КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 жовтня 2019 року м. Кропивницький Справа № 340/1484/19

Кіровоградський окружний адміністративний суд, у складі судді Хилько Л.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом:

ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , національний паспорт серії НОМЕР_1 виданий Кременчуцьким РВ УМВС України в Полтавській області 09.12.2006 року; ідентифікаційний код НОМЕР_2 ; адреса: АДРЕСА_1 )

до відповідача:

виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області (код ЄДРПОУ 04366436; адреса: вул. Республіканська, 11, с. Успенка, Онуфріївського району, Кіровоградської області)

про визнання протиправним та скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернулася до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом до виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області (далі – відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт (рішення виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області №38 від 16 травня 2019 року) про відмову ОСОБА_1 , в перепохованні батька ОСОБА_2 та виділення місця для майбутнього поховання брата, недієздатного, інваліда війни 2-ї групи ОСОБА_3 ;

- визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт (рішення виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області №38 від 16 травня 2019 року) про зобов`язання ОСОБА_1 , демонтувати у місячний термін (до 16.06.2019 року) огорожу, встановлену без дозволу Успенської сільської ради;

- зобов`язати виконавчий комітет Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області провести повторний розгляд звернення ОСОБА_1 з урахуванням всіх об`єктивних обставин та надати лист-узгодження на рівноцінне місце для перепоховання батька ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , поруч з могилою матері ОСОБА_4 , бабусі ОСОБА_5 і наданні броні під майбутнє поховання брата, недієздатного, інваліда війни 2-ї групи ОСОБА_3 поруч з батьками з метою організації родинного поховання.

В обґрунтування позову позивачкою зазначено, що у с. Успенка, Онуфріївського району, Кіровоградської області, на селищному цвинтарі поховані її батьки: ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Вказує, що її мама померла у 1991 році та була похована поруч із своєю матір`ю, батько помер ІНФОРМАЦІЯ_2 раптово, організацією його поховання займались його близькі родичі, в цей час сама була відсутня в країні, приїхати змогла тільки на похорон та повністю забезпечила матеріальну сторону поховання. Під час здійснення самого поховання, виявилось, що саме місце його поховання знаходиться не поруч із його покійною дружиною ОСОБА_4 , як того бажав за життя. У зв`язку із цим, звернулась із відповідною заявою до управління Держспоживслужби в Кіровоградській області про надання дозволу на здійснення перепоховання останків батька, на що отримала відповідну довідку дозвіл, після звернулась із заявою до Успенської сільської ради для здійснення відповідного перепоховання, однак, рішенням виконавчого комітету Успенської сільської ради від 16.05.2019 року №38 було відмовлено у здійсненні перепоховання батька ОСОБА_2 . У зв`язку із цим, просить суд задовольнити адміністративний позов.

В судовому засіданні позивач вимоги адміністративного позову підтримала, просила суд його задовольнити.

Представник відповідача своїм правом на подання до суду відзиву на позов скористалася, в якому наголошено на правомірності дій виконавчого комітету Успенської сільської ради Кіровоградської області при винесенні рішення, яким позивачці відмовлено у здійсненні перепоховання батька, наголошує на чіткому дотриманні вимог чинного законодавства, в діях відповідача порушень не вбачає, тому просить суд відмовити в задоволенні адміністративного позову (а.с.176).

В судовому засіданні представником відповідача позицію викладену в письмовому відзиві підтримано, наголошено на відмові в задоволенні позовних вимог.

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

08.10.2019 року відповідною ухвалою суду керуючись приписами статті 183 КАС України подальший розгляд справи судом вирішено здійснити у порядку письмового провадження на підставі відповідного клопотання учасників справи.

Письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом (пункт 10 частини першої статті 4 КАС України).

Дослідивши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Предметом спору в даній справі є встановлення правомірності дії виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області як суб`єкта владних повноважень, при дотриманні вимог чинного законодавства в частині прийняття рішення №38 від 16.05.2019 року про відмову у здійсненні перепоховання батька заявниці та виділення місця для майбутнього поховання її брата.

При вирішенні даного спору суд враховує наступні фактичні обставини справи.

