ПОСТАНОВА

Іменем України

16 серпня 2019 року

Київ

справа №805/5007/15-а

адміністративне провадження №К/9901/24033/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 20 лютого 2017 року (судді Волгіна Н.П., Кравченко Т.О., Голошивець І.О.) та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року (судді Васильєва І.А., Василенко Л.А., Гайдар А.В.) у справі № 805/5007/15-а за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України), Головного управління МВС України в Донецькій області (далі - ГУМВС України в Донецькій області), Слов`янського міського відділу (з обслуговування м. Слов`янська та Слов`янського району) ГУМВС України в Донецькій області про визнання незаконним звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до відповідачів, у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила:

- визнати незаконним її звільнення з посади оперуповноваженого сектору кримінальної міліції зі справ дітей Слов`янського міського відділу (з обслуговування м. Слов`янська та Слов`янського району) ГУМВС України в Донецькій області;

- поновити її на посаді оперуповноваженого сектору кримінальної міліції зі справ дітей Слов`янського міського відділу (з обслуговування м. Слов`янська та Слов`янського району) ГУМВС України в Донецькій області;

- стягнути з МВС України на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 вказувала, що 25 грудня 2009 року була прийнята на посаду оперуповноваженого відділення кримінальної міліції зі справ дітей (КМСД) Макіївського міського управління ГУМВС України в Донецькій області. З 28 лютого 2012 року позивачу надана відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в подальшому, з 09 листопада 2014 року (у зв`язку із необхідністю догляду за дитиною після досягнення нею трирічного віку) терміном дії до 08 листопада 2015 року. У вересні 2015 року позивача переведено на посаду оперуповноваженого сектору кримінальної міліції зі справ дітей Слов`янського міського відділу (з обслуговування міста Слов`янська та Слов`янського району) ГУМВС України в Донецькій області. 16 жовтня 2015 року позивач звернулася з рапортом про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку терміном з 09 листопада 2015 року по 08 листопада 2016 року, який в подальшому керівництвом не підписано у зв`язку із «зупиненням підписання декретних відпусток», про що позивачу повідомлено 09 листопада 2015 року у відділі кадрів ГУМВС України в Донецькій області. За день до цього, 08 листопада 2015 року, позивачу зателефонував начальник відділу кадрів Слов`янського міського відділу ГУМВС України в Донецькій області Орехов А.А. , та повідомив, що її звільнено за скороченням штатів у зв`язку з ліквідацією структурного підрозділу МВС України - міліції. 10 листопада 2015 року позивач отримала аналогічну інформацію у відповідь на її звернення до відділу кадрів ГУМВС України в Донецькій області. Позивач стверджувала, що відповідно до статті 184 Кодексу законів про працю України вагітні жінки і жінки, які мають дітей до трьох років, та ті, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до шести років (як позивач), не підлягають звільненню, крім випадків ліквідації установи, коли допускається звільнення працівника з обов`язковим працевлаштуванням. ОСОБА_1 вважає, що вона, як жінка що має дитину, яка не досягла шести років, не підлягає звільненню. Крім цього, позивач зазначала, що з наказом про звільнення її не ознайомлено, копію цього наказу їй не видано, як не видано і трудову книжку, чим порушено статтю 47 Кодексу законів про працю України.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 08 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що ОСОБА_1 не скористалася наданим їй правом на подачу заяви про прийняття на службу до поліції і, відповідно, не підтвердила свою згоду проходити подальшу службу в поліції відповідно до вимог пункту 9 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію».

Ухвалою від 25 жовтня 2016 року Вищий адміністративний суд України скасував постанову Донецького окружного адміністративного суду від 08 лютого 2016 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2016 року, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою для скасування указаних судових рішень стало те, що суди попередніх інстанцій не встановили та не дослідили чи було працедавцем дотримано вимоги частини 3 статті 184 Кодексу законів про працю України щодо надання ОСОБА_1 пропозиції іншої посади в іншій установі відповідно до її спеціальності.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 20 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.

