Справа № 473/4350/19

РІШЕННЯ

іменем України

"12" листопада 2019 р. м. Вознесенськ

Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області у складі:

головуючої - судді Висоцької Г.А.

при секретарі - Радєвій Н.В.

за участю представника заявників - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вознесенська в порядку окремого провадження із застосуванням звукозаписувальної техніки цивільну справу № 473/4350/19 за заявою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення,

ВСТАНОВИВ:

09.10.2019 року заявники ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулись до суду з заявою про встановлення факту вимушеного переселення в червні 2014 року з окупованої території Луганської області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацієюю Російською Федерацією частини Луганської області України.

В обґрунтування своїх вимог заявники вказують, що вони є сім`єю, так ОСОБА_2 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Голубівка Ст. - Луганського району Луганської області, була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 , є громадянином України.

Заявник ОСОБА_3 зазначив, що народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Єкатеринівка Артемівського району Луганської області, був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_2 .

Заявник ОСОБА_4 вказує, що народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в с. Майтюбек, Майський район, Павлодарської області, Казахстан, був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказують, що з 10.01.2012 року ОСОБА_2 , перебуває у шлюбі з ОСОБА_3 ОСОБА_2 , є пенсіонером за віком та інвалідом 3 групи за загальним захворюванням. ОСОБА_3 , є пенсіонером за віком та інвалідом 3 групи за трудовим каліцтвом. ОСОБА_4 , є інвалідом після поранення.

Зазначають, що на тимчасово окупованій території Луганської області у ОСОБА_2 , залишилося нерухоме майно, а саме : квартира яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У ОСОБА_3 , на тимчасово окупованій території у володінні залишилася земельна ділянка, яка знаходиться у межах Веселотарасівської сільської ради Лутугинського району Луганської області.

ОСОБА_4 , до свого вимушеного переселення з окупованої частини Луганської області працював водієм в ТОВ «Луганський автобусний парк».

У червні 2014 року заявники були вимушені переселитись з АДРЕСА_1 АДРЕСА_3 , а в подальшому змінили місце проживання на АДРЕСА_4 де зараз і проживають.

На думку заявників, починаючи з лютого 2014 року відносно України відбувається збройна агресія Російської Федерації, що підтверджується численними повідомленнями різних засобів масової інформації та Інформаційно-аналітичного центру Ради національної безпеки та оборони України, свідченнями окремих осіб, офіційною позицією окремих органів державної влади, в тому числі постановами, актами та законами Верховної Ради України, указами Президента України, резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» від 25.06.2015 року, від 12.10.2016 року, від 19.12.2016 року, резолюцією Європарламенту (2014/2965 (RSP)) від 15.01.2015 року, резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 19.12.2016 року «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (України)», двома резолюціями Парламентської асамблеї Ради Європи 12.10.2016 року щодо України, звітом правозахисної організації Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою та опублікованою дослідницькою групою Bellingcat інтерактивною картою з координатами обстрілу сходу України влітку 2014 року з боку Російської Федерації, тощо.

Посилаючись на те, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією, були порушені його права і свободи, передбачені Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20.03.1952 року та Протоколом №4 до цієї Конвенції від 16.09.1963 року, зокрема право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії, а встановлення судом юридичного факту матиме юридичні наслідки, зокрема, визначення статусу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , як осіб, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року, яка є чинною для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР з 10.05.1954 року, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права, заявник просив заяву задовольнити.

Як підсумок, за наслідками військової агресії Російської Федерації прийнято Постанову Верховної Ради України від 17.03.2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей. Вважають, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Луганської області було порушено цілу низку їх прав і свобод, передбачених Конвенцією "Про захист прав людини та основоположних свобод" від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20.03.1952 року та Протоколом № 4 до цієї Конвенції від 16.09.1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на свободу думки, совісті і релігії, та змусило його залишити місце постійного проживання.

Заявники вказують на те, що довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, які видані Управлінням соціального захисту населення Вознесенської міської ради Миколаївської області в порядку, передбаченому ст.6 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 №1706-VІІ, посвідчує лише факт їх вимушеного переселенняЛіганської області та Луганська до Вознесенська, а в подальшому і Вознесенського району Миколаївської області і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.

