ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 752/3211/15-ц

провадження № 61-36134св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - заступник прокурора міста Києва,

відповідачі: Київська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,

третя особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_10 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою заступника прокурора міста Києва на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 січня 2018 року, ухвалене у складі судді Мирошниченко О. В., та постанову Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2015 року заступник прокурора міста Києва звернувся з позовами до Київської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , третя особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_10 , про визнання недійсними рішень Київської міської ради, державних актів на право власності на земельні ділянки, договорів купівлі-продажу земельних ділянок та відновлення становища, що існувало до порушення. Вказані позови ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 18 червня 2015 об`єднанні в одне провадження.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за наслідками проведеної перевірки дотримання вимог земельного законодавства прокуратура міста Києва виявила незаконне відведення у власність фізичним особам земельних ділянок рекреаційного призначення, розташованих у зеленій зоні - на території Комунального підприємства «Лісопаркове господарство «Конча-Заспа» (далі - КП «ЛПГ «Конча-Заспа»), яка входить до території Регіонального ландшафтного парку «Голосіївський» (далі - РЛП «Голосіївський»).

Вказує, що Київська міська рада незаконно змінила цільове призначення спірних земельних ділянок і передала їх у приватну власність для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд, тобто для потреб, не пов`язаних із їх рекреаційним використанням.

Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у порушення вимог Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» погоджені Управлінням охорони навколишнього природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), а не структурним підрозділом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, яке уповноважене на надання відповідного висновку. Перед початком виготовлення землевпорядної документації спірні земельні ділянки підлягали вилученню зі складу земель РЛП «Голосіївський» та лісового фонду із погодженням такого вилучення з Управлінням екології та природних ресурсів в м. Києві, проте ці умови виконані не були.

Крім того, перед передачею земельних ділянок у приватну власність підлягало вирішенню питання щодо припинення права користування ними у КП «ЛПГ «Конча-Заспа», що не було вчинено.

Оскільки земельні ділянки передані у власність відповідачам неправомірно і виготовлені у подальшому правовстановлюючі документи на них є недійсними, заступник прокурора міста Києва просив:

- визнати недійсними пункти 1-10 рішення Київської міської ради від 23 жовтня 2003 року №131-8/1004 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд», якими передано у приватну власність ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 і ОСОБА_1 земельні ділянки по АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсними видані зазначеним особам державні акти на право власності на земельні ділянки та інші правовстановлюючі документи на них;

- визнати недійсними договори купівлі-продажу, за якими ОСОБА_12 , ОСОБА_4 , ОСОБА_11 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 і ОСОБА_1 відчужили набуті земельні ділянки ОСОБА_9 , а також видані останній державні акти на право власності на земельні ділянки;

- відновити становище, що існувало до порушення, шляхом визнання права власності на спірні земельні ділянки за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради.

В обґрунтування своїх повноважень на звернення із цим позовом, заступник прокурора міста Києва послався на те, що після прийняття 23 лютого 2012 року Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань здійснення державного контролю за використанням та охороною земель» центральний орган виконавчої влади у сфері земельних відносин - Державне агентство земельних ресурсів України - позбавлено функцій контролю за використанням і охороною земель, а створена для реалізації цих завдань Державна інспекція сільського господарства України не наділена повноваженнями звертатися до суду із позовами.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 січня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності порушення вимог законодавства при передачі у власність ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 і ОСОБА_1 спірних земельних ділянок. Оскільки процедура створення РЛП «Голосіївський» не завершена, парк не набув статусу юридичної особи і його територія не визначена, суд дійшов висновку про помилковість доводів заступника прокурора міста Києва щодо віднесення цих земельних ділянок до рекреаційних земель і неправомірну зміну їх цільового призначення.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2018 року апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва залишено без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 січня 2018 року - без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про відсутність порушень законодавства при передачі у приватну власність спірних земельних ділянок, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з`ясування обставин справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У червні 2018 року заступник прокурора міста Києвазвернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням процесуального права.

Заявник зазначає, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин статті 9, 20, 51, 52, 56, 116, 118 ЗК України, статті 7, 53, 55 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», статтю 50 Закону України «Про охорону земель», статтю 3 Закону України «Про планування та забудову територій» і пункт 10.4 ДБН 360-92**.

