Постанова

Іменем України

02 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 290/450/16-ц

провадження № 61-26513св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Курило В. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Національна академія внутрішніх справ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Житомирської області від 18 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Косигіної Л. М., Григорусь Н. Й., Худякова А. М.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У травні 2016 року Національна академія внутрішніх справ звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування витрат на навчання.

Позовна заява, з урахуванням уточнень, мотивована тим, що наказом ректора Київського національного університету внутрішніх справ від

21 липня 2007 року № 655 ОСОБА_1 зараховано з 01 вересня 2007 року курсантом першого курсу денної форми навчання даного навчального закладу.

04 грудня 2007 року між Київським національним університетом внутрішніх справ (виконавцем), управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області (замовником) та ОСОБА_1 був укладений договір

№ Жт-2 про підготовку фахівця за державним замовленням та його працевлаштування, згідно умов якого відповідачка навчалася за рахунок коштів державного бюджету і після закінчення навчання була зобов`язана відпрацювати за місцем розподілу не менше трьох років, а у разі відмови від подальшого проходження служби на посадах начальницького складу в органах внутрішніх справ протягом трьох років після закінчення навчання, відшкодувати фактичні витрати за період навчання.

З 01 вересня 2007 року по 17 червня 2011 року ОСОБА_1 навчалася у вищевказаному навчальному закладі, де перебувала на державному забезпеченні харчуванням, речовим майном, грошовим утриманням та житлом із наданням відповідних комунальних послуг.

Після здобуття вищої освіти ОСОБА_1 направлено для подальшого проходження служби до УМВС України в Житомирській області, а наказом від 09 серпня 2013 року № 252 о/с - звільнено з органів внутрішніх справ за власним бажанням, до закінчення встановленого договором трирічного строку.

Позивач просив стягнути з ОСОБА_1 вартість витрат, пов`язаних з її навчанням, у розмірі 26 243,93 грн, які складаються з витрат на: грошове забезпечення в сумі 13 983,82 грн; продовольче забезпечення в сумі

2 366,97 грн, речове забезпечення в сумі 370,11 грн; оплату комунальних послуг та спожитих енергоносіїв в сумі 9 523,03 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції:

Рішенням Романівського районного суду Житомирської області від

09 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що належним позивачем у цій справі є Міністерство внутрішніх справ України, а не Національна академія внутрішніх справ.

Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 18 квітня 2017 року апеляційну скаргу Національної академії внутрішніх справ задоволено.

Рішення Романівського районного суду Житомирської області від 09 лютого 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь національної академії внутрішніх справ 26 243,93 грн та 2 893,80 грн судового збору.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що Національна академія внутрішніх справ є належним позивачем у цій справі, а позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

05 травня 2017 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення апеляційного суду Житомирської області від 18 квітня 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що заявниця була звільнена за власним бажанням з поважних причин, а не через відмову від подальшого проходження служби на посадах начальницького складу в органах внутрішніх справ. Жодної відмови від проходження служби на посадах начальницького складу заявниця ніколи не підписувала, від проходження служби не відмовлялася.

Доводи інших учасників справи:

13 вересня 2019 року Національна академія внутрішніх справ через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду пояснення на касаційну скаргу. У наданих поясненнях, Національна академія внутрішніх справ просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду Житомирської області від 18 квітня 2017 року залишити без змін.

Пояснення мотивовані тим, що рішення апеляційного суду Житомирської області від 18 квітня 2017 року прийнято з дотриманням вимог чинного законодавства і є законним, об`єктивним та обґрунтованим.

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постановах від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 804/285/16, від 13 березня 2019 року у справі № 723/18/17, з суб`єктивної точки зору, є оціночним судженням з боку найвищого судового органу в системі судоустрою України, який повинен забезпечувати сталість та єдність судової практики. Вимоги про відшкодування вартості навчання за рахунок державного замовлення за своїм змістом, а також суб`єктним складом є цивільним, стосуються приватноправових відносин і згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Романівського районного суду Житомирської області.

Зупинено виконання рішення апеляційного суду Житомирської області від 18 квітня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

У листопаді 2017 року матеріали цивільної справи надійшли до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення»

ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року касаційну скаргу разом з матеріалами цивільної справи передано до Верховного Суду.

