ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

_______________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" листопада 2019 р.м. ХарківСправа № 922/2914/19

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

позовної заявиЗаступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора, м. Київ в інтересах держави, в особі : 1. Кабінету Міністрів України, м. Київ 2. Міністерства внутрішніх справ України, м. Київ 3. Військової частини НОМЕР_1 , м. Харків до треті особи, які неТовариства з обмеженою відповідальністю "Земінвест", м. Київ заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні Відповідача: 1. Міністерство оборони України, м. Київ, 2. Головне управління Національної гвардії України, м. Київ; 3. Товариство з обмеженою відповідальністю "Консалтинго-правова фірма "Спартак", м. Харків; 4. Товариство з обмеженою відповідальністю "КИЇВЗЕМБУД", м. Київпро витребування будівлі та споруди за участю представників:

прокурора - Яговдік С.М. (дов. №10/2/3-2 вих-19 від 03.01.2019р.)

1. позивача - Смородської М.С. (дов. №8017/9.1.4/22-19 від 26.09.2019 р.)

2. позивача - не з`явився

3. позивача - Печенізького В.В. (дов. № 40/17/34-12 від 03.01.2019 р.)

відповідача - не з`явився

1. третьої особи - Москова М.В. (дов. № 220/587/Д від 20.12.2018р.)

2. третьої особи - Леню С.В. (дов. № 27/33-841 від 18.07.2019 р.)

3. третьої особи - не з`явився

4. третьої особи - не з`явився

ВСТАНОВИВ:

Заступник Генерального прокурора України Головний військовий прокурор (надалі - Прокурор) в особі Кабінету Міністрів України (надалі - 1. Позивач), Міністерства внутрішніх справ України (надалі - 2. Позивач), Військової частини НОМЕР_1 (надалі - 3. Позивач) звернувся до господарського суду Харківської області з позовом про витребування з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю ЗЕМІНВЕСТ (надалі - Відповідач) будівлі та споруди, що розташовані у с. Помірки, 24 м. Харків, а саме: нежитлові будівлі літ. О-1 загальною площею 451,5 кв.м., літ. Ф-1 загальною площею 726,2 кв.м., літ. У-1 загальною площею 726,2 кв.м., літ. АЕ-2 загальною площею 1651 кв.м., на користь держави в особі Міністерства внутрішніх справ України (ЄДРПОУ 00032684), а також просить суд стягнути з Відповідача суму судового збору на користь Генерального прокурора України.

Прокурор у підготовче засідання надав до суду заяву про збільшення позовних вимог, де просить суд визнати за державою Україна в особі Кабінету Міністра України право власності на нежитлову будівлю літ. №АЕ-2 загальною площею 1651 кв.м., що розташована у с. Померки, 24, м. Харків.

Ухвалою суду від 09 жовтня 2019 року заяву Прокурора про збільшення позовних вимог прийнято до розгляду та відкладено підготовче засідання на "22" жовтня 2019 р. о 11:20.

Прокурор у судовому засіданні позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить суд задовольнити їх.

Представник 1. Позивача підтримує заявлені Прокурором позовні вимоги.

Представник 2. Позивача у судове засідання не з`явився. Про причини своєї неявки суд не повідомив.

Представника 3. Позивача підтримує заявлені Прокурором позовні вимоги.

Представник Відповідача у підготовче засідання не з`явився. Про причини своєї неявки суд не повідомив.

Представника 1. третьої особи проти заявлених позовних вимог не заперечує.

Представника 2. третьої особи проти заявлених позовних вимог не заперечує.

Представник 3. третьої особи у судове засідання не з`явився. Про причини своєї неявки суд не повідомив.

Представник 4. третьої особи у судове засідання не з`явився. Про причини своєї неявки суд не повідомив.

Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, заслухавши промови представників сторін у судових дебатах, суд встановив наступне.

На підставі рішення Харківського міськвиконкому від 03.02.1951 № 12/4 надано земельну ділянку військового містечка № 216 у с. Помірки, 24 у постійне користування оборонному відомству.

У 1965 році на базі Харківського вищого військового командно-інженерного училища в с. Помірки, 24 у м. Харкові створено закриту матеріально-технічну базу для підготови офіцерів-ракетників військ стратегічного призначення. 31.08.2004 актом прийому прийому-передачі будівлі та споруди на території військового містечка №216, передані Харківським національним університетом повітряних сил імені Івана Кожедуба (правонаступник навчального закладу) на облік Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова Міністерства оборони України (правонаступника Донецької КЕЧ району).

