Провадження №2/193/157/19

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Р І Ш Е Н Н Я

29 серпня 2019 року сел.Софіївка

Софіївський районний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючої судді Кащук Д.А.,

з участю секретаря Кудрявцевої Н.А.

позивача ОСОБА_7

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідачів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

представника відповідачів ОСОБА_6 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у смт.Софіївка цивільну справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики та стягнення збитків за договором зберігання,-

ВСТАНОВИВ:

21 грудня 2018 року ОСОБА_7 звернувся до суду із позовною заявою до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики та стягнення збитків за договором зберігання.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на ті обставини, що 21.07.2018, між, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , укладено усний договір позики, про взяття у борг 6860 кг зерна пшениці на суму 24500 гривен, який письмово оформлено 22.07.2018 шляхом складання ОСОБА_3 власноручної розписки позичальника.

Відповідно до умов вказаного договору, ОСОБА_3 зобов`язалася повернути борг після збору врожаю соняшнику.

Проте, станом на 08.11.2018 ОСОБА_3 борг не повернуто, у зв`язку з чим позивачем 08.11.2018 направлена відповідачу письмова вимога про сплату боргу за договором позики від 22.07.2018, яку відповідно до форми відстеження поштових відправлень Укрпошта, отримано особисто відповідачем 20.11.2018.

Зазначає, що позивач за даним позовом свої зобов`язання за договором позики виконав в повному обсязі, а саме надав ОСОБА_3 6860 кг зерно пшениці на суму 24500 гривен, однак, відповідачем ОСОБА_3 свої зобов`язання за вказаним договором не виконано, добровільно борг не повернуто, у зв`язку з чим є підстави для стягнення заборгованості за договором позики в судовому порядку, виходячи з наступного.

У зв`язку з тим, що відповідачу ОСОБА_3 передано 6860 кг пшениці на суму 24500 гривен, то за вказаним позовом питання щодо стягнення процентів не ставиться.

Проте, відповідачем ОСОБА_3 позика не повернута ні шляхом повернення 6860 кг зерна пшениці, ні шляхом зарахування 24500 гривен на банківський рахунок позивача, у зв`язку з чим на думку позивача є підстави для стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за договором позики в сумі 24500 гривен.

Крім того, позивач посилається на те, що 10.08.2018, між ОСОБА_7 з однієї сторони та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з іншої сторони, укладено договір зберігання 12 тонн насіння соняшнику, який письмово оформлено шляхом складанням розписки зберігачів.

Відповідно до умов вказаного договору, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зобов`язалася повернути річ у строк до 30.09.2018.

Проте, на усні вимоги щодо повернення 12 тонн насіння соняшнику ОСОБА_3 та ОСОБА_4 об`єкт зберігання не повертають та станом на 08.11.2018 вказані речі не повернуті, у зв`язку з чим позивачем 08.1 1.2018 та 09.11.2018 направлено відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 письмові вимоги про повернення речі за договором зберігання від 10.08.2018, які відповідно до форм відстеження поштових відправлень Укрпошта, отримано особисто відповідачами 20.11.2018.

У зв`язку з тим, що відповідачі за даним позовом свій обов`язок щодо повернення 12 тонн насіння соняшнику за договором зберігання не виконують, на думку позивача є підстави для стягнення збитків за договором зберігання в розмірі вартості 12 тонн насіння соняшнику, а саме в сумі 129000 гривень в судовому порядку, виходячи з того, що отримання 12 тонн насіння соняшника посвідчено розпискою від 10.08.2018, підписаною відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , то письмова форма договору зберігання дотримана.

Позивачем зазначено, що ні у строк до 30.09.2018, який встановлений у договорі зберігання, ні у строк, встановлений у вимозі про повернення речі за договором зберігання від 08.11.2018, відповідачами за вказаним позовом об`єкт зберігання не повернуто.

У зв`язку з тим, що відповідачі за вказаним позовом відмовляються від повернення 12 тонн насіння соняшнику, переданим їм на зберігання, на думкі позивача є всі підстави у стягненні з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 збитків, завданих позивачу у розмірі вартості 12 тонн насіння соняшнику.

Відповідно до довідки Дніпропетровської торгово-промислової палати Торгово-промислової палати України №1412/07-24 від 10.12.2018, станом на 04.12.2018 вартість однієї тонни насіння соняшника складає від 9600, 00 гривень до 10750, 00 гривень.

Враховуючи вищевикладене, оскільки відповідачі (зберігачі) за даним позовом, річ передану на зберігання не повернули, то з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підлягають стягненню збитки завдані позивачу (поклажедавцеві) в розмірі вартості 12 тонн насіння соняшнику, а саме в сумі 129000 гривень.

Позивачем вживалися заходи досудового врегулювання спору шляхом направлення вимог про сплату боргу за договором позики від 22.07.2018 та про повернення речі за договором зберігання від 10.08.2018.

У судовому засіданні позивач та представник позивача вимоги підтримали у повному обсязі, просили позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засідання проти позову заперечувала, просила відмовити у повному обсязі, надала письмові пояснення, в якому вказала, що відповідно до ч.2 ст.1047 на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Разом з тим надана Позивачем розписка на думку представника відповідачів не може бути підтвердженням укладення між сторонами договору позики, оскільки з її змісту не вбачається факту передачі позикодавцем зерна пшениці позичальникові.

Крім цього в наданій Позивачем розписці строк повернення "боргу" визначено подією яка має настати, а саме - "після збору урожаю соняшника", що визнано Позивачем і у Вимозі про про сплату боргу за договором позики від 08.11.2018р., і в позовній заяві. Однак доказів настання такої події, з якою пов`язана вимога повернення позики та право на звернення до суду, Позивачем не надано. Всупереч умовам щодо строку повернення "боргу", зазначеним в розписці від 22.07.2018р., у вимозі про сплату боргу за договором позики від 08.11.2018р. позивач керується ч.2 ст.1049 ЦК про повернення позики позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, що застосовується лише у ситуації коли договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги. В позовній заяві Позивач зазначає про те, що 10.08.2018р. між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено договір зберігання 12 тонн насіння соняшнику, який письмово оформлено шляхом складання розписки зберігачів, та про те що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зобов`язалися повернути річ у строк до 30.09.2018р..

Однак аналізуючи розписку від 10.08.2018р., яка згідно позовних вимог вважається позивачем письмовою формою договору зберігання і якою обгрунтовуються позовні вимоги позивача, на думку відповідача не можна встановити факт прийняття 12 тонн насіння соняшника на зберігання саме від Позивача - ОСОБА_7 , оскільки в розписці від 10.08.2018р. висловлено лише намір в майбутньому ОСОБА_3 взяти на зберігання насіння соняшника вагою 12 тонн з 20 серпня 2018р. по 30 вересня 2018р., а особа поклажодавця, тим більше, що нею є Позивач - ОСОБА_7 , взагалі в розписці не визначена.

Звертає увагу суду на те, що умови, визначені в розписці від 10.08.2018р., яка згідно позовних вимог вважається позивачем письмовою формою договору зберігання і якою обгрунтовуються позовні вимоги Позивача, не містять умов публічного договору, які є обов`язковими для сторін при укладенні договору зберігання зерна, та відповідно суперечать ч.2 ст.633 Цивільного кодексу України, що свідчить про їх нікчемність.

Відповідачи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , кожен окремо підтримали представника та просили в позові відмовити.

Вислухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи та дослідивши письмові докази, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносин, що виникають у державі.

У відповідності з п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов`язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Згідно зі ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку,встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.ст. 81, 76 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими, електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

Так, відповідно дост. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ч. 2ст. 1047 ЦК Українина підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч.ч. 1, 2ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Після укладення договору позики всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, ч. 1ст. 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Відповідно до ч. 2ст. 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна, або вчинення певної дії.

У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року № 6-63цс13 висловлена правова позиція, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також, засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки (Правовий висновок Верховного Суду України у справі за № 6-2789цс16).

Верховний Суд України в своїй постанові від 11.11.2015 року по справі №6-1967цс15 зазначив, що «...за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладання так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної суми… Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання , має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів».

При цьому, згідно правової позиції, сформованої Верховним Судом України в постанові від 02.07.2014 року за наслідками розгляду справи №6-79цс14, відповідно до норм ст.ст.1046,1047 ЦК України договір позики (на відміну від кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.

Водночас, відповідно до положень ч.ч.1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім того, суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи і які містять інформацію щодо предмета доказування, як зазначено у ч. 1 ст. 76 та ч. 1 ст. 77 ЦПК України.

Також, згідно роз`яснень, які містяться в п. 26 постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року, предметом доказування є факти, якими обґрунтовуються заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Так, на підтвердження існування між сторонами договірних відносин на підставі договору позики, позивачем надано до суду розписку відповідача ОСОБА_3 , а саме: від 22.07.2018 року на суму 24500,00 гривень зерна пшениці - 6860 кг., яка, на його думку, можна вважати належним доказом як отримання відповідачем від позивача зерна пшениці 6860 кг. у сумі 24500 гривень, так і зобов`язання відповідача їх повернути на першу ж вимогу (а.с.13).

Судом враховується, що розписка від 22.07.2018 року, як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, не містить умов отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати повернення таких коштів.

Відповідно до ст.936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігай) зобов`язується збергіати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно ч.1 ст.937, ст.208 ЦК України, визначена вимога укладання письмової форми договору зберігання у випадку якщо правочин між фізичними особами укладається на суму, що перевищує у 20 разів і більше розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Тобто письмова форма договору зберігання 12 тонни насіння соняшника є обов`язковою.

При цьому згідно ч.3 ст.937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на збергіання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Предметом договору зберігання є передача поклажодавцем речі зберігачу та обов`язок зберігача зберігати цю річ та повернути її поклажодавцеві у схоронності (згідно ч.1 ст.936 Цивільного кодексу України)

Згідно ст.954 Цивільного кодексу України положення глави 66 Цивільного кодексу України застосовуються до зберігання, яке здійснюється на підставі Закону, якщо інше не встановлено Законом.

Зберігання зерна визначається Законом України "Про зерно та ринок зерна в Україні" (далі - Закон).

Зерно - це плоди зернових, зернобобових та олійних культур, які використовуються для харчових, насіннєвих, кормових та технічних цілей.

ч.1 ст.24 цього Закону визначено, що зерно підлягає зберіганню у зернових складах.

ч.1 ст.24 цього закону визначено, що власники зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберігання зерна у зернових складах з отриманням складських документів на зерно, а також зберігати зерно у власних зерносховищах.

Згідно ч.7 ст.24 цього Закону - видача зерна володільцеві складського документа на зерно здійснюється в обмін на виписані на це зерно складські документи. Згідно Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" зберігання зерна - це комплекс заходів, які вимагають приймання, доробку, зберігання та відвантаження зерна.

П. 15 ч.1 ст.1 цього закону визначено, що зерновий склад - це суб`єкт підприємництва, що є власником зерносховища і надає фізичним та юридичним особам послуги із зберігання зерна з видачею складських документів на зерно та в передбаченому законом порядку отримав право на здійснення такої діяльності шляхом участі в Гарантійному фонді виконання зобов`язання за складськими документами на зерно.

Ст.3 цього Закону визначено, що дія цього закону поширюється на всіх суб`єктів ринку зерна. Суб`єктами ринку зерна згідно ст.5 цього Закону є зокрема суб`єкти виробництва зерна, суб`єкти зберігання зерна. Згідно з ст.6 цього закону - суб`єктами виробництва зерна є власники, орендарі, та користувачі земельних ділянок, які використовують їх для виробництва зерна. Згідно ст. 7 цього Закону суб`єктами зберігання зерна є зернові склади (елеватори, хлібні бази, хлібопри`мальні, борошномельні і комбікормові підприємства), суб`єкти виробництва зерна, які зберігають його у власних або орендованих зерносховищах та інші суб`єкти,які беруть участь у процесі зберігання зерна.

Згідно з ст.26 цього Закону за договором складського зберігання зерна зерновий склад зобов`язується за плату зберігати зерно, що передано йому суб`єктом ринку зерна. Договір складського зберігання зерна укладається у письмовій формі, що підтверджується видачею власникові зерна складського документа. Що узгоджується зі статтею 957 Цивільного кодексу України.

