ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

« 15» жовтня 2019 року

м. Харків

справа № 638/5172/17-ц

провадження № 22ц/818/1577/19

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Бурлака І.В., (суддя-доповідач),

суддів - Бровченка І.О., Колтунової А. І.

за участю секретаря - Колосовської А.Р.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідачі - ОСОБА_3 , представник відповідача - ОСОБА_5, ОСОБА_6

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_3 , представник позивача за зустрічним позовом - ОСОБА_5 ,

відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 , представник відповідача за зустрічним позовом - ОСОБА_2

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2018 року в складі судді Шестака О.І.

в с т а н о в и в:

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 про стягнення заборгованості, який у подальшому уточнив.

Позовна заява мотивована тим, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики № 1 від 27 березня 2014 року, відповідно до якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_3 позику у розмірі 57 758,00 доларів США, що підтверджується розпискою ОСОБА_3 від 27 березня 2009 року, яка повинна бути повернута у повному обсязі не пізніше 01 липня 2016 року.

Вказав , що 19 серпня 2015 року ОСОБА_3 частково повернув позику у розмірі 7000,00 доларів США, але на момент повернення позики, який визначено договором, а саме 01 липня 2016 року, грошові кошти у повному обсязі не повернуті, та станом на момент звернення до суду заборгованість за договором № 1 складає 50 758,00 доларів США.

Зазначив, що відповідно до пункту 4.1 договору № 1 у разі прострочення повернення позики ОСОБА_3 зобов`язаний сплатити пеню у розмірі 0,1% від несвоєчасно повернутих коштів за кожний день прострочення, що за період з 02 липня 2016 року по 03 квітня 2017 року, тобто 276 днів, становить 14 007,00 доларів США.

Вказав , що також між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики № 2 від 10 березня 2016 року, відповідно до якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_3 позику у розмірі 856 990,00 доларів США, що підтверджується розпискою ОСОБА_3 від 07 травня 2013 року, яка повинна бути повернута у повному обсязі не пізніше 31 грудня 2017 року.

Зазначив , що направив на адресу ОСОБА_3 повідомлення про повернення суми позики від 30 листопада 2017 року, яке він проігнорував та порушив умови договору № 2, не повернувши позику до 31 грудня 2017 року.

Вказав , що станом на момент звернення до суду заборгованість за договором № 2 складає 856 990,00 доларів США, що свідчить про невиконання ОСОБА_3 прийнятих на себе зобов`язань з повернення позики у повному обсязі, чим порушено умови договору № 2.

Зазначив , що ОСОБА_3 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 Оскільки договори позики укладені одним із подружжя та отримані грошові кошти використані в інтересах сім`ї, отже є спільною власністю подружжя, адже шлюбний договір між ними не укладено, наявні підстави для солідарного стягнення боргу і з ОСОБА_6

Просив стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 921 755,00 доларів США, з яких за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року - у розмірі 64 765,00 доларів США, з яких сума позики у розмірі 50 758,00 доларів США та пені у розмірі 14 007,00 доларів США та за договором позики № 2 від 10 березня 2016 року - у розмірі 856 990,00 доларів США; покласти на відповідачів судові витрати по сплаті судового збору в сумі 8810,00 грн.

ОСОБА _3 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договорів (правочинів) недійсними.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є нерезидентом України та у договорах позики зазначено місцем їх укладення м. Таллін, проте згідно вимог чинного законодавства будь-які кредити (позики), отримані від нерезидента, підлягають реєстрації в Національному банку України до фактичного одержання кредиту, та у договорах позики має бути передбачено обов`язкову умову про те, що вони набирають чинності з моменту (або не раніше) такої реєстрації.

Вказав, що при укладенні договорів позики не дотримано обов`язкових вимог щодо форми і змісту договору позики в іноземній валюті між фізичними особами - резидентом та нерезидентом України; оспорювані договори не зареєстровані у встановленому законом порядку, реєстраційні свідоцтва на них Національним банком України не виписувались і в банківський реєстр не вносились.

Зазначив, що грошові кошти в валюті на адресу позичальника не поступали взагалі.

Вказав , що умови договорів щодо повернення готівкою нерезиденту сум позики суперечать чинному законодавству, як і встановлення сторонами в договорах нарахування пені в розмірі 0,1% у іноземній валюті - доларах США.

Просив визнати недійсними повністю договори (правочини) позики валютних коштів №1 від 27 березня 2014 року та №2 від 10 березня 2016 року, укладені між нерезидентом України фізичною особою ОСОБА_1 та резидентом України ОСОБА_3 ; судові витрати покласти на відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 .

