Постанова

Іменем України

23 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 274/1525/18

провадження № 61-11822св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Петрова Є. В.,

Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Центральна районна лікарня Бердичівського району,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 25 лютого

2019 року у складі судді Замеги О. В., та на постанову Апеляційного суду Житомирської області від 07 травня 2019 року у складі колегії суддів:

Талько О. Б., Коломієць О. С., Шевчук А. М.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Центральної районної лікарні Бердичівського району про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтовано тим, що з 17 серпня 2016 року він перебував у трудових відносинах із Центральною районною лікарнею Бердичівського району, працюючи на посаді інженера.

Згідно з наказом № 112-к від 22 серпня 2016 року з 01 вересня 2016 року він також працював на посаді завідувача господарством на умовах сумісництва на 0,5 ставки.

Під час перебування у черговій щорічній відпустці йому стало відомо про звільнення з посади завідувача господарством. При цьому відповідний наказ адміністрацією лікарні не видавався.

Посилаючись на вимоги статей 39, 49-2 КЗпП України, ОСОБА_1 вважав звільнення незаконним, оскільки його не було попереджено про припинення трудових обов`язків за два місяці, заяву про звільнення із посади він не подавав, а продовжував належним чином виконувати покладені на нього трудові обов`язки.

У зв`язку з цим просив суд поновити його на посаді завідувача господарством Центральної районної лікарні Бердичівського району та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області

від 25 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Житомирської області від 07 травня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що між сторонами був укладений строковий трудовий договір, а тому роботодавцем правомірно звільнено ОСОБА_1 із посади завідувача господарством (припинено сумісництво).

Рішення мотивовано тим, що між сторонами був укладений строковий трудовий договір, строк дії якого закінчився 31 грудня 2016 року, про що був виданий відповідний наказ, а тому відповідно до положення пункту 2

статті 36 КЗпП України власник або уповноважений ним орган не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення та проводити виплату вихідної допомоги.

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі

12 червня 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішенняБердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 25 лютого

2019 року та постанову Апеляційного суду Житомирської області від 07 травня 2019 року. Посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить ухвалити у справі нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не дослідили обставини, що мають значення для справи, надали необґрунтовану та неправильну оцінку доказам, що призвело до ухвалення незаконних рішень.

Суди не звернули належної правової уваги на те, що про факт звільнення з посади ОСОБА_1 дізнався під час перебування у відпустці. Роботодавець порушив вимоги трудового законодавства, оскільки працівника не було попереджено про майбутнє вивільнення, заяву про звільнення він не писав, наказ про звільнення не було видано, однак позивач продовжував виконувати обов`язки завідувача господарством (проводилися ремонтно-будівельні роботи, охорона об`єкту, прибирання території, у підпорядкуванні залишилося сім чоловік тощо).

Висновок судів про строковий характер трудових відносин є передчасним та не відповідає дійсності, оскільки в самому наказі не зазначено чітко встановленого періоду, на який цей договір було укладено. Наказ № 112-к

від 22 серпня 2016 року містить посилання про надання позивачу 0,5 ставки «на період вакантної посади», однак така вакантна ставка була вільна і після звільнення.

Крім того, суди безпідставно відхилили посилання ОСОБА_1 на лист Департаменту праці Житомирської ОДА від 21 червня 2018 року № 08М-955, яким передбачено, що звільнення працівника, що працював за сумісництвом, з ініціативи власника чи уповноваженого органу необхідно здійснювати за загальним порядком, передбаченим законодавством.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Справа № 274/1525/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати касаційного цивільного суду

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши всі аргументи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Зміст встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи

Судами встановлено, що наказом № 103-к від 16 серпня 2016 року ОСОБА_1 прийнято на посаду інженера Центральної районної лікарні Бердичівського району із 17 серпня 2016 року.

Витяг із наказу №112-к від 22 серпня 2016 року свідчить про те, що позивачеві з 01 вересня 2016 року надано сумісництво - 0,5 ставки завідувача господарством на період вакантної посади.

Відповідно до наказу № 213-к від 29 грудня 2016 року з 31 грудня 2016 року припинився строк дії вказаного трудового договору, укладеного між сторонами на умовах сумісництва на 0,5 ставки завідувача господарством (пункт 2 статті 36 КЗпП України).

Судами також встановлено, що 01 лютого 2017 року ОСОБА_1 звернувся до адміністрації лікарні із заявою про надання йому за сумісництвом 0,25 ставки завідувача господарством.

Наказом № 22-к від 01 лютого 2017 року позивачеві надано сумісництво - 0,25 ставки посади завідувача господарством з 01 лютого 2017 року.

Нарахування заробітної плати позивачеві за виконання роботи на умовах сумісництва здійснювалося: у 2016 році згідно із наказом № 112-к від

22 серпня 2016 року - у розмірі 912,00 грн щомісячно (0,5 ставки завідувача господарством); у 2017 році на підставі наказу № 22-к від 01 лютого 2017 року - у розмірі 800,00 грн щомісячно (0,25 ставки завідувача господарством).

Довідка Центральної районної лікарні Бердичівського району від 11 травня 2018 року № 724 містить інформацію про те, що на початку календарного року фінансування лікарні до затвердження постійного кошторису здійснюється за тимчасовим кошторисом, який затверджується на підставі розписів Бердичівської районної державної адміністрації.

При затвердженні постійного кошторису щорічно виявляється недостача фонду оплати праці в розмірі одного місяця, зважаючи на це, встановлення доплат, надбавок та надання суміщення посад і сумісництва проводиться за наказом на лютий місяць кожного року, до закінчення календарного року.

Встановлено, що ОСОБА_1 звільнено з посади завідувача господарством, на якій він працював із 01 вересня 2016 року до 31 грудня 2016 року, згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України, якою передбачено, що підставою припинення трудового договору є закінчення строку ( пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду за результатом розгляду касаційної скарги та застосовані норми права

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Трудове законодавство не тільки зазначає перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, але й встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

У справі, що переглядається, встановлено, що відповідно до витягу з наказу

№ 112-к від 22 серпня 2016 року ОСОБА_1 надано 0,5 ставки сумісництва завідувача господарством на період вакантної посади з

01 вересня 2016 року. Згідно з витягом із наказу № 22-К від 01 лютого

2017 року надано ОСОБА_1 0,25 ставки завідувача господарством

із 01 лютого 2017 року.

КЗпП України передбачено такі форми організації праці як сумісництво та суміщення професій (посад), а також врегульовано порядок оплати такої праці (статті 102-1, 105 КЗпП України).

Статтею 102-1 КЗпП України передбачено, що умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій визначаються Кабінетом Міністрів України.

Сумісництво - це виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або іншому підприємстві.

Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 03 квітня

1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» робітники, спеціалісти і службовці державних підприємств, установ і організацій мають право працювати за сумісництвом, тобто виконувати, крім своєї основної, іншу роботу на умовах трудового договору.

Згідно з пунктом 9 наказу від 28 червня 1993 року № 43 «Про затвердження Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» запис у трудову книжку відомостей про роботу за сумісництвом провадиться за бажанням працівника власником або уповноваженим ним органом за місцем основної роботи.

Пунктом 8 наказу від 28 червня 1993 року № 43 «Про затвердження Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» передбачено, що звільнення з роботи за сумісництвом провадиться з підстав, передбачених законодавством, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником, чи обмеження сумісництва у зв`язку з особливими умовами та режимом праці без виплати вихідної допомоги.

Таким чином, посилання касаційної скарги на порушення роботодавцем вимог трудового законодавства, оскільки працівника не було попереджено про майбутнє вивільнення, заяву про звільнення він не писав, наказ про звільнення не було видано, є безпідставними.

Відповідно до частини першої статті 39-1 КЗпП України, якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 статті 23) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк.

Доводи касаційної скарги з посиланням на положення частини першої статті 39-1 КЗпП України є необґрунтованими, оскільки позивач не довів той факт, що він продовжував виконувати свої посадові обов`язки після закінчення строку дії трудового договору, а відповідач не вимагав припинення трудових відносин.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм права щодо визначення строкового характеру трудових відносинз огляду на наступне.

Трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядникові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина перша статті 21 КЗпП України).

У статті 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівниці з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи в зв`язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду (або виконанням певного обсягу робіт).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пункти 2, 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або іншого волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору - контракту він виявив, коли звертався із заявою про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом

2 частини першої статті 36 КЗпП України.

Строк, на який працівник наймається на роботу, обов`язково має бути вказаний у наказі про прийняття на роботу, інакше буде вважатися, що працівник прийнятий на роботу за безстроковим трудовим договором. У трудовій книжці робиться запис без посилання на строковий характер трудових відносин.

Аналіз матеріалів справи та оскаржених судових рішень свідчить, що відповідно до витягу з наказу № 112-к від 22 серпня 2016 року

ОСОБА_1 надано 0,5 ставки сумісництва завідувача господарством на період вакантної посади з 01 вересня 2016 року на підставі заяви ОСОБА_1 від 22 серпня 2016 року.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що формулювання строковості трудового договору на умовах сумісництва закріплене у наказі

№ 112-к від 22 серпня 2016 року, яким позивачу надано 0,5 ставки сумісництва на період вакантної посади.

Встановивши, що звільнення позивача відбулося без порушення вимог трудового законодавства, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам

статей 263-265 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи і ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального і процесуального права.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт

1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області

від 25 лютого 2019 року та постанову Апеляційного суду Житомирської області від 07 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді:

А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

С. П. Штелик