Вважає помилковим висновок судів про незавершення процедури створення РЛП «Голосіївський», так як цей парк створений рішенням Київської міської ради від 20 лютого 1995 року № 45, у додатках № 1 та № 2 до якого вказаний перелік земельних ділянок, що входять до його території. У подальшому розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 25 грудня 1995 року № 352 організовано на території КП «ЛПГ «Конча-Заспа» РЛП «Голосіївський», доручено вирішити питання погодження місця його розташування і передано додатково у користування землі з вилученням їх у поточних землекористувачів та без такого, а у 1999 році розроблено проект організації території РЛП «Голосіївський», на що суди уваги не звернули.

На думку заявника, у справі достатня кількість доказів на підтвердження входження спірних земельних ділянок до території РЛП «Голосіївський», тому висновок судів першої і апеляційної інстанцій про відсутність потреби вирішувати питання про їх вилучення з користування РЛП «Голосіївський» при передачі у приватну власність є помилковим.

Вказує, що згідно з генеральним планом міста Києва спірна територія частково відноситься до зелених насаджень та лісопарків, частково - до лугів та лугопарків, а також до території вулиць та доріг.

Посилається на те, що детальний план території земельних ділянок не розроблений та не затверджений, тому їх передача у власність не допускається згідно зі статтею 39 ЗК України, статями 17, 19 Закону України «Про основи містобудування» та статтею 13 Закону України «Про планування та забудову територій».

Також вважає, що передача спірних земельних ділянок у приватну власність суперечить інтересам територіальної громади щодо збереження зелених масивів у межах міста з метою регулювання ступеню забрудненості повітря, стабільності кліматичних характеристик території та забезпечення комфортності проживання.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Позиція інших учасників справи

У серпні 2018 року ОСОБА_9 подала відзив на касаційну скаргу, у якому послалася на безпідставність її доводів. Зазначила, що судами попередніх інстанцій достовірно встановлено непроведення державної реєстрації РЛП «Голосіївський» як юридичної особи, невизначення його меж і недоведеність віднесення спірних земельних ділянок до території парка.

Також у серпні 2018 року ОСОБА_5 подав відзив на касаційну скаргу, у якому послався на безпідставність її доводів. Вказав, що при передачі спірних земельних ділянок у приватну власність Київська міська рада у відповідності до законодавства змінила її цільове призначення з земель лісового фонду на землі житлової та громадської забудови.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Київської міської ради від 23 жовтня 2003 року № 131-8/1004 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» передано у власність земельні ділянки по АДРЕСА_1 із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будинків господарських будівель і споруд наступним особам:

- ОСОБА_7 - земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,08 га (пункт 1);

- ОСОБА_4 - земельну ділянку по АДРЕСА_2 площею 0,08 га (пункт 2);

- ОСОБА_1 - земельну ділянку по АДРЕСА_3 площею 0,08 га (пункт 3);

- ОСОБА_11 - земельну ділянку по АДРЕСА_4 площею 0,08 га (пункт 4);

- ОСОБА_6 - земельну ділянку по АДРЕСА_5 площею 0,08 га (пункт 5);

- ОСОБА_3 - земельну ділянку по АДРЕСА_6 площею 0,08 га (пункт 6);

- ОСОБА_8 - земельну ділянку по АДРЕСА_7 площею 0,08 га (пункт 7);

- ОСОБА_13 (спадкоємцем якої є ОСОБА_5 ) - земельну ділянку по АДРЕСА_8 площею 0,08 га (пункт 8);

- ОСОБА_2 - земельну ділянку по АДРЕСА_9 площею 0,08 га (пункт 9);

- ОСОБА_12 - земельну ділянку по АДРЕСА_10 площею 0,08 га (пункт 10).

Одночасно цим рішенням віднесено відповідну частину земель лісового фонду у кварталі 32 (виділи 1, 2) КП «ЛПГ «Конча-Заспа», де розташовані ці земельні ділянки, до земель запасу житлової та громадської забудови.

КП «Київзеленбуд» листом від 18 серпня 2003 року та КП «ЛПГ «Конча-Заспа» листом від 18 серпня 2003 року надали згоду на передачу вказаних земельних ділянок у приватну власність за умови їх виключення зі складу земель лісового фонду та переведення до земель міської забудови.

