ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа

№ 607/5181/17

у 1-й інстанції Дзюбич В.Л.

№ 22-ц/817/678/19

- Парандюк Т.С.

-

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 серпня 2019 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Парандюк Т.С.

суддів - Дикун С. І., Храпак Н. М.,

за участі секретаря —Кантицької О.І.

та сторін —представника ОСОБА_1 адвоката Панченко А.В.; представника ТНПУ ім. В. Гнатюка — Сохіної І.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №607/5181/17 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 17 квітня 2019 року, ухваленого суддею Дзюбичем В.Л., у справі за позовом ОСОБА_1 до Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка, відділу освіти Гусятинської районної державної адміністрації про визнання недійсною угоди про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчалися за напрямками і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням, -

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка, відділу освіти Гусятинської районної державної адміністрації про визнання недійсною угоди про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчалися за напрямками і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням, укладеної 29.09.2009 року між Тернопільським національним педагогічним університетом ім. В. Гнатюка, відділом освіти Гусятинської районної державної адміністрації та ОСОБА_1 .

В обґрунтування позову із врахуванням поданих уточнень посилається на те, що відповідно до цільового направлення №2441 від 17.06.2008 року Управління освіти і науки Тернопільської облдержадміністрації отримала направлення на денну форму навчання до ТНПУ ім. В. Гнатюка. 25.07.2008 року згідно наказу №369 ТНПУ ім. В.Гнатюка була зарахована студентом першого курсу на бюджетну форму навчання на факультет іноземних мов. Наказом ТНПУ ім. В. Гнатюка. №499 від 21.06.2013 року їй було видано диплом з відзнакою по кваліфікації філолог, вчитель німецької і англійської мов та зарубіжної літератури. Через рік після закінчення навчання до неї було подано позов про стягнення коштів, затрачених державою на її навчання. Підставою вказаного позову послужила укладена між нею та відповідачами 29.09.2009 року угода про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчалися за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням, згідно якої вона зобов`язувалась після закінчення навчання в ТНПУ ім. В.Гнатюка працевлаштуватись на роботу згідно зі спеціальністю та кваліфікацією, визначеними в її цільовому направленні від 17.06.2008 року, зокрема прибути до роботодавця у строк до 15.08.2013 року, укласти трудовий договір та відпрацювати у роботодавця згідно з терміном, визначеним у трудовому договорі. Вважає, що оскільки зміст зазначеної угоди суперечить чинному законодавству, у неї не було волевиявлення на укладення цієї угоди, а у відповідачів достатнього обсягу цивільної дієздатності. Зміст даної угоди суперечить вимогам Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, затвердженого постановою КМ України №992 від 22.08.1996 року та Умовам прийому до вищих навчальних закладів України, затвердженим наказом Міністерства освіти і науки України №802 від 02.09.2008 року вказана угода у відповідності до ст. ст. 203, 215 ЦК України підлягає визнанню недійсною. Зазначила, що відділ освіти Гусятинської райдержадміністрації є органом державної влади та може діяти лише на підставі та в межах наданих повноважень, проте жоден нормативний акт не уповноважує відповідача на укладення такого виду угод. Оскільки її навчання відбувалося на підставі постанови Кабінету Міністрів України №1159 від 29.06.1999 року “Про підготовку фахівців для роботи в сільській місцевості”, тому відповідно до затвердженого вказаною постановою Порядку після закінчення навчання її мали направити у розпорядження органу, що видав цільове направлення на навчання, тобто Управління освіти і науки Тернопільської облдержадміністрації, на яке і покладався обов`язок щодо її подальшого працевлаштування і відповідно саме цей орган був уповноважений на укладення із нею угоди про працевлаштування. Крім цього, зі змісту оспорюваної угоди неможливо встановити особу, яка підписала угоду від імені відділу освіти Гусятинської райдержадміністрації та з`ясувати обсяг її повноважень. Також в угоді зазначено, що вона підписана ректором ТНПУ ім. В. Гнатюка Кравцем ОСОБА_2 , однак в ході розгляду аналогічного спору (справа №607/18219/15-ц) висновком судової почеркознавчої експертизи №582/583/16-22 від 14.12.2016 року було підтверджено, що угоди про працевлаштування у вказаний період підписував проректор університету ОСОБА_3 , не маючи на це жодних повноважень. Таким чином від імені відповідачів оспорювану угоду підписано особами, що не мали достатнього обсягу цивільної дієздатності, що суперечить вимогам ч.2 ст. 203 ЦК України. Зазначила, що на момент її вступу до вищого навчального закладу жоден законодавчий акт не зобов`язував підписувати будь-які угоди. Під час підписання оспорюваної угоди вона не встигла ознайомитись із її змістом, не розуміла її суті та наслідків, а укладення оспорюваної угоди не відповідало ні її внутрішній волі, ні бажанню. Підписання угоди відбулось у приміщенні ТНПУ ім.. В. Гнатюка і їй не було вручено примірник угоди, змісту якої вона не пам`ятала та змогла ознайомитись із нею лише у 2014 році під час розгляду справи про стягнення коштів за навчання, а тому нею не пропущено строк позовної давності. Вказала, що згідно з п.8 Умов прийому до вищих навчальних закладів України, затверджених Наказом Міністерства освіти і науки України від 02.09.2008 року №802 місця для цільового прийому виділяються у межах обсягу підготовки за державним замовленням. Вищі навчальні заклади не укладають угод на підготовку кадрів за державним замовленням, якщо це не передбачено законодавством України. Отже вказаними вище Умовами було прямо заборонено вищим навчальним закладам укладати угоди про підготовку фахівців за державним замовленням. Пізніше до вказаного пункту Умов на підставі наказу Міністерства освіти і науки України від 25.11.2008 року №1065, що набув чинності 28.12.2008 року було внесено зміни, відповідно до яких вищі навчальні заклади отримали право укладати угоди на цільову підготовку за державним замовленням відповідно до чинного законодавства України. Проте, на момент набуття чинності вказаних змін, вона вже навчалася на першому курсі Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка, а згідно зі ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, а тому за таких обставин наступні зміни в законодавстві не могли спричиняти виникнення у студентів обов`язку підписати угоду з вищим навчальним закладом. Крім цього вказала, що обов`язковість укладення зазначеної угоди не передбачена жодним законодавчим актом. Єдиним правовим актом, яким встановлено вимоги щодо укладення угод із студентами є Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 року №992, яким затверджено Типову угоду про підготовку фахівців з вищою освітою, яка укладається між вищим навчальним закладом та студентом без залучення будь-яких роботодавців чи третіх осіб. Водночас оспорювана угода від 29.09.2009 року за своїм змістом та формою не відповідає встановленим законом вимогам. Наказ Міністерства освіти України №536 від 17.07.2006 року «Про запровадження укладення тристоронніх угод «вищий навчальний заклад-студент-роботодавець», яким затверджено Примірну угоду про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів не пройшов державну реєстрацію та не був опублікований в офіційних джерелах, а тому він не є належною підставою для визнання відповідності оспорюваної угоди вимогам чинного законодавства. Із врахуванням вищенаведеного вважає, що є достатні підстави для визнання оспорюваної угоди недійсною та просить позовні вимоги задовольнити.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 17 квітня 2019 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка, відділу освіти Гусятинської районної державної адміністрації про визнання недійсною угоди про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчалися за напрямками і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням, укладеної 29.09.2009 року між Тернопільським національним педагогічним університетом ім. В.Гнатюка, відділом освіти Гусятинської районної державної адміністрації та ОСОБА_1 — відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Панченко А.В. просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду від 17 квітня 2019 року та постановити нове, яким задовольнити її позовні вимоги.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначила, що стаття 43 Конституції України проголошує, що кожен має право на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється. Положення статті 43 Конституції України узгоджуються зі статтею 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, де в п. 2 вказано, що ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов`язкову працю.