При повторному розгляді справи суди першої та апеляційної інстанцій, перевіривши дії відповідача на предмет дотримання вимог частини 3 статті 184 Кодексу законів про працю України в частині надання ОСОБА_1 пропозиції іншої посади в іншій установі відповідно до її спеціальності, дійшли висновку, що станом на час звільнення - 06 листопада 2015 року, позивач не мала дитину віком до трьох років, не перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, не була одинокою матір`ю (що спростовує свідоцтво про одруження та відсутність у паспорті відмітки про розірвання шлюбу), яка має дитину інваліда або дитину віком до чотирнадцяти років, а тому не відносилась до осіб, які підлягали обов`язковому працевлаштуванню при звільненні у зв`язку із ліквідацією підприємства (установи).

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

На постанову Донецького окружного адміністративного суду від 20 лютого 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нову постанову - про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Аргументи скаржника полягають у тому, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, положення статей 179, 184 Кодексу законів про працю України, а також неповно з`ясовано обставини справи, що мають значення для вирішення справи.

Позивач вважає своє звільнення незаконним, оскільки звільнення жінок, які мають дітей віком до шести років в силу зазначених положень трудового законодавства забороняється. Скаржник наголошує, що була звільнена через скорочення штатів при цьому без надання пропозиції займати жодну вакантну посаду в цій установі, як-то передбачено статтею 184 Кодексу законів про працю України. При цьому, скаржник стверджує, що не надсилала та не писала рапортів про вихід на роботу до Слов`янського МВ/або про звільнення, про можливе звільнення у разі невиходу на роботу їй не повідомляли. Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій безпідставно прийнято до уваги акт фіксування телефонної розмови від 06 листопада 2015 року про попередження про звільнення у разі невиходу на роботу, оскільки таких дзвінків з попередженнями позивач не отримувала.

Позиція інших учасників справи

У запереченнях на касаційну скаргу МВС України просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 , а постанову Донецького окружного адміністративного суду від 20 лютого 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року - залишити без змін. Відповідач вважає, що звільнення позивача відбулося у відповідності до вимог чинного законодавства, а положення Кодексу законів про працю України в частині, що врегульована приписами розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію», не застосовуються, підстави для вирішення питання щодо обов`язкового працевлаштування відсутні.

У запереченнях на касаційну скаргу ГУМВС України в Донецькій області просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що позивач як працівник міліції, який не прийнятий на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, підлягала звільненню зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Волевиявлення позивача про проходження служби в органах Національної поліції у порядку, визначеному пунктом 9 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію», оформлене не було. На день звільнення зі служби ОСОБА_1 не мала дитину віком до трьох років та не перебувала у відпустці по догляду за дитиною до шести років, відтак положення частини 3 статті 184 Кодексу законів про працю України на спірні правовідносини не розповсюджуються. Звільнення позивача відбулося з дотриманням установленого законом порядку.

Рух касаційної скарги

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 11 жовтня 2017 року відкрив провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Білоус О.В. (суддя-доповідач), Бевзенко В.М., Желтобрюх І.Л.

05 червня 2019 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 30 травня 2019 року № 521/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Білоуса О.В. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 з 25 грудня 2009 року проходила службу в органах внутрішніх справи, з 05 серпня 2013 року - на посаді оперуповноваженого сектору кримінальної міліції у справах дітей Макіївського міського управління ГУМВС України в Донецькій області, з 07 листопада 2014 року - на посаді оперуповноваженого сектору кримінальної міліції у справах дітей Слов`янського міського відділу (з обслуговування м. Слов`янська та Слов`янського району) ГУМВС України в Донецькій області.

На підставі наказу ГУМВС України в Донецькій області від 28 лютого 2012 року № 82 о/с ОСОБА_1 надана відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 11 лютого 2012 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На підставі наказу ГУМВС України у Донецькій області від 28 листопада 2014 року № 415 о/с ОСОБА_1 надана відпустка по догляду за дитиною з 10 листопада 2014 року до 9 листопада 2015 року.

06 листопада 2015 року ГУМВС України в Донецькій області видано наказ від № 385 о/с, яким:

- вважати такою, що приступила до виконання службових обов`язків після виходу з відпустки по догляду за дитиною з 06 листопада 2015 року капітана міліції ОСОБА_1 (М-155274) - оперуповноваженого сектору кримінальної міліції у справах дітей Слов`янського міського відділу (з обслуговування м. Слов`янська та Слов`янського району);

- згідно з пунктом 9 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнити з 06 листопада 2015 року в запас Збройних Сил за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) капітана міліції ОСОБА_1 - оперуповноваженого сектору кримінальної міліції у справах дітей Слов`янського міського відділу (з обслуговування м. Слов`янська та Слов`янського району).

ОСОБА_1 , вважаючи своє звільнення незаконним, а наказ відповідача протиправним, звернулася до суду з даним позовом.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їхні права і обов`язки регулюється Законом України від 20 грудня 1990 року № 565-XII «Про міліцію» у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин.

Відповідно до статті 18 вказаного Закону, порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114), згідно з пунктом 8 якого дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема у зв`язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

За приписами пункту 64 «г» Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Водночас, на момент розгляду цієї справи Закон України від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ «Про міліцію» втратив чинність та вступив у дію Закон України від 02 липня 2015 року № 580-VІІІ «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VІІІ).

Згідно з пунктом 1 розділу XI Закону № 580-VІІІ цей Закон набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем його опублікування, крім: 1) пунктів 1, 2, 3, 7- 13, 15, 17- 18 розділу XI, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування; 2) частини сьомої статті 15 та частини п`ятої статті 21 цього Закону, які набирають чинності з 01 січня 2017 року.

Закон № 580-VІІІ опублікований у газеті Голос України 06 серпня 2015 року за № 141-142, набрав чинності 07 листопада 2015 року.

Отже, пункти 1, 2, 3, 7- 13, 15, 17- 18 розділу XI цього Закону набирають чинності з 07 серпня 2015 року.

Пунктом 8 розділу XI Закону № 580-VІІІ визначено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Отже, законодавець імперативно визначив спосіб і час попередження про можливе майбутнє звільнення працівників міліції, а тому ОСОБА_1 в силу законодавчих приписів з 06 серпня 2015 року вважалася попередженою про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

За правилами пункту 9 розділу XI цього Закону працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

У пункті 10 розділу XI Закону № 580-VІІІ визначено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Пунктом 64 «Г» Положення № 114 обумовлено, що звільнення у зв`язку із скороченням штатів допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Колегія суддів відзначає, що приписи розділу ХІ Закону № 580-VІІІ та Положення № 114, на які є посилання у спірному наказі, містять три підстави для звільнення особи зі служби через скорочення штатів, а саме: при відмові працівника міліції від проходження служби в поліції; не прийнятті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення; при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Отже, при вирішенні питання щодо звільнення за скороченням штату, керівник органу прямо зобов`язаний розглянути можливість подальшого використання на службі особи, що звільняється.

Під час розгляду справи ГУМВС України в Донецькій області стверджувало, що ОСОБА_1 не виявила бажання працювати в органах поліції, оскільки в порядку, визначеному пунктом 9 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію», не надала згоду на прийняття її на службу до поліції.

З такими доводами відповідача погодилися й суди першої та апеляційної інстанцій.

Разом з тим, як у позові, так і в апеляційній та касаційній скаргах ОСОБА_1 наголошувала на тому, що до 09 листопада 2015 року вона перебувала у відпустці по догляду за дитиною на підставі наказу ГУМВС України у Донецькій області від 28 листопада 2014 року № 415 о/с.

16 жовтня 2015 року позивачка звернулася до відповідача з рапортом (заявою) про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку з 09 листопада 2015 року по 08 листопада ІНФОРМАЦІЯ_2 , з долученням відповідної медичної довідки.

Проте, 08 листопада 2015 року дізналася, що спірним наказом ГУМВС України в Донецькій області її звільнено з органів внутрішніх справ.

Із зазначених тверджень ОСОБА_1 слідує, що вона мала намір продовжити декретну відпустку принаймні ще на один рік, що, в свою чергу, вказує про відсутність у неї наміру виходити на роботу з 06 листопада 2015 року.

Донецький апеляційний адміністративний суд у постанові від 14 червня 2017 року зазначив, що позивач не надала доказів свого звернення до відповідача 16 жовтня 2015 року. Також позивачем не надано доказів на підтвердження оскарження відмови керівництва щодо надання їй відпустки по догляду за дитиною.

У контексті таких висновків суду апеляційної інстанції колегія суддів погоджується з доводами позивачки про те, що оскільки вона просила надати відпустку з 09 листопада 2015 року, то з`ясування факту надання такої відпустки до моменту звільнення - 06 листопада 2015 року, було б передчасним.

Колегія суддів вважає, що для повного та всебічного з`ясування зазначених позивачем обставин судам необхідно було дослідити особову справу ОСОБА_1 , що зроблено не було.

Більше того, у поданих під час розгляду даної справи запереченнях відповідачі жодним чином не спростовували факт звернення позивача 16 жовтня 2015 року з рапортом (заявою) про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку з 09 листопада 2015 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 .

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано оцінку зазначеним обставинам та не наведено обґрунтованих мотивів їх відхилення.

Крім того, протягом усього часу розгляду цієї адміністративної справи ОСОБА_1 стверджувала, що на момент звільнення перебувала у відпустці по догляду за дитиною відповідно до наказу ГУМВС України у Донецькій області від 28 листопада 2014 року № 415 о/с, а тому згідно з положеннями частини 3 статті 184 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) вона не підлягала звільненню.

Необхідність з`ясування указаних обставин слугували підставою для направлення Вищим адміністративним судом України даної справи новий розгляд до суду першої інстанції.

При повторному розгляді справи суди встановили, що 06 листопада 2015 року до Слов`янського міського відділу (з обслуговування м. Слов`янська та Слов`янського району) ГУМВС України в Донецькій області засобами електронного зв`язку надійшов рапорт ОСОБА_1 , в якому вона зазначила про своє бажання вийти з відпустки по догляду за дитиною та просила вважати її такою, що приступила до виконання службових обов`язків з 06 листопада 2015 року.

У цей же день посадовими особами Слов`янського міського відділу було здійснено телефонний дзвінок на мобільний номер позивачки та доведено до її відома, що якщо вона не приступить до виконання обов`язків її буде звільнено за скорочення штатів, на що остання повідомила, що знаходиться на тимчасово окупованій території у місті Макіївці, виходити на службу не збирається, якщо її буде звільнено - буде поновлюватись на роботі через суд.

В оскаржуваних судових рішеннях зазначено, що вказаний рапорт Александрової І .В. міститься в матеріалах справи з відповідними відмітками про його отримання Слов`янським міським відділом (з обслуговування м. Слов`янська та Слов`янського району) ГУМВС України в Донецькій області, також міститься і акт про фіксування телефонного дзвінка позивачу.

Проте, колегія суддів вважає такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій передчасними, оскільки позивачка заперечує подання нею такого рапорту, що, відповідно, узгоджується з поданням нею заяви про продовження відпустки по догляду за дитиною від 16 жовтня 2015 року та поясненнями про відсутність наміру приступити до виконання службових обов`язків з 06 листопада 2015 року.

Судами попередніх інстанцій не досліджено копію рапорту ОСОБА_1 від 06 листопада 2015 року, яка міститься у матеріалах справи, не предмет наявності на рапорті відмітки (штампу) Слов`янського міського відділу про його отримання засобами електронного зв`язку, а також дати та вхідного номеру.

Колегія суддів звертає увагу на те, що в силу частини 2 статті 71 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного суду.

Разом з тим, Слов`янським міським відділом (з обслуговування м. Слов`янська та Слов`янського району) ГУМВС України в Донецькій області, як суб`єктом владних повноважень, не спростовано доводи позивача про неподання нею рапорту від 06 листопада 2015 року. Втім, і судами попередніх інстанцій не використано, передбачене частиною 5 статті 71 КАС України (у зазначеній вище редакції), право на збирання доказів з власної ініціативи.

