Ухвала

іменем України

21 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 474/442/19

провадження № 51-5124ск19

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянувши касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції ОСОБА_4 на ухвалу Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 04 червня 2019 року та ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 25 липня 2019 року щодо ОСОБА_5 ,

встановив:

Кривоозерський районний суд Миколаївської області ухвалою від 04 червня 2019 року кримінальне провадження за частиною 1статті 126 Кримінального кодексу України(далі КК) щодо ОСОБА_5 закрив на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК) у зв`язку з відмовою потерпілої ОСОБА_6 від обвинувачення в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

Миколаївський апеляційний суд ухвалою від 25 липня 2019 року ухвалу Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 04 червня 2019 року щодо ОСОБА_5 залишив без змін.

У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_4 вимагає скасувати зазначені судові рішення з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. На обґрунтування своїх вимог зазначає, що суд допустив неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме не застосував закон (Закону України від 07 грудня 2017 року № 2229 VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству»), який підлягав застосуванню. Крім того, зазначає, що апеляційний суд доводи прокурора щодо незаконності прийнятого судом першої інстанції рішення залишив поза увагою, вмотивованої відповіді на них не надав, а тому прокурор вважає постановлене рішення таким, що не відповідає ст. 419 КПК.

Перевіривши доводи прокурора у касаційній скарзі, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити на таких підставах.

Згідно зіст. 433 КПКсуд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ст. 370 КПКсудове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Постановляючи ухвалу про закриття кримінального провадження, місцевий суд керувався тим, що в підготовчому судовому засіданні потерпіла ОСОБА_6 звернулася до суду з клопотанням про закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_5 за ч. 1 ст. 126 КК у зв`язку з її відмовою від підтримання обвинувачення, яке відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 477 КПК є кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення. Також суд послався на те, що кримінальна відповідальність за домашнє насильство передбачена ст. 126-1 КК, об`єктивна сторона цього правопорушення полягає в умисному систематичному вчиненні фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров`я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи. Проте дії обвинуваченого ОСОБА_5 не мають ознак злочину, пов`язаного з домашнім насильством, оскільки в його діях відсутня така кваліфікуюча ознака, як систематичність вчинення фізичного насильства, а тому їх правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 126 КК.

При цьому в ухвалі апеляційного суду зазначено, що покликання прокурора на те, що даний злочин пов`язаний із домашнім насильством, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до Закону України від 06 грудня 2017 року № 2229 VIII «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами», КК доповнено ст. 126 1, яка передбачає кримінальну відповідальність за домашнє насильство, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров`я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи. Також в ухвалі вказано, що суд першої інстанції встановив, та з обвинувального акта вбачається, що органом досудового розслідування дії ОСОБА_5 кваліфіковано за ч. 1 ст. 126 КК як умисне завдання побоїв, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень; під час судового розгляду прокурором обвинувачення не змінювалося, додаткове обвинувачення не висувалося; домашнє насильство є окремим злочином, склад якого визначено ст. 126-1 КК, та підлягає самостійній кваліфікації.

Суд касаційної інстанції погоджується з наведеними висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

Статтею 2 КПКпередбачено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно до ч. 4 ст. 26 КПКкримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого. Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 288/1158/16 вказано на те, що критерієм розмежування кримінальних проваджень у формі приватного та публічного обвинувачення є зумовлене характером і наслідками протиправного діяння співвідношення публічного і приватного інтересу як об`єктів кримінально-правового захисту. Від такого співвідношення залежать передбачені законом способи вирішення конфлікту між винним і потерпілим, у тому числі можливість його розв`язання без застосування заходів кримінальної репресії.

Незважаючи на суспільну небезпечність кримінальних правопорушень приватного обвинувачення, як і будь-яких інших злочинів, їх визначальною ознакою є домінування приватного інтересу над публічним, яке надає вирішального значення волевиявленню потерпілого для притягнення чи непритягнення особи до кримінальної відповідальності. Головна ідея запровадження цієї особливої кримінальної процедури у правову систему України полягає в тому, що законодавець надає пріоритет свободі особистості у сфері, яка віддана на розсуд індивіда і не може бути об`єктом втручання держави.

Злочини, кримінальне провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення, завдають шкоди головним чином інтересам окремих осіб, здебільшого, не є тяжкими і зумовлені локальними конфліктами, їх небезпека для держави й суспільства не є значною, а порушені права потерпілих можуть бути ефективно захищені як за допомогою кримінально-правових механізмів, так і в альтернативний спосіб. Завдана цим особам шкода зазвичай не має непоправного характеру, і становище, яке вони мали до вчинення посягання, може бути поновлено, в тому числі, шляхом порозуміння, примирення, компенсації й іншим чином без застосування встановлених державою заходів примусу.

У цих випадках, які є винятками із засади публічності, законодавець надає потерпілому можливість вибору одного з альтернативних варіантів поведінки у відповідь на вчинення щодо нього кримінального правопорушення: ініціювати перед компетентними органами притягнення винного до кримінальної відповідальності; врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємного порозуміння; не вдаватися до жодних дій.

Обираючи спосіб реагування на злочин, потерпілий, користуючись свободою розсуду, самостійно вирішує питання про те, наскільки це протиправне діяння зачіпає його інтереси, наскільки ефективним для їх захисту буде звернення до процедури кримінального судочинства, а в разі початку такої процедури чи доцільно її продовжувати. Заява потерпілого свідчить про його рішення захистити власні інтереси шляхом здійснення кримінального провадження.

Волевиявлення потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності є необхідною рушійною силою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, яке відповідно до ч.1 ст. 477 КПК може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого, а в разі його відмови від обвинувачення згідно із ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу підлягає безумовному закриттю (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов`язаних з домашнім насильством).

Зазначений законодавчий підхід покликаний сприяти врегулюванню виниклого у зв`язку зі злочином конфлікту між підозрюваним (обвинуваченим) та потерпілим і є проявом диспозитивності як загальної засади кримінального провадження. Зміст цієї засади розкривається у ст. 26 КПК і полягає у свободі сторін використовувати свої права у межах та у спосіб, що передбачені цим Кодексом.

Системний аналіз приписів ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 та ст. 477 КПК з урахуванням наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду положень свідчить, що волевиявлення потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення є вирішальним у питаннях щодо початку та припинення (закриття) такого провадження. Виникнення у потерпілого права відмови від обвинувачення у такому провадженні нерозривно пов`язане із моментом реалізації початку досудового розслідування, і кримінальним процесуальним законом не передбачено можливості обмеження названого права потерпілого в цьому провадженні. Колегія суддів наголошує на недопустимості розриву реалізації положень засади диспозитивності, закріплених у ч. 4 ст. 26 КПК.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 29 червня 2010 року у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначив, що «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями» (абз. 3 п. п. 3.1 п. 3). У Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 Конституційний Суд вказав, що із конституційних принципів рівності та справедливості випливає вимога визначеності, ясності й недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абз. 2 п. п. 5.4 п. 5).

У рішенні у справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steel and others v. the United Kingdom) від 23 вересня 1998 року (п. 54) Європейський Суд з прав людини наголосив, що «Конвенція вимагає, щоб усе право писане чи неписане було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія».

Отже, позбавлення потерпілої ОСОБА_6 під час судового провадження наявного в неї у формі приватного обвинувачення права на відмову від обвинувачення не відповідатиме принципу правової визначеності як складової вимоги верховенства права. Так, потерпіла, яка ініціювала провадження у справі приватного обвинувачення та вже набула права на відмову від обвинувачення, повинна мати чітке розуміння наслідку змін законодавчого регулювання її прав, а саме чи вправі буде вона відмовитися від обвинувачення з метою закриття такого провадження щодо її близького родича.

Таким чином, з урахуванням вищенаведеного і вимог ч. 1 ст. 8 КПКпро те, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, колегія суддів вважає обґрунтованим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правомірного висновку щодо закриття кримінального провадження на підставі відмови потерпілої від обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК).

Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК, а твердження у поданій касаційній скарзі прокурора про протилежне є неспроможними.

Істотних порушень кримінального процесуального закону, які би були підставою для скасування судових рішень, у касаційній скарзі прокурора не наведено.

Таким чином, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Враховуючи викладене, Суд вважає, що відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора необхідно відмовити.

Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд

постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції ОСОБА_4 на ухвалу Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 04 червня 2019 року та ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 25 липня 2019 року щодо ОСОБА_5 .

Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3