На підставі рішення Київської міської ради від 23 жовтня 2003 року № 131-8/1004 ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 і ОСОБА_1 отримали державні акти на право власності на зазначені земельні ділянки.

26 липня 2007 року ОСОБА_6 , ОСОБА_12 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 і ОСОБА_1 відчужили набуті ними земельні ділянки ОСОБА_9 , яка отримала на них державні акти на право власності на земельні ділянки.

Оцінивши земельно-кадастрову інформацію на спірні земельні ділянки за формою 6-зем, яка є складовою частиною проектів відведення земельних ділянок, суди встановили, що власником/користувачем землі, за рахунок якої вилучається земельна ділянка, є Конча-Заспівське лісництво лісопаркового господарства «Конча-заспа», шифр рядка: 88 (спеціалізовані лісогосподарські підприємства, державні лісогосподарські підприємства, лісомеліоративні станції, лісокомбінати, військові лісгоспи, які є юридичними особами), графа 23 (землі, вкриті лісовою /деревною та чагарниковою/ рослинністю, а саме лісові площі, які зайняті деревною та чагарниковою рослинністю з повнотою насаджень від 0,2 до 1,0).

Також судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 20 лютого 1995 року № 45 та розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 25 грудня 1995 року № 352 вирішено створити РЛП «Голосіївський».

Даними нормативними актами визначено організаційні засади та заходи, що передують створенню цього регіонального ландшафтного парку, а саме передбачено затвердження відповідного положення про парк, його реєстрації як юридичної особи та оголошення статусу відповідної території.

Згідно з пунктами 1, 3 рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 20 лютого 1995 року № 45 прийнято пропозицію державного управління охорони навколишнього природного середовища по м. Києву та вирішено внести її на затвердження Київської міської ради щодо оголошення території Державного комунального підприємства «Конча-Заспа» Регіональним ландшафтним парком «Голосіївський» з подальшою передачею йому додатково у постійне користування 211,9 га земель із вилученням у землекористувачів, та 797,4 га - без вилучення у користувачів.

Київському міському управлінню земельних ресурсів за участю державного управління охорони навколишнього природного середовища по м. Києву та Комунального об`єднання «Київзеленбуд» доручено підготувати проект рішення Київської міської ради щодо надання земель за додатками № 1 та № 2 і оголошення території Державного комунального підприємства «Конча-Заспа» регіональним ландшафтним парком.

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 25 грудня 1995 року № 352 передбачено організувати на території ДКП ЛПГ «Конча-Заспа» РЛП «Голосіївський», а Київському міському управлінню земельних ресурсів доручено вирішити питання погодження місця розташування РЛП «Голосіївський» з передачею йому у постійне користування 211,9 га земель із вилученням у землекористувачів, а також із включенням до складу парку 797,4 га земель без вилучення у землекористувачів.

Рішенням Київської міської ради від 23 грудня 2003 № 334/1209 «Про створення першої черги регіонального ландшафтного парку «Голосіїв» вирішено створити першу чергу регіонального ландшафтного парку «Голосіїв» і визнано таким, що втратило чинність, рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 20 лютого 1995 року № 45 «Про організацію регіонального ландшафтного парку «Голосіївський» (пункти 1, 3).

Оцінивши подані сторонами докази, суди встановили, що РЛП «Голосіївський» станом на 1 липня 2015 року у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, який діяв станом на 2015 рік, у відповіднійорганізаційно-правовій формі не зареєстровано.

Дані про те, що територію і межі РЛП «Голосіївський» встановлено у визначеному законодавством порядку, у справі відсутні і судами таких обставин не встановлено, що свідчить про незавершеність процедури його створення.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Статтею 19 Конституції Українивстановлено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина третя статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Правові підстави набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності визначені статтею 116 ЗК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення.

Згідно з цією статтею громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Частиною першою статті 121 ЗК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення, передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у містах - не більше 0,10 гектара.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.

Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін, та погоджується у встановленому законодавством порядку. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Стаття 9 ЗК України відносить до повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин на їх території право розпоряджатися землями територіальної громади міста, передавати земельні ділянки комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу, надавати земельні ділянки у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу, вилучати земельні ділянки із земель комунальної власності в порядку, передбаченому цим Кодексом, викупати земельні ділянки для суспільних потреб міста, організовувати землеустрій, координувати діяльність місцевих органів земельних ресурсів та інше.

Відповідно до пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання щодо регулювання земельних відносин відповідно до закону (пункт 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування»).

Відповідно до статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.

Стаття 20 ЗК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення, встановлювала, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до пункту «в» частини першої статті 186 ЗК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення, проекти відведення земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності затверджуються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які надають і вилучають земельні ділянки.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Київська міська рада у відповідності до своїх повноважень рішенням від 23 жовтня 2003 року № 131-8/1004 змінила цільове призначення спірних земельних ділянок з земель лісового фонду на землі житлової і громадської забудови та з дотриманням визначених законом розмірів передала такі земельні ділянки у приватну власність відповідачам.

Згідно зі статтею 51 ЗК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення, до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації.

Одночасно стаття 55 ЗК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення, встановлювала, що до земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

До земель лісового фонду не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об`єктів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Стаття 4 ЛК України також визначає, що до лісового фонду України не належать зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів.

Згідно з Інструкцією з заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми 6-зем, 6а-зем, 6б-зем, 2-зем), затвердженою наказом Державного комітету статистики України від 5 листопада 1998 року № 377,для забезпечення ведення статичної звітності подаються звіти, у яких вказуються площі земель та їх розподіл за власниками землі, землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності в межах територій, які входять до адміністративно-територіальних одиниць, у тому числі окремо - в межах населених пунктів.

Про наявність земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності станом на 1 січня кожного року складається звіт за формою 6-зем.

У рядку 88 такого звіту вказуються дані про лісогосподарські підприємства і спеціалізовані лісогосподарські підприємства (державні лісогосподарські підприємства, лісомеліоративні станції, лісокомбінати, військові лісгоспи, які є юридичними особами), при цьому спеціалізовані підрозділи підприємств, установ та організацій для ведення лісового господарства до цієї категорії землекористувачів не враховуються.

Розподіл видів земельних угідь та видів економічної діяльності здійснюється за графами.

У графі 23, яка відноситься до розділу «Ліси та інші лісовкриті площі», зазначають землі, вкриті лісовою (деревною та чагарниковою) рослинністю, а саме лісові площі, які зайняті деревною та чагарниковою рослинністю, з повнотою насаджень від 0,2 до 1,0 (тобто крони дерев займають рівномірно щонайменше 20% площі ділянки).

Дані про зелені насадження загального користування: зелені насадження у межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не включені до категорії лісів, відображаються у графі 56.

Суди попередніх інстанцій з поданих сторонами доказів, зокрема, звітів за формою 6-зем, встановили, що спірні земельні ділянки на час вирішення питання про зміну їх цільового призначення та передачу у приватну власність відносилися до земель лісового фонду та обліковувались у Державному земельному кадастрі за рядком 88 і графою 23.

Згідно з статтею 3 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» до природно-заповідного фонду України належать: природні території та об`єкти (природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища) і штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва).

Відповідно до статті 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» регіональні ландшафтні парки, зони - буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Стаття 23 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» визначає, що регіональні ландшафтні парки є природоохоронними рекреаційними установами місцевого чи регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об`єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення.

Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами (стаття 5 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).

Суди встановили, що державна реєстрація РЛП «Голосіївський» як юридичної особи на час прийняття оскаржуваного рішення Київської міської ради не проведена, процедура створення цього парку не завершена і його межі та територія не визначені.

Встановивши такі обставини, оскільки позивач не довів віднесення спірних земельних ділянок до земель рекреаційного призначення і їх входження у межі РЛП «Голосіївський», суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що при зміні цільового призначення цих земельних ділянок і їх наданні у власність фізичним особам Київська міська рада діяла правомірно і правових підстав для скасування відповідних пунктів рішення Київської міської ради від 23 жовтня 2003 року № 131-8/1004 немає.