Розпорядженням від 04 червня 2019 року № 537/0/226-19 за касаційним провадженням № 61-26513св18 призначено повторний автоматизований розподіл даної судової справи.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями

від 04 червня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Позиція Верховного Суду:

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.

Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; тут і далі - у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Пунктом 1 частини першої статті 3 КАС України визначено, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Частиною третьою статті 6 КАС України передбачено, що суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 15 частини першої статті 3 КАС України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

За змістом статті 9 Закону України від 20 грудня 1990 року № 565-XII «Про міліцію» (далі - Закон № 565-XII), чинного на час виникнення спірних правовідносин, на курсантів, слухачів, ад`юнктів, інших атестованих працівників, у тому числі й викладацького складу навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України, поширюються права і обов`язки, гарантії правового і соціального захисту та відповідальність працівників міліції.

Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 565-XII працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади, а тому його служба є публічною.

Відповідно до статті 18 Закону № 565-XIIпідготовка фахівців у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України за державним замовленням здійснюється на підставі договору про навчання, який укладається між навчальним закладом, головним управлінням, управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві або Севастополі чи на транспорті та особою, яка навчається. Типову форму договору затверджує Міністерство внутрішніх справ України за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Курсанти вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України у разі дострокового розірвання договору через небажання продовжувати навчання або через недисциплінованість чи в разі відмови від подальшого проходження служби на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ після закінчення вищого навчального закладу, а також особи начальницького складу органів внутрішніх справ, які звільняються із служби протягом трьох років після закінчення вищого навчального закладу Міністерства внутрішніх справ України за власним бажанням, через службову невідповідність або за порушення дисципліни, відшкодовують Міністерству внутрішніх справ України витрати, пов`язані з їх утриманням у вищому навчальному закладі, в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України. У разі відмови від добровільного відшкодування витрат таке відшкодування здійснюється в судовому порядку.

Встановлено, що 09 серпня 2013 року старшого лейтенанта міліції

ОСОБА_1 , оперуповноваженого сектору організації та аналізу діяльності карного розшуку управління карного розшуку, яка перебувала на посаді, що відноситься до публічної служби, звільнено із органів внутрішніх страв у запас (з постановленням на військовий облік) за власним бажанням.При цьому відповідач не відпрацювала три роки, як це було визначено умовами договору від 04 грудня 2007 року № ЖТ-2 про підготовку фахівцяу Київському національному університеті.

Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що спір виник у результаті невиконання відповідачем цивільно-правової угоди, внаслідок чого у неї виникло зобов`язання відшкодувати вартість навчання, тому вирішення цього спору належить до компетенції цивільного суду.

З таким висновком Верховний Суд не погоджується, оскільки спори, що пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за невиконання договору підготовки фахівця, що призвели до відшкодування фактичних витрат, пов`язаних з утриманням у навчальному закладі, навіть якщо подання відповідного позову про відшкодування витрат, відбувається після її звільнення з державної служби, підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

У межах цивільного судочинства суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному судочинстві в силу вимог статті 17 КАС України (статті 19 КАС України уредакції від 03 жовтня 2017 року), якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення.

Ця позиція узгоджується з позицією Великої палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 13 березня 2019 року у справі № 723/18/17.

Аналогічний висновок зроблено у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 804/285/16 (провадження № 11-669апп18), у якій Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 461/5577/15-ц (провадження

№ 14-18цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 820/5761/15 (провадження № 11-750апп18) та інших постановах, що свідчить про усталену практику розгляду вказаної категорії спорів.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 липня 1950 року (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]».

Із урахуванням викладеного, правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є адміністративно-правовими, справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, тому суд першої інстанції та апеляційний суд, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства, діяли не як суди, встановлені законом. Колегія суддів вбачає наявність підстав для скасування таких рішень та закриття провадження у справі з роз`ясненням позивачу права на звернення до суду з позовом в порядку адміністративного судочинства.

Пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України визначено, що суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України встановлено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.

Керуючись статтями 255, 409, 412, 414, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Романівського районного суду Житомирської області від 09 лютого 2017 року та рішення апеляційного суду Житомирської області від 18 квітня 2017 року скасувати.

Провадження у справі за позовом Національної академії внутрішніх справ до ОСОБА_1 про відшкодування витрат на навчання закрити.

Повідомити, що позовні вимоги Національної академії внутрішніх справ до ОСОБА_1 про відшкодування витрат на навчання підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун В. П. Курило