Посилаючись на те, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією, були порушені їх права і свободи, передбачені Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20.03.1952 року та Протоколом №4 до цієї Конвенції від 16.09.1963 року, зокрема право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії, а встановлення судом юридичного факту матиме юридичні наслідки, зокрема, визначення статусу заявникам, як осіб , що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року, яка є чинною для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР з 10.05.1954 року, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права, заявники просили заяву задовольнити.

Зявники просять суд встановити юридичний факт, що їх вимушене переселення у червні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Ухвалою суду від 15.10.2019 року провадження по справі було відкрито, розгляд справи призначено в порядку окремого провадження на 12.11.2019року.

Ухвалою суду від 29.10.2019року в задоволенні клопотання представника заявників адвоката Макаревич К.В. про участь у судовому засіданні в режимі відео конференції відмовлено.

В судовому засіданні представник заявників ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - адвокат Заливчий Я.В. - зазначив, що Російська Федерація, як держава-агресор, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно незаконно анексувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м. Севастополь, та частково окупувавши частину територію України, а саме частину Донецької та Луганської областей, грубо порушує норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, фундаментальні міжнародні договори в галузі прав людини, та відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року не є державою, яка сумлінно виконує взяті за міжнародними договорами зобов`язання і не може посилатись на імунітет від судового переслідування в Україні, який випливає із статті 2 Статуту ООН.

Представник заінтересованої особи - Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений завчасно належним чином, про поважність причин неявки суд не повідомив.

Представник заінтересованої особи - посольства Російської Федерації в Україні (офіційне дипломатичне представництво Російської Федерації в Україні, відповідає за підтримання та розвиток добросусідських стосунків між Росією та Україною) в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений завчасно належним чином, про поважність причин неявки суд не повідомив.

Суд, вислухавши пояснення представника заявників, дослідивши наявні в справі докази вважає, що заява підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Судом встановлено, що заявник ОСОБА_2 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Голубівка Ст.- Луганського району Луганської області, булазареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 , є громадянкою України та у червні 2014 року змушена переміститися з місця постійного проживання на тимчасово окупованій території Луганської області до м. Вознесенська Миколаївської області , а згодом до АДРЕСА_4 , що підтверджується паспортом громадянина України серія НОМЕР_1 та довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України від 28.01.2019 року № 4806 -5000021720 ( а.с.31-32,61).

Заявник ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Єкатеринівка Артемівського району Луганської області, був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_2 та у червні 2014 року змушений переміститися з місця постійного проживання на тимчасово окупованій території Луганської області до м. Вознесенська Миколаївської області, а згодом до АДРЕСА_4 , що підтверджується паспортом громадянина України серія НОМЕР_2 та довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України від 28.01.2019 року № 4806 -5000021748 ( а.с.33-34,63).

ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в с. Майтюбек, Майський район, Павлодарська область, Казахстан та був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 у червні 2014 року змушений переміститися з місця постійного проживання на тимчасово окупованій території Луганської області до м. Вознесенська Миколаївської області, а згодом до АДРЕСА_4 , що підтверджується паспортом громадянина України серія № НОМЕР_3 та довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України від 01.01.2019 року № 4806- НОМЕР_4 ( а.с.35,65) .

Згідно довідки Міністерства охорони здоров`я України № 0068116 серія 2-20 ЛИ виданої ОСОБА_5 зазначається, що він є інвалідом ІІІ групи з 01.12.2003року безстроково (а.с. 41) .

Згідно свідоцтва про народження виданого ОСОБА_6 серія НОМЕР_5 від 08.10.1958 року де батьком зазначений « ОСОБА_7 , мати « ОСОБА_2 » (том 2 а.с .3).

Заявники просять суд встановити факт їх вимушеного переселення в червні 2014 року з окупованої території Луганської області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацію Російською Федерацією частини Луганської області України, стверджуючи, що від встановлення цього факту залежить набуття ними статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, як цивільної особи, яка перебувала під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Суд надавши оцінку всім в сукупності та кожному окремо доказам та аргументам заявника, приходить до наступного.