Дійшовши правильного висновку про законність набуття ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 і ОСОБА_1 земельних ділянок у власність, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні похідних позовних вимог про визнання недійсними правовстановлюючих документів на ці земельні ділянки, укладених щодо них правочинів та їх повернення у власність територіальної громади міста Києва.

Твердження заявника про помилковість висновку судів попередніх інстанцій щодо незавершення процедури створення РЛП «Голосіївський», так як цей парк створений рішенням Київської міської ради від 20 лютого 1995 року № 45 і розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 25 грудня 1995 року № 352, касаційний суд відхиляє.

Стаття 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» визначає, що порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним паркам, зоологічним паркам визначається ЗК України.

Рішенням Київської міської ради від 20 лютого 1995 року № 45 і розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 25 грудня 1995 року № 352 визначено загальні організаційні засади та заходи, спрямовані на створення РЛП «Голосіївський». У додатках № 1 та № 2 до рішення Київської міської ради від 20 лютого 1995 року № 45 зазначено перелік земельних ділянок, які планується включити до складу РЛП «Голосіївський», проте дані щодо прийняття відповідного рішення і включення цих ділянок до території парку станом на жовтень 2003 року (дата прийняття оскаржуваного рішення) у справі відсутні; дозвіл національному природному парку «Голосіївський» на розроблення проекту землеустрою з організації та встановлення меж територій земельних ділянок, що входять до його складу, без їх вилучення у землекористувачів наданий лише рішенням Київської міської ради від 6 жовтня 2011 року № 256/6472.

Суди попередніх інстанцій, оцінивши зміст рішенням Київської міської ради від 20 лютого 1995 року № 45 із додатками № 1 та № 2, а також розпорядження Київської міської державної адміністрації від 25 грудня 1995 року № 352, встановили, що цими актами межі та територію парку не визначено, а лише попередньо вказано про віднесення до нього певних територій у подальшому.

Оскільки витребування у власників земельних ділянок, набутих ними відповідно до визначеної законодавством процедури, є втручанням у право мирного володіння майном, при вирішенні такої справи в основу рішення можуть покладатися лише беззаперечні і вагомі докази на підтвердження належності цього майна іншій особі і незаконності його вибуття з володіння власника. За відсутності відповідних доказів, у даному випадку - доказів входження спірних земельних ділянок до території РЛП «Голосіївський» на час вирішення питання про їх передачу у приватну власність, таке втручання матиме ознаки непропорційності.

Недоведеність віднесення переданих відповідачам земельних ділянок до території регіонального ландшафтного парку свідчить про безпідставність доводів заявника щодо необхідності погодження вилучення цих ділянок із РЛП «Голосіївський», яке на час прийняття Київською міською радою відповідного рішення узагалі не створене як юридична особа.

Твердження заявника про те, що згідно з генеральним планом міста Києва за функціональним призначенням спірні земельні ділянки частково відносяться до зелених насаджень та лісопарків, частково - до лугів та лугопарків, а також до території вулиць та доріг, не спростовує того, що рішенням від 23 жовтня 2003 року № 131-8/1004 Київська міська рада у межах своїх повноважень змінила їх цільове призначення та віднесла до земель житлової і громадської забудови.

Посилання заявника на те, що передача спірних земельних ділянок у приватну власність суперечить інтересам територіальної громади щодо збереження зелених масивів у межах міста з метою регулювання ступеню забрудненості повітря, стабільності кліматичних характеристик території та забезпечення комфортності проживання, не спростовує правильність висновків судів попередніх інстанцій про відмову у позові.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення цієї статті, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.

У рішенні «Стретч проти Об`єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» Європейський суд з прав людини вказав, що, звертаючись із заявою до уповноважених органів та виконуючі визначені чинним законодавством умови з дотриманням відповідного порядку, особа правомірно очікує набуття певного майнового права. Наявність порушень з боку органу публічної влади при вирішенні питань щодо розпорядження майном не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила.

Позбавлення особи права на його майно лише з підстав можливих порушень з боку публічного органу, а не громадянина, є непропорційним втручанням у право на мирне володіння своїм майном та порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За таких обставин доводи заявника про те, що передача у приватну власність спірних земельних ділянок суперечить суспільному інтересу територіальної громади щодо збереження зелених масивів у межах міста, не може бути визначальною та єдиною підставою для позбавлення відповідачів права власності на добросовісно набуте майно.