Згідно п.24 ч.1 ст.1 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" - складські документи на зерно - товаророзпорядчі документи, що видаються зерновим складом власнику зерна як підтвердження прийняття зерна на зберігання та посвідчення наявніості зерна і зобов`язання зернового складу повернути його володільцеві такого документу. Одним із таких документів може бути подвійне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво, складська квитанція - згідно ст.37 цього Закону, ст.961 Цивільного кодексу України.

Договір складського зберігання зерна є публічним договором згідно з ч. 1 ст.26 цього Закону та ст.957 Цивільного кодексу України, типова форма якого затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2003р. №510 "Про затвердження Порядку випуску бланків складських документів на зерно, їх передачі та продажу зерновим складам та типового договору складського зберігання", якою визначено що умовами договору складського зберігання зерна є умови про місце укладення договору, дату, сторони договору, предмет договору, вимоги до якості зерна, права та обов`язки сторін, взаєморозрахунки сторін, право на розпорядження зерном, відповідальність сторін, строк збергіання, плата за зберігання, місцезнаходження сторін.

Однак аналізуючи розписку від 10.08.2018р., яка згідно позовних вимог вважається позивачем письмовою формою договору зберігання і якою обгрунтовуються позовні вимоги Позивача, не можливо встановити факт прийняття 12 тонн насіння соняшника на зберігання саме від Позивача - ОСОБА_7 , оскільки в розписці від 10.08.2018р. висловлено лише намір в майбутньому ОСОБА_3 взяти на зберігання насіння соняшника вагою 12 тонн з 20 серпня 2018р. по 30 вересня 2018р., а особа поклажодавця ОСОБА_7 взагалі в розписці не визначена, а зазначено, лише що насіння соняшника здав ОСОБА_7 вже після умов укладеної розписки, без дати такої події та без зазначення ваги насіння соняшника, що судом оцінюється критично (а.с.19).

Тому, на думку суду, в розумінні положень ст.ст.77-79 ЦПК України, вказані документи не можуть вважатися належним та допустимим доказом, які б підтверджували наявність між сторонами правовідносин, що виникають з договору позики й відповідно зобов`язання відповідача повернути грошові кошти, оскільки, як вбачається зі змісту вказаних документів, останні не містять факту зобов`язання відповідача їх повернути у конкретний визначений розпискою строк. Крім того, не можливо встановити факт прийняття 12 тонн насіння соняшника на зберігання саме від Позивача - ОСОБА_7 , оскільки в розписці від 10.08.2018р. особа поклажодавця ОСОБА_7 взагалі не визначена.

Такими чином позивачем не надано на розгляд суду жодного належного та допустимого письмового доказу укладання договору позики та договору зберігання, а тому суд вважає відсутнім існування самого боргового зобов`язання, а тому відсутні підстави вважати про наявність фактичних правовідносин, які випливають з договору позики та вищевказаного договору зберігання.

На підставі викладеного, аналізуючи зібрані у справі докази, кожний окремо та всі в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_7 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики та стягнення збитків за договором зберігання не обгрунтовані, не підтверджені матеріалами справи, а тому вказані позовні вимоги задоволенню не підлягають .

На підставі викладеного, та керуючись ст.ст.207,208,545,638,640,936,937, 954,1046,1047,1049 ЦК України, ст.ст.12,76-81,141,259,263- 265,268 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики та стягнення збитків за договором зберігання відмовити.

Арешт, накладений на будинок з господарчими будівлями, яка належить ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН: НОМЕР_1 (проживає за адресою: АДРЕСА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , та на земельні ділянки кадастровий номер 1225285500:05:001:0009 та кадастровий номер 1225285500:05:001:0010 , шляхом заборони будь-яким особам укладати угоди стосовно цього майна, проводити його реєстрацію та перереєстрацію, здійснювати його відчуження - залишити без змін до виконання рішення суду в повному обсязі, якщо воно не буде скасовано та небере законної сили.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду через Софіївський районий суд Дніпропетровської області протягом 30 днів з дня його проголошення.

Повний текст судового рішення складений 03.09.2019 року.

Суддя Д.А. Кащук