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , національний паспорт серії НОМЕР_1 виданий Кременчуцьким РВ УМВС України у Полтавській області 09.12.2006 року; ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , є донькою ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , що посвідчується відповідним свідоцтвом про народження (а.с.28-30).

При цьому, ОСОБА_1 має також брата ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 від цих же батьків, про що свідчить відповідне свідоцтво про народження (а.с.31).

ОСОБА_3 є інвалідом 2 групи, що посвідчується відповідним свідоцтвом та довідками медичних закладів та відповідно до рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда по справі №404/4406/14-ц від 22.12.2014 року ОСОБА_1 є опікуном ОСОБА_3 у зв`язку із визнанням його недієздатним (а.с.13-16).

Судом встановлено, що ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується відповідним свідоцтвом про смерть та відповідно записом у Книзі реєстрації актів про смерть за №37 від 28.12.1991 року (а.с.11).

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 , ОСОБА_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що відображено також у Книзі реєстрації смертей 26.05.2008 року №15 (а.с.10).

В матеріалах справи наявна довідка-дозвіл видана ОСОБА_1 від 12 березня 2019 року №31.2-11/161 Онуфріївським районним управлінням Головного управління Держпроспоживслужби в Кіровоградській області, якою надано дозвіл ОСОБА_1 провести перепоховання останків батька ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та похований на місцевому цвинтарі села Успенка. Місце перепоховання за проханням заявника визначено та погоджено з Успенською сільською радою на місцевому цвинтарі біля покійної дружини ОСОБА_4 . Також вказано, що перепоховання останків провести із залученням відповідних служби та прах померлого не представляє небезпеки в епідемічному відношенні для оточуючого середовища (а.с.9).

19.03.2019 року позивачкою було надіслано заяву голові Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області про узгодження перепоховання покійного батька ОСОБА_2 біля його покійної дружини ОСОБА_4 на місцевому цвинтарі села Успенка (а.с.17).

Разом з тим, 04.04.2019 року ОСОБА_1 було подано заяву до голови Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області, з проханням узгодити упорядковане нею місце для перепоховання її покійного батька ОСОБА_2 та «бронь» для майбутнього поховання інваліда війни 2 групи – її брата ОСОБА_3 (недієздатної особи) (а.с.18-19).

Судом встановлено, що з метою врегулювання питання перепоховання батька ОСОБА_1 зверталась із відповідним зверненнями до Онуфріївської районної державної адміністрації Кіровоградської області, на що було отримано відповідні листи-відповіді від 25.04.2019 року №Г-102/1 та від 17.05.2019 року №Г-121/2 (а.с.22-26).

За результатом розгляду заяви ОСОБА_1 Успенською сільською радою Онуфріївського району Кіровоградської області про надання дозволу на перепоховання її батька ОСОБА_2 з одного ряду Успенського сільського кладовища на інший ряд цього ж кладовища та бронювання місця для поховання її брата ОСОБА_3 , 1964 р.н., виконавчим комітетом Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області прийнято рішення №29 від 04.04.2019 року, яким вирішено, що заява ОСОБА_1 є необґрунтованою та у зв`язку із цим доручено сільському голові звернутись за консультацією з даного питання до юриста, після отримання якої зібрати засідання виконкому з даного питання на яке запросити ОСОБА_1 (а.с.20).

16.05.2019 року виконавчим комітетом Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області керуючись Порядком утримання кладовищ та інших місць поховань затвердженого наказом Держжитлокомунгоспу України 19.11.2003 року №193 та Положення про порядок поховання померлих та утримання кладовища в с. Успенка, Онуфріївського району Кіровоградської області затвердженого рішенням виконкому Успенської сільської ради №23 від 29.03.2012 року, у зв`язку із тим, що причина для перепоховання батька ОСОБА_1 – ОСОБА_2 , який похований на цьому ж кладовищі через декілька рядів від дружини, не є обґрунтованою (з її слів батько часто сниться), а місце для поховання брата ( ОСОБА_3 ) є біля могили батька, якого хоронив (площа ділянки 12 кв. м.) виконком Успенської сільської ради, вирішив: відмовити заявниці ОСОБА_1 , зареєстрованій в АДРЕСА_2 у перепохованні її батька ОСОБА_2 та виділенні місця для поховання її брата ОСОБА_3 . Зобов`язати ОСОБА_1 (пункт 2.23 розділу ІІ Положення про порядок поховання померлих та утримання кладовища в с. Успенка, Онуфріївського району, Кіровоградської області) огорожу встановлену без дозволу Успенської сільської ради (а.с.21).