Обставини обліку та експлуатації майнових об`єктів військового містечка № 216 підтверджуються інвентарними картками №№ 24/244, 24/248, 24/246, 24/247 та актами прийняття-передачі основних засобів від 29.12.2006. Згідно цими документами будівлі та споруди зазначеного містечка, у тому числі літ. О-1 загальною площею 451,5 кв.м., літ. Ф-1 загальною площею 726,2 кв. м., літ. У-1 загальною площею 726,2 кв.м., літ. АЕ-2 загальною площею 1651 кв. м. у с.Помірки,24 м. Харкові, на момент їх відчуження були закріплені за військовим навчальним закладом та установою Збройних Сил України, тобто відповідно до вимог ст. 14 Закону України Про Збройні Сили України та ст.ст. 1, 3 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України були військовим майном.

З підстав встановлених п.п. 19, 26 ч. 2 ст. 5 вказаного Закону України від 21.09.2006 Про управління об`єктами державної власності Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням від 21.01.2015 № 38-р передав майновий комплекс військового містечка № 216 у м. Харкові до сфери управління Міністерства внутрішніх справ (далі МВС України). Наказом МВС України від 29.01.2015 № 49 та листа Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 28.01.2015 № 303/1/5/44, наказом командувача Національної гвардії України від 02.02.2015 № 49 призначено комісію і забезпечено прийом-передачу майнового комплексу в кількості 44 будівель та споруд, у тому числі спірних, на земельній ділянці військового містечка № 216 у с. Помірки, 24 в м. Харкові.

18.02.2005 укладено договір № 48 Про будівництво житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін (далі договір) між Східним управлінням капітального будівництва Міністерства оборони України та товариством з обмеженою відповідальністю Консалтинго-правова фірма Спартак., відповідно до умов якого (п.п. 2.1, 3.1) є будівництво у порядку пайової участі житлового комплексу на земельній ділянці орієнтовною загальною площею 5,1 га у с. Помірки, 24 в м. Харкові (військове містечко № 216) для забезпечення житлом військовослужбовців Збройних Сил України та членів їхніх сімей.

Міністерство оборони України, ТОВ КПФ Спартак та Східним управлінням капітального будівництва Міноборони 14.08.2006 уклали додаткову угоду № ДУ-1/48 СП3, відповідно до умов якої функції замовника будівництва перейшли до Міноборони. Сторони також визначили, що частка держави забезпечувалась вкладом у вигляді вартості оціненого нематеріального активу права користування земельною ділянкою площею 5,1 га під забудову, а ТОВ КПФ Спартак шляхом фінансування будівництва, виконання функцій замовника з будівництва об`єкта.

17 серпня 2006 року сторони змінили істотні умови договору, уклавши додаткову угоду № ДУ-2/48СП3, за умовами якої Міноборони передає ТОВ КПФ Спартак державну частку в спільній діяльності, зокрема надає згоду на припинення права користування земельною ділянкою загальною площею 5,1 га.

05.04.2007 Міноборони та ТОВ КПФ Спартак підписали акт звірки виконання умов договору від 18.02.2005 № 48.

Прокурором зазначено, що згідно зі зміненими істотними умовами договору нерухоме майно військового містечка №216 не було предметом вказаної угоди, однак унаслідок її укладення сторонами настали наслідки, які призвели до вибуття з державної власності нерухомого військового майна.

Рішенням від 12.11.2008 у справі № 29/489-08 позов задоволено повністю та визнано за Товариством з обмеженою відповідальністю Консалтинго-правова фірма Спартак право власності на нежитлову будівлю Літ. Д-1, загальною площею 630,9 м2, нежитлову будівлю Літ. Л-1, загальною площею 823,7 м2, нежитлову будівлю Літ. М-1, загальною площею 711,0 м2, нежитлову будівлю Літ. О-1, загальною площею 328,5 м2, нежитлову будівлю Літ. Н-2, загальною площею 379,2 м2, нежитлову будівлю Літ. П-1, загальною площею 425,5 м2, нежитлову будівлю Літ. И-1, загальною площею 267,2 м2, нежитлову будівлю Літ. З-1, загальною площею 551,5 м2, нежитлову будівлю Літ. Ж-1, загальною площею 153,1 м2, нежитлову будівлю Літ. К-1, загальною площею 704,2 м2, нежитлову будівлю Літ. Є-1, загальною площею 660,1 м2, нежитлову будівлю Літ. Г-1, загальною площею 15,4 м2, нежитлову будівлю Літ. С-2, загальною площею 836,2 м2, нежитлову будівлю Літ. В-1, загальною площею 45,7 м2, нежитлову будівлю Літ. Р-2, загальною площею 4260,3 м2, що розташовані по пр. Московському, 54/56 у м. Харкові; нежитлову будівлю Літ. А-2, загальною площею 3024,1 м2, нежитлову будівлю Літ. В-2, загальною площею 707,2 м2, нежитлову будівлю Літ. Д-3, загальною площею 1484,6 м2, нежитлову будівлю Літ. Ж-1, загальною площею 163,0 м2, нежитлову будівлю Літ. И-1, загальною площею 60,7 м2, нежитлову будівлю Літ. Е-1, загальною площею 129,8 м2, що розташовані по вул. Культури, 5 у м. Харкові; нежитлову будівлю Літ. О-1, загальною площею 451,5 м2, нежитлову будівлю Літ. Ф-1, загальною площею 726,2 м2, нежитлову будівлю Літ. У-1, загальною площею 726,2 м2, нежитлову будівлю Літ. АЕ-2, загальною площею 1651,0 м2, що розташовані в с. Помірки, 24.

Прокурор у своєму позові посилається на те, що уповноважений орган державної влади на здійснення права власності і прийняття рішення про відчуження майна, не брав участі у розгляді справи № 29/489-08, тому вважає, що зазначене рішення преюдиціального значення не має, а таке визнання права власності за ТОВ КПФ Спартак з підстав, наведених у ст. 392 ЦК України, суперечить актам цивільного законодавства та судовій практиці під час розгляду справ з аналогічним предметом спору.

Так, з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, вказані об`єкти нерухомості зареєстровано на праві власності за товариством з обмеженою відповідальністю ЗЕМІНВЕСТ на підставі договорів купівлі-продажу майна від 02.03.2016 № 243 та від 04.03.2016 № 264 вказане нерухоме майно укладених з ТОВ КИЇВЗЕМБУД.

Прокурор зазначає, що відчуження військового майна є протиправним, оскільки відсутні відповідні рішення уповноваженого державним органом, що також встановлено постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 у справі № 922/2082/17 за позовом Генеральної прокуратури України, участь у якій брали Кабінет Міністрів України, Міноборони, ТОВ КИЇВЗЕМБУД та ТОВ КПФ СПАРТАК, що згідно з ч. 4 ст. 75 ГПК України має преюдиціальне значення для прийняття рішення у цьому спорі.

У зв`язку з чим, з метою захисту порушених інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ України та військової частини НОМЕР_1 Генеральною прокуратурою України подано позов про визнання права власності вказані нежитлові будівлі, розташовані у с. Помірки, 24 в м. Харкові та витребування їх у ТОВ КИЇВЗЕМБУД, за яким на момент звернення до суду було зареєстровано зазначене нерухоме майно.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 у справі № 922/2082/17 позовну заяву Генеральної прокуратури України задоволено у повному обсязі. Рішення суду набрало законної сили.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 31.07.2018 задоволено заяву Міністерства внутрішніх справи України про роз`яснення постанови Харківського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 у справі № 922/2082/17 якою визначено, що власником спірних будівель та споруд, які розташовані у м. Харків, Помірки, будинок 24, є держава Україна, в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства внутрішніх справ України.

Належні державі на праві власності спірні нежитлові будівлі військового містечка № 216 вибули з володіння держави за відсутності клопотання Міноборони про його відчуження та прийнятого в установленому порядку відповідного рішення Кабінетом Міністрів України, без застосування тендерної процедури, унаслідок чого відповідач придбав це майно в особи, яка не мала права його відчужувати.

Підтвердженням відсутності зазначених вище рішень та вибуття майна поза волею власника є вчинення дій Урядом з розпорядження цим майном та закріплення його за іншими центральними органами влади. Зокрема, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.01.2015 № 38-р будівлі та споруди військового містечка № 216 передано зі сфери управління Міноборони до сфери управління МВС України, яким за актом прийому-передачі нерухоме майно передано на баланс військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.

