П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/887/19-а

Головуючий у 1-й інстанції: Жданкіна Н.В.

Суддя-доповідач: Залімський І. Г.

15 серпня 2019 року

м . Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Залімського І. Г.

суддів: Мацького Є.М. Сушка О.О.

секретар судового засідання: Платаш В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 травня 2019 року (ухвалене у м. Вінниці 21 травня 2019 року о 10:44) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА _1 звернулася до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень:

- від 24.06.2016 №132331-13, яким ОСОБА_1 визначено податкове зобов`язання по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015 рік в сумі 3591,43 грн;

- від 16.06.2017 за №178275-13, яким ОСОБА_1 визначено податкове зобов`язання по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016 рік в сумі 3326,13 грн.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 травня 2019 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Вінницькій області №178275-13 від 16.06.2017. Відмовлено у задоволенні позову в іншій частині.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням в частині відмови у задоволенні позову, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 травня 2019 року скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неповного з`ясування обставин справи і, як наслідок, невірного вирішення справи та прийняття необґрунтованого рішення.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що податковим повідомленням-рішенням від 24.06.2016 №132331-13 визначено податкове зобов`язання по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015 рік в сумі 3591,43 грн, за належну їй 1/2 частини нежитлового приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач зазначає, що судовими рішеннями у справі №802/1672/17-а, які набрали законної сили, встановлено, що вказаний об`єкт нерухомості не належить до об`єктів оподаткування.

З посиланням на рішення у справі №802/1672/17-а та постанову Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №822/2624/16, позивач вказує, що Податковий кодекс України не містить жодного розмежування щодо належності вказаного об`єкту фізичній особі чи промисловому підприємству, оскільки визначальним критерієм для звільнення від сплати податку є саме цільове призначення об`єкту нерухомого майна.

Також позивач зазначила, що лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження щодо встановлення податку на майно, відмінне від земельної ділянки. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення податку на майно, відмінне від земельної ділянки. При цьому, виходячи з неможливості збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом, в 2015 році не можна було визначити плановим періодом 2015 рік. Плановим відповідно до норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України є період після того, в якому приймається відповідне рішення ради. Отже, рішення місцевих рад щодо податку на майно, відмінне від земельної ділянки, прийняті у 2015 році, могли встановлювати плановим періодом лише 2016 рік. В обґрунтування цих доводів позивач посилається на постанови Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №814/2040/16 та від 25.06.2018 у справі №813/423/17.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу в якому вказав на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, а також на безпідставність доводів апеляційної скарги. Зауважив, що належні позивачу нежитлові приміщення є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки, правила пп. "є" 266.2.2. п.266.1 ст.266 Податкового кодексу України на такі будівлі не розповсюджується.

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

З матеріалів апеляційної скарги встановлено, що позивач фактично погодилася із висновками суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, а тому, керуючись положеннями ч.1 ст.308 КАС України, колегія суддів здійснювала перегляд оскаржуваного судового рішення в межах апеляційної скарги позивача.

Представник позивача в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі, просив вимоги, що в ній викладені, задовольнити.

Представник відповідача заперечив проти задоволення апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, що з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 на праві власності належить 1/2 (одна друга) часток комплексу будівель, які розташовані в АДРЕСА_1 , набутих згідно договору купівлі-продажу від 26.12.2006, укладеного з ОСОБА_2 , що підтверджується реєстраційним посвідченням Вінницького обласного об`єднаного бюро технічної інвентаризації від 12.04.2007. Придбана ОСОБА_1 1/2 частка комплексу будівель складається із приміщень: літ. "А" 1 поверх - пр. № 1 - № 19 пл. 308,7 кв.м.; літ. "Б", "Б" - 1 поверх - пр. № 1 - № 9 (№1 - № 11) пл. 1056,3 кв.м.; антресолі - пр. № 10 - № 11 (№ 12 - № 13) пл. 98,4 кв.м.; літ. "В" - 1 поверх - пр. № 1, № 2 пл. 33,9 кв.м.; літ. "Г" 1 поверх- пр. № 1 пл. 82,7 кв.м; літ. "З" - 1 поверх - пр. № 1- № 3 пл. 10,4 кв.м.; літ. "Д", вбиральна; літ. "Е" - склад; літ. "Ж" - навіс; літ. "С" - склад, споруди № 2, № 6, № 7, № 8; частка споруди №1, частка мостіння 1 площею 1176,4 кв. м., загальною площею 1590,40 кв.м., що підтверджується технічним паспортом на виробничій будинок від 30.03.2012, інвентаризаційна справа №25783.