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, вважаючи його таким, що порушує вимоги чинного законодавства про місцеве самоврядування та її права, позивач звернулась із даним позовом до суду, за захистом порушеного на її думку, права.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Процесуальні питання оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єктів владних повноважень регламентовані Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

За змістом положень статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (ч.1 ст. 5 КАС України).

Частиною 1 статті 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права в зв`язку із прийняттям рішення суб`єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. Порушення вимог Закону рішенням чи діями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням.

Тобто, виходячи з аналізу вищезазначеної правової норми, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цією дією.

Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй (ст. 8). На ці обставини неодноразово вказував Конституційний Суд України у своїх рішеннях, зокрема, рішенні №7-рп/2003 від 10.04.2003 року, рішенні №9-рп/2004 від 07.04.2004 року, рішенні №1-рп/2007, рішенні №19-рп/2008 від 02.10.2008 року.

При прийнятті рішення по цій справі суд керується принципами адміністративного судочинства, зокрема, принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого суд не обмежується тільки документами та заявами про докази, які внесені сторонами, а також здійснює дослідження обставин у справі за власною ініціативою, у т. ч. з метою реалізації завдань адміністративного судочинства.

Відповідно до частини 2 статті 6 та частини 2 статті 19 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 140 Конституції України, місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Приписами статті 144 Конституції України визначено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, відповідно до Конституції України, визначає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Виключна компетенція сільських, селищних, міських рад визначена статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

За приписами Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст (стаття 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Система місцевого самоврядування включає в себе, зокрема: територіальну громаду, сільську, селищну, міську раду, сільського, селищного, міського голову, виконавчі органи сільської, селищної, міської ради, старосту, районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ, міст, органи самоорганізації населення.

За приписами частини 1 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, цим та іншими законами, які не повинні суперечити положенням цього Закону.

Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції (ч.3 с. 24 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

На виконання зазначених конституційних приписів Законом України „Про звернення громадян“ від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР (далі – Закон № 393) унормовано, зокрема, порядок звернення громадян до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, заявами або клопотанням та скаргами про їх порушення та встановлено порядок і строки надання відповідей на такі звернення відповідними суб`єктами.

Так, згідно зі статтею 1 Закону №393 громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Статтею 3 Закону №393 визначено, що під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Зокрема, скаргою є звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об`єднань громадян, посадових осіб.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону №393 звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об`єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

Частиною першою статті 18 Закону передбачено, що громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право, зокрема, одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги.

У свою чергу, відповідно до статті 15 Закону №393 органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови.

При цьому, стаття 20 Закону №393 зобов`язує вищезазначених суб`єктів розглядати і вирішувати звернення у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів.

З метою надання правової оцінки діям відповідача, суд проаналізував зміст заяв ОСОБА_1 (а.с.17-19) та дійшов висновку про те, що заявник не вимагав від відповідача безпосередньої оцінки фактів та обставин, викладених у заяві, а наводив такі доводи для аргументації прохання сприяння у вирішенні його питання щодо перепоховання її батька та бронювання місця для поховання для її брата.

За таких умов відповідь відповідача, викладену у рішеннях від 04.04.2019 року та 16.05.2019 року №38, суд вважає належним виконанням вимог Закону України „Про звернення громадян“ (а.с.20-21).

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач вказує, що спірне рішення прийнято із порушення положень Закону України «Про поховання та похоронну справу», також наголошує, що діями відповідача сфальсифіковано Положення про порядок поховання померлих та утримання кладовища в с. Успенка, Онуфріївського району, Кіровоградської області.

Відповідач заперечуючи проти вказаних позовних вимог наполягає на правомірності своїх позовних вимог та вважає їх такими, що не суперечать положенням чинного законодавства.

Судом встановлено, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , національний паспорт серії НОМЕР_5 виданий Арцизьким РВ УМВС України в Одеській області 06.11.1996 року, ідентифікаційний код НОМЕР_6 , рішенням першої сесії Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області №1 від 04.11.2015 року обрано Успенським сільським головою (а.с.197-201).

Так, рішенням виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області від 29.03.2012 року №23, на виконання вимог Закону України «Про місцеве самоврядування», Закону України «Про поховання та похоронну справу», Типового положення про ритуальну службу в Україні, Закону України «Про благоустрій населених пунктів», затверджено Положення про порядок поховання померлих та утримання кладовища в с. Успенка, Онуфріївського району, Кіровоградської області (а.с.178-186).

В свою чергу, рішенням виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області від 26.09.2014 року №53 було внесено зміни до рішення виконавчого комітету Успенської сільської ради №23 від 29.03.2012 року в частині надання додаткових соціальних гарантій учасникам АТО, членам сімей загиблих учасників антитерористичної операції, військовослужбовців та вшанування пам`яті загиблих (а.с.187-195).

Судом встановлено, що вказані рішення про затвердження Положення про порядок поховання померлих та утримання кладовища в с. Успенка, Онуфріївського району Кіровоградської області наразі чинне, у судовому порядку не оскаржувалось. Належних доказів фальсифікації відповідачем вказаного положення матеріали справи не містять.

В п.пп.11 п. «а» ч.1 ст. 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить власні (самоврядні) повноваження забезпечення утримання в належному стані кладовищ, інших місць поховання та їх охорони.

У відповідності до пунктів 41, 44 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються, зокрема, серед іншого, такі питання: щодо адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначених цим та іншими законами; встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність.

З огляду на вказане, враховуючи вищевикладені положення чинного законодавства, суд не вбачає процедурних порушень з боку відповідача - Виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області, як суб`єкта владних повноважень під час прийняття рішення від 16 травня 2019 року №38 «Про розгляд заяви ОСОБА_1 » (а.с.21).

Поряд з тим, суд зауважує, що правову основу діяльності в галузі поховання становлять Конституція України, цей Закон, інші закони України, міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України (стаття 3 Закону України «Про поховання та похоронну справу»).

Відповідно до ч. 4 ст. 4 Закону України «Про поховання та похоронну справу» передбачено, що діяльність у галузі поховання базується на таких основних принципах зокрема, поховання в установленому законодавством порядку з урахуванням волевиявлення померлого, вираженого при житті, а за його відсутності з врахуванням побажань родичів.

Відповідно до ст. 11 даного Закону поховання померлого покладається на виконавця волевиявлення померлого. Якщо у волевиявленні померлого немає вказівки на виконання волевиявлення чи в разі відмови виконавця від виконання волевиявлення померлого поховання померлого здійснюється чоловіком (дружиною), батьками (усиновителями), дітьми, сестрою, братом, дідом або бабою, онуком (правнуком), іншою особою, яка зобов`язалась поховати померлого.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновків, що за життя кожна людина має право виявити волю про своє майбутнє поховання, якщо вона не буде суперечити чинному законодавству, у разі відсутності такого волевиявлення, похованням займаються родичі.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про поховання та похоронну справу», волевиявлення громадянина щодо ставлення до його тіла після смерті - бажання, виражене в усній (у присутності свідків) або в письмовій формі, завіреній в установленому законодавством порядку.

За змістом статті 6 Закону України «Про поховання та похоронну справу» передбачено, що усі громадяни мають право на поховання їхнього тіла та волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті. Волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті може бути виражене у: згоді чи незгоді на проведення патолого-анатомічного розтину; згоді чи незгоді на вилучення анатомічних матеріалів для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів; побажанні бути похованим у певному місці, за певними звичаями, поруч з певними раніше померлими чи бути підданим кремації; дорученні виконати своє волевиявлення певній особі; іншому дорученні, що не суперечить законодавству. Контроль за виконанням волевиявлення громадян про належне ставлення до їхнього тіла після смерті в частині надання згоди на проведення патолого-анатомічного розтину, згоди чи незгоди на вилучення анатомічних матеріалів для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів здійснюється відповідно до закону. Виконання волевиявлення громадян про належне ставлення до їхнього тіла після смерті в частині щодо кремації тіла, поховання в іншому населеному пункті здійснюється відповідно до закону. Дії щодо тіла померлого повинні здійснюватися в повній відповідності з волевиявленням померлого, якщо не виникли обставини, за яких виконання волевиявлення померлого неможливе. У разі відсутності відповідного волевиявлення померлого вилучення у нього анатомічних матеріалів для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів здійснюється відповідно до закону. Повнолітня дієздатна фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після смерті її анатомічних матеріалів науковим, медичним або навчальним закладам.

