Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до суду 21 серпня 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/3943/16, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв`язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Суддя-доповідач ухвалою від 27 червня 2019 року прийняв до провадження адміністративну справу № 826/3943/16 та призначив її до розгляду в судове засідання з повідомленням та викликом учасників справи колегією у складі трьох суддів.

Позивач в судове засідання не з`явився, однак в касаційній скарзі заявив клопотання про розгляд справи без його участі у зв`язку з похилим віком та станом здоров`я.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій, на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що ОСОБА_1 отримував пенсію за віком, виплата якої припинена у зв`язку з його від`їздом на проживання до Ізраїлю 26 червня 1991 року.

Позивач 24 листопада 2015 року направив звернення до правління Пенсійного Фонду України про поновлення виплати пенсії через уповноважений територіальний орган Пенсійного фонду.

Відповідач своїм листом № 13643/Г-11 від 21 грудня 2015 року повідомив позивача про результати розгляду його заяви в порядку статті 7 Закону України «Про звернення громадян» зазначивши, що згідно з пунктом 1.5 Порядку № 22-1 заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. Також звернуто увагу на пункт 2.9 Порядку 22-1, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує особу, місце проживання (реєстрації) та вік). Додатково повідомлено, що Інструкцією про порядок переказування пенсій громадянам, які виїхали за кордон, та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які проживають в Україні, затвердженою постановою правління Пенсійного фонду України від 23 квітня 1999 року № 4-5 (в редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 20 травня 2015 року № 10-1) та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України на підставі міжнародних договорів (угод) у галузі соціального (пенсійного) забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Отже, питання призначення (поновлення) і виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання до Ізраїлю, розглядатимуться після набрання чинності відповідної угоди між Україною та державною Ізраїль.

Не погоджуючись з висновками викладеними в листі відповідача, вважаючи їх незаконним, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що судом апеляційної інстанції незаконно, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, відмовлено в задоволенні позовних вимог. Позивач зазначає, що суди в оскаржуваних рішеннях посилаються на положення Закону України «Про пенсійне забезпечення», який втратив чинність. Також зазначає про те, що Конституція України не розрізняє відмінності у правах і свободах людини і громадянина, тому, на думку позивача, суд апеляційної інстанції безпідставно посилається на відсутність у позивача громадянства, як на одну із підстав для відмови у задоволенні позову до відповідача щодо розгляду заяви позивача про поновлення виплати пенсії. Посилається позивач і на практику судів першої та апеляційної інстанції, які, на його думку, свідчать про позитивну практику при вирішенні подібних спорів. Також зазначає, що відповідачем, на виконання рішення Конституційного Суду України, а саме не визначено порядок подання документів щодо призначення, перерахунку та поновлення пенсій іноземцями.

24 вересня 2019 року до суду надійшли письмові пояснення відповідача на касаційну скаргу позивача, в яких відповідач зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Пояснення відповідача вмотивовані тим, що вимоги позивача є безпідставними, оскільки ним не були подані документи, які підтверджують його право на призначення чи поновлення пенсії, зокрема паспорт громадянина України. Позивач виїхав до Ізраїлю 26 червня 1991 року і органами Пенсійного фонду України пенсія позивачу не призначалася. У Пенсійному фонді України відсутні документи, зокрема, пенсійна справа позивача, які б могли підтвердити стаж роботи останнього та відрахування із заробітної плати позивача страхових внесків.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 березня 2017 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2017 року не відповідають, а вимоги касаційних скарг є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Поряд з цим, відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 3 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР право на забезпечення за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно із пунктом 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналізуючи зазначені норми права, суд приходить до висновку, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає.

Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно із частиною другою статті 49 Закону № 1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач 24 листопада 2015 року звернувся із заявою до Правління Пенсійного Фонду України про поновлення виплати пенсії через уповноважений територіальний орган Пенсійного фонду.

Однак, відповідачем листом № 13643/Г-11 від 21 грудня 2015 року повідомив позивача про результати розгляду його заяви в порядку статті 7 Закону України «Про звернення громадян» зазначивши, що згідно з пунктом 1.5 Порядку № 22-1 заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. Також звернуто увагу на пункт 2.9 Порядку 22-1, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує особу, місце проживання (реєстрації) та вік). Додатково повідомлено, що Інструкцією про порядок переказування пенсій громадянам, які виїхали за кордон, та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які проживають в Україні, затвердженою постановою правління Пенсійного фонду України від 23 квітня 1999 року № 4-5 (в редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 20 травня 2015 року № 10-1) та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України на підставі міжнародних договорів (угод) у галузі соціального (пенсійного) забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Отже, питання призначення (поновлення) і виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання до Ізраїлю, розглядатимуться після набрання чинності відповідної угоди між Україною та державною Ізраїль.

Разом з тим, суд зазначає, що до компетенції правління Пенсійного фонду України не належить прийняття рішення про поновлення виплати пенсії, оскільки відповідно до частини першої статті 49 Закону № 1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду України.

Відповідно до положень частини третьої статті 7 Закону України «Про звернення громадян» від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР (далі - Закон N 393/96-ВР), якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення.

Таким чином, Пенсійний фонд України, отримавши заяву позивача про поновлення виплати пенсії, повинен був розглянути її в частині визначення уповноваженого органу на прийняття рішення щодо цього питання, а в іншій частині заяви, а саме щодо розгляду заяви по суті, зобов`язаний був направити її за належністю до відповідного територіального органу Пенсійного фонду України для прийняття рішення.

Натомість Правлінням Пенсійного фонду України було допущено протиправну бездіяльність (прийнято неправомірне рішення у формі листа), оскільки подана позивачем заява не була направлена на розгляд у відповідний територіальний орган Пенсійного фонду України.

Окремо, суд вважає за необхідне зазначити, що таким територіальним органом слід вважати орган за місцем останньої реєстрації позивача на території України та зняття його з обліку.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає обґрунтованими вимоги позивача до відповідача щодо визначення територіального органу Пенсійного фонду України, яким повинно бути вирішено питання щодо поновлення виплати пенсії позивача.

Відповідно до частини другої статті 7 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Виходячи із наведеного, суд приходить до висновку про необхідність вийти за межі позовних вимог, а саме зобов`язати Пенсійного фонду України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 24 листопада 2015 року та визначити уповноважений територіальний орган Пенсійного фонду України для прийняття рішення щодо поновлення пенсії у встановленому законом порядку.

В той же час, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні позову в іншій частині у зв`язку із наступним.

Постановою Правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25 листопада 2005 року затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», відповідно до пункту 2.8 якого поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Відповідно до пункту 1.2 та пункту 1.5 Порядку № 22-1, заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Таким чином, пенсіонер наділений правом вибору щодо особистого звернення до органу, що призначає пенсію, або через свого представника.

Однак, як вже було зазначено судом, заява позивача про поновлення виплати пенсії фактично не була розглянута, оскільки відмова правління Пенсійного фонду України, викладена в листі № 13643/Г-11 від 21 грудня 2015 року з урахуванням положень частини другої статті 49 Закону № 1058-IV, не може вважатися такою, що ґрунтується на вимогах закону, прийнята неуповноваженим органом. У зв`язку із чим, суд відсутня необхідність давати оцінку доводам позивача та відповідача щодо змісту відповіді, викладеній в зазначеному листі.

Крім того, оскільки уповноваженим територіальним управління Пенсійного фонду України не приймалося рішення за результатами розгляду заяви позивача від 24 листопада 2015 року щодо поновлення виплати пенсії, тому і передчасними є вимоги щодо зобов`язання певного органу Пенсійного фонду України поновити виплату позивачу пенсії за віком.

При цьому, суд погоджується із судом апеляційної інстанції про те, що в даному випадку позивачем неналежним чином обраний спосіб захисту своїх прав, оскільки суд не має права втручатися в діяльність Правління Пенсійного фонду України шляхом зобов`язання останнього надавати окремі доручення своїм територіальним управлінням.

При цьому, суд зазначає про безпідставність доводів касаційної скарги про те, що Закон України «Про пенсійне забезпечення» втратив чинність. Також є безпідставними доводи позивача про те, що відповідачем не визначено порядок подання документів щодо призначення, перерахунку та поновлення пенсій іноземцями, оскільки зазначене питання врегульовано Конституцією України (стаття 26, 46), законами України «Про пенсійне забезпечення» та «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», Постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25 листопада 2005 року, якою затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та іншими нормативно-правовими актами, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1993 року № 258 «Про порядок переведення пенсій громадянам, які виїхали на постійне проживання до інших країн та постанова Правління Пенсійного Фонду України від 23 квітня 1999 року № 4-5, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 24 червня 1999 року за № 413/3706 «Про затвердження Інструкції про порядок переказування пенсій громадянам, які виїхали за кордон, та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які проживають в Україні Згідно із статтями 1 і 92 Закону України "Про пенсійне забезпечення" та на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1993 року № 258 "Про порядок переведення пенсій громадянам, які виїхали на постійне проживання до інших країн".

Нормами чинного законодавства України чітко встановлено порядок призначення, перерахунок та поновлення виплати громадянам України, іноземцям та особам без громадянства. Зокрема, у зазначених вище нормативно-правових актах передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У випадках відсутності в особи пенсії, призначеної за законодавством України, поновлення пенсії, призначеної відповідно до законодавства СРСР, за умови добровільного рішення особи про виїзд на постійне місце проживання на територію іншої країни за чинним на той час законодавством та відсутності наступного оформлення громадянства України або переїзду на постійне проживання на територію України, можливе лише після прийняття відповідного закону.

Крім того, позивач довільно ототожнює конституційні поняття «людина» і «громадянин» та положення Конституції України, що стосуються права, свобод і обов`язків громадян України, іноземців і осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, та іноземців, які постійно проживають на території інших держав і не мають жодних політико-правових зав`язків із державою Україна.

Відповідно до частини третьої статті 25 Основного Закону нашої держави Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Безпідставними є також посилання позивача у касаційній скарзі на рішення судів першої та апеляційної інстанцій в інших справах, які, на його думку, свідчать про позитивну практику при вирішенні подібних спорів, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України висновки цих судів, висловлені у вказаних судових рішеннях щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, не створюють обов`язку для врахування цих висновків судами при вирішенні інших подібних справ. Провідна роль у забезпеченні єдності судової практики належить Верховному Суду.

Враховуючи те, що суди попередніх інстанцій правильно встановили обставини справи, однак не застосували положення статті 49 Закону № 1058-IV щодо порядку прийняття рішення про поновлення виплати пенсії, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку про необхідність скасування рішень судів попередніх інстанцій та прийняття нового про часткове задоволення позову.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку, суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначена стаття містить три окремі норми.

Перша - має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Друга норма стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам: ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Третя норма визнає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна, відповідно до загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети: попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Справа «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (заяви № 7151/75 та № 7152/75) демонструє, що перед тим як з`ясувати, чи було дотримано першу норму, ЄСПЛ повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм: необхідно з`ясувати, чи можуть заявники скаржитися на втручання в це право і, якщо так, чи виправдане таке втручання (пункт 57).

ЄСПЛ виходить із того, що положення статті 1 Першого протоколу Конвенції містить три правила:

(а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном;

(б) друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним;

(в) третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього.

Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності.

Так, право на пенсію включається в поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з`ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи, ЄСПЛ повинен з`ясувати, чи надають обставини справи в цілому заявнику право на самостійний інтерес, що захищається цією статтею. Аналізуючи практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, можемо зробити висновок, що поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) - як матеріальних, так і нематеріальних та включає в себе право на пенсію та соціальні виплати:

Cправа «Міллер проти Австрії» (заява № 5849/72) від - обов`язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином.

Справа «Гайгузус проти Австрії» (заява № 17371/90) - якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, в свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності (пункт 39).

Справа «Стек та інші проти Сполученого Королівства» (заяви №№ 65731/01 та 65900/01) - в сучасній демократичній державі багато осіб протягом усього свого життя або ж його частини, коли йдеться про засоби для існування, перебувають у повній залежності від виплат за соціальним страхуванням або соціальним забезпеченням. В правових системах багатьох країн визнається, що такі особи потребують певного забезпечення, і відтак для них передбачається, що в разі дотримання умов, за яких вони можуть скористатися цими встановленими для них виплатами, вони автоматично будуть отримувати відповідні виплати.

Справа «Сук проти України» (Заява № 10972/05) від 10 березня 2011 року поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у розумінні цього положення. Держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункти 22, 23).

Справа «Пічкур проти України» (Заява № 10441/06) - якщо у договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, зумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства (пункт 41).

Отже, право на пенсію підпадає під сферу дії статті 1 Протоколу першого Конвенції, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України, Закон України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" гарантує всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.

Таким чином, право на пенсію в Україні підпадає під сферу дії статті 1 Першого протоколу Конвенції, оскільки за чинним законодавством України особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках системи пенсійного забезпечення в Україні та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити в отриманні пенсії доти, доки право на пенсію передбачено чинним законодавством України.

Юридична природа соціальних виплат, в тому числі пенсій, розглядається не лише з позицій права власності, але й пов`язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід`ємними елементами принципу правової держави (Rechtstaat) та верховенства права:

справа «Суханов та Ільченко проти України» (Заява № 68385/10 та № 71378/10) - якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинний Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (пункт 35);

справа «Кечко проти України» (Заява №63134/00) - в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, має виплачуватися на основі чітких і об`єктивних критеріїв і якщо людина очевидно підходить під ці критерії - це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.

Отже, за певних умов є підстави стверджувати про наявність «законних сподівань» у особи отримання неправильно нарахованих сум при призначенні пенсії або сум пенсії, які вчасно не були перераховані, оскільки останні можуть підпадати під дію статті 1 Першого протоколу, при умові наявного «чіткого і недвозначного» закону, який гарантує право на «правильне» нарахування пенсій у повному обсязі (наприклад, зі включення всіх складових з яких свого часу були сплачені внески на соціальне страхування) або право на «автоматичний» перерахунок пенсії.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 351 КАС України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки обставини справи встановлені з достатньою повнотою, але судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального права, то вони підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2017 року скасувати.

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Правління Пенсійного фонду України про зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Зобов`язати Пенсійний фонд України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 24 листопада 2015 року та визначити уповноважений територіальний орган Пенсійного фонду України для прийняття рішення у встановленому законом порядку з урахуванням висновків суду.

В іншій частині позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко