ПОСТАНОВА

Іменем України

08 серпня 2019 року

Київ

справа №2а-17085/12/2670

адміністративне провадження №К/9901/1539/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Пасічник С.С.,

суддів: Васильєвої І.А., Юрченко В.П.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Окружної державної податкової служби - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва у складі судді Патратій О.В. від 26 лютого 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Шелест С.Б., суддів Пилипенко О.Є., Романчук О.М. від 18 квітня 2013 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» до Окружної державної податкової служби - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Старокиївський банк» (далі - позивач, Товариство) звернулось до суду з позовом до Окружної державної податкової служби - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків Державної податкової служби (далі - відповідач, податковий орган) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 15 листопада 2012 року №0019694310, №0019684310, №0019664310.

Обґрунтовуючи позовну заяву, зазначало, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення, якими податковим органом визначено грошові зобов`язання зі сплати податку на доходи фізичних осіб та зі збору за забруднення навколишнього природного середовища, є протиправними, адже прийняті з порушенням й не відповідають положенням законодавства, яке було чинним на момент виникнення спірних правовідносин.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2013 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2013 року, позовні вимоги задоволено повністю; визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 15 листопада 2012 року №0019694310, №0019684310, №0019664310.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги, дійшов наступних висновків: кошти, залучені позивачем від фізичних осіб на умовах субординованого боргу, є різновидом банківського вкладу, у зв`язку з чим згідно з підпунктом 22.1.4 пункту 22.1 статті 22 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року №889-IV (далі - Закон №889-IV), враховуючи пункт 1 розділу ХІХ Перехідних положень Податкового кодексу України (далі - ПК України) податок на доходи фізичних осіб при сплаті процентів за цими вкладами не утримується до 01 січня 2015 року; позивачем обґрунтовано обраховано податок з доходів фізичної особи, яка є нерезидентом України, за ставкою 15 відсотків згідно з пунктом 7.1 статті 7 Закону №889-IV, оскільки остання має тимчасову посвідку на постійне місце проживання в Україні та стала на облік у консульстві України; позивач не має спеціально відведених місць чи об`єктів для розміщення відходів, а укладав договори зі спеціалізованим підприємством, яке має відповідний дозвіл на поводження з небезпечними відходами, а тому не є платником збору за забруднення навколишнього природного середовища в розумінні статті 44 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року №1264-XII (далі - Закон №1264-XII).

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування ними норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просив скасувати судові рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, посилався на помилковість позиції судів попередніх інстанцій, оскільки останніми не взято до уваги те, що субординований борг та депозит не є тотожними категоріями, адже мають різну економічну природу, з чого випливає різний порядок оподаткування нарахованих на них доходів (процентів), у зв`язку з чим призупинення чинності підпункту 4.2.12 пункту 4.2 статті 4 Закону №889-IV та пункту 167.2 ПК України не стосується процентів, нарахованих на субординований борг, оскільки останні підлягають оподаткуванню на загальних підставах.

Також вважає, що доходи, сплачені позивачем фізичній особі - нерезиденту, мають оподатковуватись із застосуванням подвійного розміру ставки, визначеної пунктом 7.1 статті 7 Закону №889-IV, тобто 30 %, адже у такого працівника Товариства відсутнє повідомлення працедавця про самостійне визначення резидентського статусу, як це передбачено наказом ДПА України від 05 жовтня 2004 року №581 «Про затвердження примірних форм Заяви фізичної особи - іноземця про самостійне визначення резидентського статусу та Повідомлення працедавця про самостійне визначення фізичною особою - іноземцем резидентського статусу».

У доводах касаційної скарги також вказує на те, що при зберіганні на власних об`єктах відходів (відпрацьовані люмінесцентні лампи) до їх утилізації необхідна дозвільна документація на розміщення відходів, яка у позивача відсутня, у зв`язку з чим останній має сплатити збір за забруднення навколишнього природного середовища за розміщення відходів на його власних об`єктах.

Письмових заперечень на касаційну скаргу до суду не надходило.

В подальшому справа передана до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про таке.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що податковим органом проведено виїзну планову документальну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 липня 2009 року по 30 червня 2012 року, за результатами якої складено акт №1253/43-10/19024948 від 08 листопада 2012 року.

Перевіркою встановлено порушення позивачем, зокрема вимог:

- підпункту 4.2.12 пункту 4.2 статті 4, підпункту 8.1.1 пункту 8.1 статті 8, підпункту 9.2.3 пункту 9.2 статті 9, статті 16, абзацу «а» пункту 17.2 статті 17 Закону №889-IV та підпункту 162.1.1 пункту 162.1 статті 162, підпункту 168.1.1 пунктів 168.1, 168.4 статті 168, підпункту 170.4.3 пункту 170.4 статті 170, абзацу «а» пункту 171.2 статті 171 ПК України, яке полягало у тому, що позивач як податковий агент не утримував та не перераховував до бюджету податок з доходів фізичних осіб у загальному розмірі 613670,94 грн. з виплачених ним процентів по субординованому боргу фізичним особам;

- пунктів 1.3, 1.15, підпункту 1.20.1 пункту 1.20 статті 1, підпункту 8.1.1 пункту 8.1 статті 8, підпункту 9.11.3 пункту 9.11 статті 9, пункту 17.1 статті 17 Закону №889-IV, яке полягало у неправомірному застосуванні ставки податку - 15% з доходів фізичних осіб із заробітної плати працівника - нерезидента за 2010 рік на загальну суму 6756,61 грн.;

- пунктів 2, 4 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору» від 01 березня 1999 року №303, яке полягало у відсутності у позивача дозвільних документів на розміщення відходів - відпрацьованих люмінесцентних ламп, внаслідок чого позивачем занижено податкове зобов`язання зі збору за забруднення навколишнього природного середовища на загальну суму 70266,58 грн.

На підставі акту перевірки відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення від 15 листопада 2012 року: №0019694310, згідно з яким збільшено суму грошового зобов`язання з податку на доходи з фізичних осіб, що сплачуються податковими агентами із доходів платника податку інших, ніж заробітна плата, на суму 734909,39 грн., в т.ч. основний платіж - 613670,94 грн., штрафні (фінансові) санкції - 121238,45 грн.; №0019684310, згідно з яким збільшено суму грошового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачуються податковими агентами із доходів платника податку у вигляді заробітної плати на суму 8345,76 грн., в т.ч. основний платіж - 6756,61 грн., штрафні (фінансові) санкції - 1689,15 грн.; №0019664310, згідно з яким збільшено суму грошового зобов`язання зі збору на забруднення навколишнього природного середовища, в частині розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об`єктах, крім розміщення окремих видів відходів як вторинної сировини на суму 87833,23 грн., в т.ч. основний платіж - 70266,58 грн., штрафні (фінансові) санкції - 17566,65 грн.

В аспекті заявлених вимог, з огляду на фактичні обставини, установлені судами, Верховний Суд вказує на таке.

Як установлено судами, приймаючи оспорювані податкові повідомлення-рішення, відповідач виходив з того, що з 30 жовтня 2009 року по 03 серпня 2011 року Товариство, виплачуючи фізичним особам відсотки по субординованому боргу, у порушення вимог Закону №889-IV не утримувало та не сплачувало до бюджету податок з доходів фізичних осіб.

Так, відповідно до підпункту 4.2.12 пункту 4.2 статті 4 Закону №889-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) до загального річного оподатковуваного доходу включається, зокрема дохід у вигляді процентів (дисконтних доходів).

У пункті 7.2 статті 7 цього Закону наведено перелік об`єктів оподаткування, ставка податку для яких становить 5 відсотків, зокрема для процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок (у тому числі картковий рахунок).

За змістом положень підпункту 9.2.1 пункту 9.2 статті 9 Закону №889-IV податковим агентом платника податку при нарахуванні (сплаті) на його користь процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок (у тому числі картковий рахунок) є особа, яка здійснює таке нарахування (сплату).

