Головуючий І інстанції: Зінченко А.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 серпня 2019 р.

Справа № 520/2839/19

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді Ральченка І.М.,

Суддів: Катунова В.В. , Бершова Г.Є. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.04.2019 року, повний текст складено 24.04.2019 року, по справі № 520/2839/19

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування наказу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА _1 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень просила визнати протиправним та скасувати пункт 13 Наказу Державної міграційної служби України № 240 від 28.12.2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.04.2019 адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано пункт 13 Наказу Державної міграційної служби України № 240 від 28.12.2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Державна міграційна служба України (далі – відповідач), не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. В обґрунтування посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме абз. 4 п. 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію», п. 2.9 розділу ІІ, п. 3.7 розділу ІІІ Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання, затвердженого наказом МВС України від 15.07.2013 року № 681, ст.ст. 6, 77, 90, 242 КАС України.

Позивач надала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

На підставі п. 2 ч.1 ст. 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження, у зв`язку з чим фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що 15.05.2018 року громадянка Соціалістичної Республіки В`єнам ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області з заявою про обмін посвідки у зв`язку з досягненням 45-річного віку.

23.05.2018 року ГУ ДМС України в Харківській області листом № П-1329/6/6301-18/6301.8.1/10485-18 повідомило позивача про необхідність звернутися до територіального підрозділу ГУ ДМС України в Харківській області за місцем реєстрації місця проживання з заявою про обмін посвідки на постійне проживання в Україні та усіма документами, визначеними чинним законодавством (а.с. 9).

У зв`язку з надходженням до УДМС України в Київській області запиту з ГУ ДМС України в Харківській області щодо перевірки законності видачі посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_2 Фионг УДМС України в Київській області складено Висновок про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 , затверджений 21.08.2018 року, в якому рекомендовано скасувати рішення щодо видачі посвідки на постіне проживання серії НОМЕР_1 від 01.06.2004 року (а.с. 40-43).

31.10.2018 року ГУ ДМС України в Харківській області здійснено обмін посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 , а саме здійснено обмін посвідки серії НОМЕР_2 8495/ НОМЕР_3 від 01.06.2004 року на НОМЕР_4 від 31.10.2018 року, орган, що видав 6301.

28.12.2018 року пунктом 13 Наказу ДМС України № 240 скасовано посвідку на постійне проживання ОСОБА_1 , що не заперечується сторонами.

Копія Наказу позивачу не надавалася.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не надано доказів правомірності прийняття п. 13 Наказу ДМС України № 240.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначені Законом України "Про імміграцію" (далі - Закон № 2491) (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).

Так, за визначенням ст. 1 Закону № 2491 імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Відповідно до абз.4 п.4 Прикінцевих Положень Закону № 2491 вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Згідно з абз. 6 ст.1 Закону №2491 посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що на момент звернення позивача до ВГІРФО УМВС України в Київській області із заявою про надання посвідки, норма п.4 розділу V Закону України "Про імміграцію", яка надавала право на оформлення посвідки без оформлення дозволу на імміграцію, втратила чинність. Отже, законодавством, чинним на час оформлення позивачеві посвідки на постійне проживання у 2004 році, не було передбачено оформлення такої посвідки без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України "Про імміграцію". Оскільки позивач звернулася після передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію", права на оформлення посвідки вона не мала.

Вказане твердження колегія суддів вважає помилковим, з урахуванням наступного.

В абзаці четвертому пункту 4 розділу V Закону України "Про імміграцію" зазначено: "Вважати такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні".

Відповідно до абзацу шостого пункту 4 Розділу V Закону України "Про імміграцію" особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12 - 15 цього Закону.

З аналізу вказаних вище норм вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію.

Таким чином, позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки вона прибула до України в 1993 році з метою працевлаштування, після звільнення із Заводу "Ленінська кузня" залишилася проживати в Україні, а Закон України "Про імміграцію", прийнятий 07 червня 2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивачем в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб`єкта владних повноважень. Отже, позивачу у відповідності до положень Закону України "Про імміграцію", правомірно була надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.

Такий висновок суду першої інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 29.03.2018 по справі № 820/1881/17, від 13.03.2018 по справі № 820/3610/17, від 27.02.2018 по справі № 810/1709/17.

Статтею 12 Закону №2491 передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції) визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі по тексту - Порядок № 1983).

Відповідно до п. 21 Порядку № 1983 (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (п.22 Порядку № 1983).

За приписами п.23 Порядку № 1983 ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі (п.24 Порядку № 1983).

З наведених вище вимог Закону України "Про імміграцію" та положення Порядку № 1983 вбачається, що перевірка з питання скасування дозволу на імміграцію проводиться за поданням органу внутрішніх справ, іншого органу виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Вказаними нормами на органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, як на суб`єктів владних повноважень, покладено обов`язок проведення всебічної перевірки на підставі відповідного подання.

Колегія суддів зазначає, що при наданні позивачу посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 № 8495/47351 від 01.06.2004 року на підставі п. 4 Розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", ВГІРФО ГУМВС України в Київській області проводив перевірку підстав залишення на постійне проживання в Україні позивача, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну не виявив та надав позивачу посвідку на постійне проживання в Україні.

Разом з тим, посиланням на вказану ж норму Закону відповідач обґрунтовує і прийняття висновку про скасування посвідки на постійне проживання в Україні позивача серії НОМЕР_2 8495/47351 від 01.06.2004 року

При цьому, ані судом першої, ані судом апеляційної інстанції не встановлено, що з дати видання посвідки виникли обставини, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію", які б тягли за собою скасування дозволу на імміграцію (посвідки на постійне проживання в Україні) позивача.

Згідно з пунктом 18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року № 251, посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію".

При цьому, ані статтею 12 Закону України "Про імміграцію", ані жодною іншою нормою законодавства України не передбачено підставою для прийняття органом міграційної служби рішення про визнання недійсною посвідки на постійне проживання чи скасування дозволу на імміграцію, пропуск заінтересованою особою шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні.

Як зазначалось вище, пунктом 6 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію" передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано в інших випадках, передбачених законами України.

Разом з тим, "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством передбачено не було.

Крім того, з приводу доводів апелянта про пропущення позивачем строку звернення за отриманням посвідки, слід відмітити, що пунктом 2 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" було зобов`язано Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.

Пунктом 3 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" рекомендовано Президенту України визначити центральний орган виконавчої влади, на який буде покладено виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції, та привести свої акти у відповідність з цим Законом.

З метою забезпечення виконання Закону України "Про імміграцію" Президентом України видано Указ № 596 від 07.08.2001, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов`язано Кабінету міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію".

Таким підзаконним актом стала постанова КМУ "Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання" від 26.12.2002 №1983. Відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України "Про імміграцію", тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" (з простроченням на 1 рік 2 місяці).

Таким чином, документування посвідками на постійне місце проживання в`єтнамських громадян на підставі Закону України "Про імміграцію" відповідними міграційними органами фактично було розпочато після 26.12.2002 у порядку, передбаченому постановою КМУ від 26.12.2002 №1983 вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого "Прикінцевими положеннями" Закону України "Про імміграцію".

Відповідно до вищенаведеного, жоден громадянин В`єтнаму не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін до 07.02.2002, оскільки порядок видачі таких посвідок було затверджено Кабінетом Міністрів України, всупереч п.2 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" та Указу Президента України № 596 від 07.08.2001.

Крім цього, доводи відповідача про те, що з 08 лютого 2002 року, тобто після спливу законодавчо встановленого шестимісячного терміну для звернення із заявами про видачу посвідок на постійне проживання, норма абзацу шостого пункту 4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" втратила чинність, є необґрунтованими, оскільки жодним законом ця норма скасована не була, що свідчить про відсутність підстав вважати протилежне.

Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 27.02.2018 по справі №810/1709/17, від 20.03.2019 по справі № 820/391/19.

Отже, колегія суддів зазначає, що на момент звернення позивача до ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області із заявою про надання посвідки було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України "Про імміграцію", разом з тим, недотримання позивачем передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну не є підставою для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання.

Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.08.2018 по справі № 820/1608/17, відповідно до якої посвідка на постійне проживання може бути скасована суб`єктом владних повноважень лише у випадку скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію". Інших підстав для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання діюче законодавство не передбачає.

Доказів того, що посвідка на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 від 01.06.2004 року, видана ВГІРФО ГУМВС України в Київській області, отримана позивачем у не передбаченому законом порядку, апелянтом не надано.

Однак, у висновку визнано, що оформлення посвідки здійснено безпідставно.

Між тим, доказів притягнення до відповідальності посадових осіб, які складали, затверджували та видали посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_5 / НОМЕР_3 від 01.06.2004 року, за прийняття безпідставного рішення не надано ані до суду першої, ані до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Колегія суддів зазначає, що відповідачем як суб`єктом владних повноважень не надано доказів правомірності оскаржуваного наказу в частині, що стосується громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 .

З огляду на встановлені у справі обставини та досліджені докази, колегія суддів вважає, що наказ ДМС України № 240 від 28.12.2018 в частині скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 та вилучення у позивача посвідки на постійне проживання (п.13 Наказу) прийнятий не на підставі та не у спосіб, що передбачені Законом України "Про імміграцію" та Порядком № 1983.

Доводи відповідача про те, що Державна міграційна служба України при прийнятті оскаржуваного рішення керувалася пунктом 2.9 розділу II Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 липня 2013 року № 681 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06 серпня 2013 року за №1335/23867), тобто діяла на підставі та у межах повноважень, визначених чинним законодавством, не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що Державна міграційна служба України діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами та Конституцією України.

Крім того, як встановлено судом першої інстанції та підтверджено в суді апеляційної інстанції, відповідачі ані при складенні висновку УДМС України в Київській області від 21.08.2018 року про необґрунтованість видачі позивачеві посвідки на постійне проживання, ані при прийнятті оскаржуваного наказу про скасування посвідки на постійне проживання та визнання її недійсною - не викликали позивача для надання пояснень.

Вирішуючи спірні правовідносини, колегія суддів також вважає за необхідне застосувати положення ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у рішенні "Кlаss та інші проти Німеччини" від 06 вересня 1978 року (п. 67), ефективність засобу юридичного захисту у значенні статті 13 ЄКПЛ не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Крім того, "орган", що згадується в цій статті, не обов`язково має бути судовим. Однак, при визначенні того, чи є звернення до нього ефективним засобом юридичного захисту мають враховуватися його повноваження і процесуальні гарантії, які він забезпечує.

Під визначенням терміну "процесуальні гарантії" вважається, зокрема, право бути вислуханим компетентним органом під час проведення процедури, що передувала оскаржуваному рішенню.

Право особи на безпосередню участь у проведенні процедури про скасування дозволу на імміграцію в Україну гарантовано національним законодавством України, а саме: п.23 Порядку №1983.

Громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному орані, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.

Відповідачем ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції не надано доказів того, що за весь час проживання на Україні позивачем порушено чинне законодавство України, в тому числі Закону України "Про правовий статус іноземців", або вчинено злочин.

На підставі викладених обставин, суд приходить до висновку, що дії та рішення відповідачів порушують права позивача на постійне проживання в Україні та його права і законні інтереси як іноземця та породжують негативні наслідки для нього.

Такими наслідками відповідно до ст. 13 Закону України "Про імміграцію" є обов`язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому законодавством. Крім того, згідно зі ст. 14 цього Закону, особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію.

Таким чином, відповідачем, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли. Скасування посвідки на постійне проживання в Україні без врахування обставин, які існують, суттєво порушує права позивача, оскільки вона мала передбачені законом підстави на отримання такої посвідки.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що наказ ДМС України № 240 від 28.12.2018 року в частині скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання громадянці В`єтнаму ОСОБА_1 та вилучення у позивача посвідки на постійне проживання (п.13 Наказу) є протиправним та підлягає скасуванню.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.04.2019 по справі № 520/2839/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя

І.М. Ральченко

Судді

В.В. Катунов Г.Є. Бершов