Так, відповідно до ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч.2 ст.315 ЦПК України).

Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 ЦПК України визначено, що заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення подається до суду за місцем її проживання.

Зі змісту роз`яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» вбачається, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Крім цього, згідно постанов Верховного Суду України від 14.03.2018 року у справі №363/2981/16-ц, від 21.03.2018 року у справі №428/12368/16-ц, від 21.03.2018 року у справі №417/3852/17, від 12.04.2018 року у справі №243/7029/17, від 06.06.2018 року у справі №428/13977/16-ц, від 21.08.2018 року у справі №752/6366/16-ц, від 21.08.2018 року у справі №428/8076/16-ц, від 12.09.2018 року у справі №755/14659/16-ц, суд прийшов до висновку, що встановлення факту про який просять заявники ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 можливе лише в судовому порядку, оскільки законодавець не визначив позасудового, тобто іншого порядку, встановлення причинно-наслідкового зв`язку між вимушеним переселенням з окупованої території Луганської/Донецької області та військовою агресією Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської/Донецької області.

Відповідно до положень ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Приписами ст.27 Конституції України встановлено, що кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

Згідно частин 1, 2, 3 статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ч.4 ст. 17 Конституції України).

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України за своїм конституційно-правовим статусом забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України (пункти 1, 17, 18 частини першої статті 106 Конституції України).

Відповідно до пунктів 19 та 20 частини першої статті 106 Основного Закону України Президент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Наведені вище положення Конституції України знайшли свій розвиток у нормах Закону України «Про оборону України» та Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

У статті 1 Закону України «Про оборону України» наведено визначення збройної агресії - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п`ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п`ятому - восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про оборону України» у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

З урахуванням наведених норм слід дійти висновку, що встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України має безпосередній зв`язок та випливає із компетенції конституційних, політичних органів (суб`єктів) - Верховної Ради України та Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах.

Підтвердженням такої позиції є прийняття парламентом України та Президентом України низки актів, якими фактично встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Так, 15 квітня 2014 року Верховна Рада України, діючи як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, прийняла Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» (далі - Закон №1207-VII) згідно якого встановила, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України і встановила, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року (ст. 1 Закону зі змінами та доповненнями).

Відповідно до ст.2 вказаного Закону, цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Цим Законом дано визначення «тимчасово окупована територія» - це сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Встановлено правовий режим цієї території та визначено способи захисту прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території Україна і зазначено, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території (ч.1 ст. 5 Закону № 1207-VII).

14 серпня 2014 року Верховна Рада України, виходячи з положень Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та загальновизнаних міжнародних норм і правил, констатуючи, що пріоритетами національних інтересів України є, зокрема, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України, заявляючи, що пряме або опосередковане втручання у внутрішні і зовнішні справи України під будь-яким приводом є неприпустимим, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи ворожі дії, збройний напад інших держав чи недержавних утворень, завдання шкоди життю та здоров`ю населення, захоплення заручників, експропріацію власності держави, фізичних та юридичних осіб, завдання майнових втрат та створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, прийняла Закон «Про санкції» (далі - Закон № 1644-VII).

У цілісній сукупності усі наведені в хронологічній послідовності нормативно-правові акти відтворюють обставини, що відбувались на частині території України - Автономної Республіки Крим та вказують на військову агресію Російської Федерації по відношенню до України, наслідком якої стала повна окупація та подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим, яка засуджена міжнародними інстанціями.

27 січня 2015 року Верховною Радою України прийнято постанову №129-УІІІ, якою затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об`єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані "ДНР" і "ЛНР" визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно-визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).

Також, 21 квітня 2015 року Верховна Рада України постановою №337-УІІІ схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов`язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявник в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.

24 вересня 2015 року Президент України своїм Указом №555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

18 січня 2018 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській області» (далі - Закон №2268-VIIІ), який набрав чинності 24.02.2018 року, статтею 1 якого визначено, що тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення цього Закону визнаються частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль, а саме: 1) сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей; 2) внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території, визначеної пунктом 1 цієї частини; 3) надра під територіями, визначеними пунктами 1 і 2 цієї частини, та повітряний простір над цими територіями. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях, визначаються Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.