При цьому згідно з підпунктом 22.1.4 пункту 22.1 статті 22 Закону №889-IV (у редакції Закону України від 21 грудня 2004 року №2273-IV) підпункт 4.2.12 пункту 4.2 статті 4 цього Закону у частині включення до загального місячного оподатковуваного доходу доходів у вигляді процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок (у тому числі картковий рахунок), вклад до небанківських фінансових установ згідно із законом або процентів (дисконтних доходів) на депозитний (ощадний) сертифікат та підпункти 9.2.1 і 9.2.2 пункту 9.2 статті 9 цього Закону у частині оподаткування процентів набирають чинності з 1 січня 2010 року. В подальшому набрання чинності вказаними нормами Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з метою подолання негативних наслідків фінансової кризи» від 23 червня 2009 року №1533-VI було відтерміновано до 1 січня 2013 року.

З 01 січня 2011 року набрав чинності ПК України, у відповідності до підпункту 164.2.8 пункту 164.2 статті 164 якого (в редакції, чинній на момент спірних відносин) до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається, зокрема дохід у вигляді процентів.

У абзаці другому пункту 167.2 статті 167 ПК України наведено перелік об`єктів оподаткування, ставка податку для яких становить 5 відсотків, зокрема для процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок.

Водночас пунктом 1 розділу ХІХ Перехідних положень ПК України визначено, що підпункту 164.2.8 пункту 164.2 статті 164 цього Кодексу в частині включення до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу у вигляді процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок, вклад (депозитний) до небанківських фінансових установ згідно із законом або на депозитний (ощадний) сертифікат та абзаців другого - четвертого пункту 167.2 статті 167 цього Кодексу у частині оподаткування процентів, які набирають чинності з 1 січня 2015 року.

Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07 грудня 2000 року №2121-III дано визначення вкладу (депозиту), згідно з яким, це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Відповідно до абзацу першого пункту 4 частини 3 статті 30 цього Закону субординований борг - це звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти, які за умовою контракту не можуть бути забрані з банку раніше 5 років, а у випадку банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій всіх інших кредиторів. При цьому сума таких коштів, включених у капітал, не може перевищувати 50 відсотків розміру основного капіталу зі щорічним зменшенням на 20 відсотків від його первинної вартості протягом 5 останніх років угоди.

Зі змісту пункту 1.2 глави 1 розділу III Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року №368, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 вересня 2001 року за №841/6032 (у редакції, чинній з 22 грудня 2005 року), вбачається, що кошти, залучені на умовах субординованого боргу, враховуються до додаткового капіталу банку у вигляді позик, кредитів, депозитів.

Отже кошти, залучені на умовах субординованого боргу, вважаються додатковим капіталом банку у вигляді позики, кредиту, депозиту.

Вимоги, встановлені Національним банком України для договорів про залучення коштів на умовах субординованого боргу, не змінюють змісту цього договору як договору банківського вкладу (депозиту).

У статті 1058 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) надана характеристика договору банківського вкладу (депозиту), за яким одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Статтею 1060 вказаного Кодексу передбачені види банківських вкладів. Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Таким чином суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до правильного висновку про те, що кошти, залучені банком від фізичних осіб на умовах субординованого боргу слід вважати різновидом банківського вкладу, у зв`язку з чим згідно з підпунктом 22.1.4 пункту 22.1 статті 22 Закону №889-IV, пункту 1 розділу ХІХ Перехідних положень ПК України податок на доходи фізичних осіб при сплаті процентів за цими вкладами правомірно не справлявся позивачем.

Така правова позиція була висловлена й колегією судів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема у постанові від 30 березня 2010 року (справа №21-192во10).

Стосовно ж висновку Інспекції про те, що доходи, сплачені позивачем нерезиденту у 2010 році у вигляді заробітної плати, мають оподатковуватись із застосуванням подвійного розміру ставки, визначеної пунктом 7.1 статті 7 Закону №889-IV, слід зазначити наступне.

Платниками податку відповідно до Закону №889-IV є: резидент, який отримує як доходи з джерелом їх походження з території України, так і іноземні доходи; нерезидент, який отримує доходи з джерелом їх походження з території України (стаття 2 Закону).

