ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 серпня 2019 року № 826/17807/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Кармазіна О.А., при секретарі судового засідання Патук А.С.,

за участі:

позивача: ОСОБА_1 , представника позивача (адвоката): Белашко О.О.,

від відповідача: не з`явився (просив розглядати справу без участі представника)

розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом:

ОСОБА_1

до:

Генеральної прокуратури України

про:

визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Генеральної прокуратури України, в якому, з урахуванням ухвали суду від 07.08.2019, просить суд:

- скасувати наказ Генерального прокурора України № 2502-ц від 23.10.2014 р. про звільнення ОСОБА_1 ( р .н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) з посади начальника управління правозахисної діяльності у сферах екології та земельних відносин Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління правозахисної діяльності у сферах екології та земельних відносин Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України;

- стягнути з Генеральної прокуратури України (01001, м. Київ, вул. Різницька, 13/15; код 00034051) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі.

Позиція позивача.

В обґрунтування позову зазначається, що з 28 серпня 2014 на підставі наказу Генерального прокурора України № 1938-ц від 28.08.2014 р. обіймав вищезгадану посаду, з якої згодом був звільнений оскаржуваним наказом.

Між тим, як зазначає позивач, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади».

16 жовтня 2014 року позивач на підставі ч. 1 ст. 4 Закону України «Про очищення влади» на ім`я Генерального прокурора України подана заява, в якій викладені обґрунтування відсутності підстав для застосування відносно позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону.

Натомість, лише на підставі довідки про результати вивчення особової справи, наказом Генерального прокурора України № 2502-ц від 23.10.2014 р. позивача звільнено із займаної посади начальника управління у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до ч. 1 п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України. З наказу вбачається, що він прийнятий виходячи з положень ст. ст. 15, 16 Закону України «Про прокуратуру» на підставі вимог п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».

Відповідно до п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, як зазначає позивач, трудовий договір припиняється на підставах, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Рішення про застосування щодо позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», прийнято у зв`язку із обійманням позивачем з 16 листопада 2010 року по 02 березня 2012 року посади прокурора Львівської області на підставі наказу Генерального прокурора України № 1486к від 16.11.2010 року та посади першого заступника Дніпровського екологічного прокурора з 02.03.2012 р. по 28.08.2014 р. відповідно до наказу Генерального прокурора України № 364к від 02.03.2012 р.

Позивач звертає увагу, що відповідно до ч. 3 ст. 1 зазначеного Закону, протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Водночас, як зазначає позивач, згідно з п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

В контексті наведеного позивач звертає увагу на положення п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, яким встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.

Позивач зазначає про порушення його конституційних прав і свобод у зв`язку з прийняттям оскаржуваного наказу.

Позивач акцентує увагу, що відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Посилаючись на наведені положення Конституції України, Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2005 від 22.09.1995 р., № 19-рп/2010 від 09.09.2010 р., № 5-рп/2002 від 20.03.2002 р., № 20-рп/2004 від 01.12.2004 р. та № 4-рп/2007 від 18.06.2007 р. позивач наголошує на тому, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

Позивач вважає, що рішення Генерального прокурора України, що ґрунтується на положеннях вищезгаданого Закону України «Про очищення влади», було обмежено численні права і свободи позивача, закріплені в Основному Законі України, тому вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а відповідач мав керуватись положеннями ст. 8 Конституції України та застосовувати до вказаних правовідносин певні її положення.

Так, позивач зазначає (1), що відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням ч. 3 ст. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, на думку позивача безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.

У зв`язку з цим позивач також звертає увагу на те, що Конституцією України одним із фундаментальних принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права, а також встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Оскільки оскаржуване рішення прийнято не в умовах воєнного або надзвичайного стану та у зв`язку з його прийняттям було, на думку позивача, протиправно допущено обмеження права позивача на працю та доступ до державної служби, тому рішення про звільнення є таким, що суперечить положенням Основного Закону України і є протиправним.

Окрім того, позивач зазначає (2), що відповідно до теорії Конституційного права України свободами визнається фактична та юридична можливість людини чинити діяння (дію чи бездіяльність), робити те і так, що і як особа бажає та вважає за необхідне, безперечно за умови, що при цьому безпідставно та протиправно не обмежуються права інших людей та не заподіюється невиправдана шкода іншим людям чи суспільству взагалі.

Іншими словами, як зазначає позивач, науковці відзначають, що свободи людини, визначені в Конституції України, передбачають невтручання держави у їхнє здійснення.

