Ухвала

31 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 308/5654/17

провадження №61-18692ск19

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Литвиненко І. В. розглянув касаційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року у справі ОСОБА_1 до Державного вищого навчального закладу «Ужгородський Національний Університет» про нарахування та стягнення заробітної плати,

ВСТАНОВИВ:

13 червня 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет», в якому просила зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити на її користь невиплачену заробітну плату за шість місяців - з вересня 2016 року по лютий 2017 року.

20 липня 21018 року позивачка уточнила позовні вимоги та просила суд зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити на її користь невиплачену заробітну плату за шість місяців - з вересня 2016 року по лютий 2017 року у сумі 42 724,08 гривень.

Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що згідно наказу ДВНЗ «Ужгородський національний університет», №299/0928 від 31 серпня 2016 року вона була відряджена до Віденського національного університету з 01 вересня 2016 року по 31 травня 2017 року для проведення науково-дослідної роботи без збереження заробітної плати. Приймаюча сторона щомісяця виплачувала їй стипендію у розмірі 940 євро, яка покривала поточні витрати, але не була заробітною платою. Позивачка вважає, що її безпідставно змусили написати заяву про відрядження без збереження заробітної плати, невірно видали відповідний указ та незаконно не виплачують їй заробітну плату за шість місяців за її зверненням до керівництва відповідача, оскільки такі дії відповідача суперечать Постанові Кабінету Міністрів України від 04 березня 1996 року № 287 «Про затвердження положення про умови матеріального забезпечення осіб, направлених за кордон на навчання та стажування» та Постанові Кабінету Міністрів України від 12 серпня 2015 року № 579 про затвердження Положення про порядок реалізації права на академічну мобільність, згідно яких за науково-педагогічними працівниками, що проходять наукове стажування за кордоном, за основним місцем роботи зберігається оплата праці на строк до шести місяців, якщо вона не передбачена програмою академічної мобільності. В добровільному порядку відповідач не виплачує їй заробітну плату за 6 місяців і тому позивачка звернулась до суду із цим позовом.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 лютого 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Державного вищого навчального закладу «Ужгородський Національний Університет» на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату з 01 вересня 2016 року по 28 лютого 2017 року у сумі 20 441,00 грн. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Додатковим рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 березня 2019 рокудопущено негайне виконання рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 лютого 2019 року в частині присудження ОСОБА_1 виплати заробітної плати в розмірі за один місяць.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а апеляційну скаргу ДВНЗ «Ужгородський Національний Університет» задоволено.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 лютого 2019 року та додаткове рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 березня 2019 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

09 жовтня 2019 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення Ужгородського міськрайонного суду від 26 лютого 2019 року у частині нарахування та стягнення з ДВНЗ «Ужгородський Національний Університет» середньої заробітної плати за 6 місяців з вересня 2016 року по лютий 2017 року включно.

Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки вона подана на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев`ята статті 19 ЦПК України).

Ціна позову у даній справі становить 42 724,08 грн, що станом на 01 січня 2019 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Отже, зазначена справа є малозначною у силу вимог закону.

Посилання на випадки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному перегляду, касаційна скарга та додані до неї матеріали не містять.

Верховним Судом досліджено та взято до уваги: ціну позову, предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства й не встановлено передбачених законом підстав для перегляду оскаржуваних судових рішень в касаційному порядку.

Наведене повністю узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - Суд)згідно з якою умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції), «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії)).

При цьому, застосування передбаченого законодавством порогу retione valoris (ціна позову) для подання скарг до Верховного Суду є правомірною та обґрунтованою вимогою, враховуючи саму суть повноважень Верховного Суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості («Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року, § 36.

Суд вказує, що важко погодитись з тим, що Верховний Суд, у ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять на розгляд до нього, зобов`язаний враховувати помилки, яких припустилися суди нижчої інстанції при визначенні того, чи надавати доступ до нього. Ухвалення іншого рішення могло б суттєво завадити роботі Верховного Суду і унеможливило б виконання Верховним Судом своєї особливої ролі. У практиці Суду вже підтверджувалося, що повноваження Верховного Суду визначати свою юрисдикцію не можуть обмежуватися у такий спосіб (п. 122 рішення у справі «Zubac v. Croatia» (Зубац проти Хорватії) від 05 квітня 2018 року).

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

З урахуванням наведеного, оскільки касаційну скаргу подано на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України випадків не встановлено, у відкритті касаційного провадження у справі слід відмовити

Керуючись статтею 129 Конституції України, пунктом 1 частини шостої, частиною дев`ятою статті 19, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року у справі ОСОБА_1 до Державного вищого навчального закладу «Ужгородський Національний Університет» про нарахування та стягнення заробітної плати відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.

Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.

Суддя І. В. Литвиненко