Статтею 2 даного Закону визначено, що правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, а також правовий режим на зазначених територіях визначаються цим Законом, Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. Тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав.

Діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв`язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи.

Відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Згідно з ч. 3 ст. 82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.

На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29.08.2014 року у зв`язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил». Після надзвичайного засідання комісії Україна - НАТО, скликаного 29.08.2014 року на прохання України, Генеральний секретар НАТО кваліфікував вторгнення Збройних сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як «серйозну ескалацію збройної агресії Російської Федерації проти України».

29.07.2016 року незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представила Звіт «Звідки відкрили вогонь? Розслідування транскордонних атак на сході України». Відповідно до Звіту, перетини кордону та напади на українські території були організовані за допомогою військових підрозділів Російської Федерації. Покинуті речі персонального вжитку та сліди переміщення військової техніки; рух російських військових підрозділів на території Російської Федерації і через кордон України; факти нелегальних перетинів українського кордону комбатантами з Російської Федерації, які згодом здійснювали напади на об`єкти військової інфраструктури, державні прикордонні частини та цивільні об`єкти; здійснення атак з локацій військових частин регулярних збройних сил Російської Федерації слугують цьому підтвердженням. Крім того, проаналізовані у звіті докази прямого втручання російських збройних сил, служб безпеки, осіб, які прямо пов`язані з військовими підрозділами Російської Федерації, а також аналіз атак на населені пункти Луганської області влітку 2014 року доводять наявність міжнародного характеру збройного конфлікту на Донбасі.

22.12.2017 року дослідницька група Bellingcat опублікувала інтерактивну карту з координатами, звідки Російська Федерація і підконтрольні їй незаконні збройні формування обстрілювали схід України влітку 2014 року. Так, згідно зібраних доказів, за літо 2014 року артилерійські підрозділи збройних сил Російської Федерації щонайменше 149 разів обстріляли територію України. Також дослідники Bellingcat переконані, що описані та позначені на карті артилерійські напади не можна розцінювати як випадкові або провокаційні обстріли, оскільки такі напади можуть бути розглянуті лише як воєнні дії Російської Федерації проти України.

Згідно з пояснювальною запискою до Європейської конвенції про імунітет держав ETS № 074 від 16.05.1972 року, розробленою Європейським комітетом із правового співробітництва Ради Європи, його підкомітетом та Комітетом експертів, який підпорядкований Комітету Міністрів Ради Європи «державний імунітет» є концепцією міжнародного права, яка склалася з принципу par in parem non habet imperium (рівний над рівним сили не має), в силу якого одна держава не підлягає юрисдикції іншої держави.

Стаття 2 Статуту ООН закріплює принцип суверенної рівності усіх членів ООН. Преамбулою Статуту Організації Об`єднаних Націй (набув чинності 24.10.1945 року) передбачено, що держави-учасниці ООН проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди; об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Пункт 4 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005 року «Підсумковий документ Всесвітнього саміту 2005 року», говорить, що ООН знову заявляє, що терпимість, повага прав людини мають важливе значення для міжнародних відносин. Пункт 9 цієї Резолюції визнає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН. Пункт 120 згаданої Резолюції говорить про обов`язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву. Пункт 122 Резолюції 60/1 говорить, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.

Стаття 3 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 року) чітко встановлює, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність. Згідно із статтею 17 Загальної декларації, кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Стаття 28 Загальної декларації прав людини говорить, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Відповідно до статті 30 Загальної декларації прав людини, ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.

Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VIII від 19.10.1973 року, ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР №4812-VIII від 18.09.1973 року і є обов`язковим для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР) говорить, що нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню.

Відповідно до статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України №13/98-ВР від 14.01.1998 року, набув чинності для Російської Федерації на підставі Федерального Закону від 02.03.1999 року №42-ФЗ, далі - Договір), Високі Договірні Сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів. Статтею 4 Договору передбачено, що Сторони докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси.

В преамбулі Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року (був підписаний СРСР та є обов`язковим для України та Російської Федерації в порядку правонаступництва. Крім того, посилання на обов`язковість цього акту міститься в низці міжнародних договорів України та Російської Федерації, зокрема в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та Договорі між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Зокрема у статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією говориться про зобов`язання сторін згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі) говориться, що держави-учасниці Наради підтверджують свою мету сприяння покращення відносин між ними та забезпечення умов, в яких народи зможуть жити в умовах справжнього та міцного миру, народам буде гарантована безпека від погрози або замаху на їхню безпеку.

Пунктом I Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року передбачено, що в межах міжнародного права всі держави мають рівні права та обов`язки. Вони будуть поважати право одна одної визначати та здійснювати на свій розсуд їх відносини з іншими державами згідно з міжнародним правом та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року

Відповідно до пункту VII Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, в галузі прав людини та основаних свобод держави-учасниці будуть діяти у відповідності до цілей та принципів Статуту ООН та Загальної декларації прав людини.

Пункт X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року говорить, що при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони та адміністративні правила, держави-учасниці будуть узгоджуватись зі своїми юридичним обов`язками за міжнародним правом. Крім того, враховувати належним чином та виконувати положення Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року.

Згідно з пунктом X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року держави-учасниці підтверджують, що у тому випадку, якщо зобов`язання країн за Статутом ООН увійдуть в протиріччя із з їх зобов`язаннями за будь-яким іншим міжнародним договором, перевагу матимуть їх зобов`язання за Статутом ООН.

05.12.1994 року був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (далі - Будапештський меморандум. Підписаний від імені Російської Федерації Президентом Росії). Відповідно до пункту 6 Будапештського меморандуму, цей меморандум набув чинності з моменту підписання.

Пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Згідно із пунктом 4 Будапештського меморандуму Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об`єднаних Націй з метою надання допомоги Україні, як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії.

Статтею 12 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згода держави на обов`язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави коли договір передбачає, що підписання має таку силу або в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу. Встановивши домовленість щодо набуття Будапештським меморандумом чинності з моменту його підписання, Російська Федерація взяла на себе зобов`язання за всіма положеннями Будапештського меморандуму, у тому числі і стосовно поваги незалежності і суверенітету та існуючих кордонів України, утримування від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року передбачено, що кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись.

Статтею 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02.12.2004 року, статтею 11 Європейська конвенція про імунітет держави №ETS №74 від 16.05.1972 року (країна-учасник Російська Федерація з 28.02.1996 року) та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року визначено, що держава (країна) не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, який зазвичай володіє компетенцією розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у випадку смерті або спричинення тілесного ушкодження якій-небудь особі або нанесення шкоди майну або його втрати в результаті дії або бездіяльності, яка імовірно може бути присвоєна державі, якщо така дія або бездіяльність мали місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії або бездіяльності знаходився на цій території в момент цієї дії або бездіяльності.

У відповідності до статті 2 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової чи повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.

Ця Конвенція застосовується і до цивільного населення, в тому числі осіб, які не беруть активної участі в бойових діях і опинилися у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

З огляду на вказане вище, оцінюючи повно, всебічно докази по справі у їх сукупності, зважаючи на положення чинного процесуального законодавства України, зокрема ч.2 ст.315 ЦПК України, а також враховуючи, що обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а також те, що заявникам для отримання статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права - на відшкодування завданих збитків, при порушенні їх вимог вказаних правових актів, необхідно встановити юридичний факт його вимушеного переселення в червні 2014 року з окупованої території Луганської області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацію Російською Федерацією частини Луганської області України.

Керуючись ст.ст. 3,1 7, 27, 85 Конституції України, ст.ст. 4-5, 11-13, 76-83, 223, 258-259, 263-265, 293-294, 315-319, 354 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Заяву ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту, що має юридичне значення- задовольнити.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 у червні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 у червні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 у червні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду через міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня виготовлення рішення суду в повному обсязі.

Повний текст складений 15.11.2019 року.

Суддя Висоцька Г.А.