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2018 року позов ОСОБА_1 - задоволено частково; стягнуто з ОСОБА_3 загальну суму 25 795 510,80 грн., що складається з суми боргу за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року в розмірі 50 758,00 доларів США, що станом на 06 грудня 2018 року за офіційним курсом Національного банку України становить 1 419 988,35 грн.; пені в розмірі 0,1 % від несвоєчасно повернутих коштів за кожен день прострочки за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року за період з 02 липня 2016 року по 03 квітня 2017 року (276 днів) в розмірі 14 007,00 доларів США, що станом на 06 грудня 2018 року за офіційним курсом Національного банку України становить 391 855,01 грн.; суму боргу за договором позики № 2 від 10 березня 2016 року в розмірі 856 990,00 доларів США, що станом на 06 грудня 2018 року за офіційним курсом Національного банку України становить 23 974 857,44 грн. та судовий збір в сумі 8810,00 грн.; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено; в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договорів (правочинів) недійсними - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду - скасувати частково та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 та задовольнити його зустрічний позов у повному обсязі, вирішити питання щодо судових витрат.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Вважав , що суд не надав належної оцінки доказам у справі, не звернув увагу на те, що його представником двічі заявлялось усне клопотання про витребування доказів щодо резидентського статусу позивача, які безпідставно залишені без задоволення; що посвідка на постійне проживання є лише дозволом на проживання у країні та не є підтвердженням статусу резидента України; що для набуття статусу резидента позивач мав звернутися до податкових органів з відповідною заявою та отримати письмове повідомлення, крім того, для набуття статусу резидента необхідно перебувати на території України не менше 183 днів на рік та за результатами звітного податкового року подати податкову декларацію, проте доказів щодо цього позивачем не надано; що спірні договори позики укладались з метою переведення позивачем зі своїх банківських рахунків в Республіці Естонія коштів на рахунки позичальника для спільного інвестування в нерухомість та земельні ділянки, розташовані в Автономній Республіці Крим; що фактично договори позики без свого підпису позивач направив йому електронною поштою, вони були підписані у м. Харкові та направлені поштою для підписання, однак так і не були йому повернуті; що будь-яких коштів за цими договорами він не отримував та не повертав.

25 квітня 2019 року від ОСОБА_1 через його представника надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він вважав рішення законним, апеляційну скаргу - необгрунтованою. При цьому посилався на те, що ані зміни предмета позову, ані зміни підстав позову не було, а мало місце фактично збільшення позовних вимог в межах пункту 2 частини 2 статті 49 ЦПК України. Зазначив, що позивач відповідно до посвідки на постійне проживання з 25 квітня 2005 року має постійне проживання в Україні.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 необхідно залишити без задоволення, рішення суду в оскаржуваній частині - залишити без змін.

Рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, з висновком якого погоджується судова колегія, мотивовано тим, що підстав вважати, що договори позики є недійсними немає, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору, тому ОСОБА_3 повинен повернути суму боргу ОСОБА_1 .

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 27 березня 2009 року у м. Севастополь ОСОБА_3 складено розписку про те, що він прийняв від громадянина Естонії ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 57 758,00 доларів США у якості інвестиції у спільне будівництво за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 5, том 1).

27 березня 2014 року у м. Таллін між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики №1, згідно якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 57 758, 00 доларів США (а. с. 4, том 1).

Згідно пункту 1.2. договору датою отримання позики вважається дата складання розписки, 27 березня 2009 року, що підтверджує отримання грошових коштів позичальником.

Пунктом 1.3. договору передбачено, що цільовим призначенням використання суми позики є інвестування позичених коштів у будівництво об`єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 1.4. договору позичальник зобов`язується повернути всі отримані від позикодавця грошові кошти у повному обсязі або на першу вимогу позикодавця протягом 20 робочих днів з моменту пред`явлення такої вимоги, або після завершення будівництва і продажу об`єкта нерухомості за вищевказаною адресою, але не пізніше 01 липня 2016 року.

Пунктом 2.1. договору передбачено, що сума позики видається позичальнику готівкою згідно розписки, складеної 27 березня 2009 року, у загальній сумі, зазначеній у пункті 1.1. договору.

Згідно пункту 2.2. договору строком повернення суми позики є 01 липня 2016 року. Строк повернення суми позики не продовжується за будь-яких умов за виключенням письмової домовленості сторін.

Відповідно до пункту 3.3.2. договору позичальник має право повернути позикодавцю суму позики особисто або шляхом виконання своїх зобов`язань за участю третіх осіб шляхом безготівкового розрахунку на рахунок позикодавця або готівкою.