Посилання заявника на неправильне застосування судами статей 9, 20, 51, 52, 56, 116, 118 ЗК України, статей 7, 53, 55 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», статті 50 Закону України «Про охорону земель», статті 3 Закону України «Про планування та забудову територій» і пункт 10.4 ДБН 360-92**, касаційний суд відхиляє.

Суди встановили, що спірні земельні ділянки не відносилися до земель рекреаційного призначення, оскільки їх входження до регіонального ландшафтного парку не доведене. Вказані земельні ділянки є землями лісового фонду, перебували у користуванні КП «ЛПГ «Конча-Заспа» та за погодженням із цим підприємством вилучені із його користування з одночасним віднесенням до земель житлової та громадської забудови. За таких обставин доводи про неправомірну передачу Київською міською радою у приватну власність земель рекреаційного призначення є помилковими.

Посилання у касаційній скарзі на те, що детальний план території спірних земельних ділянок не розроблений та не затверджений, що є порушенням вимог статті 39 ЗК України, статей 17, 19 Закону України «Про основи містобудування» та статті 13 Закону України «Про планування та забудову територій», касаційний суд відхиляє.

Відповідно до статті 39 ЗК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення Київської міської ради, використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Стаття 1 Закону України «Про планування і забудову територій» 2000 року, який був чинним на час прийняття оскаржуваного рішення Київської міської ради, встановлювала, що детальний план території - це містобудівна документація, яка розробляється для окремих районів, мікрорайонів, кварталів та районів реконструкції існуючої забудови населених пунктів.

Планування територій на місцевому рівні забезпечується відповідними місцевими радами та їх виконавчими органами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідно до їх повноважень, визначених законом, і полягає у розробленні та затвердженні генеральних планів населених пунктів, схем планування територій на місцевому рівні та іншої містобудівної документації, регулюванні використання їх територій, ухваленні та реалізації відповідних рішень про дотримання містобудівної документації (стаття 10 Закону України «Про планування і забудову територій» 2000 року).

Відповідно до статті 13 Закону України «Про планування і забудову територій» 2000 року детальний план території розробляється згідно з генеральним планом населеного пункту та визначає: розташування червоних ліній, ліній регулювання забудови, розташування окремих земельних ділянок та об`єктів містобудування, вулиць, проїздів, пішохідних зон, щільність, поверховість, інші параметри забудови, розташування інженерно-транспортної інфраструктури, принципи формування архітектурно-просторової композиції забудови, інші вимоги, визначені державними будівельними нормами.

Спеціально уповноважені органи з питань містобудування та архітектури відповідно до детального плану території подають висновки і пропозиції сільським, селищним, міським радам та їх виконавчим органам, Київській і Севастопольській міським державним адміністраціям для наступного прийняття рішень у межах повноважень, визначених законом, щодо: визначення земельних ділянок для розташування та будівництва об`єктів містобудування та іншого використання; вибору, вилучення (викупу), надання у власність або користування (оренду) земельних ділянок; визначення поверховості та інших параметрів забудови території; розроблення та затвердження місцевих правил забудови, проектів забудови території, проектів розподілу території мікрорайону (кварталу).

Згідно зі статтею 19 Закону України «Про планування і забудову територій» 2000 року на території населеного пункту відповідною радою встановлюється режим забудови та іншого використання земель, визначених для містобудівних потреб.

Режим забудови та іншого використання земель, визначених для містобудівних потреб, встановлюється у генеральних планах населених пунктів або місцевих правилах забудови. Режим забудови та іншого використання земель, визначених для містобудівних потреб, враховується при розробленні землевпорядної документації.

Станом на час прийняття оскаржуваного рішення Київської міської ради був затверджений генеральний план міста Києва і діюче на той час законодавство не встановлювало заборони на передачу у власність чи користування для містобудівних потреб земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у разі відсутності детального плану території.

Відповідна вимога встановлена у статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (набрав чинності 12 березня 2011 року), згідно з частиною третьою якої (набрала чинності з 1 січня 2013 року) у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди першої і апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов