ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Київ

17 вересня 2019 року справа №826/2276/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 )

до

1) Міністерства юстиції України (далі по тексту - відповідач 1); 2) Центральної комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України (далі по тексту - відповідач 2)

третя особа

Адміністрація Державної кримінально-виконавчої служби України (далі по тексту - третя особа)

про

1) скасування рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України від 17 серпня 2017 року про відмову позивачу у переведенні із Державної установи "Замкова виправна колонія №58" до Полтавської установи виконання покарання №23; 2) зобов`язання відповідача повторно розглянути переведення засудженого до іншої установи виконання покарання

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва, у зв`язку з тим, що рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України від 17 серпня 2017 року про відмову позивачу у переведенні із Державної установи "Замкова виправна колонія №58" до Полтавської установи виконання покарання №23 йому протиправно відмовлено у переведенні до Полтавської установи виконання покарань (№23), оскільки при його прийнятті відповідачем порушено вимоги частини першої статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України та Керівні принципи поводження із засудженими, Мінімальні стандарти поводження із засудженими ООН, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2018 року позовну заяву залишено без руху з наданням позивачу строку на усунення недоліків.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 квітня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/2276/18 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2018 року залучено до участі у справі Центральну комісію Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України в якості співвідповідача; залучено до участі в адміністративній справі Адміністрацію Державної кримінально-виконавчої служби України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача.

Відповідачем 1 надано відзив про незгоду із заявленими позовними вимогами у зв`язку з тим, що до дискреційних повноважень Центральної комісії Міністерства юстиції України належить вирішення питання про переведення засуджених з огляду на конкретні обставини; відповідачем правомірно відмолено ОСОБА_1 у заяві про переведення у зв`язку з відсутністю вільних місць станом на дату подання заяви. Крім того, позивач згідно положень Кримінально-виконавчого кодексу України повинен відбувати покарання у відповідних умовах тримання під вартою.

У відповіді на відзив позивач зазначає, що рішення відповідача є незаконним, оскільки позивачу надано право на повторне звернення до комісії та поставити питання про його переведення.

Відповідач 2 відзиву на адміністративний позов до суду не надав.

Третьою особою надано письмові пояснення, в яких зазначено про незгоду із заявленими позовними вимогами, оскільки ні відповідач 2, ні третя особа не є належними сторонами у справі та спірне рішення не приймали.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.

Судом встановлено, що позивач, засуджений до довічного позбавлення волі з 25 листопада 2005 року, відбуває покарання в Замковій виправній колонії (№58).

20 червня 2017 року до Міністерства юстиції України надійшло, зокрема, клопотання ОСОБА_1 про переведення його із Замкової виправної колонії (№58) до Полтавської установи виконання покарань (№23) для подальшого відбування покарання, як найбільш наближеної установи до місця проживання його рідних.

За результатами розгляду зазначеного клопотання рішенням Центральної комісії Міністерства юстиції України від 17 серпня 2017 року№3.14/8-2017 відмовлено позивачу у переведені його до Полтавської установи виконання покарань (№23), враховуючи відсутність підстав, передбачених частиною другою статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України та вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частини другої статті 7 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Відповідно до пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 року №348 "Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції" передбачено ліквідувати Державну пенітенціарну службу України та установити, що її правонаступником в частині реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації є Міністерство юстиції України.

Відповідно до пункту 4 розділу І Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 27 лютого 2017 року №680/5, (далі по тексту - Положення №680/5) міжрегіональна комісія - колегіальний орган, що утворюється в міжрегіональному управлінні, визначає рівень безпеки виправної колонії, де засуджена до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк особа відбуватиме покарання згідно з обвинувальним вироком суду, та здійснює направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту чи обмеження волі, в межах зони діяльності міжрегіонального управління, а також переведення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк та арешту, в межах зони діяльності міжрегіонального управління.

Відповідно до пунктів 2 - 4 розділу IV Положення №680/5переведення засудженого для подальшого відбування покарання без зміни умов тримання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої за межами зони діяльності міжрегіонального управління здійснюється за рішенням центральної комісії.

Відповідно до підпункту 95⁸ пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року №228 в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин, Мін`юст відповідно до покладених на нього завдань визначає вид установи виконання покарань, у якій відбуватимуть покарання засуджені до позбавлення волі, здійснює розподіл, переводить їх та осіб, узятих під варту, з однієї установи до іншої.

Тобто, станом на дату виникнення спірних відносин відповідач був наділений повноваженнями на розгляд клопотань про переведення для подальшого відбування покарання.

Згідно з частиною шостою статті 57 Кримінально-виконавчого кодексу України допускається переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого для розміщення засудженого за місцем проживання його близьких родичів за наявності поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому виправному центрі. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, за поданням адміністрації виправного центру, погодженим з начальником відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, та спостережною комісією.

Відповідно до частини першої та другої статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого.

Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Згідно пункту 17.1 Європейських пенітенціарних правил по можливості, ув`язнені повинні направлятися для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації. При розподілі варто враховувати вимоги, пов`язані із продовженням кримінального розслідування та забезпеченням безпеки, а також потребу створення відповідного режиму для всіх ув`язнених. По можливості, варто узгоджувати з ув`язненим первісно призначене для нього місце відбуття покарання та будь-які наступні переведення з однієї пенітенціарної установи до іншої.

Таким чином, переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Замковій виправній колонії (№58).

Відповідно до пункту 4 розділу ІІ Положення №680/5 до виправних колоній максимального рівня безпеки направляються чоловіки, зокрема, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі.

В матеріалах справи наявна копія колективного звернення позивача та його батьків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про переведення позивача до ЦВК №23 м. Полтава відповідно до місця проживання близьких родичів, де зазначено коло осіб з якими він найчастіше спілкується, на підтвердження чого долучено копії паспортів громадянина України та довідок про місце проживання. Крім того, з клопотанням про переведення позивача зверталася ОСОБА_4 - сестра ОСОБА_1 , мотивуючи його тим, що батьки позивача проживають у Полтавській області, часто хворіють та не мають фізичної і матеріальної можливості відвідувати сина в м. Ізяслав Хмельницької області. Значна відстань від місця проживання його близьких до місця його відбування покарання є перешкодою у спілкуванні засудженого з рідними.

В рішенні Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 2014 року у справі "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine, №28403/05) зазначено, що засуджені до позбавлення волі мають "надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу".

Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі. У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя.

Аналізуючи викладене, суд дійшов до висновку, що відповідач помістив позивача до віддаленої колонії, всупереч загальній нормі викладеній у статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, згідно з якою він мав відбувати покарання у тій області, де знаходиться його дім.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Проте, в оскаржуваному рішенні про відмову Центральною комісією не наведено жодних законних підстав та не обґрунтовано відмову позивачу у переведені до іншої установи відбування покарань. Крім того, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження доводів відповідача щодо відсутності вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі у Полтавській установі виконання покарань (№23).

При цьому, суд не заперечує те, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, однак, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зав`язків повинні братись до уваги.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі №822/3011/17.

Приймаючи до уваги викладене, суд дійшов висновку, що рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України від 17 серпня 2017 року про відмову позивачу у переведенні із Замкової виправної колонії (№58) до Полтавської установи виконання покарання (№23) є протиправним та підлягає скасуванню, і про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині.

Щодо позовних вимог про зобов`язання повторно розглянути переведення засудженого до іншої установи виконання покарання суд зазначає наступне.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2017 року №709 "Про утворення міжрегіонального територіального органу Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань" утворено як юридичну особу публічного права міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Адміністрацію Державної кримінально-виконавчої служби України.

Як вбачається з офіційного сайту Державної кримінально-виконавчої служби України (https://www.kvs.gov.ua/peniten/control/kha/uk/publish/category/control/main/uk/publish/article/888176;jsessionid=960D8B22BD96BEC4EEA25AAFAA271115) наказом Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України від 30 травня 2018 року №132/ОД-18 утворено Центральну комісію Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України та затверджено її склад. До повноважень цієї комісії належить розгляд питань про переведення засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої.

Відповідно до пункту 4 розділу І Положення №680/5 центральна комісія - колегіальний орган, що утворюється в Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, який розглядає скарги на рішення міжрегіональних комісій, здійснює направлення для відбування покарання окремо визначених осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту чи обмеження волі, їх переведення для відбування покарання з однієї установи виконання покарань до іншої.

Тобто, станом на момент вирішення спору питання переведення для відбування покарання з однієї установи виконання покарань до іншої засуджених до довічного позбавлення волі належить до повноважень Центральної комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, що є підставою для зобов`язання останньої розглянути повторно переведення засудженого ОСОБА_1 до іншої установи виконання покарання.

Посилання третьої особи на те, що предметом спору є рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України і, що Адміністрація Державної кримінально-виконавчої служби України утворена після прийняття оскаржуваного рішення, відхиляються судом як необґрунтовані, оскільки Центральна комісія Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України фактично є функціональним правонаступником Центральної комісії Міністерства юстиції України.

На переконання суду, організаційні зміни у структурі Міністерства юстиції України та створення Центральної комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України не є підставою позбавлення права позивача на розгляд його клопотання повторно.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачами не доведено правомірності оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.

Згідно з частиною першою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

У зв`язку з тим, що дане рішення вимагає від відповідача 2 вчинення певних дій, суд вважає за можливе встановити для суб`єкта владних повноважень - Центральної комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, строк для подання звіту про виконання даного рішення у десять днів з дня набрання ним законної сили.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

2. Скасувати рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України від 17 серпня 2017 року в частині відмови ОСОБА_1 у переведенні із Замкової виправної колонії (№58) до Полтавської установи виконання покарання (№23).

3. Зобов`язати Центральну комісію Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 щодо переведення засудженого до іншої установи виконання покарання.

4. Встановити Центральній комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України строк у десять днів з дня набрання рішенням суду законної сили для подання звіту про виконання рішення.

5. Попередити Центральну комісію Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України про можливість застосування заходів, передбачених частиною другою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

ОСОБА _1 ( АДРЕСА_1 ); реєстраційний номер облікової картки платника податків не відомий);

Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13; ідентифікаційний код 00015622);

Центральна комісія Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України (04050, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка, 81; ідентифікаційний код 41693471);

Адміністрація Державної кримінально-виконавчої служби України (04050, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка, 81; ідентифікаційний код 41693471).

Суддя В.А. Кузьменко