Пунктом 4.1. договору передбачено, що у випадку прострочення повернення суми позики позичальник сплачує пеню у розмірі 0,1 % від невиплаченої у строк суми за кожен день прострочення платежу до моменту виконання зобов`язання належним чином.

Крім того, 07 травня 2013 року у м. Харкові ОСОБА_3 складено розписку про те, що він взяв у борг у громадянина Естонії ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 856 990,00 доларів США, які зобов`язується повернути протягом 20 днів з моменту вимоги (а. с. 57, том 1).

10 березня 2016 року у м. Таллін між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики №2, згідно якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 856 990, 00 доларів США (а. с. 56, том 1).

Згідно пунктів 1.2., 1.3., 1.4. договору датою отримання позики вважається дата складання розписки 07 травня 2013 року, що підтверджує отримання грошових коштів позичальником. Розписка від 07 травня 2013 року складена рукописно позичальником та є невід`ємною частиною договору.

Позичальник зобов`язується повернути всі отримані від позикодавця грошові кошти у повному обсязі на першу вимогу позикодавця протягом 20 робочих днів з моменту пред`явлення такої вимоги, але не пізніше 31 грудня 2017 року.

Пунктом 2.1. договору передбачено, що сума позики видається позичальнику готівкою згідно розписки, складеної 07 травня 2013 року, у загальній сумі, зазначеній у пункті 1.1. договору.

Згідно пункту 2.2. договору строком повернення суми позики є 31 грудня 2017 року. Строк повернення суми позики не продовжується за будь-яких умов за виключенням письмової домовленості сторін.

Відповідно до пункту 3.3.2. договору позичальник має право повернути позикодавцю суму позики особисто або шляхом виконання своїх зобов`язань за участю третіх осіб шляхом безготівкового розрахунку на рахунок позикодавця.

30 листопада 2017 року ОСОБА_1 на адресу ОСОБА_3 направлено повідомлення про повернення суми позики, у якому він просив повернути суму позики за договором №2 від 10 березня 2016 року у розмірі 856 990,00 доларів США не пізніше 31 грудня 2017 року на його банківський рахунок (а. с. 58, том 1).

Відповідно до статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

За змістом статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частинами 1, 2 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов`язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Отже , письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За таких обставин, договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі за № 6-1967цс15, від 18 жовтня 2017 року у справі за № 6-1662цс17, від 13 грудня 2017 року у справі за № 6-996цс17, постанові Верховного Суду від 12 квітня 2018 року, справа № 359/1227/16-ц, провадження № 61-12412св18.

При цьому у розписці повинно бути зазначено, що грошові кошти передаються саме в якості позики з обов`язком наступного повернення.

З розписки повинен вбачатися як сам факт отримання в борг, тобто із зобов`язанням повернення, певної грошової суми, так і дата її отримання.

Вказані правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 346/3978/15-ц, провадження №61-910св18, від 16 серпня 2018 року, справа № 516/97/16-ц, провадження № 61-25512св18, від 21 березня 2018 року, справа № 757/27533/15-ц, провадження № 61-8055св18.

Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Отже, наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконано.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

За таких обставин будь-яка обіцянка позикодавця надати позику в майбутньому не має юридичного значення, оскільки саме факт передання коштів повинен бути підтверджений розпискою позичальника (частина 2 статті 1047 ЦК України).

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_3 складено дві розписки про отримання коштів від ОСОБА_1 : від 27 березня 2009 року у сумі 57 758,00 доларів США та 07 травня 2013 року у сумі 856 990,00 доларів США, а також між сторонами укладено два договори позики від 27 березня 2014 року та 10 березня 2016 року, згідно яких вищезазначені суми коштів, отримані за розписками, мали бути повернуті ОСОБА_3 не пізніше 01 липня 2016 року та 31 грудня 2017 року відповідно.

Доказів виконання своїх зобов`язань та повернення коштів за цими договорами відповідачем не надано.

В суді апеляційної інстанції сторони не заперечували, що борг не погашено.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач не виконав свої зобов`язання за договорами позики, тому сума боргу підлягає стягненню з нього на користь позивача.

Посилання ОСОБА_3 щодо неправомірності нарахування та стягнення пені за невиконання зобов`язання в іноземній валюті, є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Пунктом 3 частини 1 статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні (частина перша статті 524 ЦК України).

Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини перша та третя статті 533 ЦК України).

Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за договорами, укладеними між резидентами на території України.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов`язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, проте не виключає здійснення платежів в іноземній валюті (пункт 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц).