Так, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які свідчать що померлий ОСОБА_2 за життя виявляв волю про своє поховання. Так, само вказане не підтверджено також і відповідачем.

Приписами статті 21 Закону України «Про поховання та похоронну справу» встановлено, що перепоховання останків померлих допускається у виняткових випадках за рішенням виконавчого органу сільської, селищної, міської ради на підставі письмового звернення особи, яка здійснила поховання, висновку органу санітарно-епідеміологічної служби, лікарського свідоцтва про смерть, дозволу виконавчого органу відповідної сільської, селищної, міської ради на поховання останків на іншому кладовищі. Перепоховання останків померлих може здійснюватися в інших випадках згідно із законодавством України. Перепоховання останків померлих, воїнів із братських і одиночних могил здійснюється з дотриманням вимог законів України «Про охорону культурної спадщини» та «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 років». Під час перепоховання останків померлих контроль за дотриманням безпечних умов праці протягом усього терміну ведення робіт здійснює виконавчий орган відповідної сільської, селищної, міської ради. Перепоховання останків померлих здійснюється за рахунок коштів особи, яка ініціює перепоховання.

Аналізуючи законодавчі приписи даної норми, суд приходить до висновку, що перепоховання останків померлого реалізується за наявності відповідного дозволу санітарно-епідеміологічної служби та дозволу виконавчого органу відповідної сільської ради.

Так, в обґрунтування своєї позиції, позивач вказує, що підґрунтям для прийняття спірного рішення стали тривалі конфліктні відносини між нею та головою Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області ОСОБА_7 .

Сільський голова Сіра Н.? як представник відповідача в судовому засіданні пояснила, що конфлікту між нею та позивачкою немає, наголосила, що такі твердження є надуманими, та вказала на правомірності прийнятого спірного рішення, оскільки позивачкою було вчинено самовільне зайняття місця поховання без узгодження із виконавчими органами територіальної громади.

На підтвердження обставин викладених в позовній заяві позивачка надала в якості доказу відеозапис аморальної поведінки та відношення до людей голови Успенської сільської ради Сірої Н.

Так, суд критично оцінює, подані відповідачем до суду, в якості доказів відео з мережі Інтернет відносно представника відповідача (а.с.171-172), оскільки останні не можуть слугувати належним доказом у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки, такі відомості не перевірені і їх достовірність не встановлена та не підтверджена відповідними доказами та висновками компетентних органів.

Так само судом не беруться до уваги при винесенні даного рішення у справі, та критично оцінюються твердження відповідача щодо самовільно встановленої огорожі позивачем на місцевому кладовищі с. Успенка, оскільки такі не підтвердженні належними та допустимими доказами у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України.

При вирішенні даного спору, суд зауважує, що вищевказані законодавчі норми про поховання померлих родичів в одному місці, зумовлені традицією, що склалася історично та передається із покоління в покоління та зберігається протягом тривалого часу.

Судом встановлено, що позивачем отримано довідку-дозвіл від Онуфріївського районного управління Головного управління Держпродспоживслужби в Кіровоградській області про здійснення перепоховання останків батька ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та похований на місцевому цвинтарі села Успенка біля покійної дружини ОСОБА_4 . Також вказано, що прах померлого не представляє небезпеки в епідемічному відношенні для оточуючого середовища (а.с.9).

Водночас, при цьому, суд звертає увагу позивача на те, що обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункту 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Стаття 72 КАС України визначає, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.73 КАС України).

Завданням адміністративного судочинства згідно з положеннями частини 1 статті 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушено або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав чи свобод.

Відповідно до статті 4 КАС України позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.

Положеннями частини 1 статті 5 КАС України, позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішеннях № 6-рп/1997 від 25.11.1997, № 9-рп/1997 від 25.12.1997 щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55, статей 64, 124 Конституції України, статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України, встановлено, що кожен має право звернутись до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.

Отже, право на звернення до адміністративного суду з позовом не є тотожним праву на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного позову ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист, адже для того, щоб він був наданий, необхідно встановити, що право особи, яка звернулась з позовом, були дійсно порушені в публічно-правових відносинах.

Відповідно до приписів КАС України до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

З наведених положень закону випливає, що позивач на власний розсуд визначає, чи порушено його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Проте, ці рішення, дія або бездіяльність мають бути такими, що породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки позивача.

Своєю чергою, порушення права може означати необґрунтовану заборону на його реалізацію, встановлення перешкод у його реалізації, або значне обмеження можливостей його реалізації.

Зокрема, адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя та контроль легальності.

Крім того, аналіз ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави вважати, що адміністративне судочинство спрямоване на захист прав, свобод та інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При цьому захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту порушення законного права (свободи, інтересу) саме суб`єкта звернення до суду, тобто, позивача.

Тобто, кінцевою метою адміністративного судочинства, як це випливає із змісту ч.1 ст.2 КАС України, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій.

Наведена процесуальна норма кореспондується з положеннями ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України, в силу вимог якої юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1).

Обов`язковою ознакою рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, є прямий (безпосередній) вплив рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень на правовий статус фізичної чи юридичної особи, зокрема, обмеження її прав, свобод, покладення на неї обов`язків.

Таким чином, властивостями оскаржуваності наділені лише ті рішення, дії чи бездіяльність, які створюють реальні правові наслідки для цієї особи, впливають на стан її суб`єктивних прав і обов`язків. А захист прав, свобод та інтересів в адміністративному судочинстві має відповідати критерію ефективності і призводити до відновлення правового становища особи, яке існувало до такого порушення.

Дії відповідача, які оскаржуються позивачем, суд оцінює з точки зору того, чи призвели ці дії до порушення законних прав та інтересів позивача, враховуючи законодавчо визначені завдання адміністративного судочинства.

Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Ради 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але й не має права виходити за її межі.

Тобто, дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними) (суддя ОСОБА_8 К ОСОБА_9 «Дискреція дія на власний розсуд. Поняття та прояв», 2009 року) Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.

З практики Європейського суду з прав людини слідує таке: в національному праві має бути передбачено засіб правового захисту від довільних втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Будь-яка законна підстава для здійснення дискреційних повноважень може створити юридичну невизначеність, що є несумісною з принципом верховенства права без чіткого визначення обставин, за яких компетентні органи здійснюють такі повноваження, або, навіть, спотворити саму суть права. Отже, законом повинно з достатньою чіткістю бути визначено межі дискреції та порядок її здійснення, з урахуванням легітимної мети певного заходу, аби убезпечити особі адекватний захист від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, з метою захисту прав та інтересів позивача, про захист яких він просить, суд вважає за належним визнати протиправним та скасувати спірне рішення виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області та зобов`язати повторно розглянути заяву позивача про узгодження перепоховання останків батька та бронювання місця для майбутнього поховання її брата.

Підсумовуючи все вищевикладене, суд вказує, що в абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп в справі № 3/35-313 вказано, що "за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію."

В пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 № 9-рп/2008 в справі №1-10/2008 вказано, що при визначенні природи "правового акту індивідуальної дії" правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що "правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)" стосуються окремих осіб, "розраховані на персональне (індивідуальне) застосування" і після реалізації вичерпують свою дію.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ст. 8 КАС України, застосування правила про пріоритет норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням може бути здійснене також шляхом використання практики Європейського суду з прав людини.

Гарантії статті 6 § 1 включають зобов`язання судів надавати достатні підстави для винесення рішень (H. v. Belgium (H. проти Бельгії), § 53). Достатні підстави демонструють сторонам, що їх справа була ретельно розглянута.

Хоча національний суд користується певним правом розсуду, обираючи аргументи і приймаючи докази, він зобов`язаний обґрунтувати свої дії підставами для винесення рішень (Suominen v. Finland (Суоминен проти Фінляндії), § 36).

Стаття 6 § 1 зобов`язує суди надавати підстави для винесення рішень, однак, не передбачає детальної відповіді на кожний аргумент (Van de Hurk v. the Netherlands (ОСОБА_2 де Гурк проти Нідерландів), § 61; Garcнa Ruiz v. Spain (ОСОБА_3 проти Іспанії) [ВП], § 26; Jahnke and Lenoble v. France (Янке і Ленболь проти Франції) (dйc.); Perez v. France (Перез проти Франції) [ВП], § 81).

Стаття 8 Конституції України встановлює, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Крім того, приписами частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного України, суд також повинен застосовувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Враховуючи судову практику розгляду справ Європейським Судом з прав людини, а саме стаття 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасницею якої є Україна, захищає право кожного на подання позову або скарги, які пов`язані з його громадянськими правами та обов`язками, до суду, таким чином, це означає "право на суд".

Стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована в основному на захист особи від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов`язує державу приймати деякі необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (див. рішення Броньовський проти Польщі [GC], N 31443/96, п. 143, CEDH 2004).

Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Статтю 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно зі статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Системний аналіз наведених правових норм при застосуванні до правовідносин, що є предметом судового дослідження, вказує на те, що відповідач, який є суб`єктом владних повноважень при вчиненні спірних дій, діяв без урахуванням усіх обставин, що мають значення для вчинення дій (прийняття рішення), без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та з дотримання принципу верховенства права.

Оцінка поданих особами, які беруть участь в адміністративній справі та самостійно зібраних судом в порядку доказів в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, здійснюється судом за правилами статті 90 КАС України в порядку, що встановлений законодавчими приписами цього кодексу.

За сукупністю наведених обставин, з огляду на вказане, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі.

За змістом частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем фактично був сплачений судовий збір у розмірі 768,40 грн. (а.с.3), тому вказана сума судового збору, у відповідності з ч. 1 ст. 139 КАС України підлягає присудженню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області, як суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем по справі.

Керуючись ст. ст. 90, 139, 242 – 246, 250, 251, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , національний паспорт серії НОМЕР_1 виданий Кременчуцьким РВ УМВС України в Полтавській області 09.12.2006 року; ідентифікаційний код НОМЕР_2 ; адреса: АДРЕСА_1 ) до виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області (код ЄДРПОУ 04366436; адреса: вул.Республіканська, 11, с. Успенка, Онуфріївського району, Кіровоградської області) про визнання протиправним та скасування рішення – задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області від 16.05.2019 року №38 «Про розгляд заяви ОСОБА_1 », яким вирішено відмовити заявниці ОСОБА_1 , зареєстрованій в АДРЕСА_2 у перепохованні її батька ОСОБА_2 та виділенні місця для поховання її брата ОСОБА_3 та зобов`язання ОСОБА_1 (пункт 2.23 розділу ІІ Положення про порядок поховання померлих та утримання кладовища в с. Успенка, Онуфріївського району, Кіровоградської області) демонтувати у місячний термін (до 16.06.2019 року) огорожу встановлену без дозволу Успенської сільської ради.

Зобов`язати виконавчий комітет Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області провести повторний розгляд звернення ОСОБА_1 з урахуванням всіх об`єктивних обставин та надати лист-узгодження на рівноцінне місце для перепоховання її батька ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , поруч з могилою її матері ОСОБА_4 , бабусі ОСОБА_1 – ОСОБА_5 , і надання броні під майбутнє поховання її брата, недієздатного, інваліда війни 2-групи ОСОБА_3 поруч з батьками з метою організації родинного поховання.

Присудити на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , національний паспорт серії НОМЕР_1 виданий Кременчуцьким РВ УМВС України в Полтавській області 09.12.2006 року; ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань виконавчого комітету Успенської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області (код ЄДРПОУ 04366436) судовий збір в сумі 768,40 гривень (сімсот шістдесят вісім гривень сорок копійок).

Копію рішення надіслати учасникам справи.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтями 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції в 30-денний строк з дня отримання його копії.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Кіровоградський окружний адміністративний суд.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду Л.І. Хилько