ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2019 року

м. Київ

Справа № 753/22823/18-ц

Провадження № 14-408цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересована особа - державний виконавець Шевченківського районного відділу Державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві (далі - Шевченківський РВ ДВС м. Києва) Бойко Марія Дмитрівна ,

стягувач - Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк»),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3

на постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року у складі колегії суддів Кравець В. А., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д.

у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Шевченківського РВ ДВС м. Києва, стягувач - ПАТ «Універсал Банк», та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст вимог скарги

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаною скаргою, у якій просила визнати дії державного виконавця Шевченківського РВ ДВС м. Києва Бойко М. Д. неправомірними та зобов`язати державного виконавця скасувати постанову від 31 жовтня 2018 року про відкриття виконавчого провадження.

Скарга мотивована тим, що у провадженні державного виконавця Шевченківського РВ ДВС м. Києва Бойко М. Д. перебувало виконавче провадження з виконання виконавчого листа від 19 червня 2013 року № 2-9616/12, виданого Дарницьким районним судом міста Києва, на виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 14 257,70 швейцарських франків.

29 жовтня 2018 року державний виконавець прийняв постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) у зв`язку з тим, що стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

31 жовтня 2018 року державний виконавець прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у сумі 38 966,29 грн (стягнуто 2 537,19 грн, залишок нестягнутого виконавчого збору - 36 429,10 грн).

Вважала зазначену постанову про відкриття виконавчого провадження про стягнення з неї виконавчого збору незаконною, оскільки, на її думку, виконавчий збір має стягуватися за наслідками фактичного виконання рішення, а не від суми, що підлягала примусовому стягненню.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва у складі судді Коренюк А. М. від 29 січня 2019 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановляючи зазначену ухвалу, суд першої інстанції керувався тим, що Закон № 1404-VIII визначає умови та порядок виконання рішень, ухвал судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Оскільки боржник ОСОБА_1 у наданий для добровільного виконання судового рішення строк не вчинила дій щодо його фактичного виконання, то державний виконавець правомірно прийняв постанову від 31 жовтня 2018 року про стягнення виконавчого збору, який підлягає стягненню за вчинення державним виконавцем дій, спрямованих на примусове виконання судового рішення, незалежно від того чи було у повному обсязі здійснено стягнення коштів за виконавчим документом органами державної виконавчої служби.

Постановою Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено частково: ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 29 січня 2019 року скасовано, провадження у справі закрито.

Апеляційний суд керувався тим, що Законом № 1404-VIII установлено спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Таким чином, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, то провадження у справі підлягає закриттю. При цьому апеляційний суд послався на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа № 921/16/14-г/15), від 03 жовтня 2018 року (справа № 320/7888/16-ц) та від 17 жовтня 2018 року (справа № 826/5195/17-ц).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2019 рокупредставник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав доВерховного Судукасаційну скаргу, в якій просив постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення скарги ОСОБА_1

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що у разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, така скарга розглядається судом, який ухвалив таке рішення, а тому справа підлягає розгляду відповідним місцевим загальним судом, який ухвалив рішення за правилами цивільного судочинства, а не адміністративним судом.

ОСОБА_1 зверталася з аналогічною скаргою про визнання дій державного виконавця Шевченківського РВ ДВС м. Києва Бойко М. Д. неправомірними до Окружного адміністративного суду міста Києва, однак постановою цього суду від 26 листопада 2018 року у відкритті провадження у справі № 640/19363/18 відмовлено.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 10 липня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 серпня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. За пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

У рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04, пункт 24) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) закріпив поняття «суд, встановлений законом», яке стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність.

Фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

У поданій до суду скарзі ОСОБА_1 просила:

- визнати неправомірними дії державного виконавця Шевченківського РВ ДВС м. Києва Бойко М. Д. щодо прийняття постанови від 31 жовтня 2018 року про відкриття виконавчого провадження про стягнення виконавчого збору;

- зобов`язати державного виконавця Шевченківського РВ ДВС м. Києва Бойко М. Д. скасувати постанову від 31 жовтня 2018 року про відкриття виконавчого провадження про стягнення виконавчого збору.

Зі змісту зазначеної постанови від 31 жовтня 2018 року вбачається, що відкрито виконавче провадження з виконання постанови Шевченківського РВ ДВС м. Києва від 02 лютого 2018 року № 48568188 про стягнення з ОСОБА_1 на користь держави виконавчого збору у сумі 38 966,29 грн. Вказано, що на погашення виконавчого збору стягнуто 2 537,19 грн, залишок нестягнутого виконавчого збору становить 36 429,10 грн.

Таким чином, указаною постановою відкрито виконавче провадження щодо стягнення виконавчого збору.

ОСОБА_1 вважала, що оскільки у межах виконавчого провадження № 48568188 з боржника вже стягнуто виконавчий збір з фактично стягнутої суми, то у державного виконавця не було підстав для стягнення виконавчого збору в межах виконавчого провадження № 57558437, у зв`язку із чим оскаржила дії державного виконавця з прийняття цієї постановидо суду в порядку цивільного судочинства.

На спірні правовідносини поширюється саме Закон № 1404-VIII, згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

Згідно із частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справах № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18) та № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 545/2246/15-ц (провадження № 14-639цс18), від 03 та 10 квітня 2019 року у справах № 370/1288/15 (провадження № 14-612цс18) та № 766/740/17-ц (провадження № 14-664цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 758/8095/15-ц (провадження № 14-134цс19).

Апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про наявність підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної постанови), для закриття провадження у справі, оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Підстав для висновків, що апеляційний суд порушив правила предметної чи суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

Стосовно посилання у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_1 зверталася з аналогічною скаргою в порядку адміністративного судочинства, однак суд відмовив у відкритті провадження у справі з тих підстав, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, слід зазначити таке.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у своїй практиці ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.

Зокрема, у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. При цьому ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38-40 рішення). У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26 рішення).

У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122-125 рішення).

У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (пункти 13, 18?24 рішення).

У справі на а. с. 122 міститься копія ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 листопада 2018 року, постановленої у справі № 640/19363/18 за позовом ОСОБА_1 до Шевченківського РВ ДВС м. Києва про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, якою у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 170 КАС України, оскільки заява не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Роз`яснено позивачці, що її вимоги підлягають розгляду Дарницьким районним судом міста Києва.

Законом України від 22 грудня 2005 року № 3262-IV «Про доступ до судових рішень» (далі - Закон № 3262-IV) регулюються відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал), ухвалених судами загальної юрисдикції, та ведення Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР) (стаття 1 цього Закону).

Згідно із частиною першою статті 6 Закону № 3262-IV кожен має право повністю або частково відтворювати судові рішення, що проголошені судом прилюдно, у будь-який спосіб, у тому числі через оприлюднення в друкованих виданнях, у засобах масової інформації, створення електронних баз даних судових рішень.

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до ЄДРСР (частина третя статті 6 Закону № 3262-IV).

Згідно з відомостями з ЄДРСР постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року, прийнятою у справі № 640/19363/18, скасовано ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 листопада 2018 року, справу № 640/19363/18 направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Зазначена ухвала набрала законної сили 20 червня 2019 року, оприлюднена 21 червня 2019 року.

За змістом указаної постанови Шостий апеляційний адміністративний суд, пославшись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, вважав, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що ОСОБА_1 не позбавлена ефективного засобу юридичного захисту, доступу до суду, тобто можливості захистити свої права в суді в порядку адміністративного судочинства, та зазначає, що юрисдикційний конфлікт вирішено.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на вказане касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення- без змін.

У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов В. В. Пророк

М. І. Гриців Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук

О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко О. Г. Яновська

В. С. Князєв