Крім того, наявність підстав для витребування об`єктів нерухомості військового містечка № 216 в порядку, визначеному п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, встановлена Харківським апеляційним господарським судом під час ухвалення постанови у справі № 922/2082/17, що має преюдиціальне значення для учасників справи.

Під час виконання вказаного судового рішення державним реєстратором прав на нерухоме майно прийнято рішення від 07.02.2019, яким відмовлено у державній реєстрації вищезазначеного нерухомого майно у с. Помірки, 24 в м. Харкові з підстав наявності суперечностей між заявленими правами за ТОВ КИЇВЗЕМБУД та вже зареєстрованими речовими правами за відповідачем ТОВ ЗЕМІНВЕСТ.

Прокурор також зазначив, що про порушення відповідачем прав та законних інтересів держави стало відомо після вчинення дій з відчуження спірних об`єктів нерухомості, з підстав недобросовісної реалізації ТОВ КИЇВЗЕМБУД своїх процесуальних прав та обов`язків у справі № 922/2082/17.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, суд виходить з наступного.

Згідно зі ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

У Рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 зазначено, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Частиною 4 ст. 53 ГПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до Положення про Міністерство внутрішніх справ України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 № 878, МВС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС України організовує в установленому порядку матеріально-технічне та ресурсне забезпечення діяльності Національної гвардії України, зокрема приміщеннями, полігонами, засобами зв`язку, транспортними засобами, озброєнням, спеціальними засобами, пально-мастильними матеріалами, обмундируванням, іншими видами матеріально-технічних ресурсів, необхідних для виконання покладених на них завдань.

Згідно зі ст. 1 Закону України Про Національну гвардію України Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи МВС України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій.

Наведеними фактичними даними підтверджується, що Національна гвардія України в межах компетенції з метою матеріально-технічного забезпечення на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.01.2015 №38-р Про передачу майнового комплексу військового містечка № 216 у м. Харкові до управління Міністерства внутрішніх справ України передала 15.04.2015 в користування військової частини НОМЕР_1 спірні приміщення, а остання прийняла їх на балансовий облік.

Однак, враховуючи, що зазначені в позовній заяві нежитлові приміщення військового містечка № 216 зареєстровано на праві власності за відповідачем, держава в особі центральних органів влади та військової частини НОМЕР_1 позбавлена можливості реалізовувати майнові права як власника та використовувати це військове майно.

Звернення до суду з цією позовною заявою зумовлено винятково захистом прав та інтересів держави, пов`язаних з порушенням майнових прав позивачів на володіння, користування і розпорядження спірними нежитловими приміщеннями, з метою задоволення державних потреб.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України військове майно це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси тощо.

Частиною 2 ст. 3 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України передбачено, що з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передання військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Частиною 1 ст. 4 Закону України Про управління об`єктами державної власності визначено, що до кола суб`єктів управління об`єктами державної власності входять, зокрема, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші органи виконавчої влади, Фонд державного майна України.

Пунктом 5 ст. 116 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України здійснює управління об`єктами державної власності відповідно до закону. Згідно зі ст. 5 Закону України від 21.09.2006 Про управління об`єктами державної власності Кабінет Міністрів України є суб`єктом управління, що визначає об`єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об`єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб`єктам управління, визначеним цим Законом.

Здійснюючи управління об`єктами державної власності, Кабінет Міністрів України забезпечує контроль за ефективністю управління об`єктами державної власності, виконує відповідно до законів інші функції з управління об`єктами державної власності (п.п. 19, 26 ч. 2 ст. 5 вказаного Закону).

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 6 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України відчуження військового майна здійснюється Міноборони через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті.

Відчуження військового майна усупереч зазначених норм цього Закону відбулося поза волею його власника в особі Кабінету Міністрів України.

Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням МО України.

Враховуючи викладене, Міноборони як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Абзацом шостим п.п. 2 Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 № 1919 (Положення № 1919), визначено, що рішення про відчуження військового майна, яке є придатним для подальшого використання, а також цілісних майнових комплексів, військових містечок та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України, у тому числі списаного військового майна за пропозицією Міноборони. При цьому реалізація цілісних майнових комплексів, зокрема військових містечок, та іншого нерухомого військового майна здійснюється за процедурою торгів (тендерів), що визначається Міноборони за погодженням з Мінекономрозвитку та Мінфіном.