Згідно з підпунктом 1.3 статті 1 цього Закону дохід з джерелом його походження з України - будь-який дохід, одержаний платником податку або нарахований на його користь від здійснення будь-яких видів діяльності на території України, у тому числі <…> у вигляді, зокрема, доходів у вигляді заробітної плати, нарахованих (виплачених, наданих) внаслідок здійснення платником податку трудової діяльності на території України, від працедавця, незалежно від того, чи є такий працедавець резидентом або нерезидентом <…>.

Відповідно до підпункту 9.11.1 пункту 9.11 статті 9 Закону №889-IV такі доходи підлягають оподаткуванню за правилами, встановленими для резидентів, з урахуванням особливостей, визначених окремими нормами цього Закону.

Пунктом 7.1 статті 7 цього Закону передбачено, що ставка податку становить 15 відсотків від об`єкта оподаткування, крім випадків, визначених у пунктах 7.2, 7.4 цієї статті.

Ставка податку становить подвійний розмір ставки, визначеної пунктом 7.1 цієї статті, від об`єкта оподаткування, нарахованого як виграш чи приз (крім у державну лотерею у грошовому виразі) на користь резидентів або нерезидентів, та від будь-яких інших доходів, нарахованих на користь нерезидентів - фізичних осіб, за винятком доходів, визначених у підпункті 9.11.3 пункту 9.11 статті 9 цього Закону (пункт 7.3 статті 7 Закону N 889-IV).

Згідно з підпунктом 9.11.3 пункту 9.11 статті 9 Закону №889-IV, якщо зазначені у підпункті 9.11.1 цього пункту доходи виплачуються нерезиденту резидентом - фізичною або юридичною особою, то такий резидент вважається податковим агентом такого нерезидента стосовно таких доходів. При укладенні договору з нерезидентом, умови якого передбачають отримання таким нерезидентом доходу з джерелом його походження з України, резидент зобов`язаний зазначити у такому договорі ставку податку, яка буде застосована до таких доходів.

Податковий агент - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ) або фізична особа чи представництво нерезидента - юридичної особи, які незалежно від їх організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками зобов`язані нараховувати, утримувати та сплачувати цей податок до бюджету від імені та за рахунок платника податку, вести податковий облік та подавати податкову звітність податковим органам відповідно до закону, а також нести відповідальність за порушення норм цього Закону (абзац перший пункту 1.15 статті 1 Закону №889-IV).

При цьому іноземці або особи без громадянства мають підтверджувати свій резидентський статус. Вони можуть самостійно визначити статус податкового резидента України шляхом звернення до податкового органу за місцем реєстрації в органах внутрішніх справ із відповідною заявою фізичної особи - іноземця про самостійне визначення резидентського статусу, форма якої встановлена наказом Державної податкової адміністрації України від 5 жовтня 2004 року №581 «Про затвердження примірних форм Заяви фізичної особи - іноземця про самостійне визначення резидентського статусу та Повідомлення працедавця про самостійне визначення фізичною особою - іноземцем резидентського статусу» (далі - наказ №581).

Статус податкового резидента України таких іноземців чи осіб без громадянства підтверджується довідкою податкового органу, виданою відповідно до зазначеного наказу.

При отриманні фізичною особою резидентського статусу шляхом звернення до податкового органу і отримання від нього відповідної довідки, резидентський статус визначається на звітний податковий період (рік), а отже підтвердження свого резидентського статусу має здійснюватися такими особами щорічно, з податкового періоду, в якому іноземець отримав довідку.

Одним із критеріїв визначення резидентського статусу відповідно до пункту 1.20 статті 1 Закону №89-IV є перебування іноземного громадянина на території України не менше 183 днів протягом періоду або періодів податкового року.

Перебування в України протягом 183 днів дає іноземцю право на звернення до податкового органу із заявою щодо видачі ним довідки-повідомлення, передбаченої наказом №581.

У разі набуття іноземцем статусу податкового резидента України іноземний дохід, отриманий такою особою з джерел за межами України, є об`єктом оподаткування і сума такого доходу включається до загального річного оподатковуваного доходу платника податку - отримувача.