Оскільки виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, умовами договору про надання позики в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року, справа № 757/6367/13-ц, провадження № 14-422 цс 18; постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року № 6-211цс17; постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року, справа № 199/9484/16-ц, провадження № 61-32722св18; Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року, справа № 278/2615/15-ц, провадження № 61-23901св18.

Пунктом 4.1. договору позики № 1 від 27 березня 2014 року передбачено, що у випадку прострочення повернення суми позики позичальник сплачує пеню у розмірі 0,1 % від невиплаченої у строк суми за кожен день прострочення платежу до моменту виконання зобов`язання належним чином.

Враховуючи , що умовами укладеного між сторонами договору про надання позики в іноземній валюті передбачено нарахування пені від невиплаченої у строк суми за кожен день прострочення платежу, вимоги позикодавця щодо стягнення з позичальника суми пені в іноземній валюті, обчисленої за кожен день прострочення повернення позики, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

При цьому слід враховувати, що як укладення, так і виконання окремих договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству, отже, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті.

З огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Такий правовий висновок викладно у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року, справа № 464/3790/16-ц, провадження № 14-465цс18; від 16 січня 2019 року, справа № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18.

Щодо вимог зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання договорів позики недійсними судова колегія виходить з наступного.

Статтею 204 ЦК України закріплена презумпція правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

В обґрунтування зустрічного позову ОСОБА_3 посилається на те, що позикодавець ОСОБА_1 не є резидентом України, та оспорювані договори не зареєстровані у встановленому законом порядку Національним банком України, в них відсутні обов`язкові умови щодо набрання чинності з моменту такої реєстрації з видачею реєстраційного свідоцтва та про обов`язковість одержання та погашення позики лише в безготівковій формі.

Положенням про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, затвердженим Постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 року № 270, чинним на час отримання позики, передбачено, що резиденти (юридичні особи, фізичні особи-суб`єкти підприємницької діяльності, фізичні особи) можуть одержувати кредити, позики, у тому числі, поворотну фінансову допомогу в іноземній валюті від нерезидентів відповідно до договорів та в порядку, установленому розділом 1 цього Положення.

Договори , які передбачають виконання резидентами боргових зобов`язань перед нерезидентами за запозиченими у них кредитами, позиками в іноземній валюті, підлягають реєстрації Національним банком України відповідно до Указу Президента України від 27 червня 1999 року № 734 «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства».

Відповідно до пункту 1.2 глави 1 розділу 1 Положення № 270 резидент-позичальник (крім уповноваженого банку України) залучає кредит від нерезидента через уповноважений банк, який надав згоду на обслуговування операцій за договором.

Резидент -позичальник зобов`язаний зареєструвати договір у Національному банку України до фактичного одержання кредиту (пункт 1.7 глави 1 Положення № 270).

Резиденти -позичальники мають передбачати в договорі умову про те, що він набирає чинності з моменту (або не раніше) його реєстрації, за винятком договорів про одержання кредитів уповноваженими банками на строк, що не перевищує один рік (пункт 1.16 глави 1 розділу 1 Положення № 270).

Резиденти -позичальники одержують та погашають кредити (позики) лише у безготівковій формі (пункт 1.4 глави 1 Положення № 270).

Відповідно до пункту 5 статті 1 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», резиденти - фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном.

Згідно з підпунктом 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України фізична особа - резидент - це особа, яка має місце проживання в Україні.

У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв`язки (центр життєвих інтересів) в Україні. У разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від`їзду) протягом періоду або періодів податкового року.

Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім`ї або її реєстрації як суб`єкта підприємницької діяльності.

Якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи, використовуючи попередні положення цього підпункту, фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України.

Достатньою підставою для визначення особи резидентом є самостійне визначення нею основного місця проживання на території України у порядку, встановленому цим Кодексом, або її реєстрація як самозайнятої особи.

Згідно зі статтею 29 Цивільного Кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Абзацами 5 та 11 статті 3 Закону України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що місцем проживання є житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає постійно або тимчасово.

Реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів.

Законними підставами перебування на території України для іноземців та осіб без громадянства - є підстави, визначені в статті 5 Закону України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні».

Відповідно до статті 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, отримують посвідку на тимчасове (постійне) проживання.

За змістом пунктів 17 та 18 частини 1 цього Закону посвідка на тимчасове проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.

Посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

За результатами звітного податкового року, в якому іноземець набув статусу резидента України, він має подати річну податкову декларацію, в якій зазначає доходи з джерелом їх походження в Україні та іноземні доходи (підпункт 170.10.4. пункту 170.4 статті 170 Податкового кодексу України).

Матеріали справи свідчать про те, що громадянин Естонії ОСОБА_1 в 2005 році прибув на територію України та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 17 травня 2005 року по 20 травня 2011 року. З 11 листопада 2011 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 . Посвідка видана безстроково (а. с. 142, том 1).

Тобто , на час видачі розписок та укладення оспорюваних договорів позики позикодавець ОСОБА_1 мав на території України місце постійного проживання, що згідно з підпунктом 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України є підставою для визначення його статусу як резидента України, отже до укладених між сторонами договорів позики норми законодавства щодо отримання позики від нерезидентів не застосовуються.

Крім того, реєстрація Національним банком України таких договорів жодним чином не впливає на взаємні зобов`язання їх сторін, не спростовує факт укладення договорів позики за умов її отримання позичальником та не свідчить про недійсність укладених між сторонами договорів.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2018 року, справа № 307/3044/16-ц, провадження № 61-9058 св 18.

Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції двічі за клопотанням представника відповідача до Головного Управління Державної податкової служби України в місті Києві направлялись запити щодо надання довідки - підтвердження статусу податкового резидента України ОСОБА_1 . Із відповіді Управління від 07 жовтня 2019 року вбачається, що Податковий Кодекс України не містить норми щодо необхідності одержання іноземцями будь - яких документів від контролюючих органів, що підтверджують статус податкового резидента України.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо того, що позивачем за зустрічним позовом не надано суду належних та достатніх доказів на підтвердження недійсності укладених договорів позики, у зв`язку з чим підстав для задоволення зустрічного позову не вбачається.

Посилання ОСОБА_3 в апеляційній скарзі щодо того, що будь-яких коштів за цими договорами він не отримував, є безпідставними, оскільки жодних належних, допустимих та достатніх доказів щодо цього не надано.

Твердження ОСОБА_3 щодо того, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, оскільки позивачем в уточненій позовній заяві одночасно змінено і предмет, і підставу позову, заявлено вимогу про стягнення боргу за договором, строк виконання якого до 31 грудня 2017 року, тоді як справа у провадженні суду перебуває з квітня 2017 року, є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Ухвалою судді Дзержинського районного суду м. Харкова від 26 квітня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно підпункту 9 пункту 1 Розділу XIII Перехідних Положень ЦПК України в чинній редакції, справи в судах першої і апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 частини 1, частиною 3 статті 49 ЦПК України передбачено, що позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Позов у цивільному процесі - це письмово оформлена та адресована суду вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити не визнане, оспорюване чи порушене право).

Предмет позову - це матеріальний зміст позовних вимог позивача, що проявляється в матеріально-правовій заінтересованості отримати певне матеріальне благо.

Підстава позову - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об`єктивуються у поданих доказах. Під підставами позову слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини.

Позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Зміна підстав і предмета позову не допускається.

Зміна підстав або предмета позову здійснюється шляхом подання суду відповідної письмової заяви.

Зазначене тлумачення викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2018 року, справа № 264/4263/16-ц, провадження № 61-25140св18.

Відтак, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

Разом з тим, не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, уточнена позовна заява ОСОБА_1 обґрунтована існуванням між сторонами ще одного договору позики, про який у первісному позові не зазначено.

Однак, і первісною, і новою вимогою ОСОБА_1 було стягнення суми грошових коштів, позивачем лише було збільшено розмір вимог, що допускається одночасно зі зміною підстави позову згідно з пунктом 2 частини 1, частиною 3 статті 49 ЦПК України.

За таких умов зміна одночасно предмету та підстави позову не відбулась. Предметом позову було і залишилось стягнення грошових коштів, лише доповнено підставу позову у зв`язку з існуванням другого договору позики, укладеного між сторонами, строк виконання якого сплив.

Як вбачається з матеріалів справи уточнена позовна заява подана до суду 24 січня 2018 року, тобто в межах строків, передбачених ЦПК України, оскільки ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 березня 2018 року вирішено продовжувати розгляд справи в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 11 квітня 2018 року о 15-00 год. Тобто на час подання уточненої позовної заяви набув чинності ЦПК України у новій редакції та ще не було проведено підготовче засідання.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів.

Таким чином, вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення в оскаржуваній частині, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Оскільки справа переглядалась за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевірялась законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вона задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат не вирішувалось.

В іншій частині рішення суду не оскаржувалось та не переглядалось.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст.374, ст.375, ст. ст. 381 - 384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2018 року в оскаржуваній частині - залишити без змін.

В іншій частині рішення суду не оскаржувалось та не переглядалось.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.

Головуючий І.В. Бурлака

Судді І.О. Бровченко

А.І. Колтунова

Повний текст постанови складено 21 жовтня 2019 року