Однак, як зазначається у позові, рішенням відповідача було допущено порушення цілого ряду визначених Конституцією України свобод позивача, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 8, 22, 64 Конституції України.

Позивач звертає увагу суду, що відповідно до положень ст. 21 та ч. 1, ч. 2 ст. 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Позивач вважає, що вказані положення Конституції України не були враховані при прийняття оскаржуваного рішення відповідача, оскільки у зв`язку із його прийняттям обсяг прав позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження за наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України.

В контексті наведеного позивач звертає увагу на положення ст. 64 Конституції України, відповідно до якої принцип рівності прав та свобод не може бути порушено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до ст. 58 Конституції України, як зазначає позивач, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У зв`язку з наведеним, позивач зазначає, що оскільки норми ч. 3 ст. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону не пом`якшують або скасовують відповідальність особи, а навпаки, запроваджують її, їх застосування до позивача, виходячи з наведених приписів Конституції України, є протиправним.

Також, як вказується у позові, коли позивач обіймав вищезгадані посади прокурора Львівської області та першого заступника Дніпровського екологічного прокурора, не було жодного нормативно-правового акту, який би визначав, що обіймання таких посад є правопорушенням.

Таким чином, як вказує позивач, він не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у ч. 3 ст. 1 Закону, лише на підставі самого факту зайняття ним у минулому вищевказаних посад, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення.

Продовжуючи, позивач наголошує, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Однак, звільнивши позивача із займаної посади, відповідач, таким чином, всупереч вказаному припису Конституції України, застосував до нього міру колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону.

Позивач зазначає, що виходячи із системного тлумачення норм Закону усі особи, які займали посади, визначені у ст. 3 Закону, автоматично визнаються винуватими у сприянні узурпації влади Президентом України Віктором Януковичем, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини та підлягають обмеженням, що передбачені Законом.

Зазначене, на думку позивача, суперечить Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.

За таких обставин, як зазначає позивач, його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе.

В контексті наведеного позивач зазначає, що відповідно до положень ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Позивач зазначає, що вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). Тобто, на думку позивача, у даному випадку цей кримінально-правовий принцип тлумачиться ширше і розповсюджується не лише на осіб, які обвинувачуються чи підозрюються у вчиненні злочину, а також і на тих осіб, які формально підпадають під дію заборон, встановлених Законом.

У зв`язку з цим, як зазначає позивач, перш ніж застосовувати до позивача заходи відповідальності, передбачені Законом (звільнення, заборона обіймати посади), відповідач повинен був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади Віктором Януковичем, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Причому, вина позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку і ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.

Однак, на думку позивача, приписи Закону України «Про очищення влади» щодо критеріїв віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація, де-факто виходять з презумпції їх вини, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 62 Конституції України.

Тому, на думку позивача, відповідач, звільняючи позивача з посади, не дотримався будь-якого порядку доведення його винуватості, чим безперечно порушив приписи ст. 62 Конституції України.

Таким чином, як зазначається у позові, протиправність рішення відповідача обґрунтовується тим, що воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи позивача, визначені ст. 21, 24, 58, 61, 62 Основного Закону України.

В обґрунтування своєї позиції, позивач також посилається на положення ст.ст. 11, 12, 21, 23 та 30 Загальної декларації прав людини, ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, положення ст. 6, 8, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 1 Протоколу № 12 від 04.11.2000 року до цієї Конвенції, які на думку позивача були порушені у зв`язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

Позивач також звертає увагу на положення п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1096 (1996), відповідно до яких люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказується, що повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості.

Однак, як вважає позивач, жодних положень про конкретний механізм гарантування права на захист та презумпцію невинуватості Закон не містить.

У пункті 13 цієї ж резолюції, рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.

Зокрема, як звертає увагу позивач, згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шановних суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом.

Разом з цим, як зазначає позивач, Закон не передбачає єдиний орган, відповідальний за процес люстрації, а сама перевірка проводиться багатьма органами влади.

Надалі позивачем також звернуто увагу на положення п. 7 вищезгаданих принципів (щодо строків дискваліфікації не більше 5 років), п. 8 (щодо дискваліфікації лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні).

Позивачем також звертається увага на те, що аналогічні стандарти люстрацій них заходів напрацьовані і Європейською комісією «За демократію через право» («Венеціанська комісія»), зокрема, що містяться у висновку CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії та в яких зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку та акцентовано увагу на обов`язковості гарантування права на захист та презумпції невинуватості. У Висновках вказується також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Крім іншого, в обґрунтування позову позивач посилається на практику Європейського суду з прав людини.

Враховуючи вищевикладене у сукупності, позивач просить задовольнити позов.

Позиція відповідача.

Відповідач проти позову заперечує, просить відмовити у задоволенні позову (т.1, а.с. 177-180). Зазначає, що згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 цього Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідач звертає увагу, що з 16.11.2010 по 02.03.2012 позивач працював на посаді прокурора Львівської області, а з 02.03.2012 по 28.08.2014 - на посаді першого заступника Дніпровського екологічного прокурора.

Водночас відповідач зазначає, що відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Відтак, зазначає відповідач, оскільки ОСОБА_1 сукупно більше одного року обіймав посади, що визначені у п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2502-ц його звільнено у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.

Наголошує відповідач, що звільнення відбулось, зважаючи на те, що вказані норми Закону є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами, їх посадовими особами у визначений Законом строк. При цьому, на думку відповідача, законом не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені ч. 1 ст. 3 Закону, відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, у тому числі не передбачено попереднє притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності.

Висновок про наявність підстав для звільнення позивача ґрунтується на результатах вивчення його особової справи в частині перебування на посадах, які віднесені до категорії «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України» (п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону).

Відповідач вважає, що доводи позивача про те, що в чинних нормативно-правових актах відсутнє поняття територіального (регіонального) органу прокуратури безпідставні, зв`язку з чим звертає увагу, що Закон оперує поняттям «керівник, заступник керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Відповідач у зв`язку з цим також додає, що відповідно до ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» систему органів прокуратури становлять, зокрема, прокуратури АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних).

Таким чином, посади прокурора Львівської області та першого заступника Дніпровського екологічного прокурора, які обіймав позивач, відповідають визначеному в Законі поняттю «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України».

Відповідач звертає увагу, що положення цього Закону неконституційними не визнавалися.

Відтак, відповідач просив відмовити у задоволенні позову.

Надалі, 26.06.2019 канцелярією суду зареєстровано клопотання Генеральної прокуратури України за підписом заступника Генерального прокурора П. Стрижевської (вих. від 21.06.2019 № 05/3-9829-14), в якому зазначено, що Генеральною прокуратурою України 08.12.2014 до суду подано письмові заперечення проти позову та зазначено, що зазначену в них позицію відповідач підтримує. У зазначеному клопотанні на підставі ч. 3 ст. 194 КАС України відповідач просив подальший розгляд справи здійснювати за відсутності представника Генеральної прокуратури України.

У додаткових поясненнях від 28.08.2019 № 05/03-9829-14 відповідач також просив розглядати справу за його відсутності та зазначив про підтримку позиції щодо відмови у задоволенні позову.

Процесуальні дії, вчинені у справі.

Ухвалою від 24.11.2014 відкрито провадження у справі, у сторін витребувані документи, які мають значення для справи, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Ухвалою від 11.12.2014 за клопотанням представника позивача зупинено провадження у справі на підставі п. 4 ч. 2 ст. 156 КАС України до 20.01.2015 та призначено наступне судове засідання на цю дату.

Відповідно до ухвали від 20.01.2015 суд вирішив звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України "Про очищення влади" ("Голос України", 15.10.2014, N 198) положенням Конституції України, а саме: пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв`язку.

Із супровідним від 20.01.2015 копію вказаної ухвали скеровано до Верховного Суду України.

У зв`язку з вищенаведеним постановлено ухвалу про зупинення провадження у справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 156 КАС України. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.02.2015 ухвалу про зупинення провадження у справі залишено без змін. Відповідно до ухвали Вищого адміністративного суду України від 16.03.2016 зазначені судові рішення залишені без змін.

06.06.2019 до суду надійшло клопотання позивача про поновлення провадження у даній справі, в якому, крім іншого, позивач зазначив про необхідність розгляду його клопотання про відмову в частині позовних вимог про зобов`язання Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

Враховуючи те, що 15.12.2017 набрала чинності нова редакція КАС України, слід зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

За вищезгаданим клопотанням позивача ухвалою суду від 07.06.2019 поновлено провадження у справі у справі 826/17807/14.

Ухвалою суду від 07.08.2019 прийнято відмову позивача від частини позовних вимог, а саме щодо зобов`язання Генеральної прокуратури України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади». Цією ж ухвалою закрито провадження у справі в частині позовних вимог про зобов`язання Генеральної прокуратури України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

Водночас, суд не вбачає підстав для подальшого зупинення провадження у справі у зв`язку з розглядом Конституційним Судом України конституційного провадження відносно конституційності Закону України «Про очищення влади», оскільки розгляд цього конституційного провадження триває кілька років та рішення з цього приводу Конституційним Судом України до цього часу не прийнято. У той же час, подальше зупинення провадження у даній справі після його поновлення, ставило б під сумнів дотримання принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права, вказувало б на порушення розумних строків розгляду та ставило під сумнів наявність в Україні ефективних засобів правового захисту.

Суд вважає за можливе розглянути справу по суті за наявності існуючого правового регулювання, керуючись принципом верховенства права.

У судовому засіданні 29.08.2019 проголошено вступну та резолютивну частину рішення суду.

Встановлені судом обставини.

Так, дійсно, наказом ГПУ від 16.11.2010 № 1486к позивача, старшого радника юстиції, було призначено прокурором Львівської області строком на 5 років та затверджено його головою колегії прокуратури цієї області із звільненням з посади начальника управління нагляду за додержанням законів органами СБУ, ДМС та ДПСУ Головного управління нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства Генеральної прокуратури України.

Надалі, 02.03.2012 наказом ГПУ № 364к позивача, державного радника юстиції 3 класу, призначено першим заступником Дніпровського екологічного прокурора та затверджено його членом колегії Дніпровської екологічної прокуратури із звільненням його в порядку переведення з посади прокурора Львівської області (п. 5 ст. 36 КЗпП України) та увільненням від обов`язків голови колегії прокуратури цієї області.

У свою чергу, наказом Генерального прокурора України від 28.08.2014 № 1938-ц позивача призначено начальником управління правозахисної діяльності у сферах екології та земельних відносин ГУ захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України із звільненням його в порядку переведення з посади першого заступника Дніпровського екологічного прокурора та увільненням від обов`язків члена колегії Дніпровської екологічної прокуратури.

У той же час, оскаржуваним наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2502-ц, керуючись ст. 15 Закону України «Про прокуратуру», вимогою п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», позивача звільнено з посади начальника управління правозахисної діяльності у сферах екології та земельних відносин ГУ захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України у зв`язку із припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. Підставою визначено довідку про результати вивчення особової справи позивача.

Із зазначеного наказу та вказаної довідки вбачається, що позивача звільнено з посади в силу займаної посади, а саме: у зв`язку із перебуванням його на посаді прокурора Львівської області у період з 16.11.2010 по 01.03.2012 та на посаді першого заступника Дніпровського екологічного прокурора у період з 02.03.2012 по 22.02.2014.

При цьому, відносно статусу відповідача та його керівника, адміністративної процесуальної дієздатності відповідача, під час розгляду справи за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань судом встановлено, що в Україні продовжує діяти Генеральна прокуратура України (код 00034051) на чолі з Генеральним прокурором України, що, як вже зазначалося, підтверджується даними ЄДР, які наявні у вільному доступі у реєстрі.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 3 КАС України (в редакції до 15.12.2017) публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-7 (далі - Закон №1682).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Закону очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 цього Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Як вже зазначалося, позивача звільнено з посади в силу самого лише факту зайняття посади на підставі вищезгаданих норм Закону України «Про очищення влади».

У взаємозв`язку з наведеним, слід зазначити наступне.

Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 1, стаття 3, частина друга статті 6, частини перша, друга статті 8 Конституції України).

Згідно статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 1, частини перша, друга, четверта, шоста, сьома статті 43 Основного Закону України).

Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац третій підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 29 січня 2008 року N 2-рп/2008).

Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.

Законом України «Про очищення влади» визначено правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:

верховенства права та законності;

відкритості, прозорості та публічності;

презумпції невинуватості;

індивідуальної відповідальності;

гарантування права на захист.

Під визначенням «принцип» (лат. principium - начало, основа) розуміється головне, важливе, суттєве, неодмінне.

Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Виходячи з наведеного, слід дійти висновку, що частиною першою та другою статті першої Закону України "Про очищення влади" визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв`язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.

Слід додати, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до положень статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Відповідно до п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).

Виходячи з усталеної практики ЄСПЛ особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню.

Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (див, пункт 61 рішення ЄСПЛ у справі «Любох проти Польщі»).

У проміжному Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (підпункт "h" пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).

Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що в контексті обставин даної конкретної справи люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.