24.06.2016 ГУ ДФС у Вінницькій області винесено податкове повідомлення-рішення №132331-13, яким ОСОБА_1 визначено податкове зобов`язання по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015 рік в сумі 3591,43 грн.

Позивач не погодилась із вказаним рішенням та звернулась до суду.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині скасування податкового повідомлення-рішення від 24.06.2016 №132331-13, суд першої інстанції виходив з того, що нерухоме майно, що належить позивачу об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Правила пп. "є" 266.2.2. п.266.1 ст.266 Податкового кодексу України на такі будівлі не розповсюджується, адже норма застосовується до промислових підприємств, які мають статус юридичних осіб.

Колегія суддів враховує вказаний висновок суду першої інстанції та при вирішенні справи виходить з наступного.

Згідно пп.266.1.1 п.266.1 ст.266 ПК України платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки є юридичні і фізичні особи, у тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості у спільній частковій або спільній сумісній власності кількох осіб.

Об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно відповідно до пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка, а базою оподаткування - загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток (пункт 266.3 стаття 266 ПК України).

Відповідно до пп.266.6.1 п.266.6 ст.266 ПК України базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.

Згідно пп. "є" 266.2.2. п. 266.1 ст. 266 ПК України, не є об`єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.

Посилання позивача на те, що в судових рішеннях по справі №802/1672/17-а, встановлено, що належні їй на праві власності нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 не належать до об`єктів оподаткування, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Відповідно до ч.4 ст.78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Необхідно зауважити, що визнання в судових рішеннях по справі №802/1672/17-а протиправним нарахування відповідачем податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на належну позивачу 1/2 частини нежитлового приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , не є встановленою судом обставиною, а є лише правовою оцінкою суду дій відповідача.

Відповідно до ч.7 ст.78 КАС України, правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

За таких обставин, судові рішення по справі 802/1672/17-а, не є підставою для звільнення від доказування в розумінні ст.78 КАС України.

Відповідно частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постановах Верховного Суду від 11 грудня 2018 року по справі №822/2614/16, від 02 жовтня 2018 року по справі №823/1702/16, від 15 травня 2018 року по справі №806/2676/17 викладену обов`язкову до застосування правову позицію щодо застосування пп. "є" 266.2.2. п. 266.1 ст. 266 ПК України.

Верховний Суд зазначає, що системне тлумачення підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України свідчить про те, що законодавець у кожному буквеному пункті (від «а» до «л») передбачив конкретні умови, за наявності яких нерухомість не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Кожен з цих випадків не підлягає розширювальному тлумаченню.

Буквальний аналіз пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України свідчить про те, що нерухомість має бути класифікована як «будівлі промисловості промислових підприємств». При цьому законодавець використав прислівник «зокрема», який уживається для підкреслення, виділення чого-небудь з-поміж однотипного, та який відноситься в даному випадку до виду будівель промисловості (виробничі корпуси, цехи, складські приміщення), а не до суб`єкта власності.

За положеннями підпункту 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України об`єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють серед іншого будівлі промислові та склади (підпункт «ґ»).

Відповідно до пункту 5.3 статті 5 Податкового кодексу України інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.

Відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17 серпня 2000 року № 507, будівлі промисловості (криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо) віднесено до підрозділу "Будівлі нежитлові" група 125 "Будівлі промислові та склади" клас 1251 "Будівлі промисловості".

До будівель промисловості відносяться об`єкти нерухомості, які відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 належать до класу 1251 "Будівлі промисловості", який в свою чергу включає підкласи: 1251.1 - "Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості", 1251.2 - "Будівлі підприємств чорної металургії", 1251.3 - "Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості", 1251.4 - "Будівлі підприємств легкої промисловості, 1251.5 - "Будівлі підприємств харчової промисловості", 1251.6 - "Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості", 1251.7 - "Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості", 1251.8 - "Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості", 1251.9 - "Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне".

Говорячи про промислове підприємство, необхідно зауважити, що в законодавстві України не існує правової норми, яка б чітко визначала дане поняття.

Відповідно до Національного класифікатора України ДК 009:2010, затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 29 листопада 2010 року № 530 (далі - ДК 009:2010), економічна діяльність - процес виробництва продукції (товарів і послуг), який здійснюють з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устатковання, робочої сили, технологічних процесів тощо. Економічну діяльність характеризують витрати на виробництво, процес виробництва та випуск продукції.

Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою ДК 009:2010, згідно з яким процес промислового виробництва - це процес перероблення (механічного, хімічного, ручного тощо), який використовують для виготовлення нової продукції (споживчих товарів, напівфабрикатів чи засобів виробництва), оброблення товарів, які були у використанні, надання промислових послуг і який класифікують у секціях B «Добувна промисловість та розроблення кар`єрів», C «Переробна промисловість», D «Постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря», E «Водопостачання; каналізація, поводження з відходами» та F «Будівництво».

Промисловість в розумінні економічної теорії це провідна галузь господарства, яка об`єднує підприємства, що виробляють електроенергію, знаряддя праці, предмети побуту, забезпечує потреби в паливі, сировині, матеріалах та різноманітних товарах.

Положеннями статті 62 Господарського кодексу України визначено, що підприємство, це самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків та може мати печатки.

З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку про те, що застосування пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі дотримання двох обов`язкових умов:

1) наявність будівель промисловості;

2) перебування таких будівель у власності промислових підприємств.

Разом з цим, з огляду на наведене тлумачення пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, суд апеляційної інстанції зазначає, що для звільнення позивача від оподаткування за вказаним пунктом не виконується умова щодо характеристик суб`єкта, яким повинен відповідати такий платник податку.

Так, позивач не є юридичною особою, тобто не може вважатись промисловим підприємством.

Крім того, позивач не надано доказів самостійного використання вказаних приміщення для провадження діяльності у сфері промисловості.

Наведені висновки відповідають вказаним постановам Верховного Суду, а також узгоджуються із, постановленими в аналогічних справах, ухвалами Верховного Суду від 04 березня 2019 року по справі №814/877/18, від 17 липня 2019 року по справі №2340/4355/18, від 10 липня 2019 року по справі №2040/7538/18, від 04 червня 2019 року по справі №120/4263/18-а, від 24 січня 2019 року по справі №803/950/18.

Отже, відсутні підстави для застосування в даному випадку пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України.

Стосовно доводів позивача щодо неправомірності визначення позивачу сум податкового зобов`язання із податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2015 рік, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до норм пункту 12.3 ст.12 ПК України сільські, селищні, міські ради та ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Підпунктом 12.3.4 цього пункту визначено, що рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Згідно підпункту 12.3.5 пункту 12.3 ст.12 ПК України у разі якщо сільська, селищна або міська рада не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів та акцизного податку в частині реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, що є обов`язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

Підпунктом 266.5.1 пункту 266.5 ст. 266 ПК України встановлено, що ставки податку для об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної або міської ради в залежності від місця розташування (зональності) та типів таких об`єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 2 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування.

Вінницька міська рада 23.01.2015 прийняла рішення №1984 "Про встановлення місцевих податків і зборів та затвердження Порядків їх справляння", пунктом 1 якого встановила на території м. Вінниці місцеві податки і збори, у т.ч. податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (п.п. 1.1.1.) та затвердила Порядок його справляння.

Згідно пункту 4.3 Порядку справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, який є додатком до рішення від 23.01.2015 №1984, у 2015 році ставка податку для об`єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб становить 1 відсоток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня 2015 року за 1 кв.м. бази оподаткування.

Таким чином, визначення позивачу у 2015 році податкового зобов`язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки відповідає наведеним нормам ПК України.

Щодо посилань позивача на постанови Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №814/2040/16 та від 25.06.2018 у справі №813/423/17, суд зважає на наступне.

01.01.2015 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 № 71-VIII (Закон №71-VIII), яким, зокрема, викладено в новій редакції ст. 266 ПК України та введено новий податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Пунктом 4 Прикінцевих положень Закону №71-VIII рекомендовано органам місцевого самоврядування: у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об`єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2015 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об`єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів. Установлено, що в 2015 році до рішень місцевих рад про встановлення місцевих податків на 2015 рік не застосовуються вимоги, встановлені Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Згідно із пунктом 10.3 статті 10 Податкового кодексу України, в редакції Закону № 71-VIII, місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

Відповідно до пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради та ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Зважаючи на зміст наведених законодавчих норм, встановлення податку на майно, зокрема в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є повноваженням місцевої ради, яке виконується шляхом прийняття відповідного рішення.

Одночасно підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України регламентовано порядок опублікування та застосування рішень місцевої ради про встановлення місцевих податків. Зазначені рішення офіційно оприлюднюються відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Наведеною нормою передбачено обов`язок місцевої ради опублікувати рішення про встановлення місцевого податку, а також наслідки несвоєчасного опублікування відповідного рішення. Разом з цим, норма розрізняє період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим).

Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

В даному випадку із запровадженням податку на майно, відмінне від земельної ділянки, на 2015 рік відповідні норми Закону № 71-VIII набрали чинності з 01 січня 2015 року.

Отже, лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження щодо встановлення податку на майно, відмінне від земельної ділянки. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення податку на майно, відмінне від земельної ділянки.

При цьому, виходячи з неможливості збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом, в 2015 році не можна було визначити плановим періодом 2015 рік.

Плановим відповідно до норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України є період після того, в якому приймається відповідне рішення ради.

Отже, рішення місцевих рад щодо податку на майно, відмінне від земельної ділянки, прийняті у 2015 році, могли встановлювати плановим періодом лише 2016 рік.

Рішення місцевої ради про встановлення місцевих податків приймається до початку наступного бюджетного періоду і набирає чинності з наступного бюджетного періоду. При цьому відповідно до пункту 12.5 статті 12 Податкового кодексу України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

Саме тому за умови дії підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України рішення місцевої ради щодо встановлення місцевого податку не може набрати чинності в тому самому бюджетному періоді, в якому воно прийняте.

В свою чергу, з урахуванням пункту 10.2 статті 10 Податкового кодексу України юридичний факт встановлення місцевого податку місцевою радою відповідним рішенням має передувати його справлянню.

Враховуючи зміст норм Податкового кодексу України, Верховна Рада України не є уповноваженою на встановлення місцевих податків, оскільки відповідно до підпункту 12.1.2 пункту 12.1 статті 12 Податкового кодексу України. Верховна Рада України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.

З огляду на викладене, виключно місцева рада має компетенцію щодо прийняття рішень стосовно встановлення місцевих податків протягом бюджетного періоду, причому таке рішення набуває чинності лише з початку наступного бюджетного періоду, але з урахуванням приписів підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України. І лише з наступного бюджетного періоду контролюючі органи на підставі підпункту 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України можуть розпочати справляння місцевого податку.

Отже, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, мав справлятися не раніше 2016 року.

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №814/2040/16 та від 25.06.2018 у справі №813/423/17.

Таким чином, не може вважатись законним визначення позивачу податкового зобов`язання по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015 рік, відтак, податкове повідомлення-рішення від 24.06.2016 №132331-13 є протиправним та підлягає скасуванню.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23.07.2002 у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та «Вуліч проти Швеції» визначив, що адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, надавши оцінку з урахуванням усіх доказів у справі в їх сукупності, враховуючи те, що відповідачем не доведено правомірність податкового повідомлення-рішення від 24.06.2016 №132331-13, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування вказаного податкового повідомлення-рішення від 24.06.2016 №132331-13.

У відповідності із ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п.2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим в частині відмови у задоволенні позову, що призвело до неправильного вирішення справи у відповідній частині, рішення суду першої інстанції належить скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у відповідній частині. Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог - залишити без змін.

Відповідно до ч.6 ст.139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частиною першою, сьомою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Згідно частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Оскільки, за результатом судового розгляду даної справи суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позову в частині задоволення майнових вимог позивача в сумі 3591,43 грн, позивачу підлягає поверненню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень судовий збір в сумі 1921 грн.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 травня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області від 24.06.2016 №132331-13.

У вказаній частині ухвалити нове рішення.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області від 24.06.2016 №132331-13.

Стягнути з Головного управління Державної фіскальної служби України у Вінницькій області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1921 грн.

В іншій частині рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21.05.2019 залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 16 серпня 2019 року.

Головуючий

Залімський І. Г.

Судді

Мацький Є.М. Сушко О.О.