Зміст наведених положень у їх зв`язку дає підстави для такого правового висновку: у разі набуття нерезидентом статусу податкового резидента України (отримання відповідної довідки) доходи, одержані ним від працедавця за виконання трудової функції (заробітна плата), оподатковуються у загальному порядку, встановленому Законом №889-IV, за ставкою, визначеною пунктом 7.1 статті 7 цього Закону (15 відсотків). Якщо іноземець не виявив бажання підтвердити свій резидентський статус та не отримав довідки, яка є обов`язковою для підтвердження такого статусу, то його заробітна плата оподатковується за ставкою, вдвічі більшою за основну (30 відсотків).

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 10 вересня 2013 року (справа №21-164а13).

У справі, яка розглядається, суди встановили, що громадянка Республіки Білорусь ОСОБА_1 , маючи отриману 28 січня 2010 року тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні, призначена 24 березня 2010 року начальником управління методології та бухгалтерського обліку ПАТ «Старокиївський банк» відповідно до наказу голови правління й протягом періоду травня - грудня 2010 року їй нараховано та виплачено заробітну плату у розмірі 46705,71 грн., отже вона перебувала в Україні не менше 183 днів, проте не мала довідки-підтвердження статусу податкового резидента України.

За таких умов посилання судів попередніх інстанцій на те, що працівником-іноземцем не потрібно додатково підтверджувати свій резидентський статус у разі, якщо надані ним документи відповідають критеріям податкового резидентства, визначеним у пункті 1.20 статті 1 Закону №889-IV, є необґрунтованим, оскільки довідка-підтвердження є підставою для оподаткування зарплати іноземних громадян за основною ставкою.

За таких обставин висновок судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, про протиправність податкового повідомлення-рішення від 15 листопада 2012 року №0019684310, згідно з яким збільшено суму грошового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачуються податковими агентами із доходів платника податку у вигляді заробітної плати, ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до безпідставного задоволення позовних вимог у цій частині та скасування такого податкового повідомлення-рішення.

Що ж до висновку акту перевірки про заниження позивачем податкового зобов`язання зі збору за забруднення навколишнього природного середовища за період з 01 липня 2009 року по 31 грудня 2010 року, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про систему оподаткування», положення якого були чинними на момент виникнення спірних відносин, платниками податків і зборів (обов`язкових платежів) є юридичні і фізичні особи, на яких згідно з законами України покладено обов`язок сплачувати податки і збори (обов`язкові платежі).

Згідно з пунктом 14 статті 14 вказаного Закону до загальнодержавних податків і зборів (обов`язкових платежів) віднесено збір за забруднення навколишнього природного середовища.

Спеціальним законом, який визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища є Закон №1264-XII.

Статтею 44 вказаного Закону (в редакції, чинній на момент спірних відносин) встановлено, що збір за забруднення навколишнього природного середовища встановлюється на основі фактичних обсягів викидів, лімітів скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище і розміщення відходів, утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені).

За змістом статті 1 Закону України «Про відходи» зберігання відходів - це тимчасове розміщення відходів у спеціально відведених місцях чи об`єктах (до їх утилізації чи видалення), а розміщенням відходів визнається зберігання та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об`єктах.

У відповідності до положень статті 39 Закону України «Про відходи» (виключена згідно із Законом України від 02 грудня 2010 року №2756-VI) за розміщення відходів із суб`єктів підприємницької діяльності стягується плата, розмір якої встановлюється на основі нормативів, що розраховуються на одиницю обсягу утворених відходів залежно від рівня їх небезпеки, кількості попередньо накопичених відходів, ступеня безпеки спеціально відведених місць чи об`єктів та цінності території, на якій вони розміщені.

Пунктом 2 Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 березня 1999 року №303 (постанова втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року №1236) (далі - Порядок №303) встановлено, що збір за забруднення навколишнього природного середовища справляється за: викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин стаціонарними та пересувними джерелами забруднення; скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об`єкти; розміщення відходів.

Як установлено пунктом 2.1 Інструкції про порядок обчислення і сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Державної податкової адміністрації України від 19 липня 1999 року №162/379 (наказ втратив чинність згідно з наказом Міністерства екології та природних ресурсів України, Державної податкової адміністрації України від 20 січня 2011 року №24/35) (далі - Інструкція) платниками збору є суб`єкти господарювання незалежно від форм власності, юридичні особи, що не здійснюють господарської (підприємницької) діяльності; бюджетні, громадські та інші підприємства, установи і організації, постійні представництва нерезидентів, які зареєстровані в Україні, або нерезиденти, які виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників, громадяни, які здійснюють на території України і в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та розміщення відходів.

Іншими словами, за змістом цієї норми платниками збору за забруднення навколишнього природного середовища є суб`єкти, в результаті діяльності яких утворюються викиди, скиди, відходи, що спричиняють забруднення природного середовища. Визначення цих суб`єктів платниками зазначеного збору є логічним, оскільки від їх діяльності залежить ступінь завдання шкоди довкіллю. Диференційований підхід в пункті 4 Порядку №303, пункті 2 Порядку розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 1998 року №1218 (положення якого були чинними на момент виникнення спірних відносин; далі - Порядок №1218), підпункті 6.4 Інструкції до визначення розміру збору в залежності від фактичних обсягів викидів, скидів і розміщення відходів, затведжених лімітів (щодо скидів та розміщення відходів), а також пряме визначення ліміту розміщення відходів як обсягу відходів (окремо для кожного класу небезпеки), на який у власника відходів є дозвіл природоохонного органу на їх розміщення, також свідчать про те, що платником збору є власник відходів в широкому розумінні (включаючи викиди в атмосферне повітря, скиди забруднюючих речовин у водні об`єкти та тверді відходи).

Такий же підхід до визначення зобов`язаної сторони законодавець зберіг і при визначенні платників екологічного податку, закріпивши в пункті 240.5 статті 240 Податкового кодексу України правило, згідно з яким не є платниками податку за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об`єктах суб`єкти господарювання, які мають ліцензію на збирання і заготівлю відходів як вторинної сировини, провадять статутну діяльність із збирання і заготівлі таких відходів, що розміщуються на власних територіях (об`єктах), та надають послуги у цій сфері.

Відповідно до пункту 8 Порядку №1218 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 року №1518) власники відходів, для яких платежі за розміщення відходів усіх класів небезпеки не перевищують 10 гривень на рік, власники побутових відходів, що уклали договори на розміщення відходів з підприємствами комунального господарства, та власники відходів, які одержали ліцензію на збирання і заготівлю окремих видів відходів як вторинної сировини, звільняються від одержання лімітів на утворення та розміщення відходів.

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що між позивачем та ТОВ «Демікон», яке здійснювало вивезення відходів та їх подальшу демеркуризацію, мало ліцензію Міністерства охорони навколишнього природного середовища України на поводження з небезпечними відходами, укладено договір на демеркурізацію відпрацьованих люмінесцентних ламп.

Факт передачі Товариством відпрацьованих люмінесцентних ламп спеціалізованому підприємству підтверджується актом прийому-передачі та не заперечується відповідачем.

За таких обставин висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності у позивача обов`язку сплачувати збір за забруднення навколишнього природного середовища ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, які були чинними на момент виникнення спірних відносин.

Доводи ж відповідача, викладені у касаційній скарзі, наведеного й мотивів, покладених в основу оскаржуваних рішень, не спростовують та не свідчать про неправильне застосування судами норм матеріального права.

Відповідно до частини першої статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Таким чином, постановлені у справі рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 15 листопада 2012 року №0019684310 підлягають скасуванню, з прийняттям нового - про відмову у задоволенні позову у цій частині.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Окружної державної податкової служби - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків Державної податкової служби задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2013 року в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 15 листопада 2012 року №0019684310 скасувати та прийняти у цій частині нове рішення.

В задоволенні позову відмовити.

В решті постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2013 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

С.С. Пасічник

І.А. Васильєва

В.П. Юрченко ,

Судді Верховного Суду