насильство це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Вже згадувалося, що Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьби з цими явищами» від 06грудня 2017 року 2227-VIII КК України доповнено ст. 126-1 КК України, згідно із якою домашнє насильство це умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров`я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи.
Окрім того, юридична відповідність за домашнє насильство передбачена не лише кримінальним законом, а й ст. 173-2 КУпАП, відповідно до якої домашнє насильство визначається як умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров`ю потерпілого, а так само невиконання термінового заборонного припису особою, стосовно якої він винесений, або неповідомлення уповноваженим підрозділам органів Національної поліції України про місце свого тимчасового перебування в разі його винесення.
Отже, наведені аргументи переконують, що поняття «домашнє насильство» має комплексний характер, регламентується у різних сферах суспільних відносин, а тому при встановленні змісту поняття «злочин, пов`язаний із домашнім насильством» слід виходити із конкретних фактичних обставин вчиненого насильства щодо особи, а не юридичної оцінки дій винуватця.
З огляду на це, а також зважаючи на юридичну техніку приписів ст.284КПК України при визначенні підстав для закриття кримінального провадження, формулювання «злочин, пов`язаний із домашнім насильством» слід визнати оціночним поняттям, а не відсилочною нормою лише до ст.126-1КК України.
У кримінальному провадженні, в якому оскаржується ухвала суду апеляційної інстанції, умови, обставини і характер насильницьких дій не були враховані судами нижчих інстанцій, що призвело до ототожнення поняття «злочин, пов`язаний із домашнім насильством» із ст. 126-1 КК України, а відтак і до помилкового висновку про можливість закриття кримінального провадження.
Разом із тим, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду дійшов іншого висновку. Так, в ухвалі від 03жовтня 2019 року (провадження № 51-4906 ск 19) міститься висновок про законність та обґрунтованість судових рішень, якими визнано, що використане у п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України законодавче формулювання «злочин, пов`язаний із домашнім насильством», яким встановлюється обмеження для закриття кримінального провадження у разі відмови потерпілого від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, є відсилочним виключно до змісту ст. 126-1 КК України. У зв`язку із цим констатовано, що кваліфікація дій особи за ч. 1 ст. 125 КК України не дає підстав для того, щоб розцінювати передбачений цієї статтею злочин як такий, що пов`язаний із домашнім насильством, а отже, вважати, що за таких умов є обмеження для закриття кримінального провадження у разі відмови потерпілого від обвинувачення.
З огляду на це, а також на вищевикладені аргументи на користь протилежного правового висновку з указаного питання, колегія суддів уважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому вищезазначеному рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати, у зв`язку із чим провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 липня 2019 року стосовно ОСОБА_6 підлягає передачі на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
Підстав для передачі такого провадження на розгляд Великої Палати Суд не знайшов, так як не встановив наявності виключної правової проблеми, не навів достатньо переконливих аргументів на користь такого рішення й прокурор.
Керуючись статтями 434-1, 434-2 КПК України, Суд
ухвалив:
Клопотання прокурора задовольнити частково.
Кримінальне провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 липня 2019 року стосовно ОСОБА_6 передати на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