Беручи до уваги доводи позивача та зважаючи на неповноту з`ясування судами фактичних обставин справи, неможливо достеменно стверджувати, що ОСОБА_1 подавала рапорт від 06 листопада 2015 року, в якому висловила бажання вийти з відпустки по догляду за дитиною, та, відповідно, вважати, що на момент звільнення позивач вважалася такою, що вийшла з відпустки по догляду за дитиною.

Відповідно до частини 3 статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина 6 статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням.

За частиною 6 статті 179 КЗпП України у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці в обов`язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку.

Отже, наведені правові положення регламентують заборону звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у період перебування у відпустці до досягнення дитиною трьох або шести років.

Крім того, Верховний Суд акцентує увагу на те, що питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із статтею 9 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Ураховуючи викладене, застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення КЗпП України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 820/3205/16 (провадження № К/9901/34163/18).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною 2 статті 40 цього Кодексу звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

За частинами 1- 3 статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз`яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Виходячи з нормативного тлумачення частини 1 статті 40 та частин 1статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

При цьому, Верховний Суд України в постановах від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Між тим, ОСОБА_1 вказувала на ненадання їй пропозицій іншої роботи (посади). У запереченнях на касаційну скаргу ГУМВС України в Донецькій області підтвердило невжиття посадовими особами відповідачів заходів щодо подальшого працевлаштування позивача або запропонування їй будь-яких посад.

Тобто, зазначені обставини не є спірними.

Наведене свідчить про порушення Слов`янським міським відділом (з обслуговування м. Слов`янська та Слов`янського району) ГУМВС України в Донецькій області процедури звільнення позивача із займаної посади.

Також, згідно з приписами статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Судом першої інстанції правильно встановлено недотримання Слов`янським міським відділом (з обслуговування м. Слов`янська та Слов`янського району) ГУМВС України в Донецькій області процедури звільнення позивача в частині не направлення копії наказу (витягу із нього) про звільнення особі, яка була відсутня на робочому місці у день звільнення, та повідомлення про необхідність отримання особою трудової книжки.

Поряд з цим, суд першої інстанції керувався приписами Інструкції про порядок ведення трудових книжок, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, не застосувавши при цьому положення загального трудового законодавства - КЗпП України.

Верховний Суд акцентує увагу, що однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Поряд із цим, колегія суддів дійшла висновку, що у рамках розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій достовірно не з`ясовано чи мало місце незаконне звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ.

Верховний Суд вважає, що незабезпечення належного захисту громадян від незаконного звільнення є також і обов`язком судового органу на стадії вирішення публічно-правого спору, і його невиконання невілюватиме інститут трудового права та знецінить роль судової системи як інструменту для відновлення порушених трудових прав громадян.

Проте, неповнота з`ясування судами фактичних обставин справи позбавляє Верховний Суд можливості перевірити правильність застосування судами норм матеріального права при вирішенні питання щодо правомірності прийняття ГУМВС України в Донецькій області спірного наказу.

При цьому Верховний Суд відзначає, що діє у межах повноважень, визначених статтею 341 КАС України, частиною 2 якої установлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

В силу пункту 1 частини 2 статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

З огляду на те, що судами першої та апеляційної інстанцій порушені норми процесуального права, які призвели до прийняття необґрунтованого судового рішення і не можуть бути перевірені та усунуті судом касаційної інстанції, колегія суддів вважає за необхідне направити дану справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

При повторному розгляді справи суду першої інстанції необхідно повно та всебічно з`ясувати фактичні обставини даної справи, зокрема, установити: чи зверталася ОСОБА_1 з рапортом (заявою) від 16 жовтня 2015 року про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею шести років; чи зверталася ОСОБА_1 з рапортом від 06 листопада 2015 року, в якому висловила бажання приступити до виконання службових обов`язків та просила вважати її такою, що вийшла з відпустки по догляду за дитиною з 06 листопада 2015 року. З урахуванням установлених обставин визначити правовий статус ОСОБА_1 на момент її звільнення, а саме, чи вважалася вона такою, що перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шести років.

Також суду першої інстанції необхідно надати правову оцінку діям відповідачів щодо не надання позивачу пропозиції щодо пропозиції іншої посади в іншій установі відповідно до її спеціальності.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 20 лютого 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду