ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.09.2019 року м.Дніпро Справа № 910/3044/18

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Коваль Л.А. (доповідач)

суддів: Верхогляд Т.А.,Чередка А.Є.

при секретарі судового засідання: Мудрак О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 (ухвалене колегією суддів у складі: головуючого судді: Первушина Ю.Ю., суддів Мельниченко І.Ф. та Бєлік В.Г., повне рішення складено 21.03.2019) у справі №910/3044/18

за позовом Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафії Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви

до

відповідача-1: Петриківської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області

відповідача-2: Дніпропетровської обласної державної адміністрації

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Відділ культури, туризму, національностей та релігій, інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Петриківської районної державної адміністрації Дніпропетровської області

третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1: Релігійна організація "Релігійна громада парафія "Воскресіння Христового" Дніпропетровсько-Запорізької єпархії Української автокефальної православної церкви у смт.Петриківка

третя особа-3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1: ОСОБА_1

третя особа-4, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1-2: Міністерство культури України

за участю прокурора Дніпропетровської області

про визнання права власності на нерухоме майно

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції.

Релігійна громада Свято-Різдва-Богородична парафії Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Петриківської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області та до Дніпропетровської обласної державної адміністрації про визнання за собою права власності за набувальною давністю на Собор Різдва Пресвятої Богородиці та Храм Петра і Павла за адресою: вул. Косенка, 30а села Мала Петриківка Петриківського району Дніпропетровської області, що включає будівлі та споруди: літ. А-1 - загальною площею 240, 9 кв.м та літ. Б-2 - загальною площею 185, 6 кв.м.

23.03.2018 Господарським судом міста Києва у справі № 910/3044/18 постановлено ухвалу передати позовну заяву Свято-Різдва-Богородичної парафії Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви до 1) Петриківської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області, 2) Дніпропетровської обласної державної адміністрації про визнання права власності на нерухоме майно за виключною територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Господарського суду Дніпропетровської області.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 07.05.2018 прийнято позовну заяву Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафії Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/3044/18.

27.08.2018 від позивача на адресу місцевого господарського суду надійшла заява №23/08-18 від 23.08.2018, у якій наведено прохання залишити без розгляду позов в частині позовних вимог про визнання права власності на Храм Петра і Павла , а в іншій частині позовних вимог про визнання права власності за набувальною давністю на Собор Різдва Пресвятої Богородиці - прийняти до розгляду доповнену (уточнену) позовну заяву.

Додатком до цієї заяви позивача є уточнена редакція позовної заяви про визнання права власності на нерухоме майно, відповідно до якої Релігійна організація "Релігійна громада Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви" просить визнати за собою за набувальною давністю право власності на Собор Різдва Пресвятої Богородиці (Церква Різдва), розташований за адресою: Дніпропетровська область, Петриківський район, село Мала Петриківка, вул. Косенка, буд. 30-А (№ 1084 - охоронний номер пам`ятки архітектури згідно постанови Ради Міністрів УРСР № 442 від 06.09.1979), що включає будівлю літ. А-1, загальною площею 240, 90 кв.м.

Позов мотивований безперервним, вільним користуванням спірною будівлею протягом більше двадцяти років (з 1997 року), що, на думку позивача, є достатньою підставою для визнання за ним права власності на це майно за набувальною давністю.

Позивач зазначає, що на підставі рішень Петриківської селищної ради №16/2-П/У від 04.05.2006 та №531-24/УІІ від 22.08.2017 він отримав дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 1, 2135 га для обслуговування будівель в с. Червонопартизанському по вулиці Косенко; дозвіл на виготовлення проекту відведення із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування загальною площею 0, 80 га для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, яка розташована за адресою: с. Мала Петриківка вул. Косенка, 30-А.

Протягом усього часу користування спірним нерухомим майном позивач займався обслуговуванням будівлі Собору, його утриманням, проведенням періодичного ремонту, благоустрою прибудинкової території, замовляв проекти щодо відновлення Собору, проводив роботи по виконанню геофізичного обстеження Собору і прилеглої території, інструментальне обстеження Собору, на замовлення позивача складалися кошториси для повної реконструкції Собору.

Позивач неодноразово звертався до різних інстанцій й компетентних установ з проханням виділити фінансову допомогу на реставрацію Собору, оскільки Собор дуже постраждав за радянських часів, коли використовувався не за призначенням, але відповідні установи виділити кошти з державного чи місцевого бюджету за всі роки до теперішнього часу так і не змогли. Тому тільки зусиллями парафіян починаючи з 1997 року по теперішній час було проведено ремонт в частині Собору, проведено електропостачання, зроблено освітлення прилеглої території, зроблено тимчасову покрівлю на весь Собор, зроблено огорожу прилеглої території, встановлені в`їзні ворота, проводиться озеленення території Собору.

Вказані дії позивач вважає доказом відкритого і добросовісного користування Собором, який не стоїть на балансі у жодної установи. Зважаючи на обставини зайняття Собору позивачем, його вкладення в цю будівлю (не лише фінансові), то, за доводами позивача, по суті він користується будівлею Собору, як своїм власним майном.

Також позивач зазначає про те, що за приписами Закону України "Про охорону культурної спадщини" пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно із законом.

Окрім цього, позивач посилається на ст. 17 Закону України "Про свободу віросповідання та релігійні організації" та зазначає, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціям, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Оскільки будівля Собору не стоїть на балансі жодної установи та не передавалась окремим рішенням у власність держави або територіальної громади, або у власність будь-якої особи, право власності ні за ким не зареєстровано, позивач вважає, що фактично будівля Собору є безхазяйною. При цьому право власності за набувальною давністю може бути визнано і на фактично безхазяйне нерухоме майно, а факт його безхазяйності непотрібно підтверджувати окремим рішенням суду або іншого органу, оскільки ці обставини встановлюються в межах розгляду справи про визнання права власності за набувальною давністю.

Позивач посилається на лист Верховного Суду України "Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ" від 01.07.2013 (розділ - "Набувальна давність"); лист Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ "Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав" № 24-150/0/4-13 від 28.01.2013; постанову пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про державний матеріальний резерв" № 11 від 17.10.2012; постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" № 5 від 07.02.2014 та вважає, що викладені ним в позові обставини набуття прав на Собор повністю відповідають висновкам, наведеним у вказаних документах, роз`ясненням та судовій практиці судів вищого рівня судової влади, а саме:

Позивач заволодів та користується Собором добросовісно, ставиться до нього як до власного майна;

Використання Собору позивачем для богослужіння та іншої релігійної діяльності є повністю відкритим для всіх;

Позивач володіє та користується Собором безперервно з дня свого заснування та до теперішнього часу, що вже складає 20 років та є достатнім строком для застосування набувальної давності;

У позивача відсутній титул (підстава - конкретне рішення чи правочин) для володіння майном та набуття права власності;

Власник Собору "де-юре" є невідомий (відсутній), фактично Собор є безхазяйним нерухомим майном.

Собор , як культова будівля, згідно ст. 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" та ст. 17 Закону України "Про свободу віросповідання та релігійні організації" може заходитися у власності релігійних організацій, тобто, така будівля може бути об`єктом набувальної давності.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі № 910/3044/18 в задоволенні позовних вимог Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафії Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви про визнання права власності на нерухоме майно відмовлено в повному обсязі.

Рішення мотивоване тим, що як встановлено судом, будівля Собору Різдва Пресвятої Богородиці 1812 року побудови, яка розташована за адресою: Дніпропетровська область, Петриківський район, село Мала Петриківка (в минулому село мало назву Червонопартизанське ) , вулиця Косенко 30 а є пам`яткою архітектури національного значення, охоронний № 1084 , взята на державний облік Постановою Ради Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки від 06.09.1979 № 442 та внесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України. Статус пам`ятки архітектури національного значення будівлі Собору Різдва Пресвятої Богородиці підтведжується копією паспорта об`єкта (пам`ятки) культурної спадщини, акту технічного стану (пам`ятки) культурної спадщини та обліковою карткою об`єкта культурної спадщини. За таких обставин місцевий господарський суд дійшов до висновку, що при розгляді даної справи слід враховувати той факт, що спірне нерухоме майно, з огляду на приналежність його до пам`яток культури національного значення, має особливий режим використання та відчуження. Місцевий господарський суд також зазначив, що заявлені позивачем позовні вимоги ґрунтуються на нормах Цивільного кодексу України (ст. 344 ЦК України), який визначає загальний порядок цивільних правовідносин при переході права власності на нерухоме майно, без врахування тієї обставини, що пам`ятка культури національного значення не може бути передана у власність чи користування без відповідного дозволу органу державної влади у сфері охорони культурної спадщини, навіть при наявності відкритого користування спірним майном протягом тривалого часу. Здійснивши оцінку в сукупності матеріалів справи та проаналізувавши вимоги чинного законодавства, суд вважав, що до даних правовідносин слід застосовувати норми спеціального закону, який визначає правовий режим об`єктів культурної спадщини та яким є Закон України "Про охорону культурної спадщини".

З урахуванням положень зазначеного Закону, Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 за №495, місцевий господарський суд дійшов висновку, що для отримання права володіння або користування спірним нерухомим майном - Собором Різдва Пресвятої Богородиці, що має статус пам`ятки національного значення, позивач має можливість звернутися до уповноваженого органу для отримання рішення про надання дозволу та погодження Міністерством культури України, чого здійснено не було.

Отже, за висновком суду першої інстанції, позивачем не дотримано вимог та не вчинено дій, спрямованих на отримання права власності або користування спірним нерухомим майном у порядку, встановленому Законом України "Про охорону культурної спадщини", оскільки відповідних документів до суду не подано.

Водночас, місцевий господарський суд вважав за необхідне зазначити, що статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено особливості користування майном релігійними громадами. Зокрема, встановлено, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

В контексті статті 17 Закону державним органом, який реалізовує правомочності держави як власника культового майна, в даному випадку є Дніпропетровська обласна державна адміністрація.

Колегія судів суду першої інстанції зазначила, що позивач, як релігійна організація, має переважне право відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" звернутись до Дніпропетровської обласної державної адміністрації щодо вирішення питання про передачу релігійній громаді спірного нерухомого майна у безоплатне користування.

Разом з тим, у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували звернення позивача до Дніпропетровської обласної державної адміністрації про передачу у безоплатне користування культової будівлі.

Окрім того, за висновком суду першої інстанції, наведеним у оскаржуваному судовому рішенні, згідно вимог ст. 344 Цивільного кодексу України набуття права власності за набувальною давністю передбачає, зокрема, відсутність іншого шляху набуття права. Також, стаття 344 ЦК України визначає ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на річ за набувальною давністю. Володіння має бути добросовісним, тобто володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, інакше кажучи обставини, у зв`язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву стосовно правомірності набуття майна. В разі виникнення спору встановити характер володіння (добросовісне й недобросовісне) має тільки суд з урахуванням обставин справи, з якої виникло володіння чужою річчю. Також суд визначає передбачений законом порядок набуття спірної речі у власність.

Підсумовуючи наведене вище, місцевий господарський суд дійшов висновку, що чинне законодавство України передбачає декілька способів передачі у власність або у користування об`єктів культурної спадщини, які регулюються нормами Закону України "Про охорону культурної спадщини" та Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", які є спеціальними відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах. А при даних обставинах застосування ст. 344 ЦК України до спірних правовідносин не можна вважати правомірним, з огляду на що суд не вбачав підстав для задоволення даного позову.

2. Зміст вимог та доводи апеляційної скарги.

Не погоджуючись з прийнятим місцевим господарським судом рішенням у цій справі, Релігійна організація "Релігійна громада Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви" звернулась до Центрального апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі №910/3044/18 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апелянт вважає, що рішення місцевого господарського суду прийнято із неправильним застосуванням норм матеріального права та при неповному з`ясуванні обставин, які мають значення для справи, через що господарський суд у прийнятому ним рішенні дійшов помилкових висновків.

За доводами апелянта, Господарський суд помилково не застосував до спірних правовідносин положення ст. 344 ЦК України, які підлягали застосуванню, та одночасно помилково застосував положення ст.ст. 18, 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини" та Положення про Міністерство культури України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 495 від 03.09.2014, які до спірних правовідносин не підлягали застосуванню.

Господарський суд не застосував положення ст. 344 Цивільного кодексу України як загальну норму, надавши перевагу положенням Закону України "Про охорону культурної спадщини", оскільки, як визначив суд, позивач не отримав дозволу Міністерства культури України у порядку, визначеному цим законом. На думку апелянта, такі висновки місцевого господарського суду помилкові. Як слідує зі статті 344 Цивільного кодексу України, для правової перевірки наявності або відсутності порушень порядку заволодіння спірним майном застосовується законодавство, яке діяло в період заволодіння таким майном. Оскільки позивач почав користуватися спірним майном ще з 1997 року, застосуванню підлягало законодавство України (норми матеріального права), які діяли в 1997 році. Натомість, суд зробив висновок про порушення позивачем порядку заволодіння спірним майном, керуючись положеннями Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 року, який прийнятий та набрав чинності в 2000 році, та вимогами Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 495 від 03.09.2014, які не діяли на початок заволодіння позивачем спірним майном - в 1997 році. Оскільки вимоги Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 року та Положення № 495 від 03.09.2014 року не мають силу зворотної дії, то, на думку апелянта, їх безпідставно застосовувати до спірних правовідносин, які виникли в 1997 році. Також, про безпідставність застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 року у сукупності із Положенням про Міністерство культури України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 495, додатково, на думку апелянта, свідчить таке.

Господарський суд в рішенні вказав:

"Відповідно до статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини", об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Пунктом 20 частини 2 статті 5 Закону України "Про охорону культурної спадщини" визначено, що до повноважень центральних органів виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини належить погодження відчуження або передачі пам`яток національного значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 № 495 (далі-Положення), Міністерство культури України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері кінематографії, відновлення та збереження національної пам`яті.

Пунктом 68 вищевказаного Положення передбачено, що Міністерство культури України погоджує відчуження або передачу пам`яток національного значення їх власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління."

Позивач вважає, що як слідує зі змісту зазначених судом норм Закону та Положення, вони (ці норми) регулюють правовідносини, які випливають із відчуження культурної спадщини або їх передачі у володіння, користування, управління. Проте, спірними правовідносинами у справі, яка розглядається, є інше - передача/повернення культового майна у власність (визнання права власності на майно), а не його відчуження чи передача у володіння, користування, управління. Спірні правовідносини регулюються іншими спеціальними нормами, зокрема, статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Наведене, на думку позивача, додатково доводить, що судом першої інстанції невірно визначено Закон України "Про охорону культурної спадщини" спеціальним законом для регулювання спірних правовідносин, у зв`язку із чим позивач вважає, що норми цього Закону застосовані помилково.

Позивач вважає, що господарський суд зробив помилковий висновок про порушення вимог ст.17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", що є наслідком неповного дослідження судом обставин справи, які мають значення для справи.

Господарський суд в рішенні навів наступні висновки:

"Водночас, суд вважає за необхідне зазначити, що статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено особливості користування майном релігійними громадами. Зокрема, встановлено, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Так, в контексті статті 17 Закону державним органом, який реалізовує правомочності держави, як власника культового майна, в даному випадку є Дніпропетровська обласна державна адміністрація.

В матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували звернення позивача до Дніпропетровської обласної державної адміністрації про передачу у безоплатне користування культової будівлі.

… Володіння має бути добросовісним, тобто володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, інакше кажучи обставини, у зв`язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву стосовно правомірності набуття майна…"

Отже, як зазначає позивач, суд зробив висновок про порушення вимог ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та поставив під сумнів добросовісність набуття позивачем спірного майна.

Такий висновок суду позивач вважає помилковим, посилаючись на наступне.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04.1991 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Разом з цим, наведена норма повинна застосовуватися у сукупності із іншими спеціальними нормами, чинними на період заволодіння позивачем спірним майном. З метою практичного втілення змісту статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" Президентом України було прийнято низку нормативно-правових актів.

Зокрема, пунктом 3 Указу Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" від 4 березня 1992 року було передбачено обов`язок Ради Міністрів Кримської АРСР, виконавчих комітетів обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням; організувати інвентаризацію культового майна, що зберігається у фондах державних музеїв і архівів, для вирішення у встановленому порядку питання про можливість його подальшого використання за призначенням.

У Розпорядженні Президента України "Про повернення релігійним громадам культового майна" від 22 червня 1994 року визначено, що на виконання статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" місцевим органам державної виконавчої влади необхідно забезпечити до 1 грудня 1997 року передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням.

Позивач посилається на те, що під поверненням культових будівель і майна слід розуміти повернення зазначених будівель і майна у власність релігійних організацій того ж самого конфесійного напряму, наприклад, громадам православної церкви, Римо-католицької церкви тощо.

Позивач зазначає, що державна політика України в той період була спрямованою на повернення культового майна релігійним громадам для його використання за призначенням, для використання при здійсненні богослужінь та релігійних обрядів та забезпечення громадянам їх конституційного права на свободу совісті та віросповідання.

Позивач звертає увагу на те, що вказані Указ та Розпорядження Президента України не визначали передачу/повернення культового майна релігійним організаціям на підставі певних рішень (розпорядчих актів), а ст. 17 вказаного Закону не визначала чіткої форми рішення державного органу (зокрема, облдержадміністрації) про передачу/повернення культової споруди релігійній організації у власність/користування. Таким рішенням могло бути і розпорядження облдержадміністрації про реєстрацію релігійної організації за місцезнаходженням культового майна, що свідчило про те, що з дозволу державного органу (за його рішенням у формі розпорядження) таке культове майно повернуто релігійній організації у власність, що також спростовує недобросовісність заволодіння релігійною організацією таким майном.

Позивач посилається на те, що він, як юридична особа, від самого свого створення зареєстрований за місцем знаходження спірного майна - Собору Різдва Пресвятої Богородиці (Церква Різдва), про що свідчить, зокрема: перший статут позивача; лист Петриківської районної державної адміністрації, вих. № 4/07-412 від 29.07.1997 року, адресований голові обласної державної адміністрації, в якому зазначено про те, що Петриківська райдержадміністрація зважаючи на прохання мешканців с. Червонопартизанського не заперечує проти реєстрації релігійної громади Української православної церкви Свято-Різдва Богородичного собору в селі Червонопартизанське по вулиці Косенка, де знаходиться частково збережена культова споруда Собору. Вказаний лист направлявся облдержадміністрації до проведення реєстрації позивача, на підставі якого, в тому числі, було визначено облдержадміністрацією місцезнаходження позивача.

При цьому позивач вважає, що факт того, що облдержадміністрація зареєструвала позивача саме за місцем знаходження Собору, свідчить про наявність її рішення про повернення/надання цього культового майна позивачу згідно діючого на той період порядку, що було залишено поза увагою судом першої інстанції.

Зважаючи на викладене, на думку позивача, висновок суду про те, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували звернення позивача до Дніпропетровської обласної державної адміністрації про передачу у безоплатне користування культової будівлі є спростованим.

За твердженням позивача, є безпідставними висновки суду про порушення вимог ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та недобросовісне заволодіння позивачем спірним майном, оскільки обставини, у зв`язку з якими у позивача виникло володіння Собором, не давали найменшого сумніву стосовно правомірності його набуття.

Позивач зазначає, що як слідує із змісту рішення суду першої інстанції, суд погодився із доводами позивача про відкрите та безперервне володіння позивачем спірним майном, але добросовісність заволодіння цим майном суд поставив під сумнів.

Однак, позивач вважає, що висновок суду стосовно недобросовісного заволодіння позивачем спірним майном спростовується, зокрема, наступним.

1). Позивач створений та зареєстрований від самого початку за місцем знаходження спірного майна (за місцем знаходження будівлі Собору). Факт реєстрації облдержадміністрацією позивача за місцезнаходженням будівлі Собору (спірного майна) свідчив про наявність рішення (в формі розпорядження) та дозволу державного органу позивачу на правомірне заволодіння цим майном і виключав для позивача сумнів щодо правомірності володіння ним цим майном.

2). Спірне майно не має власника і про те, що власник його невідомий встановлено судом в судовому засіданні 25.02.2019. А саме встановлено, що спірне майно не знаходиться на балансі, право власності на це майно не зареєстровано ні за ким, жоден із державних органів чи органів місцевого самоврядування не піклується про стан Собору. Відповідач-2 та прокуратура в судовому засіданні 25.02.2019 так і не могли визначити спірне майно є комунальною власністю, чи державною, чи є безхазяйним майном, та не могли чітко вказати, який орган компетентний по відношенню до спірного майна: орган місцевого самоврядування, Міністерство культури України чи облдержадміністрація. Окрім цього, відповідач-2 від початку судового розгляду справи визначав себе неналежним відповідачем та органом, який не має відношення до спірного майна, а Міністерство культури України, як залучена до участі у справі третя особа, за весь час розгляду справи не направило будь-яких заперечень щодо предмету спору, що, на думку позивача, також вказує на те, що Міністерство культури України не вирішує питання щодо передачі спірного майна у власність/користування.

Разом з тим, як зазначає позивач, місцевий господарський суд у прийнятому ним рішенні вказав, що згідно паспорта об`єкта (пам`ятки) культурної спадщини власником Собору Різдва Пресвятої Богородиці зазначено - Петриківську селищну раду (міститься відмітка в розділі 6). Але, станом на день розгляду справи спірне нерухоме майно - Собор Різдва Пресвятої Богородиці не обліковується на балансі органу місцевої влади.

Також у прийнятому рішенні суд першої інстанції дійшов висновку, що для отримання права володіння спірним нерухомим майном - Собором Різдва Пресвятої Богородиці, який має статус пам`ятки національного значення, позивач має можливість звернутися до уповноваженого органу для отримання рішення про надання дозволу та погодження Міністерством культури України.

Окрім цього, судом зазначено, що державним органом, який реалізовує правомочності держави, як власника культового майна, в даному випадку є Дніпропетровська обласна державна адміністрація.

Тобто, як вважає позивач, суд в рішенні навів одночасно три непідпорядковані між собою органи різних рівнів, які, за висновками суду, компетентні у вирішенні спірних питань права власності/володіння відносно спірного майна.

Факт того, що навіть суд не зміг визначити єдиний орган, компетентний у врегулюванні спірних правовідносин відносно спірного майна, свідчить, на думку позивача, про те, що це спірне майно (Собор) не має власника в особі органу, його власник був відсутній не тільки на момент заволодіння цим майном позивачем, але і по теперішній час.

Позивач вважає, що наведені вище обставини підтверджують добросовісність заволодіння позивачем спірним майном, оскільки спірне майно не має власника і це фактично встановлено судом в прийнятому ним рішенні, а ті обставини, які обумовили заволодіння позивачем цим майном, не давали і не могли давати позивачу сумніву щодо правомірності його володіння, що, як зазначає позивач, кореспондується із висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 01.08.2018 по аналогічній справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18).

За доводами позивача, наведене вище в сукупності підтверджує, що оскаржуване рішення є незаконним, необгрунтованим і таким, що прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права, що в силу ст. 277 ГПК України є підставою для скасування такого рішення із прийняттям у справі нового рішення про задоволення позову.

3. Доводи інших учасників справи.

Відповідно до наданого відзиву на апеляційну скаргу та пояснень представника прокуратури Дніпропетровської області у судовому засіданні суду апеляційної інстанції прокуратура Дніпропетровської області, як учасник справи, заперечує проти задоволення апеляційної скарги, оскільки оскаржуване рішення суду першої інстанції вважає таким, що відповідає вимогам ст. 236 ГПК України, а апеляційну скаргу безпідставною, доводи якої зводяться до власної переоцінки доказів та неправильного розуміння норм права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Прокуратура не погоджується з позицією апелянта щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень ст. 344 ЦК України без урахування спеціальних норм, які регулюють правовий режим об`єктів культурної спадщини та культових споруд.

Як зазначає прокурор, господарський суд у своєму рішенні обгрунтував неможливість визнання за позивачем права власності за набувальною давністю через відсутність доведення добросовісності заволодіння спірним майном та додатково вірно зазначив, що до цих правовідносин слід застосовувати також норми Закону України "Про охорону культурної спадщини", Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 495 від 03.09.2014, з урахуванням особливого статусу об`єкта спору (Собору - пам`ятки культурної спадщини національного значення).

Щодо нормативно-правових актів, які підлягали застосуванню при вирішенні спору, прокурор зазначає наступне.

Прокуратура не погоджується із зауваженням апелянта стосовно невірного застосування судом вказаних нормативно-правових актів (які набрали чинності пізніше фактичного, на думку позивача, зайняття будівлі Собору).

Так, до введення в дію Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" (987-12) все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнане державною власністю згідно зі ст. 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Тому держава в особі органів, передбачених ст. 17 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" є належим власником культових будівель і майна, а зазначені органи мають право володіти, користуватися та розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчинити щодо них будь-які дії, що не суперечать закону.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 06.09.1979 № 442 "Про доповнення списку пам`яток містобудування і архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави", вказана будівля під назвою "Церква Різдва" (охоронний номер 1084) внесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як об`єкт культурної спадщини національного значення.

Отже, за твердженням прокурора, у даній справі неможливо не враховувати той факт, що спірне нерухоме майно з огляду на приналежність до пам`яток культури національного значення державної власності має особливий режим використання та відчуження. Тому дані правовідносини слід врегульовувати нормами спеціального закону, який визначає правовий режим об`єктів культурної спадщини.

Дія Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 у будь-якому разі розповсюджується на спірні відносини на час вирішення справи, та його положення як спеціальні норми мають пріоритет у застосуванні над загальними статтями Цивільного Кодексу України, особливо враховуючи, що пам`ятки культури перебувають під особливою охороною держави. Більше того, до його прийняття діяв аналогічний Закон УРСР "Про охорону та використання пам`яток історії та культури" від 13.07.1978, який взагалі визначав, що пам`ятки культурної спадщини можуть лише надаватися у користування за рішенням обласної ради, погодженим з уповноваженими державними органами охорони пам`яток (ст. 21 Закону). Крім того, неможливо не взяти до уваги, що позивач у справі є релігійною організацією, а спірне нерухоме майно є культовим (в розумінні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"), тому для вирішення питання про набуття релігійною організацією права власності на культову споруду слід застосовувати також норми Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та відповідні підзаконні акти. Посилання господарського суду на Положення про Міністерство культури України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 495 від 03.09.2014, є лише обгрунтуванням правового статусу діючого центрального органу держави з питань охорони культурної спадщини, який уповноважений законом "Про охорону культурної спадщини" вирішувати питання щодо надання дозволів на відчуження або надання у користування об`єктів культурної спадщини. Міністерство культури України було утворене Указом Президента України № 1085/2010 від 09.12.2010 шляхом реорганізації Міністерства культури і туризму України, Положення про яке було затверджено Указом Президента України № 1136/95 від 09.12.1995 року.

Отже, як вважає прокурор, і на час державної реєстрації позивача, і до цього часу питання надання дозволу на отримання у власність або користування будівлі Собору належить до компетенції центрального органу виконавчої влади держави з питань культурної спадщини.

Відповідно, застосування судом першої інстанції саме цього Закону до спірних правовідносин є обгрунтованим та доречним.

Прокурор зазначає про те, що дата фактичного зайняття Собору не була доведена позивачем, оскільки надані протокол загальних зборів жителів села та фотографії не датовані, а лист від 29.07.1997 № 4/07-412 до голови облдержадміністрації про те, що Петриківська райдержадміністрація не заперечує проти реєстрації релігійної громади в с. Червонопартизанське (яка потім 21.11.1997 була зареєстрована як Релігійна організація "Релігійна громада Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви") не може вважатися доказом встановлення дати заволодіння майном, оскільки висловлення власної думки головою райдержадміністрації щодо можливості реєстрації у селі Червоно-партизанському релігійної громади по вулиці Косенка (надання згоди на реєстрацію релігійної громади не відносилося до повноважень райдержадміністрації) не означає, що цим він надав даній організації дозвіл на заволодіння будівлею собору або що дана організація заволоділа собором з дати своєї реєстрації.

Щодо твердження апелянта про відсутність встановленого державного механізму повернення культового майна релігійним організаціям прокурор зазначає про таке.

Посилаючись на п. 3 Указу Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" від 04.03.1992, яким було передбачено обов`язок відповідних органів державної влади протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, а також на Розпорядження Президента України від 22.06.1994 "Про повернення релігійним громадам культового майна", яким передбачено необхідність забезпечення місцевими органами державної виконавчої влади до 01.12.1997 передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель та майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням, апелянт помилково вважає, що така передача мала відбуватися без певного порядку (прийняття відповідних рішень, розпорядчих актів), оскільки такий порядок прямо не визначено у даних актах.

Проте, за доводами прокурора, такий порядок існував, був упорядкований та існувала відповідна судова практика з розгляду спорів з цього питання.

Указ Президента України від 04.03.1992 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" передбачав можливість або повернення органами державної виконавчої влади у власність релігійних організацій культових споруд, які використовуються не за призначенням на підставі відповідних рішень облдержадміністрацій, яким мала передувати інвентаризація та відповідна інформація балансоутримувачів таких споруд, про що зазначено у п. 3 Указу.

Згідно п. 6 Постанови Верховної Ради УРСР від 23.04.1991 "Про порядок введення в дію Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції від 23.12.1993), на відповідні державні органи покладено обов`язок забезпечити згідно з зазначеним Законом повернення у власність релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням: прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави; прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном в установленому Законом порядку; вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею; наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань; інших суттєвих обставин у їх сукупності. Рішення відповідного державного органу повинно бути вмотивованим.

Відповідно до п.п. 9.3-9.4 вказаної Постанови Верховної Ради УРСР, під поверненням культових будівель і майна слід розуміти повернення зазначених будівель і майна у власність релігійних організацій того ж самого конфесійного напряму, наприклад, громадам православної церкви, Римо-католицької церкви, тощо. Доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, Державного комітету України у справах релігій, архівні документи церковних організацій (шематизми), рішення місцевих органів влади та інші письмові докази.

Прокурор вважає, що твердження позивача про те, що реєстрація релігійної організації за місцезнаходженням Собору свідчить про наявність рішення Дніпропетровської облдержадміністрації про повернення/надання позивачу даного культового майна згідно діючого на той період порядку, не має під собою ніякого правового підгрунтя.

Більше того, ст. 17 чинного на час державної реєстрації позивача Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" прямо вказує, що підставою для безоплатного повернення у власність релігійної організації культових будівель і майна є рішення обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в АРК - Уряду Республіки Крим. Така позиція повністю відповідає Рекомендаціям Парламентської асамблеї Ради Європи з питань захисту власності релігійних громад № 1556 (2002р.), де визначено обов`язок держави гарантувати релігійним інститутам, власність яких була націоналізована в минулому, реституцію цієї власності у визначений термін чи якщо це неможливо, справедливу компенсацію; необхідно стежити за тим, щоб національна церковна власність не приватизувалася (пункт 8).

Прокурор посилається на те, що Законом України "Про охорону об`єктів культурної спадщини" визначені органи державного управління у сфері охорони культурної спадщини (ст. 3), передбачені норми права про відчуження, передачу у володіння, користування чи управління юридичній або фізичній особі об`єкту культурної спадщини за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини (ст. 18), повноваження центрального органу державного управління у сфері охорони культурної спадщини щодо погодження відчуження або передача у володіння, користування, управління пам`ятки культури національного значення (ст. 5), порядок надання дозволів, погоджень органами охорони культурної спадщини (ст. 6-1).

Згідно Постанови Вищого арбітражного суду України № 04-1/1-5/39 від 17.05.99 "Вирішення спору про культову споруду", опублікованої на офіційному сайті Верховної Ради України як документу, пов`язаного із зазначеним вище Указом Президента України 1992 року, передача у власність культової споруди відбувалася на підставі рішення виконкому обласної ради народних депутатів України.

Згідно Роз`яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 № 02-5/109 (остання редакція від 18.11.2003), зазначена передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналежності), якій належала будівля на момент переходу у власність держави; рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність релігійних організацій може бути оскаржене в господарський суд. При цьому вказане рішення повинно бути вмотивованим.

Отже, як зазначає прокурор, повернення культових будівель відбувалося при наявності відповідного клопотання релігійної організації з доказами належності їй цього майна та мотивованого рішення органу державної влади відповідного рівня, у віданні (або на балансі) якого перебувало дане майно, розпорядчий акт Президента не є сам по собі безумовною підставою для зміни правового режиму використання конкретної будівлі, а є підставою для прийняття відповідного рішення органом виконавчої влади про передачу конкретного майна конкретній релігійній організації.

Прокурор зазначає про те, що позивач не скористався встановленим законодавством України механізмом щодо повернення у власність релігійних організацій культових будівель і майна або їх передачі у безоплатне користування. Позивач не надав суду доказів того, що він звертався до уповноважених органів держави будь-якого рівня з питання передачі йому у власність або безоплатне користування спірного нерухомого майна. У листах до державних та церковних установ, які надані суду позивачем на підтвердження правомірності своєї позиції, ставляться питання про надання допомоги у збереженні (ремонті, реконструкції) Собору. Однак ніде не ставиться питання про надання дозволу на проведення ремонтних робіт або користування ним, отримання у власність тощо. Разом з тим, за твердженням прокурора, звернення до суду з позовом про визнання права власності за набувальною давністю обумовлено відсутністю можливості набути спірне майно на інших підставах.

За доводами прокурора, надані позивачем докази не доводять проведення саме ним будівельно-ремонтних робіт у спірному Соборі, оскільки в матеріалах справи відсутні відповідні первинні бухгалтерські документи, чеки, акти виконаних робіт тощо. Окрім того, треті особи 2-3 у письмових поясненнях також заявляють про свій вклад у його відбудові.

Таким чином, за доводами прокурора, добрі наміри позивача щодо збереження культової будівлі не виправдовують самовільного зайняття позивачем культової будівлі державної власності, пам`ятки культурної спадщини національного значення, оскільки вимоги закону обов`язкові для будь-яких юридичних та фізичних осіб, а тому позивач повинен був діяти відповідно до встановленого законом порядку.

Відповідно до наданого відзиву на апеляційну скаргу та пояснень представника Петриківської селищної ради у судовому засіданні апеляційного господарського суду Петриківська селищна рада вважає доводи апеляційної скарги беззмістовними та заперечує проти її задоволення виходячи з наступного.

Як вбачається із уточненої позовної заяви, позивач просить визнати за ним право власності на об`єкт нерухомого майна, що має статус пам`ятки культурної спадщини національного значення, а саме Собор Різдва Пресвятої Богородиці, що знаходиться за адресою вул. Косенка, 30а с. Мала Петриківка Петриківського району Дніпропетровської області (визнано пам`яткою культури національного значення, взято під державну охорону відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР № 442 від 06.09.1979р., присвоєно охоронний номер 1084) за набувальною давністю.

В обгрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що ним нібито в 1997 році добросовісно зайнята спірна будівля. Протягом 1997-2018 років позивач відкрито і добросовісно користується спірною будівлею, а відтак має право, на його думку, на набуття права власності на спірне майно за набувальною давністю на підставі рішення суду.

Посилаючись на ст. 344 Цивільного кодексу України відповідач-1 зазначає, що для визначення в судовому порядку наявності або відсутності підстав для визнання особи власником майна за набувальною давністю є необхідним встановлення факту добросовісності заволодіння позивачем чужим майном, а також наводить позицію Верховного Суду України, зазначену в листі "Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ" від 01.07.2013, відповідно до якої:

"Для набуття права власності на майно за набувальною давністю згідно з правилами ст. 344 Цивільного кодексу України необхідно, щоб заволодіння майном було добросовісним, тобто особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Разом з тим факт обізнаності особи про те, що вона не є власником речі, не виключає добросовісності володіння за умови, що заволодіння майном не відбулося з порушенням норми права. Тягар доведення добросовісності заволодіння майном для визнання права власності за набувальною давністю покладається на позивача. Застосування до набувальної давності презумпції добросовісності не відповідає буквальному змісту ст. 344 Цивільного кодексу України, оскільки в силу ч. 5 ст. 12 ЦК України презумпція добросовісності діє тоді, коли законом встановлені правові наслідки недобросовісного здійснення особою свого речового права (ч.1, 3 ст. 388 ЦК України), тоді як ст. 344 ЦК України вказує на правомірні дії добросовісного заволодіння чужим майном".

Відповідач-1 вважає, що добросовісність заволодіння в сиcтемному аналізі з безтитульністю не означає, що при заволодінні майном можуть бути допущені порушення закону.

За доводами відповідача-1, в даній ситуації встановлена фактично "верхня і нижня межа", при перетинанні яких виключається застосування статті 344, оскільки з однієї сторони, особа, що претендує на визнання за нею права власності за набувальною давністю не може мати будь - якого правового титулу на спірне нерухоме майно, з іншої сторони при заволодінні майном не повинно бути порушено будь - які норми закону і будь - чиї права, що і визначає зміст поняття "Добросовісність". Безтитульність володіння не є дозволом на порушення Закону під час заволодіння майном, та не є прощенням такого порушення, у зв`язку з чим наявність порушень закону під час заволодіння майном, на думку відповідача-1, виключає застосування ст. 344 ЦК України.

Відповідач-1 посилається на те, що звертаючись до суду із позовом, а також під час надання пояснень в суді, позивач та його представники стверджували, що позивач зайняв спірну будівлю добросовісно, на прохання селян села Червонопартизанське та з фактичного дозволу Петриківської райдержадміністрації, проте в апеляційній скарзі апелянт вже зазначає, що дозвіл на зайняття будівлі був наданий Дніпропетровською облдержадміністрацією шляхом реєстрації статуту позивача. В ході судового розгляду в суді першої інстанції не вдалось встановити ні дату заволодіння спірним майном позивачем, ні добросовісність такого заволодіння. Відповідач-1 не погоджується з доводами позивача щодо того, що Дніпропетровська облдержадміністрація надала згоду на заволодіння позивачем спірним майном шляхом реєстрації статуту позивача, оскільки реєстрація статуту не має відношення до майнових відносин щодо володіння чи користування майном, а лише засвідчує факт створення юридичної особи (ст. 13 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"), у зв`язку з чим наведені в апеляційній скарзі нові доводи щодо реєстрації статуту Дніпропетровською облдержадміністрацією не можуть підтверджувати добросовісність заволодіння позивачем спірним майном. На думку відповідача-1, не може бути доказом добросовісності заволодіння спірним майном і копія листа Петриківської райдержадміністрації №4/07-412 від 29.07.1997, про яку згадує позивач в апеляційній скарзі, оскільки вказана копія викликає сумніви у зв`язку з тим, що вирішення питань, піднятих в копії листа №4/07-412 від 29.07.1997 не відносилось до компетенції голови районної державної адміністрації, а відтак голова Петриківської РДА, діючи відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, в межах, на підставі та в порядку передбаченому Законом, не мав права надавати такі листи, а інших доводів на підтвердження добросовісності заволодіння позивачем спірним майном, в апеляційній скарзі не наведено.

Відповідач-1, з урахуванням наведеного вище вважає, що позивачем не надано доказів на підтвердження характеру (добросовісності/недобросовісності) заволодіння майном та дати такого заволодіння, тоді як порушення закону при заволодінні майном виключає добросовісність заволодіння. При цьому, посилаючись на Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", що діяв в період з 27.11.1997р. по 31.12.1997, відповідач-1 зазначає, що цим законом прямо передбачено, що передача майна релігійним організаціям здійснюється на підставі клопотання відповідної релігійної організації за рішенням обласної державної адміністрації, а самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається.

З огляду на зазначене, відповідач-1 вважає, що Законом було прямо передбачено, що передача майна релігійним організаціям здійснюється на підставі клопотання відповідної релігійної організації за рішенням обласної державної адміністрації.

Відповідач-1 посилається і на те, що спірне майно є пам`яткою культурної спадщини національного значення, а відтак має спеціальний статус і відповідний правовий режим охорони, розпорядження, володіння і користування, відмінний від інших об`єктів цивільних правовідносин, що і було встановлено судом першої інстанції. Процедура передачі у користування релігійним організаціям пам`яток культурної спадщини була врегульована Законом Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії і культури". Так, у відповідності до вимог ст. 21 вказаного закону в редакції, чинній на 1997 рік, будинки і споруди, віднесені до пам`яток історії та культури, надаються в користування державним, кооперативним, іншим громадським підприємствам, організаціям, установам, а також іншим організаціям і особам виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів за погодженням з спеціально уповноваженими державними органами охорони пам`яток. З огляду на наведені вище норми, задля отримання спірної будівлі в користування, відповідач-1 зазначає про те, що позивач мав звернутись із клопотанням про надання спірного майна в користування до виконавчого комітету Дніпропетровської обласної ради, яка за погодженням із Міністерством культури і мистецтва України мала право надати спірне майно в користування, натомість, як вбачається із матеріалів справи та пояснень представників позивача, клопотання про надання в користування позивачем не подавалось, рішення виконавчого комітету Дніпропетровської обласної ради про передачу в користування не видавалось, погодження Міністерства культури і мистецтв на передачу в користування позивачу спірної будівлі не видавалось. За твердженнями відповідача-1, спірна будівля була вільно зайнята позивачем, як робили в той час інші релігійні громади, враховуючи політичну обстановку в Україні. З огляду на наведене, відповідач-1 вважає, що наявні всі підстави констатувати самовільне захоплення позивачем спірної будівлі. Отже, позивачем було порушено Закон при заволодінні спірною будівлею (ст.ст. 4, 21 Закону УРСР "По охорону і використання пам`яток культури Української РСР", ст. 17 Закону України "Про свободу совісті і релігійні організації").

Відповідач-1 звертає увагу на ту обставину, що суд може визнати право власності за набувальною давністю за особою, яка не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття спірної будівлі у власність. Натомість законодавство, що діяло станом на вказаний, однак не встановлений момент заволодіння (ст. 4 Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток культури Української РСР) не допускало серед суб`єктів права власності на пам`ятку культурної спадщини релігійних громад. Вказане, за доводами відповідача-1, свідчить про те, що позивач на рівні закону був обізнаний про відсутність підстав для набуття спірної будівлі у власність та неможливість стати власником майна.

Відповідач-1 вважає, що не відповідають дійсності також і обставини, вказані позивачем щодо того, що він відкрито і добросовісно користується майном протягом тривалого часу, оскільки це не підтверджено доказами у матеріалах справи, а посилання позивача на те, що ним здійснюється догляд за спірним майном та його поліпшення не підтверджено будь - якими доказами, оскільки в матеріалах справи відсутні договори на виконання робіт, накладні на поставку матеріалів, банківські квитанції/виписки на оплату робіт та матеріалів, відсутні в матеріалах справи також і докази проведення робіт із підтримання спірної будівлі у належному стані господарським способом.

Між тим, відповідач-1 зазначає про те, що в матеріалах справи наявні докази того, що позивачем проводяться незаконні добудови, що порушують вимоги пам`яткоохоронного законодавства, у зв`язку із чим компетентні органи звертались до позивача щодо необхідності припинення протиправної діяльності.

Відповідач-1 вважає, що протиправна діяльність не може бути підтвердженням відкритості володіння спірним майном, оскільки свідчить про те, що позивач ухиляється від звернення до компетентних органів із клопотанням про надання дозволу на проведення робіт на пам`ятці культурної спадщини, тим самим приховуючи позиціонування себе як володільця спірного майна.

Відповідач-1 не погоджується з доводами апеляційної скарги щодо неможливості застосування до спірних правовідносин норм Закону України "Про охорону культурної спадщини" за темпоральною ознакою (оскільки останній прийнятий в 2000 році) у зв`язку з тим, що з матеріалів справи неможливо встановити дату заволодіння позивачем спірним майном, а правові підстави (ст. 344 ЦК України) передбачають триваючі правовідносини. Відповідно, відповідач-1 вважає, що до таких правовідносин мають застосовуватись всі норми законодавства, що діяли протягом періоду володіння майном, на який вказує позивач.

З урахуванням наведеного, за твердженням відповідача-1, апеляційна скарга позивача є необгрунтованою, наведені в ній доводи зводяться до критики рішення суду без обгрунтування при цьому підстав, з яких позовні вимоги можуть бути задоволені, про що просить скаржник.

Відповідач-1 просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Дніпропетровська обласна державна адміністрація (відповідач-2) відповідно до поданого до суду апеляційної інстанції відзиву на апеляційну скаргу та пояснень її представника у судовому засіданні заперечує проти доводів апеляційної скарги, вважає її безпідставною, а оскаржуване судове рішення законним та таким, що не підлягає скасуванню, зазначаючи таке.

Як вбачається зі змісту позову, позивач оскаржує той факт, що під час оцінки доказів судом за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов висновку врахувати статус спірного майна - об`єкта культурної спадщини і надав перевагу застосуванню спеціального законодавства перед загальними нормами Цивільного кодексу України. Обласна державна адміністрація погоджується як із судом, так і з роз`ясненнями, наданими листом Міністерства юстиції від 26.12.2008 № 758-0-2-08-19 "Щодо практики застосування норм права у випадку колізії", де зазначено, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом. Разом з тим, Закон України "Про охорону культурної спадщини" та Положення про Міністерство культури України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 № 495 станом на сьогодні чинні.

Позивач зазначає, що неприпустимість застосування вищезгаданого спеціального законодавства випливає із того, що під час заволодіння позивачем спірним майном у 1997 році діяло інше законодавство. Проте, на думку відповідача-2, із таким висновком позивача неможливо погодитися у зв`язку з наступним.

Так, суд у своєму рішенні зазначив, що при даних обставинах застосування ст. 344 ЦК України до спірних правовідносин не можна вважати правомірним. У той же час, спірними правовідносинами у даному провадженні були не право користування чи набуття такого права користування, чи володіння, а вирішення питання щодо набуття права власності позивачем на спірне майно, і саме до правовідносин щодо набуття права власності судом вирішено застосувати спеціальне законодавство. З огляду на наведене, облдержадміністрація підтримує позицію суду у оцінці дій позивача щодо набуття права власності саме з позиції Закону України "Про охорону культурної спадщини" та Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 № 495.

Відповідач-2 зазначає і про те, що хоча у пункті 1.1. апеляційної скарги позивач стверджує, що спірними є правовідносини набуття права користування, у пункті 1.2. цієї ж апеляційної скарги зазначено про те, що спірними правовідносинами у справі, яка розглядається, є інше - передача/повернення культового майна у власність.

Також, щодо пункту 1.2 апеляційної скарги відповідач-2 зазначає, що поняття "відчуження" та "передача майна у власність іншої особи" не є такими, що суперечать одне одному, оскільки українське законодавство вживає термін "відчуження виключно у значенні втрати права власності на майно одним суб`єктом у зв`язку правомірним виникненням прав власності на це ж майно у іншого суб`єкта або передача права власності на майно (зокрема, даний термін вживається у "Порядку відчуження об`єктів державної власності", затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803 (зі змінами), Податковому кодексі України, тощо).

Відповідач-2 не погоджуються з п. 1.1 апеляційної скарги, в якому позивач, при посиланні на статтю 344 Цивільного кодексу України, наголошує на такому елементі інституту набувальної давності як добросовісність заволодіння, та намагається презюмувати, що з його боку заволодіння спірним майном було саме добросовісним, а також доводив правомірність такого заволодіння у частинах 2 та 3 апеляційної скарги, що спростовується наступним.

Позивач у процесі розгляду справи неодноразово намагався у контексті Розпорядження Президента України від 22.06.1994 № 53/94-рп "Про повернення релігійним громадам культового майна" та Указу Президента України від 04.03.1992 № 125 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" ототожнити факт реєстрації релігійної громади за певною адресою із наданням нерухомості, що розташована за такою адресою, у користування, володіння чи власність.

Відповідач-2 наголошує на помилковості висновку позивача щодо визнання рішенням про передачу культової будівлі у власність та/або у користування розпорядження голови облдержадміністрації від 21.11.1997 року № 442-р, оскільки даним розпорядженням не пеедбачено передачі у власність або користування спірного майна, а лише вирішено питання реєстрації Статуту релігійної громади Свято-Різдва-Богородичного Собору Дніпропетровської єпархії Української Православної Церкви.

Так, станом на 21.11.1997 року, до прийняття Закону України "Про місцеві державні адміністрації" у 1999 році, створена на виконання Указу Президента України від 24 липня 1995 року № 640/95 "Про обласні, Київську та Севастопольську міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації", Дніпропетровська обласна державна адміністрація керувалася у своїй роботі "Положенням про місцеву державну адміністрацію", затвердженим Указом Президента України від 14 квітня 1992 року № 252/92. Пунктом 30 вищезазначеного Положення зазначалося: Глава місцевої державної адміністрації в межах повноважень та відповідно до законодавства одоосібно видає розпорядження. Додатки до розпорядження підписує секретар місцевої державної адміністрації. Підпунктом 6 пункту 21 цього ж Положення було вказано, що Обласна, Київська та Севастопольська міська, районна, районна у містах Києві та Севастополі державна адміністрація у галузі забезпечення законності, прав і свобод громадян забезпечує реалізацію законів України, постанов Верховної Ради України, указів та розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, рішень представницьких органів релігійного спрямування, прийнятих у межах їх повноважень, захищає права, свободи і законні інтереси громадян.

Таким чином, у разі прийняття облдержадміністрацією у 1997 році рішення про передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням, мало бути виключно у формі розпорядження голови облдержадміністрації із зазначенням підстав видання такого розпорядження, а саме: на виконання Указу Президента Розпорядження Президента України від 22.06.1994 № 53/95-рп "Про повернення релігійним громадам культового майна" та Указу Президента України від 04.03.1992 року № 125 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна". Проте, розпорядження голови облдержадміністрації від 21.11.1997 року № 442-р видано не на виконання вищевказаних нормативних актів, а виключно з метою реєстрації Статутів релігійних громад області.

Дніпропетровська обласна державна адміністрація просить залишити апеляційну скаргу Релігійної громади Свято-Різдва-Богородичної парафії Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви в с. Червонопартизанське Петриківського району без задоволення, а судове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі № 910/3044/18 без змін.

Відповідно до наданої позивачем відповіді на відзив на апеляційну скаргу прокуратури та відповідачів позивач не погоджується з доводами відповідача-2, про те, що розпорядження голови облдержадміністрації від 21.11.1997 року № 442-р видано не на виконання Указу Президента Розпорядження Президента України від 22.06.1994 № 53/94-рп "Про повернення релігійним громадам культового майна" та Указу Президента України від 04.03.1992 року № 125 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна", а виключно з метою реєстрації Статутів релігійних громад області, вважає, що наведені твердження помилкові через невірне інтерпретування доводу апелянта, оскільки апелянт пояснює свої доводи, посилаючись на перший статут позивача, зареєстрований на підставі розпорядження обласної державної адміністрації № 442-р від 21.11.1997 року, в якому на останньому аркуші зазначено: "Адреса парафії: с. Червонопартизанське, вул. Косенка Петриківського району Дніпропетровської області. В статуті для визначення місця реєстрації та знаходження позивача було вказано адресу з уточненням "Свято-Різдва-Богородичній Собор". Тобто, факт того, що облдержадміністрація зареєструвала позивача саме за місцем знаходження Собору, на думку позивача, свідчить про наявність її рішення (дозволу, погодження) про повернення/надання цього культового майна позивачу. Щодо посилання відповідача-2 у своєму відзиві на правильність надання судом першої інстанції переваги застосуванню спеціального законодавства перед загальними нормами Цивільного кодексу України з огляду на статус спірного майна - об`єкта культурної спадщини, позивач зазначає, що суть його доводу полягала в іншому. Апелянт погоджується з тим, що спеціальна норма має перевагу над загальною, але Закон України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 року та Положення про Міністерство культури України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 № 495, хоча і є спеціальними нормами, але не мають зворотної дії у часі і через це не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, які виникли у 1997 році, тобто в той час, коли вказаних норм не було. Апелянт посилаючись на постанову Верховного Суду від 01.08.2018 по справі № 201/12550/16-ц (№ 61-19156св18) зазначає, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, що, на його думку, і доводить твердження позивача, що безпідставно стверджувати, що він не звертався до компетентного органу щодо передачі йому Собору, оскільки такий орган невизначений. Позивач заперечує доводи відповідача-1 щодо того, що обставини користування позивачем спірним майном відкрито не підтверджено доказами у матеріалах справи, оскільки позивач не приховує володіння Собором, для всіх є очевидним, що саме позивач здійснює богослужіння в Соборі, підтримує його у належного стані задля запобігання його руйнування. Крім того, переписка з різними органами, публікації в газетах, користування комунальними послугами та оплата їх спростовують твердження відповідача-1 про невікритість володіння Собором Позивачем. Користування позивачем Собором полягає не виключно в проведенні ремонтних робіт в Соборі, а зважаючи на Статут Позивача та самого Собору, використання його в першу чергу повинно полягати в здійсненні в ньому богослужінь.

01.07.2019 до суду надійшли пояснення позивача, у яких позивач заперечує доводи прокуратури про те, що власником Собору є держава, що ґрунтуються на положеннях ст. 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року.

Позивач зазначає, що в статті 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року вказано, що "молитовні спеціяльного типу й культове майно, що є на облікові органів радянської влади, становлять державне майно". Разом з цим, прокуратура зазначала у своїх поясненнях від 31.08.2018 про те, що вказана будівля Собору не обліковується на балансі органів…". За таких обставин позивач вважає, що ст. 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року визначала державною власністю не все культове майно, а лише те, яке було на обліку у конкретного державного органу. Отже, Собор не було віднесено до державної власності в силу приписів ст. 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року.

Окрім цього, позивач зазначає, що Адміністративний кодекс Української РСР 1927 року у зв`язку з введенням у дію з 01.06.1985 року Кодексу Української РСР від 21.08.1985 року втратив чинність. Тобто, коли позивач зайняв Собор в 1997 році Адміністративний кодекс Української РСР 1927 року вже 12 років не діяв, що, як вважає позивач, також виключає підстави застосування цього кодексу для визначення власника Собору. Так, в паспорті на Собор вказано, що у період Радянської Влади церква не діяла. В ці часи в будівлі розташовувалися спортивна дитяча школа, склади, гаражі та інше. Також є інформація, що Собор використовувався професійно-технічним училищем № 79.

Позивач звертає увагу і на те, що Собор в період дії Адміністративного кодексу Української РСР не сприймався державою як культове майно, оскільки використовувався не за призначенням. Собор був доповнений в список пам`яток архітектури Української РСР згідно постанови Ради Міністрів УРСР № 442 від 06.09.1979 року (проте, до сьогодні так і не внесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України).

На думку позивача, оскільки держава не відносилася до Собору як до культового майна, відсутні підстави застосовувати ст. 366 Адміністративного кодексу Української РСР для визначення правового статусу та власника Собору.

Щодо пояснень прокуратури щодо того, що згідно п.п. 12-13 Декрету Тимчасового Робітничо-селянського Уряду України "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви" від 22.01.1919 року, будь які церковні та релігійні організації не мають права володіти власністю, все майно існуючих церковних та релігійних організацій оголошується народним надбанням, будівлі та предмети, призначені для богослужбових цілей, віддаються місцевій або державній владі за спеціальними постановами, позивач зазначає, що наведене, на його думку, спростовує аргумент прокуратури, зазначений нею у відзиві на апеляційну скаргу про те, що Собор є безумовною державною власністю, оскільки, як наведено в зазначеному декреті, будівлі та предмети, призначені для богослужбових цілей, віддаються місцевій або державній владі за спеціальними постановами. Тобто, Собор міг бути переданий як у державну власність, так і в комунальну власність за спеціальною постановою. Оскільки спеціальну постанову так і не прийнято, жоден із органів державної влади чи місцевого самоврядування не прийняв Собор собі на баланс, тому Собор на час його зайняття позивачем був безхазяйним.

Інші учасники справи відзив на апеляційну скаргу не надали, явку своїх повноважних представників у судові засідання не забезпечили, про поважність причин неявки у судові засідання суд не повідомили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені з дотриманням вимог Господарського процесуального кодексу України.

4. Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 03.05.2019 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Коваль Л.А., судді: Білецька Л.М., Пархоменко Н.В.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі №910/3044/18; розгляд апеляційної скарги призначено в судове засідання на 28.05.2019 о 11:00.

Згідно розпорядження керівника апарату суду № 564/19 від 27.05.2019 у зв`язку з перебуванням у відпустці члена колегії - судді Пархоменко Н.В., призначено проведення автоматичної зміни складу колегії суддів у справі № 910/3044/18.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.05.2019 для розгляду справи № 910/3044/18 визначено колегію суддів у складі головуючого судді Коваль Л.А. (доповідач), суддів Білецької Л.М., Чередка А.Є.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 28.05.2019 апеляційну скаргу Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі №910/3044/18 прийнято до провадження зазначеним складом суду.

В судовому засіданні 28.05.2019 колегією суддів оголошено перерву в судове засідання на 13.06.2019 о 16:00 год.

В судовому засіданні 13.06.2019 оголошено перерву в судове засідання на 02.07.2019 о 14:15 год.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 02.07.2019, враховуючи відсутність енергопостачання, яке припинилося при розгляді даної справи 02.07.2019 на стадії дослідження доказів, у зв`язку з чим неможливо було продовжити судове засідання та відповідно закінчити його, розгляд апеляційної скарги призначено в судове засідання на 01.08.2019 о 11:30 год.

В судовому засіданні 01.08.2019 оголошено перерву в судове засідання на 27.08.2019 о 10:30 год.

Згідно розпорядження керівника апарату суду № 1512/19 від 27.08.2019 у зв`язку з перебуванням у відпустці члена колегії - судді Білецької Л.М., призначено проведення автоматичної зміни складу колегії суддів у судовій справі № 910/3044/18.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.08.2019 для розгляду справи № 910/3044/18 визначено колегію суддів у складі головуючого судді Коваль Л.А. (доповідач), суддів Вечірка І.О., Чередка А.Є.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 27.08.2019 апеляційну скаргу Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі №910/3044/18 прийнято до провадження зазначеним складом суду.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 27.08.2019 визнано необгрунтованим клопотання третьої особи-3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача-1 - ОСОБА_1 про відвід колегії суддів у складі головуючого судді Коваль Л.А. (доповідач), суддів Білецької Л.М., Чередка А.Є. у справі № 910/3044/18; передано клопотання третьої особи-3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача-1 - ОСОБА_1 про відвід колегії суддів на вирішення іншого судді, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається в порядку, встановленому частиною першою статті 32 Господарського процесуального кодексу України; зупинено розгляд апеляційної скарги Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі № 910/3044/18 до вирішення питання про відвід колегії суддів у складі головуючого судді Коваль Л.А. (доповідач), суддів Білецької Л.М., Чередка А.Є. суддею, який не входить до складу суду, що розглядає дану справу, і визначається в порядку, встановленому ч.1 ст.32 ГПК України.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 02.09.2019 поновлено апеляційне провадження з розгляду апеляційної скарги Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі №910/3044/18; розгляд апеляційної скарги призначено в судове засідання на 26.09.2019 о 10:30 год.

Згідно розпорядження керівника апарату суду № 1900/19 від 25.09.2019 у зв`язку з перебуванням у відрядженні члена колегії - судді Вечірка І.О., призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у судовій справі №910/3044/18.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.09.2019 для розгляду справи № 910/3044/18 визначено колегію суддів у складі головуючого судді Коваль Л.А. (доповідач), суддів Верхогляд Т.А., Чередка А.Є.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.09.2019 апеляційну скаргу Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі №910/3044/18 прийнято до провадження зазначеним складом суду.

В судовому засіданні 26.09.2019 оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

5. Встановлені судом обставини справи.

Релігійна громада Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви звернулась до суду з позовом та з урахуванням уточнених позовних вимог просить визнати за собою право власності за набувальною давністю на Собор Різдва Пресвятої Богородиці (Церква Різдва), розташований за адресою: Дніпропетровська область, Петриківський район, село Мала Петриківка, вул. Косенка, буд. 30-А (№ 1084 - охоронний номер пам`ятки архітектури згідно постанови Ради Міністрів УРСР № 442 від 06.09.1979), що включає будівлю літ. А-1, загальною площею 240, 90 кв.м.

Позов мотивований безперервним, вільним користуванням спірною будівлею протягом більше двадцяти років (з 1997 року), що, на думку позивача, є достатньою підставою для визнання за ним права власності на це майно за набувальною давністю.

Рішенням Виконавчого комітету Петриківської селищної ради від 29.07.2013 № 56 Собору Різдва Пресвятої Богородиці присвоєно поштову адресу: 51805 Україна, Дніпропетровська область, Петриківський район, с. Червонопартизанське, вул. Косенко, № 30-а.

Відповідно до інформаційної довідки Петриківської селищної ради, виданої в тім, що Постановою Верховної Ради України за № 1037-VIII від 17 березня 2016 відповідно до пункту 8 статті 7 Закону України "Про засудження комуністичого та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" перейменовані населені пункти Петриківської громади, зокрема, село Червонопртизанське Петриківської селищної ради Петриківського району на село Мала Петриківка.

Згідно з короткою довідкою про споруду церкви Різдва Пресвятої Богородиці в пгт Петриківка Церква Різдва Пресвятої Богородиці побудована в 1911-1912 роках в честь століття перемоги Росії над Наполеоном у вітчизняній війні 1812 року. Цегляна, Одноглавая, Трьохчастная з прямокутною в плані центральною частиною

Відповідно до паспорту об`єкта (пам`ятки) культурної спадщини (т.1, а.с.108-110) собор Різдва Пресвятої Богородиці утворений наприкінці 1790-х - 1812 років, знаходиться по вул.Косанко, 30-а, у с.Червонопартизанське , Петриківського району, Дніпропетровської області .

Власником собору є Петриківська селищна рада (пункт 6 паспорту об`єкта (пам`ятки) культурної спадщини). Проте, відповідно до листа Петриківської селищної ради від 16.02.2017 № 95, адресованого настоятелю Свято-Різдва Богородичної парафії, Свято-Різдва Богородичний Собор не знаходиться на балансі селищної ради та не є її власністю.

Відповідно до паспорту пам`ятників історії та культури СРСР від 10.04.1974 (т.2, а.с.140-143) церква Різдва (згідно з указом №49 по Дніпропетровській єпархії Української Православної Церкви від 11.08.2004 надано статус собору) була збудована наприкінці ХVІІІ століття і знаходиться у смт. Петриківка, Царичанського району, Дніпропетровської області.

У паспорті зазначено: «Існують документи - клопотання кошового отамана Петра Калнишевського від 20.02.1772 та рапорт Старо-Кодацького духовника від 27.05.1773 про закладання нової церкви в с.Петриківка».

Постановою Ради Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки №442 від 06.09.1979 «Про доповнення списку пам`яток містобудування і архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави» церкву Різдва під охоронним номером 1084 включено до списку пам`ятників архітектури Українсько РСР, що перебувають під охороною держави.

Належність собору Різдва Пресвятої Богородиці до пам`яток архітектури національного значення, що має охоронний номер 1084 також підтверджується листом Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації (т.1, а.с.105).

Згідно із листом Петриківської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №4107-412 від 29.07.1997 (т.3, а.с.92), адресованого Голові обласної державної адміністрації, повідомлено, що райдержадміністрація, зважаючи на прохання мешканців с.Червонопартизанського, не заперечує проти реєстрації релігійної громади Української Православної Церкви Свято-Різдва Богородичного собору в селі Червонопартизанське по вул.Косенка, де знаходиться частково збережена культова споруда собору.

Релігійна громада Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви, с.Мала Петриківка вперше зареєстрована 21.11.1997, що підтверджується статутом релігійної громади, зареєстрованим згідно із розпорядженням №442-р від 21.07.1997 (т.3, а.с.93-94). Нову редакцію Статуту релігійної громади зареєстровано розпорядженням голови облдержадміністрації від 01.02.2016 за №Р-38/0/3-16 (1т., а.с.14-16).

За інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, релігійна громада Свято-Різдва Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви зареєстрована за наступною адресою: 51805, Дніпропетровська область, Петриківській район, село Червонопартизанське, вул.Косенка, 30-а .

Архієпископ Дніпропетровський і Павлоградський Дніпропетровської єпархії Української Православної Церкви звернувся до начальника Головного управління охорони і містобудування та архітектури держкомітету будівництва, архітектури та житлової політики України листом №417 від 03.07.1998 (т.2, а.с.22) з клопотанням про надання фінансової допомоги на реставрацію собору Різдва Пресвятої Богородиці 1812 року побудови, який є пам`яткою архітектури з охоронним номером 1084 і знаходиться у смт.Петриківка.

Державний комітет України з будівництва та архітектури у листі №6/6-129 від 21.03.2005 (т.2, а.с.24) повідомив настоятеля релігійної громади Собору Різдва Пресвятої Богородиці, що внаслідок розгляду листа стосовно фінансування реставраційно-ремонтних робіт на будівлі церкви Різдва Богородиці у с.Червонопартизанському, зважаючи на історико-культурну цінність пам`ятки та її технічний стан, Держбуд України звернувся до обласної та Петриківської районної державних адміністрацій Дніпропетровської області щодо термінового вирішення питання розроблення науково-проектної документації, після чого комітет включить її до переліку пам`яток архітектури, які потребують проведення робіт за рахунок державного бюджету (лист Держбуду від 09.02.2004 №6/5-47).

У листі №130/09 від 02.07.2009 Дніпропетровська обласна рада запевнила настоятеля собору Різдва Пресвятої Богородиці архімандрита Іова у розумінні складності ситуації щодо необхідності виділення коштів на реконструкцію собору, але через брак коштів в обласному бюджеті, спричинений світовою кризою, повідомила про неможливість вирішення цього питання. Однак, обласна рада запевнила архімандрита Іова про додатковий розгляд зазначеного питання після затвердження звіту за І півріччя 2009 і надіслала копію звернення до галузевого управління культури і туризму облдержадміністрації для детального опрацювання питання щодо можливості забезпечення необхідного фінансування робіт з капітального ремонту.

Петриківська районна державна адміністрація Дніпропетровської області і Петриківська районна рада Дніпропетровської області листами №1137/13-12 від 29.04. 2013 та №2013/13-13 від 16.07.2013 (т.2, а.с.29-30) звертались до голови Дніпропетровської облдержадміністрації й народного депутата України Бутківського В.В. з клопотанням посприяти у виділенні 350 тисяч гривень для виготовлення проектно-кошторисної документації щодо реставрації собору Різдва Пресвятої Богородиці.

Рішеннями другої сесії п`ятого скликання №16/2-П/У від 04.05.2006 і двадцять четвертої сесії сьомого скликання Петриківської селищної ради №531-24/VІІ від 22.08.2017 (т.2, а.с.32, 33) селищна рада надала настоятелю собору Різдва Пресвятої Богородиці дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 1,2135га в оренду для обслуговування будівель по вул.Косенко, в с.Червонопартизанському і 0,80га для будівництва та обслуговування будівель по вул. Косенка, 30-а, у с.Мала Петриківка відповідно.

Відповідно до листа №2/12-203 від 17.08.2015 (т.1, а.с.130) Петриківська районна рада довела до відома керуючого Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви єпископа Дніпродзержинського і Царичанського Володимира, що зі сторони громади Різдва Божої Матері не оформлено належним чином право землекористування і залишається невирішеним питання офіційної реєстрації релігійної громади. Відсутність основних документів унеможливлює виготовлення проектної документації реконструкції церкви, як пам`ятки національного значення, а настоятелем цієї громади не вживаються необхідні заходи щодо оформлення документації.

Настоятель собору Різдва Святої Богородиці неодноразово звертався до віруючих громадян з проханням надання допомоги по утриманню собору, про що свідчать газетні вирізки (т.2, а.с.34-36).

Відділ культури, туризму, національностей та релігій, інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Петриківської районної державної адміністрації Дніпропетровської області листом №56 від 10.02.2017 (т.1, а.с.21) повідомив настоятеля собору Свято-Різдва Богородичної парафії Саханя Д .В ., що будівля православного храму у с.Мала Петриківка є пам`яткою архітектури національного значення, тому у відповідності до положень Закону України «Про охорону культурної спадщини» пам`ятка архітектури національного значення може надаватись у користування за рішенням сесії сільської (селищної) ради із погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

У зв`язку з цим, релігійній громаді Свято-Різдва Богородичної парафії Кам`янської єпархії Української Православної Церкви для вирішення питання щодо використання будівлі православного храму по вул.Косенка, 30-а у с.Мала Петриківка, Петриківського району, Дніпропетровської області , рекомендовано звернутися до Петриківської селищної ради.

Листом №95 від 16.02.2017 (т.1, а.с.18), адресованим настоятелю Свято-Різдва Богородичної парафії Саханю Д.В. , Петриківська селищна рада повідомила, що Свято-Різдва Богородичний собор не знаходиться на балансі селищної ради і не є її власністю, у зв`язку з чим орган місцевого самоврядування не може приймати будь-яких рішень стосовно вказаного нерухомого майна.

Виконавчий комітет Петриківської селищної ради листом №985 від 10.07.2018 (т.2, а.с.72) повідомив начальника управління представництва інтересів громадянина або держави в суді прокуратури області, що собор Різдва Пресвятої Богородиці у власності територіальної громади Петриківської селищної ради не знаходиться і дозволу на реконструкцію собору селищна рада не надавала.

Листом №0816/1 від 16.08.2018 (т.2, а.с.214) у відповідь адвокату Руденку А.С, Мністерство культури України повідомило, що пам`ятка архітектури національного значення - «Церква Різдва» у користування не передавалася.

З відповіді Державного архіву Дніпропетровської області Дніпропетровської обласної державної адміністрації, наданої адвокату Руденку А.С. у листі №Р-79-2018 від 02.10.2018 (т.2, а.с.215) слідує, що згідно переліку рішень Дніпропетровської обласної ради 22(2) скликання за 1997 рік, рішення про передачу в користування пам`ятки архітектури національного значення собору Різдва Пресвятої Богородиці (церкви Різдва, що знаходиться по вул.Косенка, 30-а, у с.Мала Петриківка, Петриківського району, Дніпропетровської області) немає.

Згідно з листами Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації (т.2, а.с.244-247) настоятель релігійної громади Свято-Різдва-Богородичної парафії Дніпродзержинської єпархії Української Православної церкви Сахань Д.В. та керуючий Кам`янською єпархією Української Православної Церкви архієпископ Кам`янського і Царичанського Володимир попереджені про право здійснення ремонтних та реставраційних робіт на пам`ятках національного значення лише на підставі письмового дозволу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини - Міністерства культури України, оскільки недотримання вимог законодавства під час проведення таких робіт, може призвести до втрати предмету охорони пам`ятки. Селищного голову Петриківської селищної об`єднаної територіальної громади Гавриленко О.Г. та голову Петриківської районної державної адміністрації Столбченка А.А. повідомлено, що Міністерство культури України на проведення ремонтно-реставраційних робіт пам`ятки архітектури національного значення - «Собор Різдва Пресвятої Богородиці» дозволу не надавало, у зв`язку з чим директор центру з охорони історико-культурних цінностей звернувся до селищного голови і голови райдержадміністрації з клопотанням про вжиття заходів з припинення таких робіт і роз`яснення користувачу собором щодо необхідності розроблення та погодження з Міністерством культури України науково-проектної документації на проведення ремонтно-реставраційних робіт на пам`ятці архітектури.

6. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Предметом позову у даній справі є позовні вимоги Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафії Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви про визнання за Релігійною громадою права власності на собор Різдва Пресвятої Богородиці 1812 року побудови, що знаходиться по вул.Косенка , 30-а, у селі Мала Петриківка, Петриківського району, Дніпропетровської області, за набувальною давністю у відповідності до статті 344 Цивільного кодексу України.

Позовні вимоги мотивовані добросовісністю заволодіння позивачем спірною будівлею Собору Різдва Пресвятої Богородиці та безперервним, вільним користуванням позивачем цією будівлею Собору Різдва Пресвятої Богородиці протягом більше двадцяти років (з 1997 року), що, на думку позивача, є достатньою підставою для визнання за ним права власності на це майно за набувальною давністю.

Переглядаючи оскаржуване рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Переглядаючи оскаржуване рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку колегія суддів зазначає наступне.

Приймаючи рішення у справі місцевий господарський суд обмежився тими обставинами, що будівля Собору Різдва Пресвятої Богородиці 1812 року побудови, яка розташована за адресою: Дніпропетровська область, Петриківський район, село Мала Петриківка (в минулому село мало назву Червонопартизанське), вулиця Косенко 30 а є пам`яткою архітектури національного значення, охоронний № 1084, взята на державний облік Постановою Ради Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки від 06.09.1979 № 442 та внесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України та у зв`язку з цим навів чинне на даний час правове регулювання порядку набуття права користування вищевказаним об`єктом нерухомості.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, при розгляді справи у суді першої інстанції прокурором були надані пояснення, відповідно до яких націоналізоване культове майно перейшло у загальнодержавну власність і було передано на облік місцевим органам державної влади районного та міського рівня, й передавалося ними релігійним товариствам у безоплатне користування на договірній основі. Цим доводам судом першої інстанції не було надано оцінку. На приналежність спірного майна до державної власності прокурор посилався і в суді апеляційної інстанції.

З огляду на наведене, суд вбачає підстави зазначити наступне.

До введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" все майно церковних і релігійних громад було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визнано нечинним з дня його прийняття, тобто, таким, що не породило правових наслідків. Тому держава, в собі органів, передбачених в статті 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону, а тому в господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов`язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства.

Суд звертає увагу на те, що втрата Адміністративним кодексом Української РСР 1927 року чинності (відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР № 807-XI від 21.08.1985 "Про визнання деяких законодавчих актів Української РСР такими, що втратили чинність у зв`язку з введенням у дію Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення") на час виникнення спірних відносин сторін у справі не усуває юридичних наслідків виконання приписів цього Кодексу в період його чинності. Це стосується, зокрема, і наслідків виконання припису статті 366 названого законодавчого акта щодо визнання культових будівель і майна державою власністю.

Наведеним вище спростовуються доводи позивача про відсутність власника спірного майна та про наявність підстав для віднесення спірного майна до безхазяйного, а також доводи про добросовісність заволодіння майном, що виключає наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно за набувальною давністю.

У зв`язку з наведеним вище колегія суддів вбачає підстави для зміни мотивувальної частини оскаржуваного судового рішення шляхом зазначення в ній наведених вище положеннь, що узгоджується з приписами частини четвертої статті 277 Господарського кодексу України.

Також, з огляду на наведене вище, колегія суддів не вбачає порушення прав позивача, які б підлягали захисту в судовому порядку.

Колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що спірне майно не обліковується за державними чи комунальними органами влади, відсутня особа, у якої б це майно перебувало на балансі, оскільки неналежне здійснення державними органами своїх повноважень не є підставою для позбавлення власника майна права власності на належне йому майно.

Як встановлено вище, приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з тих обставин, що будівля Собору Різдва Пресвятої Богородиці 1812 року побудови, яка розташована за адресою: Дніпропетровська область, Петриківський район, село Мала Петриківка (в минулому село мало назву Червонопартизанське) , вулиця Косенко 30 а є пам`яткою архітектури національного значення, охоронний № 1084, взята на державний облік Постановою Ради Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки від 06.09.1979 № 442 та внесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України. Статус пам`ятки архітектури національного значення будівлі Собору Різдва Пресвятої Богородиці підтведжується копією паспорта об`єкта (пам`ятки) культурної спадщини, акту технічного стану (пам`ятки) культурної спадщини та обліковою карткою об`єкта культурної спадщини. За таких обставин місцевий господарський суд дійшов до висновку, що при розгляді даної справи слід враховувати той факт, що спірне нерухоме майно, з огляду на приналежність його до пам`яток культури національного значення, має особливий режим використання та відчуження. Місцевий господарський суд також зазначив, що заявлені позивачем позовні вимоги ґрунтуються на нормах Цивільного кодексу України (ст. 344 ЦК України), який визначає загальний порядок цивільних правовідносин при переході права власності на нерухоме майно, без врахування тієї обставини, що пам`ятка культури національного значення не може бути передана у власність чи користування без відповідного дозволу органу державної влади у сфері охорони культурної спадщини, навіть при наявності відкритого користування спірним майном протягом тривалого часу. Здійснивши оцінку в сукупності матеріалів справи та проаналізувавши вимоги чинного законодавства, суд вважав, що до даних правовідносин слід застосовувати норми спеціального закону, який визначає правовий режим об`єктів культурної спадщини та яким є Закон України "Про охорону культурної спадщини".

З урахуванням положень зазначеного Закону, Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 за №495, місцевий господарський суд дійшов висновку, що для отримання права володіння або користування спірним нерухомим майном - Собором Різдва Пресвятої Богородиці, що має статус пам`ятки національного значення, позивач має можливість звернутися до уповноваженого органу для отримання рішення про надання дозволу та погодження Міністерством культури України, чого здійснено не було.

Отже, за висновком суду першої інстанції, позивачем не дотримано вимог та не вчинено дій, спрямованих на отримання права власності або користування спірним нерухомим майном у порядку, встановленому Законом України "Про охорону культурної спадщини", оскільки відповідних документів до суду не подано.

Водночас, місцевий господарський суд вважав за необхідне зазначити, що статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено особливості користування майном релігійними громадами. Зокрема, встановлено, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

В контексті статті 17 Закону державним органом, який реалізовує правомочності держави як власника культового майна, в даному випадку є Дніпропетровська обласна державна адміністрація.

Колегія судів суду першої інстанції зазначила, що позивач, як релігійна організація, має переважне право відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" звернутись до Дніпропетровської обласної державної адміністрації щодо вирішення питання про передачу релігійній громаді спірного нерухомого майна у безоплатне користування.

Разом з тим, у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували звернення позивача до Дніпропетровської обласної державної адміністрації про передачу у безоплатне користування культової будівлі.

Окрім того, за висновком суду першої інстанції, наведеним у оскаржуваному судовому рішенні, згідно вимог ст. 344 Цивільного кодексу України набуття права власності за набувальною давністю передбачає, зокрема, відсутність іншого шляху набуття права. Також, стаття 344 ЦК України визначає ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на річ за набувальною давністю. Володіння має бути добросовісним, тобто володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, інакше кажучи обставини, у зв`язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву стосовно правомірності набуття майна. В разі виникнення спору встановити характер володіння (добросовісне й недобросовісне) має тільки суд з урахуванням обставин справи, з якої виникло володіння чужою річчю. Також суд визначає передбачений законом порядок набуття спірної речі у власність.

Підсумовуючи наведене вище, місцевий господарський суд дійшов висновку, що чинне законодавство України передбачає декілька способів передачі у власність або у користування об`єктів культурної спадщини, які регулюються нормами Закону України "Про охорону культурної спадщини" та Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", які є спеціальними відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах. А при даних обставинах застосування ст. 344 ЦК України до спірних правовідносин не можна вважати правомірним, з огляду на що суд не вбачав підстав для задоволення даного позову.

Не погоджуючись з прийнятим судом рішенням, позивач, зокрема, зазначив про те, що господарський суд помилково не застосував до спірних правовідносин положення ст. 344 ЦК України, які підлягали застосуванню, та одночасно помилково застосував положення ст.ст. 18, 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини" та Положення про Міністерство культури України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 495 від 03.09.2014, які до спірних правовідносин не підлягали застосуванню.

Господарський суд не застосував положення ст. 344 Цивільного кодексу України як загальну норму, надавши перевагу положенням Закону України "Про охорону культурної спадщини", оскільки, як визначив суд, позивач не отримав дозволу Міністерства культури України у порядку, визначеному цим законом. На думку апелянта, такі висновки місцевого господарського суду помилкові. Як слідує зі статті 344 Цивільного кодексу України, для правової перевірки наявності або відсутності порушень порядку заволодіння спірним майном застосовується законодавство, яке діяло в період заволодіння таким майном. Оскільки позивач почав користуватися спірним майном ще з 1997 року, застосуванню підлягало законодавство України (норми матеріального права), які діяли в 1997 році. Натомість, суд зробив висновок про порушення позивачем порядку заволодіння спірним майном, керуючись положеннями Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 року, який прийнятий та набрав чинності в 2000 році, та вимогами Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 495 від 03.09.2014, які не діяли на початок заволодіння позивачем спірним майном - в 1997 році. Оскільки вимоги Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 року та Положення № 495 від 03.09.2014 року не мають силу зворотної дії, то, на думку апелянта, їх безпідставно застосовувати до спірних правовідносин, які виникли в 1997 році.

Колегія суддів не погоджується з доводами позивача, а саме щодо застосування до спірних відносин норм ст. 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини», який не діяв на час заволодіння позивачем спірним майном, мотивовані тим, що суд зробив висновок про порушення позивачем порядку заволодіння спірним майном, керуючись положеннями Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 року, який прийнятий та набрав чинності в 2000 році, та вимогами Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 495 від 03.09.2014, які не діяли на початок заволодіння позивачем спірним майном - в 1997 році, оскільки суд зазначивши відповідні норми чинного законодавства, послався на особливий порядок набуття у користування пам`ятки культури національного значення, що підлягало встановленню в межах даної справи враховуючи, що спірним об`єктом є пам`ятка культури національного значення. Наведені правові норми діяли на час звернення позивача з позовом до суду та враховуючи, що норми про набувальну давність передбачають триваючі відносини, застосування наведених судом правових норм, які фактично роз`яснюють порядок набуття права користування, володіння пам`яткою культури національного значення є правильним.

Колегія суддів не погоджується з доводами позивача і про те, що факт того, що облдержадміністрація зареєструвала позивача саме за місцем знаходження Собору, свідчить про наявність її рішення про повернення/надання цього культового майна позивачу згідно діючого на той період порядку, що було залишено поза увагою судом першої інстанції.

У відповідності до статті 13 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обв`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення). Тобто, вказана стаття Закону закріплює формальну вимогу цивільного законодавства щодо набуття релігійною громадою статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрації. Сам лише факт державної реєстрації не свідчить і не може свідчити про те, що така реєстрація повинна ототoжнюватись з рішенням облдержадміністрації про повернення/надання цього культового майна позивачу згідно діючого на той період порядку.

При цьому предметом даного спору є не повернення/надання культового майна позивачу, а визнання за позивачем права власності за набувальною давністю.

Колегія суддів відхиляє доводи позивача і про те, те, що Указ Президента України "Про повернення релігійним громадам культового майна" від 22 червня 1994 року, Розпорядження Президента України "Про повернення релігійним громадам культового майна" від 22 червня 1994 року не визначали передачу/повернення культового майна релігійним організаціям н підставі певних рішень (розпорядчих актів), а ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не визначала чіткої форми рішення державного органу (зокема, облдержадміністрації) про передачу/повернення культової споруди релігійній організації у власність/користування.

Станом на 21.11.1997 року, до прийняття Закону України "Про місцеві державні адміністрації" у 1999 році, створена на виконання Указу Президента України від 24 липня 1995 року № 640/95 "Про обласні, Київську та Севастопольську міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації", Дніпропетровська обласна державна адміністрація керувалася у своїй роботі "Положенням про місцеву державну адміністрацію", затвердженим Указом Президента України від 14 квітня 1992 року № 252/92. Пунктом 30 вищезазначеного Положення зазначалося: Глава місцевої державної адміністрації в межах повноважень та відповідно до законодавства одоосібно видає розпорядження. Додатки до розпорядження підписує секретар місцевої державної адміністрації. Підпунктом 6 пункту 21 цього ж Положення було вказано, що Обласна, Київська та Севастопольська міська, районна, районна у містах Києві та Севастополі державна адміністрація у галузі забезпечення законності, прав і свобод громадян забезпечує реалізацію законів України, постанов Верховної Ради України, указів та розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, рішень представницьких органів релігійного спрямування, прийнятих у межах їх повноважень, захищає права, свободи і законні інтереси громадян.

Таким чином, у разі прийняття облдержадміністрацією у 1997 році рішення про передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням, мало бути виключно у формі розпорядження голови облдержадміністрації із зазначенням підстав видання такого розпорядження, а саме: на виконання Указу Президента Розпорядження Президента України від 22.06.1994 № 53/95-рп "Про повернення релігійним громадам культового майна" та Указу Президента України від 04.03.1992 року № 125 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна". Проте, розпорядження голови облдержадміністрації від 21.11.1997 року № 442-р видано не на виконання вищевказаних нормативних актів, а виключно з метою реєстрації Статутів релігійних громад області.

Суд відхиляє решту доводів позивача як таких, що в цілому не спростовують належність спірного майна до державної власності та, як наслідок, недобросовісність заволодіння позивачем спірним майном, що виключає підстави визнання за позивачем права власності на спірне майно за набувальною давністю.

7. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи. За приписами частини 4 статті 277 Господарського процесуального кодексу України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

З огляду на зазначене вище, колегія суддів вбачає підстави для зміни судового рішення шляхом зазначення в його мотивувальній частині положень про належність спірного майна до державної власності.

За таких обставин апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду підлягає зміні в його мотивувальній частині.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 269, 275, 276, 281-283 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі №910/3044/18 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі №910/3044/18 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції даної постанови.

В іншій частині рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі №910/3044/18 залишити без змін.

Витрати з оплати судового збору за подання апеляційної скарги віднести на Релігійну громаду Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 07.10.2019.

Головуючий суддя Л.А. Коваль

Судді Т.А. Верхогляд

А.Є. Чередко