Відповідно до матеріалів справи встановлено, що Кабінет Міністрів України та Міноборони в установленому порядку про відчуження військового майна рішення не приймалось, тендер (аукціон) з реалізації цього майна уповноваженими підприємствами (організаціями) не проводився, тому виконання сторонами договору від 18.02.2005 № 48, унаслідок якого було відчужено військове майно в іншому порядку, ніж передбачено законодавством, не може породжувати правових наслідків.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в тому разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Як зазначено в п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у тому разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до вищенаведених вимог чинного законодавства та ст.ст. 74, 75 Господарського кодексу України, Міністерство оборони України утворює, реорганізує та ліквідовує у встановленому порядку підприємства, що належать до сфери його управління, контролює їх діяльність.

Відповідно до ст. 170 ЦК України, держава набуває та здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно ст. 326 ЦК України, у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна; від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Відповідно до ч. 1 ст. 136 ГК України, право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Згідно з ст. 74 ГК України, майно державного підприємства закріплюється за ним на праві господарського віддання.

Згідно з ч. 5 ст. 75 ГК України (в редакції на момент укладення оспорюваного договору), державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом; відчужувати майнові об`єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом; розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

У рішенні від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності.

За змістом положень статей 317, 319 Цивільного кодексу України власникові належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Згідно з ст. 321 ЦК України, власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом; примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток, з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом ст.ст. 317, 326 ЦК України власникові належать права водіння, користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Норми ст. 388 ЦК України надають власнику право витребувати майно від добросовісного набувача, зокрема відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1)було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття у розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна із незаконного володіння (згідно з правовими висновками Верховного Суду України від 17.10.2011 у справі № 3-103гс11).

Верховним Судом України у постанові від 05.07.2017 у справі № 911/3285/14 зазначено, що принцип належного урядування не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, в тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло з власності держави в незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави в право на мирне володіння майном. Додержання принципу належного урядування оцінюється одночасно з додержанням принципу пропорційності, при тому, що не має чіткого, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини. Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі обставин і фактів, безпосередньо встановлених.

Правовідносини, пов`язані з вибуттям майна із державної власності, становлять суспільний, публічний інтерес, а встановлення господарськими судами недійсності договору, на підставі якого витребовуване майно вибуло з державної власності, відповідає такому суспільному інтересу.

Витребування майна в даному випадку є підставним та законним, відповідає легітимній меті та переслідує законний суспільний інтерес, оскільки спрямоване на поновлення порушеного права власника (держави), при цьому забезпечується також пропорційність, співрозмірність між метою (втручання у право особи) та інтересами суспільства, як невід`ємною складовою та інструментом верховенства права; при цьому суд зазначає, що учасниками процесу, в тому числі відповідачем, не обґрунтовано можливості досягти мети відновлення порушеного права власності за допомогою менш обтяжливих заходів.

Під час розгляду вимог про витребування майна у його набувача судом враховані всі умови, передбачені ст. 388 ЦК України, зокрема те, що об`єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову, а сторонами підтверджено що спірне майно, станом на момент розгляду справи існує в натурі, крім того, в судових засіданнях відповідач заявив, що був проведений капітальний ремонт та поліпшення спірного приміщення, однак, вартості та доказів останнього до суду не представив.

Враховуючи вищенаведене, суд звертає увагу відповідача, що у контексті скасування помилково наданого права на майно, принцип належного урядування може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й передбачати потребу виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (постанова ВСУ від 05.07.2017 у справі № 911/3285/14).

Конституційний Суд України у рішенні від 22.09.2005 р. № 5-рп/2005 зазначає, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

Принцип правової визначеності є невід`ємною, органічною складовою принципу верховенства права, вимагає чіткості, зрозумілості та однозначності правових норм, правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта (якщо однією із сторін є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватись за свої прорахунки.

Згідно із статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини, суди застосовують при розгляді Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського Суду з прав людини вiд 20.01.12. Рисовський проти України Європейський суд підкреслив особливу важливість принципу належного урядування. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

У рішенні ЄСПЛ від 22.11.07. у справі Україна-Тюмень проти України Європейський Суд зазначив, що доктрина ultra vires передбачає важливу гарантію захисту від помилок органів державної влади, які діють за межами повноважень наданих їм національним законодавством.

Судом встановлено, що відповідно до постанови Харківського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 по справі №922/2082/17 визнано за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) та Міністерства внутрішніх справ України (01024, м. Київ, вул. Богомольця, будинок 10; код ЄДРПОУ 00032684) право власності на будівлі та споруди, що розташовані у с. Померки, 24, м. Харків, а саме: нежитлові будівлі літ. О-1 загальною площею 451,5 кв.м., літ. Ф-1 загальною площею 726,2 кв.м., літ. У-1 загальною площею 726,2 кв.м., літ. АЕ-1 загальною площею 1651 кв.м. Вказане рішення вступило в законну силу.

З тексту зазначеної постанови вбачається, що спір розглядався саме відповідно будівлі та споруди Літ. О-1 загальною площею 451,5 м2, Літ. Ф-1 загальною площею 726,2 м2, Літ. У-1 загальною площею 726,2 м2, Літ. АЕ-2 загальною площею 1651 м2, що підтверджується описовою та мотивувальною частиною зазначеного вищезазначеного судового рішення - постанови Харківського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 по справі №922/2082/17, де викладено "..Після роззброєння ракетних військ в Україні у 1991-1996 роках матеріальна база була утилізована, а будівлі та споруди на території військового містечка №216 передані Харківським національним університетом повітряних сил ім. Івана Кожедуба (правонаступник навчального закладу) на облік Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова Міністерства оборони України.

Відповідно до інвентарних відомостей та актів прийняття-передачі основних засобів 29.12.2006 будівлі та споруди Літ. О-1 загальною площею 451,5 м2, Літ. Ф-1 загальною площею 726,2 м2, Літ. У-1 загальною площею 726,2 м2, Літ. АЕ-2 загальною площею 1651 м2 (за генпланом №№ 64 (літ. АЕ-2), 74 (літ. У-1), 76 (літ. О-1) та 78 (літ. Ф-1)), що розташовані у с. Померки, 24 м. Харкова, перебували на обліку Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова Міністерства оборони України та відповідно до вимог статті 14 Закону України Про Збройні Сили України є військовим майном, що відповідачем не оспорюється."

Отже, судом твердження прокурора щодо відсутності нежитлової будівлі з літ. АЕ-1 загальною площею 1651 кв. м. на території військового містечка №216, як такої що не існує вважається обґрунтованим та таким, який не оспорюється, а ні наданими до матеріалів справи доказами, а ні запереченням сторін.

Тому суд вважає, що підстави встановлені судом під час розгляду справи №922/2082/17 тісно пов`язані з розглядом справи №922/2914/19, а саме ".. Колегія суддів не може прийняти до уваги рішення Господарського суду Харківської області від 12.11.2008 у справі № 29/489-08, яким було визнано право власності за ТОВ Консалтинго-правова фірма Спартак на спірні об`єкти нерухомості, оскільки, як обґрунтовано зазначає скаржник, військове майно могло бути відчужене лише на підставі рішення Кабінету Міністрів України, яке не було стороною у справі № 29/489-08. Відтак факти встановлені у справі № 29/489-08 не можуть мати преюдиційного значення для вирішення спору у даній справі № 922/2082/17. Окрім цього, колегія суддів апеляційної інстанції зважає на відсутність будь-яких майнових прав відповідача у справі № 29/489-08 (Харківської міської ради) на спірні будівлі та споруди літ. О-1 загальною площею 451,5 кв.м., літ. Ф-1 загальною площею 726,2 кв.м., літ. У-1 загальною площею 726,2 кв.м., літ. АЕ-1 загальною площею 1651 кв.м., що розташовані у с. Померки, 24 м. Харкова."

Таким чином, оцінивши доводи сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги викладені в позовній заяві з урахуванням збільшення підлягають задоволенню в повному обсязі.

Кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Цивільним кодексом України встановлені та закріплені спеціальні засоби захисту права власності, що визначено у главі 29.

Положенням статті 392 Цивільного кодексу України визначено, що особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах; у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Звертаючись з позовом щодо захисту існуючого, наявного права, яке виникло у позивача за передбачених законодавством підстав та підтверджується належними та допустимими доказами, та у розумінні статті 392 ЦК України відсутні інші шляхи для відновлення порушеного права, окрім судового.

Позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли зокрема, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності, у зв`язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів, наявність суб`єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними, а метою подання позову про визнання права власності є усунення невизначеності у суб`єктивному праві, належному особі щодо індивідуально визначеного майна.

Позов про визнання права власності спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником свого права і виключення домагань на приналежне власнику майно за допомогою підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності, судове рішення про задоволення таких вимог має ґрунтуватись на встановленому судом в ході розгляду справи існуючому юридичному факті.

При цьому, захист права власності шляхом його визнання в судовому порядку можливий за наявності одночасно двох умов: по-перше, це підтвердження в судовому порядку своїх прав на майно шляхом подання належних і достатніх доказів, які достеменно підтверджують факт набуття права власності на законних підставах, і, по-друге, вичерпне спростування доводів третіх осіб, які оспорюють або не визнають право власності позивача.

Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачеві спірного майна.

Сторонами у справі в такому спорі є особи, правовий спір яких вирішується в суді, що мають юридичну заінтересованість у результаті справи, мають комплекс процесуальних прав і обов`язків, необхідних для захисту прав та інтересів.

Відповідно до частини першої статті 167 Цивільного кодексу України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 Цивільного кодексу України).

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами (стаття 326 Цивільного кодексу України).

Правові основи управління об`єктами державної власності визначені Законом України від 21.09.2006 № 185-V Про управління об`єктами державної власності.

За частиною першою статті 4 Закону України Про управління об`єктами державної власності до кола суб`єктів управління об`єктами державної власності входять, зокрема, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші органи виконавчої влади, Фонд державного майна України.

Пунктом 5 статті 116 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України здійснює управління об`єктами державної власності відповідно до закону.

Згідно положень статті 5 Закону України Про управління об`єктами державної власності Кабінет Міністрів України є суб`єктом управління, що визначає об`єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об`єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб`єктам управління, визначеним цим Законом.

Здійснюючи управління об`єктами державної власності, Кабінет Міністрів України серед іншого забезпечує контроль за ефективністю управління об`єктами державної власності, виконує відповідно до законів інші функції з управління об`єктами державної власності (пункти 19, 26 частини другої статті 5).

Відповідно до статті 2 Закону України Про управління об`єктами державної власності законодавство про управління об`єктами державної власності складається з цього Закону, Господарського кодексу України, Закону України від 11.01.2001 № 2210-III Про захист економічної конкуренції, інших законів України, якими можуть бути встановлені особливості управління окремими об`єктами державної власності або їх видами, та інших нормативно-правових актів з питань управління об`єктами державної власності.

Зокрема, колегія суддів визначає, що право розпорядження спірним військовим майном належить державі України в особі виключно Кабінету Міністрів України, оскільки це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну і фактичну долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану чи призначення тощо.

Відповідно до статей 3, 15 Закону України Про Збройні Сили України, статті 10 Закону України Про оборону України та статей 3, 4, 6 Закону України Про управління об`єктами державної власності Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, чиє фінансування здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Міністерство оборони України уповноважене державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, управляти переданим йому військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфер його управління.

Особливості управління військовим майном та його статусу визначає Закон України Про правовий режим майна у Збройних Силах України від 21.09.1999 № 1075-XIV.

Відповідно до частини другої статті 3 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України від 21.09.1999 № 1075-XIV з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Такий порядок ведення обліку і зберігання військового майна, закріпленого за військовими частинами Збройних Сил, його списання та використання було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.08.2000 № 1225 Про затвердження Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах.

Відповідно до пунктів 16, 19, 22 цього Положення списання військового майна, закріпленого за військовими частинами, здійснюється, зокрема: у разі знесення будівель і споруд через недоцільність їх використання та з метою будівництва на їх місці нових об`єктів. Списання цих будівель здійснюється за актами списання, які складаються командирами (начальниками) військових частин і посадовими особами органів військового управління.

Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 1075-XIV відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті.

Зокрема, у частині другій визначено, що рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 № 1919 Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил (далі Положення № 1919), яке передбачає, що рішення про відчуження військового майна, яке є придатним для подальшого використання, а також цілісних майнових комплексів, у тому числі військових містечок, та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України (в тому числі списаного військового майна за пропозицією Міністерства оборони України (пункти 3, 4, 6, 7 Положення № 1919). При цьому, реалізація цілісних майнових комплексів, у тому числі військових містечок, та іншого нерухомого військового майна здійснюється за процедурою торгів (тендерів), що визначається Міноборони за погодженням з Мінекономіки та Мінфіном (пункт 12 Положення № 1919, у редакції чинній на момент підписання акту звірки виконання умов договору № 48 від 18.02.2005).

Відповідно до норм даного Положення (п.1) до військового майна, яке може бути предметом відчуження, належать цілісні майнові комплекси, у тому числі військові містечка, будинки, споруди та інше нерухоме майно, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

Реалізація військового майна - господарська операція, що здійснюється уповноваженим підприємством (організацією) згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на військове майно іншим юридичним або фізичним особам на платній або компенсаційній основі.

Відчуження військового майна - вилучення військового майна із Збройних Сил у результаті його реалізації через уповноважені підприємства (організації).

Уповноважені підприємства (організації) - суб`єкти підприємницької діяльності, яким в установленому порядку рішенням Кабінету Міністрів України надані повноваження на реалізацію військового майна на внутрішньому та/або зовнішньому ринку.

Таким чином, вказаними нормативно-правовими актами встановлено єдиний можливий порядок відчуження військового майна шляхом його реалізації через уповноважені підприємства (організації).

Постановою Кабінету Міністрів України від 02.04.2008 № 313 Про заходи щодо удосконалення управління об`єктами державної власності також було встановлено, що продаж нерухомого майна державних підприємств, установ та організацій здійснюється на аукціонах; відчуження об`єктів нерухомого військового майна здійснюється на аукціонах виключно разом із земельними ділянками, на яких вони розташовані, або майновими правами на них.

Отже, реалізація нерухомого військового майна (господарська операція, що здійснюється уповноваженим підприємством (організацією) згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на військове майно (абз. 6 п. 2 Положення № 1919), в тому числі і списаного, може здійснюватися виключно на аукціонах на підставі прийнятого в установленому порядку рішення Кабінету Міністрів України за пропозицією Міноборони.

З матеріалів справи вбачається, що рішення про списання спірного військового майна та його відчуження зазначені органи в установленому порядку не приймали, тендер (аукціон) з реалізації цього майна уповноваженими підприємствами (організаціями) не проводився.

В матеріалах справи відсутні докази того, що Кабінет Міністрів України приймав у передбачений законом спосіб та в межах своєї компетенції рішення про відчуження військового майна військового містечка № 216, зокрема щодо будівель та споруд літ. О-1 загальною площею 451,5 кв.м., літ. Ф-1 загальною площею 726,2 кв.м., літ. У-1 загальною площею 726,2 кв.м., літ. АЕ-2 загальною площею 1651 кв.м., що розташовані у с. Померки, 24 м. Харкова.

Дане спірне військове майно вибуло з володіння держави за відсутності прийнятого в установленому порядку рішення КМУ про його відчуження без застосування тендерної процедури і відповідач придбав це майно в особи, яка не мала права його відчужувати, а тому за всіма обставинами справи належне державі на праві власності майно вибуло поза волею власника.

Також, суд вважає за доцільне зазначити, що рішенням суду - постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 по справі №922/2082/17 були встановлені обставини, а отже суд з підстав визначених ч. 4 ст. 75 ГПК України, не підлягають доказуванню.

Так, зазначеною нормою визначено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Всупереч вимог ст. ст. 13, 74 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій), відповідач за зустрічним позовом доказів на спростування наведених розрахунків та інших викладених вище обставин суду не надав.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується статтею 123, 129 ГПК України, відповідно до якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 123, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Витребувати з чужого незаконного володіння - Товариства з обмеженою відповідальністю "Земінвест" (код ЄДРПОУ 32669394; 03115, м. Київ, просп. Перемоги, 136, к. 34) будівлі та споруди, що розташовані у с. Помірки, 24 м. Харків, а саме: нежитлові будівлі літ. 0-1 загальною площею 451,5 кв.м., літ. Ф-1 загальною площею 726,2 кв.м., літ. У-1 загальною площею 726,2 кв.м., літ. АЕ-2 загальною площею 1651 кв.м., на користь держави в особі Міністерства внутрішніх справ України (ЄДРПОУ 00032684).

Визнати за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) право власності на нежитлову будівлю літ. АЕ-2 загальною площею 1651 кв.м., що розташована у с. Померки, 24, м. Харків.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Земінвест" (код ЄДРПОУ 32669394; 03115, м. Київ, просп. Перемоги, 136, к. 34) на користь Генеральної прокуратури України (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15; код ЄДРПОУ 00034051, МФО 280172, р/р НОМЕР_2 ) судовий збір у розмірі 3842,00 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено "25" листопада 2019 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

СуддяІ.П. Жигалкін