Поряд з цим зміст оскаржуваної угоди порушує зазначені вище норми Конституції України та Конвенції 1950 року, оскільки встановлює обов`язкову працю для молодого фахівця після закінчення навчального закладу, обов`язок відшкодувати вартість навчання у випадку неприбуття до визначеного відповідачем місця роботи.

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, посилався на те, що обов`язок позивача відпрацювати після закінчення навчального закладу передбачено постановою КМУ від 29.06.1999 року №1159 «Про підготовку фахівців для роботи в сільській місцевості».

Поряд з цим статтею 10 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.

Таким чином, при розгляді даного спору підлягали застосуванню саме норми статей 43, 53 Конституції України (як норми прямої дії), а не інші нормативні акти, зміст яких суперечить конституційним гарантіям безоплатності вищої освіти та заборони примусової праці.

Отже, в даному випадку до спірних правовідносин суд не міг застосовувати ні постанову КМУ від 29.06.1999 року №1159, ні наказ МОН від 17.07.2006 р. №536, якими відповідач обґрунтовує законність оспорюваної угоди.

Також наказ Міністерства освіти України №536 від 17.07.2006 «Про запровадження укладення тристоронніх угод «вищий навчальний заклад-студент-роботодавець», яким затверджено Примірну угоду про працевлаштування випускників ВНЗ, які навчаються за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю, не пройшов державну реєстрацію та не був опублікований в офіційних джерелах.

Згідно п. 7 постанови пленуму ВСУ N 9 від 01.11.96 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» згідно з ч.2 ст.57 Конституції є нечинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов`язки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може ґрунтуватись на не оприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.

Відхиляючи доводи позивача про те, що оспорювана угода підписана сторонами які не мають достатнього обсягу цивільної дієздатності, суд першої інстанції зазначив, що позивачем не доведено і судом не встановлено, що особи, які підписували дану угоду від ТНПУ ім. В.Гнатюка та відділу освіти РДА не мали на це відповідних повноважень від зазначених юридичних осіб.

Проте такі висновки суду не відповідають фактичним обставинам та наявним у справі доказам, що підтверджується наступним.

По-перше, відділ освіти Гусятинської районної державної адміністрації взагалі не мав права виступати стороною оспорюваного правочину, адже жоден законодавчий акт не уповноважує цей орган влади укладати такі правочини.

Єдиний правовий акт, яким встановлено вимоги щодо укладення угод з студентами - це Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992.