Однак, під час розгляду справи в порядку виконання обов`язку, визначеного ч. 2 ст. 77 КАС України, з боку відповідача не надано доказів належності позивача до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

При цьому, на час роботи позивача на посадах, в силу зайняття яких його звільнено з роботи з органів прокуратури, не існувало Законів, які б визначали правопорушенням зайняття займаних ним посад, а відтак та силу положень ст. 58 Конституції України, позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.

Тобто, у зв`язку з прийняттям оскаржуваного рішення у даному конкретному випадку відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, а відтак, враховуючи крім іншого те, що займана позивачем посада не є політичною посадою, не доведено і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що у свою чергу зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваного рішення з підстав, у ньому зазначених, що є достатньою і самостійною підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Враховуючи наведене, оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Суд звертає увагу, що у світлі ст. 13 Конвенції засіб юридичного захисту має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про поновлення позивача на посаді начальника управління правозахисної діяльності у сферах екології та земельних відносин Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України з 24.10.2014 року.

Щодо вимог позивача стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, слід зазначити, що відповідно до ч.2 ст. 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

При цьому, згідно з п. 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 04.09.2013 №9884/0/14-13/13 кількість робочих днів у 2014, з жовтня 2014 по грудень 2014 включно, складала: 23, 20, 23 дня відповідно.

Враховуючи те, що позивача звільнено наказом від 23.10.2014, кількість робочих днів вимушеного прогулу розраховується за наступного дня 24.10.2014 та за жовтень 2014 складає 6 днів. Всього за період 2014 кількість днів вимушеного прогулу, відповідно, складає 6 + 20 + 23 = 49 днів.

Відповідно до листа Мінсоцполітики від 07.06.2019 № 882/0/206-19, наданого безпосередньо адвокату позивача, кількість робочих днів у 2015 році склала 250 днів, у 2016 - 251 день, у 2017 - 248 днів, у 2018 - 250 днів, що за цей період складає 999 днів.

Відповідно до листа Мінсоцполітики від 08.08.2018 № 78/0/206-18 кількість робочих днів протягом періоду січень 2019 - липень 2019 складає помісячно відповідно: 21, 20, 20, 21, 21, 18, 23 днів, а загалом - 144 дні.

За період серпня 2019 року кількість робочих днів, включаючи день прийняття рішення суду у даній справі складає 20 днів.

Відповідно загальна кількість робочих днів з дати, наступної за днем звільнення позивача по день прийняття рішення у справі складає: 49 + 999 + 144 + 20 = 1212 днів вимушеного прогулу.

У свою чергу, відповідно до довідки ГПУ від 15.08.2019 № 18-572зп, від 21.08.2019 № 18-577зп, складені за правилами постанови КМ України № 100 від 08.02.1995, середньоденна заробітна плата, яка обчислена виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню 23.10.2014, складала 830,45 грн. (без відрахування податків і зборів), що додатково підтверджується розрахунками ГПУ, наведеними на стор. 3 додаткових пояснень від 28.08.2019 № 05/3-9829-14.

Відповідно, середній заробіток за час вимушеного прогулу складає 1212 днів ??? 830,45 грн. = 1 006 505,40 грн., який підлягає стягненню з відповідача.

Згідно з п.п. 2 та 3 ч.1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді з 24.10.2014 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Підсумовуючи, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку про те, що вимоги позивача є законними та обґрунтованими, такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі - як зазначено вище судом.

У відповідності до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Зважаючи на те, що при зверненні позивача до суду з даним позовом, останній був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», відтак, позивачем не понесено судових витрат, з огляду на що такі судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись положеннями статей 6, 72 - 77, 139, 241 - 246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ; т. НОМЕР_2 ) задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним з моменту прийняття та скасувати наказ Генерального прокурора України № 2502-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення державного радника юстиції ОСОБА_1 з посади начальника управління правозахисної діяльності у сферах екології та земельних відносин Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.

3. Поновити ОСОБА_1 ( р .н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) на посаді начальника управління правозахисної діяльності у сферах екології та земельних відносин Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України (код ЄДР 00034051; адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) з 24 жовтня 2014 року

4. Стягнути з Генеральної прокуратури України (код ЄДР 00034051; адреса: 01011, м.Київ, вул. Різницька, 13/15) на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 006 505,40 грн. (один мільйон шість тисяч п`ятсот п`ять гривень 40 копійок) з вирахуванням при виплаті встановлених податків і зборів.

5. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) на посаді начальника управління правозахисної діяльності у сферах екології та земельних відносин Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України з 24.10.2014 та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України з урахуванням п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону № 2147-VIII).

Повний текст рішення суду складено та підписано 30.08.2019

Суддя О.А. Кармазін