Відповідно до п. 4 цього Порядку, керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком N 1. Цим додатком затверджено Типову угоду про підготовку фахівців з вищою освітою, яка укладається між вищим навчальним закладом та студентом.

Такої сторони угоди, як відділ освіти чи інший місцевий орган влади, вказаний Порядок не передбачає.

Також із змісту оспорюваної угоди взагалі не можливо ідентифікувати особу, яка від імені відділу освіти Гусятинської РДА підписала оспорювану Угоду, адже в тексті правочину відсутні будь-які дані про посаду та прізвище підписанта.

Відхиляючи доводи позивача в цій частині суд вказав, що показаннями свідка ОСОБА_4 встановлено, що на момент укладення оспорюваної угоди він обіймав посаду начальника Відділу освіти Гусятинської районної державної адміністрації і в силу своїх посадових обов`язків підписував укладені угоди про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчалися за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням.

Проте суд першої інстанції не взяв до уваги, що допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 , також зазначив, що не пам`ятає обставин, пов`язаних з підписанням цього правочину, але чітко підтвердив, що жодного разу не ставив свій підпис під документом, у якому не були зазначені його прізвище, ім`я по батькові та посада. В тексті оспорюваної Угоди якраз відсутні будь-які дані про особу-підписанта, що виключає її підписання ОСОБА_6 .

Крім того, позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що від імені Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка оспорювану угоду також підписано не уповноваженою особою.

Досліджений в судовому засіданні текст угоди підтверджував, що її підписантом є ректор університету ОСОБА_7 Жодних застережень про підписання угоди за ректора іншою особою, її текст не містить.

Поряд з цим в процесі розгляду справи було встановлено, що фактично текст угоди підписано не ректором, а іншою особою - проректором ОСОБА_3 .

Відхиляючи доводи позивача в цій частині, суд першої інстанції обґрунтував свої висновки п.4.4 Статуту ТИПУ ім. В. Гнатюка та наказом ТИПУ ім. В. Гнатюка №140 від 24.04.2008 року.

Проте жоден з вказаних доказів не свідчить про те, що проректору з наукової роботи та міжнародного співробітництва ОСОБА_8 було надано право підписувати оспорювану Угоду, що підтверджується наступним.

Досліджений у судовому засіданні статут Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка визначав, що ректор педагогічного університету може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам та керівникам структурних підрозділів. Але, статут лише закріплює теоретичне право ректора делегувати частину своїх повноважень підлеглим. Для практичної реалізації такого права необхідне оформлення належного документа: наказу, довіреності, тощо.

Дослідженим в судовому засіданні наказом Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка №140 від 24.04.2008 року надано право підпису угод з питань прийому вступників першому проректору і проректору з наукової роботи та міжнародного співробітництва.

Тобто, згідно вказаного наказу, делеговано виключно право підписання угод, предметом яких є прийом вступників до ВНЗ.

Що ж стосується оспорюваної Угоди, то: по-перше, її підписано не з вступником (особою, яка лише має намір навчатися у вищому навчальному закладі, але ще не зарахована на навчання), а з студентом, оскільки позивач на момент укладення угоди вже була зарахована до вищого навчального закладу та проходила навчання; по-друге, оспорювана Угода стосується питання подальшого працевлаштування студента, а не питань прийому на навчання, яке делегувалося згідно наказу №140 від 24.04.2008 року.

Доказів того, що проректору делеговано право підписувати угоди зі студентами з питань подальшого їх працевлаштування, матеріали справи не містять. Таким чином, жодна з осіб, які з боку відповідачів підписали оспорювану Угоду, не мали достатнього обсягу цивільної дієздатності, що суперечить вимогам ч. 2 ст. 203 ЦК України.

В період навчання ОСОБА_1 , посадові особи Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка роздали їй та іншим студентам примірники угод про працевлаштування та сказали їх підписати, не пояснюючи суті та юридичних наслідків вказаного правочину. Позивач навіть не встигла ознайомитися зі змістом цієї угоди. Тому ставлячи свій підпис під оспорюваний правочином, ОСОБА_1 не розуміла її суті, наслідків, а укладення оспорюваної Угоди не відповідало ні її внутрішній волі, ні бажанню.

Відхиляючи доводи позивача в цій частині, суд першої інстанції зазначив, що із матеріалів справи слідує, що ні позивач, ні її батьки, зокрема мати-викладач за фахом за весь період навчання доньки будь-яких заперечень з приводу вказаної угоди не висловлювали та із вимогами про її розірвання до відповідачів не звертались. Крім цього, суд зазначив, що в ході судового розгляду встановлено, що згідно існуючих у навчальному закладі правил з метою підписання угоди від 29.09.2009 року позивач отримала три примірники зазначеної угоди, після чого особисто зверталась у Відділ освіти Гусятинської районної державної адміністрації, де підписала зазначену угоду, один примірник якої залишила у Відділі освіти, інший передала ТНПУ ім. В. Гнатюка, а ще один екземпляр угоди повинна була залишити собі.

Проте докази вказаних обставин в матеріалах справи відсутні. Натомість в процесі судового розгляду було встановлено, що у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка відсутні будь-які локальні акти, які б врегульовували порядок підписання угод про працевлаштування студентів. Також в матеріалах справи відсутні будь які докази, які б підтверджували як факт передачі 3-х примірників оспорюваної угоди позивачу для підписання у відділі освіти райдержадміністрації, так і факт повернення позивачем підписаних примірників угод до університету.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_5 (який на той час був керівником відділу освіти РДА) також не підтвердив ні факт отримання ним трьох примірників угод від позивача, ні факт їх подальшої передачі позивачу або ТНПУ ім. В. Гнатюка.

Таким чином в цій частині висновки суду є лише припущеннями, що не ґрунтуються на матеріалах справи.

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 у якому зазначив, що безпідставним є твердження апелянта про те, що наказом Міністерства освіти від 17.06.2006 року “Про запровадження укладення тристоронніх угод вищий навчальний заклад — студент — роботодавець” є неправомірним, бо не пройшов державну реєстрацію та не був опублікований в офіційних джерелах.

Він не був зареєстрований у Мінюсті на підставі пункту 3.4.5 наказу Міністерства юстиції України від 12.04.2005 року №34/5 “Про вдосконалення порядку державної реєстрації нормативно-правових актів у Міністерстві юстиції України та скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів”, яким встановлено, що не підлягають реєстрації у Мінюсті нормативні акти міністерств і відомств, які не встановлюють нових правових норм, а спрямовані на організацію виконання рішень вище стоячих органів.

Оспорюваний наказ був оприлюднений на сайті Міністерства освіти і науки України osvita.ua.w.w.w., де він і на даний час знаходиться.

Неправомірне твердження є в апеляційні скарзі і щодо того, що жодна з осіб, яка підписувала оспорювану угоду не мала достатнього обсягу цивільної дієздатності.

Тристороння угода від 29.09.2009 року підписана першим проректором педагогічного університету ОСОБА_3 , начальником відділу освіти Гусятинської райдержадміністрації Біликом В.С. та апелянткою ОСОБА_1

Частина 2 статті 32 Закону України "Про вищу освіту", що діяв на момент підписання спірної угоди, та частина шоста статті 34 нині діючого Закону України “Про вищу освіту” встановлює, що керівник закладу вищої освіти відповідно до статуту може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам та керівникам структурних підрозділів.

Це право надано ректору статтею 4.5 Статуту педуніверситету 2004 року, що діяв під час укладання спірної угоди та статтею 5.5 нині діючого Статуту педуніверситету від 17.06.2018 року. Витяги з них є в матеріалах справи.

Наказом від 24.04.2008 року № 140 на підставі Статуту педуніверситету право підпису угод з питань прийому, навчання студентів надано першому проректору ОСОБА_3 , який підписав спірну угоду.

Попередній начальник відділу освіти Гусятинської райдержадміністрації Білик B.C., який підписував оспорювану угоду, брав участь у розгляді даної справи Тернопільським міськрайсудом в якості свідка.

В судовому засіданні він підтвердив, що на спірній угоді стоїть його підпис і він скріплений печаткою, хоч не пам`ятає конкретних обставин підписання. Це зафіксовано в протоколі судового засідання. Відсутність поруч з підписом керівника його розшифровки не скасовує його дійсності.

Третій підпис під спірною угодою зроблено позивачкою (апелянтом) ОСОБА_1 У 2009 році, коли підписувалась вказана угода, в педуніверситеті на факультетах деканатами проводились роз`яснювальна робота щодо укладення тристоронніх угод між студентом, педуніверситетом та майбутнім роботодавцем про працевлаштування випускників, які навчались за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням.

ОСОБА_1 , випускниця загальноосвітньої школи І-Ш ступенів с. Клювинці Гусятинського району Тернопільської області вступила до Тернопільського педуніверситету за цільовим направленням № 2441, виданим Управлінням освіти і науки Тернопільської облдержадміністрації, де було зазначено, що після закінчення навчання їй гарантується працевлаштування у загальноосвітній школі І-Ш ступенів с. Коцюбинці Гусятинського району.

З метою оперативного оформлення угод про працевлаштування, в чому були зацікавлені і студенти, які навчались на держзамовленні за цільовим направленням, і педуніверситет, студентам під розписку було роздано по три примірники вказаної угоди підписані ректором педуніверситету. Вказану угоду підписував кожен студент і їхав у відповідний райвідділ освіти, куди мав бути скерований на роботу після закінчення навчання для підписання керівником майбутнього роботодавця.

Після підписання угоди всіма сторонами, студент залишав один її примірник у відділі освіти, один залишав собі, а один — повертав у деканат факультету педуніверситету, на якому навчався. Таким чином підписувалася спірна угода і ОСОБА_1 Маючи на руках угоду від 29.09.2009 року, в тому ж 2009 році ОСОБА_1 , студентка другого курсу була ознайомлена з її змістом. Твердження апеляційної скарги про те, що із змістом угоди вона ознайомилась лише у 2014 році є не правдивим.

Факт повернення ОСОБА_1 у 2009 році педуніверситету спірної угоди підтверджується тим, що без цього важливого документу було не можливе продовження її навчання, а також наявність оригіналу угоди в архівній особистій справі, копія якої є в матеріалах справи, а оригінал оглядався судом першої інстанції та сторонами під час розгляду справи.

Протягом п`яти років навчання в педуніверситеті ОСОБА_1 , її мати ОСОБА_9 , вчитель за фахом, яка сприяла одержанню дочкою цільового направлення на навчання в педуніверситеті, не піднімали питання про недійсність спірної угоди.

В 2013 році ОСОБА_1 завершила навчання в педуніверситеті. Згідно з наказом від 21.06.2013 року № 499 їй було видано диплом з відзнакою за кваліфікацією філолог, вчитель німецької і англійської мов та зарубіжної літератури, а також було дано направлення на роботу в сільську школу в розпорядження відділу освіти Гусятинської райдержадміністрації.

Однак ОСОБА_1 не виконала зобов`язання за угодою від 29.09.2009 року — до 15 серпня 2013 року прибути до роботодавця та укласти трудовий договір, а поїхала працювати за кордон.

Відповідно до закону прокурор міста Тернополя звернувся з позовом в суд про відшкодування державі витрачених на її навчання коштів.

Угода між Тернопільським національним педагогічним університетом імені Володимира Гнатюка, Відділом освіти Гусятинської райдержадміністрації та ОСОБА_1 від 29.09.2009 року розглядалась двома судовими інстанціями — Гусятинським районним судом (Справа № 596/586/14- ц, рішення від 27.06.2014 року за позовом прокурора до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання та Апеляційним судом Тернопільської області (Справа № 596/586/14-ц провадження № 22-ц/ 789/860/14, ухвала від 11.09.2014 р. за апеляційною скаргою прокуратури Тернопільської області. Ухвалою апеляційну скаргу задоволено, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги прокуратури в інтересах держави в особі Тернопільського національного педагогічного університету задоволено.

Відповідно до частини 4 статті 82 діючого ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи.

Даний позов (апеляція) є спробою піддати ревізії докази вже перевірені двома судами. Доводи позивної заяви не відповідають обставинам справи та вимогам чинного законодавства, які стосуються спірного правочину.

У судовому засіданні апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 адвокат Панченко А.В. апеляційну скаргу підтримала з мотивів, викладених в ній.

Представник ТНПУ ім. В. Гнатюка — Сохіна І.С. апеляційну скаргу не визнала, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, зіславшись на пояснення відображені у відзиві.

Представник Гусятинської РДА в судове засідання не з`явився, будучи належним чином повідомленим про день, час та місце розгляду справи про що свідчить підпис на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення, що у відповідності до вимог ст. 372 ч. 2 ЦПК України апеляційній інстанції проводити слухання справи у їх відсутність.

Розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників процесу, доповідача, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Відповідно до п.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що 12.05.2008 року між директором ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Коцюбинці Гусятинського району та випускником ОСОБА_1 укладено договір про цільове направлення на навчання у 2008 році та підготовку студента у Тернопільському національному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка.

У відповідності до умов зазначеного договору дирекція школи зобов`язувалась організувати якісне проведення практики студента, надати випускнику вузу роботу у відповідності із спеціальністю та рівнем кваліфікації.

17.06.2008 року Управління освіти і науки Тернопільської облдержадміністрації видало ОСОБА_1 . цільове направлення №2441 на денну форму навчання в Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка за напрямом підготовки філологія (німецька мова та література), в якому зазначено, що відділ освіти Гусятинської райдержадміністрації гарантує працевлаштування ОСОБА_1 в загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів с. Коцюбинці Гусятинського району після закінчення навчання.

Наказом ТНПУ ім. В. Гнатюка №369 від 25.07.2008 року ОСОБА_1 була зарахована на бюджетну форму навчання на факультет іноземних мов за напрямком підготовки «філологія, німецька мова і література».

29.09.2009 року між ТНПУ ім. В. Гнатюка, відділом освіти Гусятинської районної державної адміністрації та ОСОБА_1 було укладено тристоронню Угоду про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчалися за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням.

Пунктом 1.1 зазначеної угоди передбачено, що ОСОБА_1 отримує у вищому навчальному закладі базову або повну вищу освіту за спеціальністю філологія (німецька мова та література) освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліст (магістр) та працевлаштовується на роботу згідно зі спеціальністю за кваліфікацією, визначеною в її цільовому направленні на навчання до вищого навчального закладу від 17.06.2008 року № 2441, виданому Управлінням освіти і науки Тернопільської облдержадміністрації.

Відповідно до п.п. 2.3.1, 2.3.2 п.2.3 угоди ОСОБА_1 зобов`язувалась прибути до роботодавця у термін до 15.08.2013 року, укласти трудовий договір на умовах, встановлених у п.п.2.2.4 п.2.2. угоди та відпрацювати у роботодавця на обраній посаді згідно з терміном, визначеним у трудовому договорі.

Пунктом 3.3 угоди передбачено, що сторони винні у порушенні умов цієї угоди несуть відповідальність відповідно до закону.

Згідно п.п.3.5,3.6 угода складена у трьох примірниках, які зберігаються у кожної із сторін, набирає чинності з моменту її підписання і діє до 01.09.2014 року.

Наказом ТНПУ ім. В. Гнатюка № 499 від 21.06.2013 року ОСОБА_1 видано диплом з відзнакою за кваліфікацією філолог, вчитель німецької і англійської мов та зарубіжної літератури.

31.08.2012 року Гусятинським районним центром зайнятості ОСОБА_1 видано направлення на працевлаштування №19061208310016001 у відділ освіти Гусятинської райдержадміністрації на посаду вчитель середнього навчально-виховного закладу.

Наказом відділу освіти Гусятинської райдержадміністрації №79-К від 31.08.2012 року ОСОБА_1 призначено на посаду вчителя англійської мови навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І ступеня-дошкільний навчальний заклад» с. Оленівка.

Наказом відділу освіти Гусятинської райдержадміністрації №189-К від 01.11.2012 року ОСОБА_1 призначено на посаду вчителя англійської мови загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів с. Глібів за сумісництвом з 01.11.2012 року по 25.05.2013 року.

У відповідності до наказу відділу освіти Гусятинської райдержадміністрації №203-К від 16.09.2013 року ОСОБА_1 звільнено з роботи з посади вчителя англійської мови навчально-виховного закладу «Загальноосвітня школа І ступеня-дошкільний заклад» с. Оленівка.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 11.09.2014 року, встановлено, що ОСОБА_1 свої зобов`язання за угодою від 29.09.2009 року не виконала та в строк до 13.08.2013 року не прибула до роботодавця для укладення трудового договору та стягнуто в користь Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка кошти витрачені на її навчання у розмірі 80869,89 грн.

У відповідності до ч.4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У відповідності до ч.2 ст. 52 Закону України “Про освіту” від 23.05.1991 року №1060-ХІІ, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин учасників справи, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Указом Президента України від 23.01.1996 року №77/96 “Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів” установлено, що особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.

Порядок працевлаштування випускників, які закінчили вищі навчальні заклади за рахунок коштів відповідних юридичних та фізичних осіб, визначається угодами між ними.

Постановою Кабінету Міністрів України №992 від 22.08.1996 року, що була чинною на час укладення оспорюваної Угоди від 29.09.2009 року затверджено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням.

Згідно положень п.п.8,14 вказаного Порядку, що діяли на час вступу та закінчення навчання ОСОБА_1 , випускник зобов`язаний відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років. В разі неприбуття за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до Державного бюджету вартість навчання.

Відповідно до п.4 Порядку керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком № 1, відповідно до якого затверджено форму типової угоди про підготовку фахівців з вищою освітою.

Пунктом 9 Порядку передбачено що розірвання випускником угоди, передбаченої пунктом 4 Порядку, допускається з таких поважних причин: 1) встановлення інвалідності 1 або 2 групи, внаслідок чого випускник не може виїхати на роботу за призначенням; 2) встановлення інвалідності 1 або 2 групи у дружини (чоловіка) випускника, одного з батьків (або осіб, які їх замінюють) випускника; 3) якщо випускник - вагітна жінка, мати або батько, які мають дитину у віці до трьох років, або дитину, яка згідно з медичним висновком потребує догляду (до досягнення нею шестирічного віку); одинока мати або батько, які мають дитину до чотирнадцяти років або дитину-інваліда; 4) проходження чоловіком (дружиною) військової служби (крім строкової), в тому числі за контрактом, на посадах рядового, сержантського й старшинського складу, прапорщиків, мічманів та офіцерів у Збройних Силах, Національній гвардії, Державній прикордонній службі, Службі безпеки, а також інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, та служби в органах внутрішніх справ поза місцем розташування замовника; 5) вступу до вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації для випускників вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації.

У відповідності до п. 12 Постанови Кабінету Міністрів України №1159 від 29.06.1999 року “Про підготовку фахівців для роботи у сільській місцевості”, що була чинною на момент укладення угоди від 29.09.2009 року, випускники вищих навчальних закладів, які зараховувались за цільовим направленням згідно з установленою квотою, розподіляються і направляються у розпорядження обласних та районних держадміністрацій, які видали ці направлення, в тому числі у закладах соціальної сфери у порядку, визначеному Постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 року №992.

Відповідно до ч.2 ст. 197 КЗпП України молодим спеціалістам-випускникам державних навчальних закладів, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Наказом Міністерства освіти і науки України від 17.07.2006 року №536 «Про запровадження укладання тристоронніх угод вищий навчальний заклад-студент-роботодавець» відповідно до ст. 56 Закону України “Про вищу освіту” та на виконання Указу Президента України від 04.07.2005 року №1013/2005 “Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні” запроваджено з 2007/2008 навчального року, укладання тристоронніх угод «вищий навчальний заклад - студент - роботодавець» з особами, які навчаються за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням за цільовими направленнями на другому курсі та затверджено Примірну угоду про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчалися за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням.

Отже, діюче на час навчання ОСОБА_1 у вищому навчальному закладі законодавство передбачало обов`язковість працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням згідно цільового направлення та необхідність укладення із студентами, які навчаються на другому курсі за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням за цільовими направленнями тристоронніх угод, сторонами яких виступали навчальний заклад, студент та майбутній роботодавець.

На момент укладення з відповідачами угоди про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчалися за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням від 29.09.2009 року ОСОБА_1 була студентом другого курсу Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка, а зміст укладеної між сторонами угоди повністю відповідає вимогам Примірної угоди, затвердженої Наказом Міністерства освіти і науки України від 17.07.2006 року № 536.

В обґрунтування апеляційної скарги представник апелянта посилається на те, що укладення оспорюваної угоди не відповідало ні її внутрішній волі, ні бажанню, а відповідачі діяли поза межами їх цивільної дієздатності, а відтак зазначена угода укладена всупереч вимог ст.ст. 203, 215 ЦК України.

У відповідності до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно ч.3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину у відповідності до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу — ч.1 ст. 215 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин можу бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) — ч.3 ст. 215 ЦК України.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно прийшов до висновку та не взяв до уваги посилання представника апелянта про те, що ОСОБА_1 не мала наміру укладати оспорювану угоду від 29.09.2009 року, у неї був відсутній примірник зазначеної угоди, змісту якої вона не розуміла і не пам`ятала, та вважає їх наданими з метою уникнути відповідальності за невиконання взятих на себе зобов`язань, оскільки із матеріалів справи слідує, що вона, а також її батьки за весь період навчання будь-яких заперечень з приводу вказаної угоди не висловлювали та із вимогами про її розірвання до відповідачів не звертались. Підставою для звернення до суду із даним позовом стало стягнення коштів із ОСОБА_1 в сумі 80869,89 грн за навчання по рішенню судів, що не заперечувалось представником апелянта в апеляційній інстанції.

Вказана угода була предметом дослідження під час розгляду Гусятинським районним судом Тернопільської області та апеляційним судом Тернопільської області у справі № 596/586/14 ц про стягнення з ОСОБА_1 коштів за навчання, де приймала участь позивач та її мати, як представник, однак сторони, знаючи на той час про існування угоди від 29.09.2009 року, ні під час судового розгляду, ні в ході перегляду справи судом апеляційної інстанції, не ставили під сумнів чинність зазначеної угоди та не заявляли відповідних вимог про її розірвання, а позовна заява про визнання недійсною угоди про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчалися за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням, укладеної 29.09.2009 року між ОСОБА_1 та Тернопільським національним педагогічним університетом ім. В. Гнатюка, відділом освіти Гусятинської районної державної адміністрації надійшла до суду лише 20.04.2017 року.

При цьому, зі змісту рішення апеляційного суду Тернопільської області від 11.09.2014 року вбачається, що обґрунтовуючи свої заперечення щодо стягнення коштів за навчання, представник ОСОБА_1 вказала на невиконання роботодавцем - Відділом освіти Гусятинської райдержадміністрації умов угоди від 29.09.2009 року. Таким чином, ОСОБА_1 та її представник фактично підтвердили, що були обізнані зі змістом оспорюваної угоди та зобов`язаннями, які вона покладала на її сторін, а 01.09.2012 року ОСОБА_1 уклала угоду №дб-0000000011109 із ТНПУ ім.В.Гнатюка про підготовку фахівця з вищою освітою за державним замовленням, згідно із п.2.4. якої зобов`язалась у разі надання першого робочого місця після закінчення вищого навчального закладу працевлаштуватись.

ОСОБА_1 було достеменно відомо про одержання нею цільового направлення відділу освіти Тернопільської обласної держадміністрації на навчання в Тернопільському національному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка з метою підготовки фахівця для роботи в сільській місцевості, відповідно до якого Відділ освіти Гусятинської районної державної адміністрації гарантував їй працевлаштування в загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів с. Коцюбинці Гусятинського району після закінчення навчання. Зазначене направлення було підставою для зарахування ОСОБА_1 на бюджетну форму навчання за умови її подальшого обов`язкового працевлаштування у сільській місцевості. Однак, ОСОБА_1 не виконала умови угоди прибути до роботодавця до 15 серпня 2013 року та укласти трудовий договір, а виїхала за межі України.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що 29.09.2009 року ОСОБА_1 отримала три примірники зазначеної угоди для підписання сторонами. Після цього особисто звернулась у Відділ освіти Гусятинської районної державної адміністрації та підписала оспорювану угоду. Один примірник залишила у Відділі освіти, інший передала ТНПУ ім. В. Гнатюка, а один екземпляр залишила собі.

Згідно із роз`ясненнями, викладеними у п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

У п.4 зазначеної постанови вказано, що судам відповідно до ст. 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо).

Зважаючи на вищевикладене, посилання апелянта на відсутність при укладенні оспорюваного правочину у ТНПУ ім.В.Гнатюка та відділу освіти Гусятинської районної державної адміністрації необхідного обсягу дієздатності, з посиланням на ч.2 ст. 203, ст. 215 ЦК України як правову підставу визнання оспорюваного правочину недійсним, не заслуговують на увагу суду.

За вимогами ч.2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

У відповідності до п.4.4 Статуту ТНПУ ім. В. Гнатюка ректор педагогічного університету може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам та керівникам структурних підрозділів.

Наказом ТНПУ ім. В. Гнатюка №140 від 24.04.2008 року на підставі Статуту університету право підпису угод з питань прийому вступників надано першому проректору і проректору з наукової роботи та міжнародного співробітництва - ОСОБА_8 , який і підписав оспорювану угоду зі сторони навчального закладу, що підтвердила у судовому засіданні представник відповідача.

Про те, що спірна угода підписана ОСОБА_10 підтверджено його поясненнями у судовому засіданні першої інстанції, що на момент укладення оспорюваної угоди він обіймав посаду начальника Відділу освіти Гусятинської районної державної адміністрації і в силу своїх посадових обов`язків підписував укладені угоди про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчалися за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням,чим спростовано доводи апеляційної скарги щодо не підписання ним даної угоди.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 не доведено і судом не встановлено, що особи, які підписували оспорювану угоду від ТНПУ ім.В.Гнатюка та відділу освіти не мали на це відповідних повноважень від зазначених юридичних осіб. Крім того, за вимогами ст. 218 ЦК України, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Представник відповідача ОСОБА_11 в апеляційній інстанції підтвердила, що оспорювана ОСОБА_1 угода була уже предметом дослідження судами по цивільних справах у 2014 -2019 роках ( номери справ № 596/586/14 та № 607/18219/15ц) між тими ж сторонами тільки з інших підстав.

Безпідставними є посилання апелянта на те, що цільове направлення на навчання було видано їй Управлінням освіти і науки Тернопільської облдержадміністрації, а тому саме зазначена установа повинна була виступати третьою стороною угоди від 29.09.2009 року, суд до уваги не бере, оскільки у відповідності до Наказу Міністерства освіти і науки України №536 від 17.07.2006 року передбачено укладення тристоронніх угод «вищий навчальний заклад - студент - роботодавець», відтак суд вірно вважав, що саме Відділ освіти Гусятинської райдержадміністрації, який відповідно до цільового направлення №2441 від 17.06.2008 року гарантував працевлаштування ОСОБА_1 є належною стороною оспорюваної угоди як безпосередній майбутній роботодавець. При цьому, суд враховує те, що цільовий договір вона уклала 12.05.2008 року із директором ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Коцюбинці Гусятинського району.

Не заслуговують на увагу посилання ОСОБА_1 на те, що наказ Міністерства освіти України № 536 від 17.07.2006 року “Про запровадження укладення тристоронніх угод “вищий навчальний заклад-студент-роботодавець”, яким затверджено угоду про працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які в частині порядку прийому абітурієнтів за цільовим замовленням є неправомірним, бо не пройшов державної реєстрації, оскільки зазначені Умови були затверджені наказом Міністерства освіти і науки України №802 від 02.09.2008 року, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 24.09.2008 року за №892/15583 і на момент затвердження зазначених Умов вже була зарахована на бюджетну форму навчання на факультет іноземних мов Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка наказом № 369 від 25.07.2008 року.

Крім того, пунктом 3.4.5 наказу МЮУ від 12.04.2005 року № 34/5 “Про вдосконалення порядку державної реєстрації нормативно-правових актів у Міністерстві юстиції України та скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів” встановлено, що не підлягають реєстрації у Мінюсті нормативні акти міністерств та відомств, які не встановлюють нових правових норм, а спрямовані на організацію виконання рішень вище стоячих органів. Даний наказ був оприлюднений на сайті МОНУ.

Обов`язковість працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчалися за напрямами і спеціальностями педагогічного профілю за державним замовленням визначено ч.2 ст. 52 Закону України “Про освіту” від 23.05.1991 року №1060-ХІІ, п. 2 Указу Президента України “Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів” від 23.01.1996 року №77/96, п. 14 постанови Кабінету Міністрів України “Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням” від 22.08.1996 року №992, а тому твердження апелянта про те, що єдиним правочином, який міг би бути укладений між нею та ТНПУ ім. В. Гнатюка є угода про підготовку фахівців з вищою освітою не відповідають дійсності.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії (п. 2 постанови Пленуму ВСУ від 01 листопада 1996 року, №9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”).

Статтею 150 Конституції України закріплено, що виключно до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України.

Враховуючи вищевикладене, суд не може, застосувати статтю 43 Конституції України, як норму прямої дії, водночас визнати неконституційними норми ч.2 ст. 52 Закону України “Про освіту”, п.2 Указу Президента України “Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів” від 23.01.1996 року №77/96, п.8 постанови Кабінету Міністрів України “Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням” від 22.08.1996 року №992, що були чинними на момент укладення оспорюваної угоди від 29.09.2009 року, оскільки вирішення питання про їхню конституційність є юрисдикцією Конституційного Суду України.

Безпідставними є посилання апелянта на те, що оспорювана угода не відповідає нормам діючого на той час законодавства і Конституції України, оскільки спростовуються доказами та матеріалами справи, яким суд першої інстанції дав належну та правову оцінку.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що були предметом дослідження суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України — суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Судові витрати покласти на сторони в межах ними понесеними у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 — залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 17 квітня 2019 року - залишити без змін.

Судові витрати покласти на сторони в межах ними понесеними.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 30 серпня 2019 року.

Головуюча Т.С. Парандюк

Судді : С.І. Дикун

Н.М. Храпак